Категорія: Історія

Опубліковано

Листопадовий чин: як Львів став українським за один ранок, що увійшов в історію

Листопадовий чин, або Листопадовий переворот – це переломний момент в історії західних земель України, адже ці революційні події дали старт для створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

Події відбулися під час листопада 1918 року у Львові на тлі загальної нестабільності, що охопила Австро-Угорську імперію, яка розвалилася із закінченням Першої світової війни.

“Еспресо.Захід” розповість про важливу сторінку історії України та Львова, яка стала важливою для формування національно-державного світогляду на Галичині.

Історичний контекст Листопадового чину

На початку ХХ століття Галичина, Закарпаття та Буковина перебували під владою Австро-Угорської імперії. Впродовж тривалого часу це був хоч і важливий регіон для імперії (сировинна база), але в той самий час і відсталий (у плані індустріалізації та культурного розвитку).

Населення краю було строкатим, хоч переважали українці, але й поляків, євреїв та німців було чимало. Українці не мали своєї автономії та часто стикалися з дискримінацією. Попри численні звернення української інтелігенції про поділ Галичини на східну (де переважали українці) та західну (польську), австрійська влада не спішила здійснювати реформу. Ба більше – влада у краї була зосереджена в руках поляків, що часто ставало причиною чвар.

Під час Першої світової війни українці, які проживали в імперії Габсбургів вірили, що імператор наддасть їм таку бажану автономію, бо вони готові воювати за нього. Були сформовані військові частини, зокрема Українські січові стрільці, що воювали на боці Австро-Угорщини проти росіян.

Війна все тривала, політичних змін не відбувалося, а у 1918 році стало зрозуміло, що Австро-Угорська імперія, як і Російська – пережиток минулого, народи цих територій хотіли створити власні держави. З розпадом імперій, українські лідери як у Наддніпрянщині, так і в Галичині почали активно боротися за національне самовизначення.

Події Листопадового чину

Коли восени 1918 року Перша світова наближалася до завершення, питання про поділ Галичини між поляками та українцями стало гострим як ніколи. Поляки, які претендували на всю цю територію, ініціювали активну політику, щоб домогтися поставлених цілей. Однак українська сторона наважилася першою зробити рішучий крок, щоб взяти владу у свої руки.

Листопадовий чин почався в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, коли українські військові взяли контроль над стратегічними пунктами у Львові (столиці Галичини). На чолі повстання стояв Дмитро Вітовський, молодий офіцер Українських Січових Стрільців, який розробив план заволодіння містом і мав підтримку серед українців. Вітовський розумів, що момент був критичним, адже у випадку успіху повстання українці могли проголосити незалежну владу на теренах Галичини. Історія запам’ятала такі його слова:

“Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки!”

Вітовський переконав членів Української національної ради (парламенту українців на Галичині, який виник всього два тижні до повстання) вдатися до виступу, який у підсумку для поляків виявився дуже несподіваним, що й дало початкову стратегічну перевагу.

Українські сили блискавично зайняли ключові об’єкти Львова: військові казарми, залізничний вокзал, пошту, банки та міську ратушу. Вивісивши на міській ратуші український прапор, повстанці офіційно проголосили Львів українським містом. Коли мешканці прокинулися під українськими прапорами – це стало символом рішучості та здобуття контролю українцями над своєю землею.

1 листопада у Львові була розповсюджена відозва Українською національної ради до населення міста Львова:

“Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвищою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”, – йшлося у маніфесті.

Але польська сторона, хоч і проспала виступ українців, та не збиралася відступати. Поляки організували збройний опір, щоб не втратити Львів, який вважали своїм містом. Почалися вуличні бої. Це стало початком жорстокої війни між українськими та польськими силами. Спершу українці втримували контроль над більшою частиною Львова, але поляки отримали значне підкріплення, тому 22 листопада українські війська змушені були відійти зі Львова.

Наслідки й значення Листопадового чину

Листопадовий чин мав далекосяжні наслідки для Галичини й українського національного руху. По-перше – це проголошення ЗУНР. 13 листопада 1918 року українська держава отримала назву, яка й увійшла в історію – Західноукраїнська Народна Республіка, а це підкреслювало, що галичани прагнули єдності з наддніпрянськими братами й сестрами.  ЗУНР претендувала на Східну Галичину, Буковину та Закарпаття, які раніше були у складі Австро-Угорщини.

Листопадовий чин також став початком українсько-польської війни 1918-1919 років. Спершу бої точилися за Львів та Перемишль, згодом за контроль над іншими частинами Східної Галичини. Однак війна завершилася для українців поразкою, і влітку 1919 року ЗУНР була приєднана до Польщі.

Попри програш, події Листопадового чину стали важливими елементом піднесення національної свідомості серед українців. Українська національна ідея та прагнення до незалежності отримала значний імпульс, який пізніше сприяв відновленню незалежності України.

Також Листопадовий чин приніс інший важливий урок – це армія. Українці, зазнавши у листопаді поразки в боях за Львів, зрозуміли необхідність створення повноцінної національної армії. Це стало одним із чинників формування й розбудови Української Галицької Армії (УГА), яка довгий час боролася за українську державу.

Загалом Листопадовий чин став символом героїзму та жертовності, який відображений у багатьох творах мистецтва, літератури та кіно. Листопадовий переворот залишається знаковою подією для історії України, а 1 листопада щорічно відзначається як річниця створення ЗУНР та символ боротьби за незалежність.

Опубліковано

У Львові представлять колекцію оцифрованих прижиттєвих видань Івана Франка

У Львові оцифрували 300 прижиттєвих видань Івана Франка і вперше представили їх для широкої аудиторії на офіційному сайті Дому Франка

Про це повідомив Дім Франка, інформує Еспресо.Захід

30 жовтня у Львівському національному університеті імені Івана Франка представлять колекцію оцифрованих прижиттєвих видань Івана Франка з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка, Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка та Львівської національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

Мова про підсумки проєкту “Весь Франко: читай, слухай, дивись”, у межах якого відреставрували 30 і оцифрували 300 прижиттєвих Франкових видань. Уперше всі найцінніші книжки Івана Франка представлять на офіційному сайті Дому Франка для широкої аудиторії.

Опубліковано

Таємниці й легенди палацу Бруницьких: давня магнатська резиденція, яку відновлюють з руїн

При в’їзді до села Підгірці Стрийського району Львівської області (неподалік Моршина) розташований давній палац, який останніми роками активно реставрують і перетворюють на справжню туристичну перлину регіону

“Еспресо.Захід” розповідає про давню будівлю у Підгірцях, як вона з’явилася та чому зараз називається палац Бруницьких.

Історичний контекст і виникнення палацу

Насамперед не варто плутати палац у Підгірцях із Підгорецьким замком, який розташований в однойменному селі, але в Золочівському районі Львівщини.

Про село Підгірці, що в теперішньому Стрийському районі, вперше літописи згадують наприкінці XV ст. Вірогідно, воно було королівською власністю. Як пишуть дослідники минулого, у 1637 році перемишльський стольник Андрій Кречовський із дружиною Анною Казановською стали фундаторами місцевого костьолу і побудували тут невеликий замок. Споруду використовували як для охорони навколишніх територій, так і для мисливських прогулянок шляхтичів. Відомо, що в середині XVII століття в цьому замку часто бував ще у статусі стрийського старости Ян Собєський, який згодом став королем Речі Посполитої.

У XVIII столітті змінилася геополітична ситуація, а також відбулися нові віяння моди з Франції. Старий занедбаний замок перебудували, перетворивши на комфортний для життя палац.

Коли польський магнат Юзеф Александр Яблоновський отримав село Підгірці у спадщину від батька, то приблизно у 1734 році розпочав будувати тут свій палац. За словами самого Яблонського, він відбудував будівлю “спустошену, як Троя” для своєї першої резиденції у чудовому місці недалеко від Карпат.

Князь Яблоновський реалізував популярний у Франції стиль maison de plaisance (палац розваг), створивши заміський палац, що пропонував комфорт і усамітнення у сільській місцині. Палац був гарно укомплектований бібліотекою на 1100 томів і галереєю портретів воєначальників. Також тут були стайні, фонтани та парк, прикрашений скульптурами античних богинь. Однак, коли Яблонський вигідно одружився та накупив нових сіл, він почав займатися будівництвом нового палацу в іншому місці, тому з другої половини XVIII власник дому зрідка з’являвся у Підгірцях.

Останні власники та радянська безвідповідальність

Понад пів століття у палаці надовго ніхто не мешкав, що, звісно, позначилося на стані будівлі. Але у 1815 році село опинилося в руках барона Юзефа Бруницького, а палац він перетворив на родинну віллу, де народилися його діти й де барон знайшов спокій.

Понад століття маєтності були у власності сім’ї Бруницьких. Онук Юзефа, Юліан  Бруницький, у 1892 році заклав поряд з палацом великий дендропарк площею декілька гектарів, де вирощував різні сорти екзотичних дерев, кущів і квітів.

Окрім цього, Юліан у кінці ХІХ століття розпочав реконструкцію палацу. Цікаво, що Бруницький для будівництва використав цеглу власного виробництва, а також керував усіма роботами. Споруда була електрифікована і забезпечена водопостачанням. Так будівля набула свого остаточного вигляду.

На першому поверсі були вестибюль, передня, салон, робочий кабінет барона, будуар, дитяча та ігрова кімнати, ванна, кімната слуги, дві житлові кімнати. На другому поверсі розміщувалися три житлові кімнати й три кімнати для гостей, передня, фоє і пасаж, кімнати слуги й вихователя. Була окрема кімната на горищі, а також великий розбудований підвал з винним погребом.

Перша світова також позначилася на будівлі, яку захопили росіяни. Адже внаслідок бойових дій згорів дах палацу. Незабаром помер Юліан Бруницький. Барон Юліан Броніцкий-молодший виїхав в Англію, а в Підгірцях проживала самотньо старенька пані Єва, його мати. Коли 1939 року під час Другої світової війни село зайняли радянські війська, Єву Бруницьку вигнали з палацу. Після війни всередині будівлі майже не залишилося нічого автентичного, а що вижило,  дісталося радянській владі.

У радянський час спершу тут була школа-інтернат, а згодом сюди переселилася сільська рада. Але сільрада теж не затрималася в баронських покоях надовго, бо споруду передали рибгоспу. Тоді палац остаточно розграбували.

Сьогодення й відновлення палацу

З початком незалежності України пам’ятку віддали в приватні руки, та будівля опинилася на межі цілковитої руйнації. Довгий час палац був нікому не потрібен, тому дах почав протікати, а стіни тріскати. Однак такий стан справ не відлякав, а навпаки, додав наснаги місцевим ентузіастам, які вирішили відновити палац.

Цей палац не має статусу державної пам‘ятки, але є пам’яткою місцевого значення, тому й була дозволена його приватизація. У 2014-му три родини викупили занедбаний палац із дендропарком площею 8 га, аби відновити його власними силами. Мова про родини Герга, Берник, Онишкевич. Двоє з них є жителями цього села, третя родина зі Львова.

“Хоча палац до нашого придбання перебував у приватній власності, він був у жалюгідному стані — просто руїни. Не було ні вікон, ні дверей, дах обвалився, дерев’яні балки понищені, перекриття між поверхами майже не було, на даху росли триметрові дерева, які ми викорчовували. Усюди — грибок “, — розповіла співвласниця будівлі Світлана Герга.

У кімнатах намагалися хоча б частково відтворити автентичні інтер’єри того часу. Більшість речей власники знаходять в антикварних крамницях. Дещо приносять місцеві, яким удалось зберегти майно з палацу в себе вдома.

Скільки грошей витратили на купівлю палацу і скільки вклали в його реконструкцію, власники не воліють розголошувати, але радіють, що повернули життя історичній пам’ятці.

Зараз палац має загалом відновлений вигляд. Тут відремонтували дах, стелю, дві бокові вежі й тераси, а також укріпили стіни, реконструювали деякі кімнати. Але попереду ще багато роботи, щоб повністю його реставрувати і зробити місцем “паломництва” для любителів минулих епох.

Восени 2021 року палац у Підгірцях відкрили для відвідувачів.

Легенди про замок-палац

Як і кожна давня будівля, палац у Підгірцях також оповитий своїм загадковим шармом легенд.

Наприклад, місцеві можуть розповісти історію про “Паню заклєнту”, тобто прокляту жінку, яка нічними годинами блукає по палацу у білому одязі. За легендою, під час національно-визвольної війни Богдана Хмельницького восени 1648 поляки втекли з Підгірців до Стрия, і князь Яблоновський, нащадок гетьмана, залишив свою дружину, що була на 32 роки молодша за нього.

Жінка горювала, плакала, але з часом знайшла відраду в козачих обіймах. Кажуть, що коханець називав її “живою трояндою”. Вони часто прогулювалися разом палацом, але лише вночі, щоб ніхто не бачив і не знав.

Та щастя тривало недовго. Коли князь повернувся, він застав їх разом у ліжку. Козака вбили, а жінка втекла до лісу і зникла назавжди. Відтоді її більше ніхто не бачив. Однак люди кажуть, що кожної ночі вона прогулюється своїми володіннями в очікуванні коханого козака.

Також збереглася легенда про те, що стелею в центральному салоні північного боку палацу слугував велетенський акваріум зі скляним дахом над ним. А інша легенда говорить про загадкову кімнату в палаці, яка може з’являтися і зникати (майже як кімната на виклик із всесвіту Гаррі Поттера).

Ще розповідають про прокляття роду Бруницьких. За легендою, рід Бруницьких був проклятий. Вважається, що через це родина втратила спадкоємців, а їхні маєтки занепадали. Дехто з місцевих вірить, що палац не може бути повністю відновлений через це прокляття, і кожна спроба реставрації буде натрапляти на незрозумілі перешкоди.

Словом, усі ці легенди свідчать, що палац Бруницьких – це не лише вишукана архітектурна пам’ятка, а й місце з багатою міфологічною спадщиною, яка приваблює шанувальників містики та загадок.

Опубліковано

У селі на Стрийщині розпочали пошуки поховання гетьмана Івана Виговського

У селі Руда, що на Стрийщині, історики та археологи шукатимуть місце поховання гетьмана України Івана Виговського. 22 жовтня в селі відбулось перше засідання координаційної ради проєкту “У пошуках праху Івана Виговського у Руді”. Про це 23 жовтня повідомила пресслужба Стрийської районної державної адміністрації.

Як розповіла LVIV.MEDIA завідувачка сектору культурної спадщини Стрийської РДА Ольга Боднар, зараз точного місця, де був похований Іван Виговський.

“Прах Виговського шукають фактично 10 років. Це той гетьман, якого невідомо де поховали. За часи пошуків науковці обстежили декілька ймовірних місць поховань, але нічого не знайшли. За ці 10 років різні науковці та дослідники дійшли до розуміння, що залишилась тільки одна територія, де може бути прах. Біля церкви, яка розташована на території села Руда, Гніздичівської громади, що на Стрийщині” — зазначила Ольга Боднар.

За словами Ольги Боднар, на початку жовтня 2024 року ініціативна група розпочала розробку плану пошуків праху Виговського у Руді. Створили координаційну раду, яка 22 жовтня провела перший збір, на якому визначили початок пошукових робіт.

“Нам потрібно буде довести правдивість знахідки згідно з протоколом ЮНЕСКО. Наразі наша задача це організувати саме пошукові роботи, щоб вони були узгоджені зі всіма науковцями. Головне, щоб після пошукових робіт залишилися паперові документи, щоб зафіксувати це” — розповіла Ольга Боднар.

Координаційна рада знайшла спеціалістів, які зголосилися безоплатно провести пошукові роботи. Прах Виговського шукатимуть за допомогою спеціальних радарів, які можуть поховання на глибині 10 — 15 метрів під землею. Ділянку площею близько двох гектарів обстежуватимуть в листопаді 2024 року.

“Для того, щоб провести пошукові роботи, треба хоча б три дні хорошої погоди. За таких умов уся команда приїде в Руду, проведе молитву і розпочне пошуки. Ми попередимо про це заздалегідь. Спеціалісти будуть проживати на території нашої громади. Головна мета проєкту — відновити історичну справедливість і зробити село на території Гніздичівської громади місцем героїзму колишніх захисників та діячів, які робили усе, щоб ми могли існувати зараз”, — зазначила Ольга Боднар.

До слова, Іван Остапович Виговський — це український військовий, політичний і державний діяч XVII ст. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні, Великий гетьман Руський. В 1664 році його стратили на території сучасної Київщини. Наразі достеменно невідомого де поховано його прах. За свідченнями декількох літописів існує декілька можливих місць поховання. Історики та археологи сподіваються знайти прах гетьмана Івана Виговського разом з прахом його дружини Олени Стеткевич.

Опубліковано

Львів, якого не повернеш. Басейн “Залізна вода”

Унікальна львівська місцевість, парк “Залізна вода”, межі якого окреслено сучасними вулицями Мишуги, Ярославенка, Тернопільською та Стуса, у міжвоєнний період, мав справжню “перлину”, окрасу цілого міста – популярний відкритий басейний комплекс, споруджений із урахуванням географії, рекреаційного та лікувального потенціалу місцевості.

Віддавна, у нижній частині парку, де особливо багато джерел, у ХІХ сторіччі знаходився став Камінського, корчма і німецький літній театр Франца Краттера. Одне з джерел облаштували бюветом, місце стало популярним і поступово буковий праліс почав стихійно перетворюватись на лісопарк… У 1910 році власником місцевості стає магістрат Львова, облаштування джерел та парку мало цілу низку суперечок, про що свідчить тогочасна преса…

“…Вже довший час повторюються скарги на львівський магістрат, який занадто далеко заходить з браком турботи про здоров’я мешканців. Цього разу йдеться про справу водних купелей на свіжому повітрі. Гміна міста Львова вже чотири роки є власником ставка “на Залізній воді”. Цей ставок давав можливість мешканцям нашого позбавленого ріки міста приймати купелі; також треба визнати, що попередній приватний власник дбав про те, щоб у ставку панувала чистота, і часто очищав ставок. Від часу переходу ставка у власність гміни його не чистили ні разу; вода заросла водоростями, дно стало в’язким і замуленим.

Для очищення ставка його слід було б спустити на кілька днів, і магістрат стверджує, що цього не можна зробити, тому що міські електростанції беруть звідти воду для промислових цілей. Однак фактом є те, що резервуар цих електростанцій може доставляти воду без доступу до ставка протягом восьми днів; такого часового проміжку з запасом вистачило б на очищення ставка” (“Gazeta Wieczorna”, s. 5, 1914).

З урахуванням особливостей місцевості тут було заплановано створити функціональний оздоровчий “парк Йордана” (від імені краківського лікаря Г. Йордана, який створив такий парк у Кракові)… Проте, дільниця надто швидко розбудовувалась, плани змінювались…

Протягом 1933-1934 років, завдяки дотації Фонда Праці та коштам громади міста Львова, тут постає багатофункціональний міський басейн, його будова коштувала 201 000 злотих.

Рекреаційно-відпочинковий комплекс складався з кількох частин. Тут були: спортивний басейн розміром 18 на 50 метрів (його найбільша глибина складала 3,50 м.) із трампліном з висотами у 1,50 м.; 3,5 м.; 5 м.; купальний басейн 55 на 45 метрів, глибиною від 70 см. до 1,20 см.; дитячий басейн – частина загального купального басейна площею 150 квадратних метрів.

Для наповнення басейнів частково користувалися джерельною водою з парку “Залізна вода” та давніх снопківських джерел…

Після II Світової війни колишній басейн, та дільниця загалом, переживають занепад… Лише у 1950-х роках влада звернула увагу на її вигідне розташування та потенціал…

Євгеній ІПАТОВ для Фотографії старого Львова

Використані джерела: http://www.lvivcenter.org/ , http://city-adm.lviv.ua/ , http://bruchwiese.livejournal.com/

Опубліковано

День прапора: як Стрий став першим з українських міст, де у 1990 році офіційно підняли синьо-жовтий стяг

14 березня 1990 року в місті Стрий, що на Львівщині, вперше в часи радянської окупації над будівлею міськради підняли синьо-жовтий прапор. Згодом національний стяг замайорів у Дрогобичі і Львові.

Суспільне поспілкувалося з учасником тих подій Василем Бичком. Саме він був серед тих, хто підняв національний прапор 14 березня 1990 року.

Василь Бичко у 90-х роках минулого століття керував вартою “РУХу”, а з початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем в армію. Попри те, що йому уже 60 років, він брав участь у бойових діях, захищав Київ та тримав оборону на Харківському напрямку.

Василь Бичко розповідає, що 11 березня 1990 року на центральній площі Стрия зібралося віче, де і вирішили встановити синьо-жовтий прапор.

“Уже 12 березня було засідання крайового проводу “РУХу”, на якому вирішили, що пані Гавришок пошиє прапор, Ботвин посвятить його в Успенській церкві, Орест Галицький зробить кріплення для прапорів, а я встановлю його і забезпечу охорону порядку”, — зазначив Василь Бичко.

Чоловік розповідає, що на подію встановлення прапора зібралися близько 15 тисяч людей, вони заповнили усю площу перед міською радою.

“Принесли освячений прапор, і ми з таким натхненням залізли наверх, встановили його і збоку — прапор УРСР. У цей час пролітали журавлі, вони летіли клином, розділилися — вийшло, як тризуб”, — каже Василь Бичко.

Ці події зафіксував фотограф Едуард Ушневич, плівки стали частиною колекції місцевого музею, а оригінали зберігає Василь Бичко.

“Після цього ми заспівали гімн. Приспів проспівали щось вісім разів — від хвилювання. Хвилювання було дуже велике і то була дуже велика честь. Після того почалися виклики в КДБ, відкриття кримінальних справ, погрози, але до того ми були готові вже. Я гордий тим, що фактично отим прапором, отим древком ми його вбили в хребет Російської імперії, почався розвал СРСР і відродження України”, — поділився спогадами Василь Бичко.

Зараз прапор, який уперше підняли над Стрийською мерією, зберігається у краєзнавчому музеї “Верховина”.

“Полотнище синьо-жовтого кольору, прямокутної форми, розміром 164 на 85 сантиметрів. Пожовклий, трохи нерівно обрізаний, біля древка подертий прапор зберігається сьогодні у нашому музеї. Ми маємо також у своїх фондах наступника цього прапора, який так само потрапив до музею”, — розповів директор краєзнавчого музею “Верховина” Микола Закусов.

Опубліковано

Двоповерховий поїзд Ковель–Львів у 1961 році: історія та вплив

У 1961 році між Львовом і Ковелем був запущений перший і єдиний на той час в Україні потяг з двоповерховими вагонами. Вони були розроблені спеціально для СРСР у 1959 році та виготовлялися у Німецькій Демократичній Республіці на вагонобудівному заводі «Аммендорф» в Герліці.

Ці вагони були передані тодішньому Радянському Союзу у якості репарації, тобто компенсації за нанесену державі шкоду.

Ковельську залізницю побудували у 1870 році. У 1953-му вона увійшла до складу Львівської залізниці. А у 1961-му на станцію Ковель прибув двоповерховий пасажирський поїзд, що складався з чотирьох двоповерхових вагонів.

“Інноваційний” потяг курсував по доволі новій залізничній гілці за маршрутом Львів – Ковель. Раз на тиждень вагони відправлялися на околиці Львова, щоб довезти пасажирів до їх улюблених місць відпочинку. Вони перебували в експлуатації на Уралі, а також курсували між Москвою та Рязянню.

Двоповерхові вагони комплектувалися лише сидячими місцями. На другому поверсі місця оснащувалися столиками. Загалом вагони були дуже комфортними як для 60-тих років 20-го століття у СРСР. Для пасажирів того часу це було доволі незвичайним видовищем.

Проте подібна інновація не стала до вподоби керівництву радянських залізниць. При очевидних перевагах і позитивних рішеннях подібної компановки, конструкція не була взята за основу модернізації системи залізничних доріг в СРСР.

Двоповерховий поїзд на маршруті Ковель–Львів курсував протягом 15 років, залишаючи свій слід в історії української залізниці. Однак з часом, через технічний знос та зміни в потребах пасажирських перевезень, він був знятий з експлуатації.

Ідея двоповерхових вагонів продовжує жити в сучасних залізничних перевезеннях. Впровадження подібних вагонів у Європі та Азії значно підвищило ефективність перевезень. В Україні теж ведуться розробки щодо повернення двоповерхових поїздів на певні маршрути.

Опубліковано

«Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна». Десять цитат Ірини Фаріон

У Львові 19 липня у віці 60 років загинула Ірина Фаріон внаслідок вогнепального поранення. Вона була українською мовознавицею, науковицею, блогеркою, громадською діячкою та колишньою народною депутаткою від консервативно-націоналістичного Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Громадське зібрало десять її цитат, якими вона запамʼяталася.

«Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі»

У грудні 2012 року політикиня розкритикувала намір українського уряду скасувати обов’язковість дублювання фільмів українською, а також те, що тодішній очільник Кабміну Микола Азаров не володів державною мовою. Вона звернулася до ексглави уряду: «Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі. У якій системі координат перебуваєте власне ви?»

«російська — не місцева мова, а принесена винятково через окупацію України»

Це Ірина Фаріон сказала під час виступу у Конституційному суді у грудні 2016 року. Вона була одною з ініціаторів подання щодо визнання «закону Ківалова-Колесніченка» неконституційним.

Цей закон від 2012 року, який зрештою визнали незаконним, передбачав офіційну двомовність у регіонах, де чисельність національних меншин перевищує 10 відсотків. Тоді низка обласних та місцевих рад визначили «регіональною мовою» російську.

«Маша — форма не наша»

У 2010 році Фаріон відвідала дитсадок у Львові, де провела акцію «Утверджуймо державну мову!» Тоді вона розповідала дітям про національну ідентичність.

«Ніколи не називайте Марічку “Маша”, бо Маша — форма не наша. Нехай їде туди, де Маші живуть. У нас вона повинна бути Марічкою. … Якщо хтось раптом Петрика назвав “Петєю”, то він не український хлопчик і має звідси забратися», — казала політикиня.

Після цього тодішній народний депутат та «регіонал» Вадим Колісніченко, який став ініціатором згаданого неконституційного закону, звертався до прокуратури з проханням притягнути Фаріон до відповідальності, мовляв, за дискримінацію за мовною ознакою.

«Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна, тому що це ідея Нації як самодостатнього суб’єкта світової історії…»

Це Ірина Фаріон сказала в інтервʼю у серпні 2022 року. Вона тоді ще зазначала: «Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70-80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш?

Моє покликання — нести людям правду про нас самих, про українців, щоб вони стали сильні через видатні українські постаті».

Ось ще кілька цитат з того інтервʼю:

  • «Теперішня війна переконує в одному: шанують лише силу. Слабкі нікому не потрібні»;
  • «Ми зараз платимо і заплатимо ще власне через те, що ми не сягали коренів нашого існування»;
  • «Тому історія повторюється — через незасвоєння уроків і через невідплатні акції українців. У нас ніколи не карають злочинців».

Ще 2008 році політикиня жорстко висловлювалася проти Української православної церкви московського патріархату.

«Я вважаю, що ця структура, яка називає себе московським патріархатом, нічого спільного не має з християнством»

В етері радіо «Ера» вона вказувала: «Це одна з найбільших загроз для вільного і самодостатнього розвитку України. І до того часу, поки ця інституція буде окуповувати Києво-Печерську лавру, до того часу українець буде поневолений».

«Сміялася їм в очі: орлиці не сповідаються перед гієнами»

У 2013 році на питання журналістки телеканалу «Інтер» про політичну біографію Фаріон, себто про членство у комуністичній партії, політикиня засміялася та відповіла: «Орлиці не сповідаються перед гієнами».

Згодом журналісти підписали відкритий лист до ВО «Свобода» Олега Тягнибока з проханням провести виховну роботу з Фаріон. Тягнибок заявив, що мовознавиця назвала гієнами «тих, хто, маскуючись під журналістів, організовує кампанії цькування опозиціонерів».

Пізніше Фаріон підтвердила інформацію щодо її членства у КПРС.

«У 1988 році винятково з мотивів наукового кар’єрного зростання я вступила у це лайно, а у 1989 році відразу за рік я з цього лайна вийшла», — сказала Фаріон в етері радіо «Львівська хвиля» і додала, що це сталося «через усвідомлення цієї помилки».

«Я не річ, я маю крила»

У 2013 році Фаріон розповідала про свій побут та про відвідування салонів краси.

«Звичайно, що жінка має бути красиво одягнена. Красиво одягнений і зі смаком має бути й чоловік, тим більше якщо вони на презентабельних посадах. Але коли з цього робити культ — тоді ти сам стаєш річчю. Але я на річ, я маю крила», — відповідала тодішня депутатка.

Опубліковано

У Карпатах дослідили місця падіння збитого партизанами в 1943 році німецького літака

Учасники громадської організації “Пошук літаків ДСВ в Україні” дослідили місця падіння месершміта Ме-110, збитого в 1943 році партизанами Ковпака в Карпатах

Про це на facebook-сторінці повідомив керівник громадської організації “Пошук літаків ДСВ в Україні” Андрій Кір’янов, передає “Еспресо.Захід“.

Він розповів, що в мемуарах Ковпака є згадка за два збитих німецьких літаків під час карпатського рейду. Інформація в художній літературі не підтверджена архівними документами завжди викликає сумніви, тому це місце шукали давно.

“Якраз нещодавно наш колега Михайло повідомив що знає місце де впав один з літаків збитий ковпаківцями. На місці падіння він знаходив уламки та шильдік де було зазначено конкретну модель Bf-110C. Отже, можливо, якраз це і є один з тих літаків. Тому вирушили на місце, щоб детально дослідити його. Невелика команда, також нові учасники пошуку приєдналися”, – йдеться у дописі.

Місце падіння було неподалік села Манява, що на Франківщині, під самим хребтом на висоті 650 м. Сам літак був підбитий в районі села Солотвін.

В самій Маняві місцеві мешканці вважають що літак збила Марія Евенко, партизанка зі з’єднання Ковпака. В селі є її постамент. Загинула 19.07.1943 року. Якраз в той день коли загін збив літак. Посада Марії – медсестра.

“Подивились по архівах – є дані про її загибель та поховання, також дані про поранення та нагороди. За літак нічого ніде не згадувалось. Сам Ковпак також нічого за неї не писав”, – додав Кір’янов.

Місце падіння знаходиться на схилі, неподалік хребта. Великих уламків не знайшли, адже вважають, що скоріш за все їх вивезли місцеві. Також на місці падіння вже раніше проводились пошуки.

Розповідають, що уламків наразі знайдено небагато: гільзи маузера, частина приборки, уламки скла кабіни та бронескло, шильдік блоку пуску димів, ймовірно частини моторного відсіку.

По деяких Fl номерах встановили звідки є ці прилади, частина з них використовувалась тільки на моделях літаків Ме110 та Рама. Номер літака так і не вдалося розшукати. Зауважують, що в архівах поки що також немає інформації, хоча дата падіння зазначена 19 липня 1943 року.

Місце ретельно дослідили, радіус падіння не є великий для такого типу літака. По декількох наявних деталях та уламках літак відповідає моделі Ме110. Дослідники наголошують, що вони фактично підтвердили версію збиття літака партизанами, бо досі то були лише легенди та художня література.

“Цікава деталь – Ковпак старався уникати сутичок з упівцями, тобто домовлявся з ними, щоб не вступати в бій. Велике сподівання партизани мали на місцеве населення. Але їх надії не виправдались – західна Україна дуже неохоче допомогла їм харчами та необхідним. Мета Ковпака була налаштувати населення на збройний супротив німцям, але це не вдалося. Сам Ковпак був типовий радянський командувач. Матеріалів про нього є багато. Але наша мета була знайти збитий літак. Місію виконано, хоча і номерів літака не знайдено. Можливо колись архів підкаже що і як”, – розповів керівник громадської організації.

Всі деталі знайдені на місці падіння будуть передані в державний музей ім.Антонова в Києві.

Си­дір Ков­пак став ві­до­мий зав­дя­ки кар­патсь­ко­му рей­ду, який був про­ве­де­ний у 1943 ро­ці. За сто днів з’єд­нання під ко­ман­ду­ван­ням С. А. Ков­па­ка прой­шло по тилах гіт­ле­рів­ців у Рів­ненсь­кій, Тер­но­піль­ській, Іва­но-Фран­ківсь­кій об­ластях. За цей пе­рі­од бу­ло зни­ще­но біль­ше як 3000 ні­мець­ких сол­да­тів та офі­це­рів, зни­щи­ли 17 гар­ні­зо­нів, пі­дір­ва­ли 19 еше­ло­нів, 52 мос­ти, 43 наф­то­ві виш­ки, 13 наф­тосхо­вищ, 4 наф­то­пе­ре­гін­них за­во­ди і наф­топро­від.

Опубліковано

Дигери у Львові знайшли невідомий 11-кілометровий тунель

У Львові, з вул.Наукової до просп.Чорновола, 40 метрів під землею дигери знайшли величезний підземний тунель завдовжки 11 кілометрів

Про нього повідомили на сайті RDZS, передає “Еспресо.Захід“.

“Тунель будували підземним комбайном”

За інформацією дигерів, усередину запросто влізається автомобіль, хоча тунель призначений для води.

“Цей тунель будували підземним комбайном, як метро. Тому про нього знає значно менше львів’ян, ніж про історичну річку Полтва. Але є в них і дещо спільне: обоє вражають як своїм масштабом, так і занедбаним станом”, – йдеться у повідомленні.

Він проходить під залізницею

Як зазначили дигери, це одне з найнебезпечніших підземель, в якому вони коли-небудь були. Тунель тричі проходить під залізницею, має розмите дно, а ґрунтові води фонтанами б’ють з його стін. Також деякі ділянки дуже замулені, а аварійні виходи засипані сміттям.