Категорія: Історія

Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну, ідеться в матеріалі історика Юрія Юзича на сайті Історичної правди.

Кожен, хто цікавиться історією Карпатської України знає, що Роман Шухевич був одним із командирів “Карпатської Січі”. Відомо, що під час загального відступу із Хусту саме йому було доручено організувати новий центр спротиву у Великому Бичкові.

Однак досі було не дослідженим, як Шухевич зміг вирватись із мадярського полону в Бичкові та залишити Закарпаття. При цьому майбутньому Головному Командиру УПА довелось тричі перепливати Тису. У березні, коли води і льоду було багато. А невідома кількість його побратимів втопилась, так і не діставшись на інший берег…

Після обіду 16 березня 1939 року, коли мадяри вже займали Хуст, Шухевич розгорнув новий пункт постійної дислокації штабу Національної оборони Карпатської України. У горожанській, тобто початковій, школі в Бичкові (тепер це загальноосвітня школа №1 у цьому ж населеному пункті). Саме тоді почала надходити інформація, що владу в Тячеві захопили – за підтримки чеського війська – місцеві мадяри.

Оскільки у Бичків вже теж почали прибувати повсталі мадяри (в тому числі і з Рахова), а шлях відступу січовиків з-під Хуста був відрізаний, стало очевидним, що потрібно евакуюватись через Тису в Румунію. Тим, хто встиг пробитись з-під Хусту до захоплення Тячева. А були це переважно поранені, яких з передової відправляли ще вранці. Перехід через міст до Румунії у Великому Бичкові ввечері 16 березня вже контролювався мадярськими інсургентами.

 

Від отриманих інформацій, від болю і жалю, один із січовиків, який перебував разом із Шухевичем в горожанській школі, буквально заплакав. А “поручник Щука відкрив вікно, як би хотів прогнати з кімнати гнітучу задуху”. Після цього майбутній командир УПА “оперся однією рукою об раму вікна й дивився в темінь березневої ночі”. Все це відбувалось коли “в перервах пострілів з гармат доходив шум Тиси, що збільшила свої води з топніючого льоду”.

Гарматами один московит на чеській службі в другій половині того дня дійсно стріляв в Тячеві по січовиках, які відступали з Хусту на Бичків… За спогадами одного з очевидців, які перебували в горожанській школі, Шухевич розвинув план: “Пробитись до Тиси… До румунського берега… Спершу ранені, здорові прикривають…”. І особисто взяв під опіку одного січовика-галичанина, з тяжкими пораненнями ніг. Запитавшись: “Можете рухати ногами?”.

Далі “Щука” – саме таким псевдом користувався Шухевич в “Карпатській Січі” – підняв пораненого зі стола. А на прохання: “поручнику, залишіть мене… Ви мусите живим залишитися. Ви знаєте про те. На вас лежить важливіший обов’язок, а ніж моє незначне життя”… відповів – наказом… До Тиси пробирались через тоді ще просторий вигін, що відділяв школу і річку. Поранений, згодом в еміграції згадував:

“Він іде перед мене у віддалі яких 50-ть метрів. Напрям – Тиса. Перед насипом залізничної дороги, коло річки, – мадярське кулеметне гніздо. Поручник Щука має в руці кілька зв’язаних гранат. Нас побачили. – Стрибками перебігаємо відкритий терен. До річки вже недалеко, – за нами гарчить скоростріл. Тільки піднявшись, падаю. – Не відчуваю нічого. Як через стіну гуркіт, – якісь крики”.

І далі: “Хтось дужими раменами схоплює мене, біжить. Знову крик, нас обсипає земля. “Вам нічого. То тільки ослаблення (втрата свідомості. – Ред.)” – каже Щука. Роблю йому докір: він же мусить живим дойти на місце призначення, йому не вільно так ризикувати. Граната розірвалася таки на тому самому місці, звідки він мене підніс. – Ні слова, лише погляд синіх, добрих очей!”.

У Шухевича, за даними польської поліції, очі дійсно були синіми. У більш ранньому спогаді поранений зафіксував, що коротка зупинка-перепочинок відбулась біля одного з кущів лозини, щоб набратись сил для ривка. Подальший відрізок Шухевич біг із пораненим не плечах. А далі відбулась переправа через холодну березневу Тису – без моста. Поранений згадував: “холодна вода Тиси – хоч збільшує дрож – і все ж привертає свідомість”.

Один із галичан-добровольців “Карпатської Січі”, який теж був в горожанській школі і переходив Тису у Великому Бичкові, зафіксував важливу деталь: “річкою плив густо леп (череш)”, тобто крига. “Річка замерзла й леп натискав на нас так сильно, що ми чуть-чуть не пішли з водою Бог зна куди..”. Ще один січовик, який переходив Тису недалеко із більшою групою добровольців “Карпатської Січі” зафіксував подібне враження:

“Ніч була холодною, а річка у деяких місцях була покрита тонким льодом… Варто зазначити, що Тиса у цих місцях дуже глибока і у своїх водах, поховала вже не одного. Але що було робити… Перші ряди людей, кинулися по пахви у воду і почали пробиватись на другу (румунську) сторону. Тиса видалася гіршою, ніж про це думали. Вода була рвуча і глибока. Виривала з-під ніг каміння і з ґвалтівною силою тягнула усе за своєю течією”.

На другому боці Тиси, в румунській частині Великого Бичкова, Шухевич із пораненим побратимом потрапив до рук нещодавно мобілізованих румунських вояків, серед яких були й українці. “Щука” намагався підкупити їх банкнотами, щоб ті їх відпустили. Результати “торгу” Шухевич прошепотів на вухо пораненому: “Румуни обіцяли, що тебе не передадуть мадярам”. Шухевич поставив пораненому завдання: “в окупованому румунами Бичкові – Сату Маре – зв’язатися з перебігцями із Карпатської України”.

Важливо відзначити, що за спогадами коменданта охорони штабу “Карпатської Січі” Івана Белейовича – майбутнього командира Воєнної округи УПА “Маківка” – “Щуці” вдалось успішно перевести свою групу через річку Тису та уникнути видачі назад мадярам: “Окремим загонам січовиків пощастило прорватися на територію Румунії та [через Югославію] перейти в Австрію. Серед тих щасливців була група Р. Шухевича і моя (з 19 вояків)”.

Домовившись із румунами за поранених січовиків (саме вони передусім потрапляли в горожанську школу, доки ще був відкритий шлях через Тячів), Шухевич вирішив повернутись… На “мадярський” бік Тиси. Самостійно, без “ескорти” (ескорту) румунських прикордонників. Щоб, очевидно, уникнути офіційної передачі прямо у руки мадярам. Один із поранених поцікавився у Шухевича: “Як же Вам плисти до українського берега?! Там же гонведи…”.

“Роман не відповідав. Зник на протилежному березі Тиси в мряці, оточений гонведами”. У більш ранньому спогаді той же поранений відзначив, що Шухевич тихцем попрощався з ним, а сам пірнув назад у Тису, а “по другому боці його оточили мадяри і зникли враз з ним за найближчими хатками”.

За спогадами бізнес-партнера Шухевича львів’янина Богдана Чайківського у мадярському полоні “Шух” назвав себе євреєм… Великобичківські євреї, які тоді виступили проти українців на боці мадярів, привели його до місцевого рабина. Але Шухевич зміг навести переконливі докази, що є львівським євреєм…. Адже з дитинства багато знав про єврейську громаду рідного міста. Спершу рабин боявся поставити основне питання прямо. Але остаточно переконався, коли на пряме питання “чи ти є євреєм?”, почув – замість відповіді – зустрічне питання. “А чому ні?”.

Зберігся ще один опис, як Шухевич звільнився із мадярського полону. Його зафіксував історик ОУН Петро Мірчук явно із чиєїсь розповіді, хоч і не зрозумів загального контексту оповіді. “Повертаючись [в Карпатську Україну]… він по переході кордону попав на мадярську заставу”. А “володіючи свобідно німецькою мовою, представив себе мадярам німецьким воєнним кореспондентом” в чому допомогла реальна посвідка, яку він отримав мешкаючи раніше в Берліні. Тому Шухевич “скоро вирвався з мадярських кіхтів”.

Тобто після затримання мадяронами “Щуки” на березі Тиси він міг представитись не лише євреєм, а ще й кореспондентом із берлінської газети… Слід розуміти, що Шухевич повернувся у Великий Бичків, вже захоплений мадярськими бойовиками, але де ще не було регулярних підрозділів противника. Олена Глібович, свідок подій, згадувала: “На другий день (17 березня. – Ред.) мадярське військо ввійшло до Бичкова. На вулицях не було ні душі”.

Для чого ж Шухевич повернувся у Великий Бичків перепливаючи Тису? Окрім того, щоб не потрапити “офіційно” в полон до мадярів (на що йому натякнули румунські прикордонники, українці за походженням), можливо також і для того, щоб організувати подальший спротив окупантам. Однак, звʼязків відновити не вдалось. Противник попри міжнародні конвенції жорстко зачищав осередки спротиву, розстрілюючи полонених та заарештованих без суду й слідства.

Тому не пізніше як наступного дня Шухевичу знову, вже втретє, довелось додати холодну Тису. У редакційній статті одного із журналів “До зброї” коротко згадується, як Шухевич остаточно залишив Карпатську Україну весною 1939 року: “Чотар Щука скривається в однієї жидівської родини, яка допомагає йому в ночі перейти річку Тису до Румунії”. Деталі цього переходу кордону не описані. Опис, скоріш за все, зафіксував в одному із своїх спогадів близький побратим по Пласту та ОУН Юрій Лопатинський (командир сержантської школи “Карпатської Січі”, майбутній підполковник УПА):

“В березні 1939 р., після упадку Закарпатської України, Роман, змушений був одинцем продиратися на Румунію. Ще раз пришилося йому йти відкрито на зустріч небезпеці. Дорога вела через ріку Тису і моста не можна було оминути. Розчисляючи на можливу зустріч з мадярським стійковим, Роман пішов прямо через міст. По своєму боці не завважив нікого, але щось підказувало йому, що на другому боці буде інакше…”.

А далі Лопатинський пише: “Ось перейшов уже середину моста, де найбільша глибина ріки, вже зближався до протилежного берега, коли з будки вийшло 5-6 стійкових з рушницями спрямованими в сторону несподіваного гостя. Осталось яких 8-10 кроків; мадяри чекали… Один момент і Роман блискавично перескакує поруччя моста, попадає в прибережну плитку (мілку. – Ред.) воду і під обстріл вартових добігає до кущів, а там зникає на березі. Одчайдушний був”.

Колись давно, у дитинстві, 15-літній Шухевич врятував єврейську дитину, яка провалилась під кригу. Опісля Роман довго хворів на тяжке запалення легенів, лікувався. А у подальшому став чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш (чи Канал, як кажуть британці). Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. А тепер вже йому врятували життя євреї.

Тоді ще 31-річний Шухевич мав чудову підготовку. І тому сміло перепливав ту холодну й стрімку, березневу повноводну гірську річку. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну. Щоб через Румунію і Югославію якнайшвидше добратись в тогочасний головний центр ОУН – Відень. Щоб продовжити розгортання українського визвольного руху. Щоб врешті-решт очолити боротьбу свого народу проти найжорстокішого з окупантів.

Автор: Юрій Юзич для Історичної правди – Історик, Голова Крайової пластової ради “Пласту – НСОУ”, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.

У XX столітті росіяни не раз захоплювали Галичину. Те, що захід України став частиною УРСР, — відомий факт, адже незалежна Україна успадкувала кордони Української Радянської Соціалістичної Республіки. Та Радянський Союз був не єдиним російським утворенням, яке намагалося захопити галицькі землі. Ще в часи Першої світової війни російська імперія намагалася втримати Галичину під своїм контролем, але реалії війни вирішили долю цього краю не на користь росіян. Та якою була політика росіян відносно Галичини? Які заходи вони впроваджували на захоплених землях? Про це у матеріалі Куншт.

Передумови та етапи окупації

Станом на 1914 рік велика частина території сучасної України перебувала в складі російської імперії. Лише Галичина, Буковина та Закарпаття були в складі Австро-Угорщини. Попри те, що обидві імперії обмежували національне життя українців, в монархії Габсбурґів «дихалося вільніше», активніше діяли різноманітні українські товариства. На Галичині навіть друкувалися автори з підросійської України, адже на території Австро-Угорщини, вони могли видавати твори, які забороняла набагато сильніша цензура російської імперії. Наприклад у Львові видавали свої твори Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Павло Грабовський, проводив наукову діяльність Михайло Грушевський. Через це Галичину назвали «українським П’ємонтом».

Коли почалася Перша світова війна, Галичина стала одним із численних полів бою. Активне протистояння між військами Південно-Західного фронту росії та австро-угорською армією ввійшли в історію під назвою Галицька битва. Усе почалося ще влітку 1914 року. Спершу російські війська активно наступали, зайнявши Галич та Львів. Австрійські війська були змушені відійти за річку Сян, а росіяни взяли в облогу Перемишль. У вересні фронт стабілізувався вздовж річки Дунаєць. росіяни просунулися значно вглиб Австро-Угорської імперії, зайнявши Східну та частину Західної Галичини.

Можна виокремити три основні етапи окупації й три основні інституції, що здійснювали управління окупованою територією. Перший етап — Тимчасове військове генерал-губернаторство Галичини на чолі з графом Георгієм Бобринським (з кінця серпня 1914 року до червня-липня 1915 року). Другий — Генерал-губернаторство областей Австро-Угорщини, зайнятих по праву війни, — діяв з липня 1916 по лютий 1917 року. Третій — Обласний комісаріат Галичини та Буковини під головуванням Дмитра Дорошенка — існував навесні-влітку 1917 року.

Сьогодні звернемося насамперед до першого етапу. Адже саме в цей період російські війська окупували всю українську Галичину, і він найкраще характеризує те, як росіяни бачили Галичину в контексті управління імперією. Також назва «Галичина» позначатиме частину регіону, яка зараз є територією України.

Галичина під російською окупацією

Генерал-губернатором окупованого краю призначили графа Бобринського. Насамперед він замінив багатьох австрійських чиновників російськими представниками. Порівнюючи освітній рівень службовців колишньої австрійської та новоствореної російської адміністрації Галичини, можна сказати, що перевага була не на боці росіян. Сучасник тих подій, колишній австрійський чиновник Йосип Осіпов, у спогадах писав: «Нас … шокувала малоосвіченість російських чиновників. Загалом, мої враження щодо них збігаються з поглядами інших інтелігентів-галичан». Серед чиновництва процвітали аморальність, корумпованість і пияцтво.

Місцеві москвофільські організації активно підтримували діяльність російської адміністрації. 22 вересня 1914 року відновила роботу основна москвофільська структура в краї — російська народна рада, яка стала дорадчим органом окупаційної влади. Товариство активно брало участь у виробленні різних аспектів національної політики. Вулиці, громадські установи та готелі Львова покриваються вивісками російською мовою.

Попри те, що на території Галичини проживало близько чотирьох мільйонів україномовного населення, Бобринський розпорядився закрити всі українські газети та журнали. 22 вересня окупаційна адміністрація, мотивуючи свої дії «антиросійським підбором наявних видань», розпорядилася закрити книгарню Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Русифікаційна політика російської адміністрації щодо українського населення проявилася також і в цензурній та освітній політиці. Військова цензура розглядала приватну кореспонденцію тільки російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською і німецькою мовами. Інші листи мали знищувати. У березні 1915 року розробили проєкт загальної російської народної освіти, який передбачав упродовж п’яти років відкрити у регіоні 9 тисяч народних шкіл та інших навчальних закладів. російські урядовці прагнули покращити ситуацію з кадрами за допомогою курсів російської мови, які організовували як у межах генерал-губернаторства, так і на росії.

Окупація сприяла розвитку негативних соціально-економічних явищ на захоплених територіях. Війна та зміна влади різко ускладнювала ситуацію з харчами: значно зросли ціни, почалися спекуляції, товари приховували від покупців. Окупаційна влада штучно утримувала зростання цін на товари першої потреби через явну нестачу харчових продуктів. Бувало, що ціни визначали командири військових підрозділів.

Оскільки значну частину галицької торгівлі здійснювали євреї, економічна політика росіян перетинатися з національною. На думку львівського губернатора, саме «місцеві євреї, в руках яких знаходилася вся торгівля, почали активно вивозити з м. Броди в росію, з метою наживи, предмети першої необхідності: борошно, крупу, зерно, масло та ін». Тож він пропонував ухвалити постанову, яка б забороняла євреям здійснювати вивезення товарів. Уже в 1915 році Бобринський обмежив рух євреїв у межах Галичини й Буковини. Тепер місцевим торговцям-євреям не дозволяли перевозити товари не лише за межі Галичини й Буковини, а й вільно рухатися між повітами.

Спроба штучного утримання інфляції виявилась неефективною та була черговим провалом політики окупаційних сил.

Цікаво описував проблему ставлення до різних національностей історик та сучасник подій Іван Крип’якевич. Він порівнював ставлення російської окупаційної влади до поляків, євреїв, німців та українців. Попри те, що обмежень зазнали всі групи, найприхильніше росіяни поставилися до поляків. «Правда проти російської влади ніхто не міг явно виступати — а все-таки за “неблагонадьожность” вивезено на заслання десятки й сотні українців, німців, євреїв, між поляками арешти були рідкістю і масового характеру не мали ніде».

Східна Галичина була оголошена російською територією, але Західну росіяни обіцяли приєднати до Королівства Польського. З німців, які становили незначну частку населення і в основному були селянами, російська пропаганда зробила гнобителів Галичини та трактувала як дуже небезпечний елемент. Євреїв окупаційна влада трактувала, як окрему націю, але безправну. Хоча деякі кола вважали, що євреї мають великий потенціал до зросійщення, та коли в 1915 році російська армія відступала під натиском австро-німецьких військ, почастішали єврейські погроми. Українців росіяни ділили на москвофілів, тобто зросійщених і прихильних до російської влади та «мазепинців», тобто національно свідомих. У «мазепинцях» російська влада бачила своїх головних ворогів і активно репресувала політичних, культурних і навіть релігійних діячів, які підпадали під цю категорію.

Важливою була і конфесійна політика окупаційної влади, яка зосереджувалася на боротьбі з греко-католицькою церквою. Греко-католиків намагалися навернути в православ’я. Під проводом архієпископа Волинського Євлогія до Галичини приїхали сотні православних священиків з росії, які призначалися на місце вивезених греко-католицьких священиків. Щодо римо-католиків, то окупаційна влада не мала ілюзій, ніби зможе їх «оправославити» чи русифікуватиї. Обмеження були скеровані лише на недопущення негативних коментарів щодо російської держави та православ’я.

З початком війни львівські архієпископи не залишилися осторонь суспільних процесів. Андрей Шептицький виголосив проповідь в якій сказав про росіян: «Наше православіє є церковне, їх православіє державне, що так скажу: “казьонне”, вони опирають своє православіє на державній силі». За ці слова, митрополита арештували й вислали до Києва, а згодом — на заслання до Суздаля. Та попри переслідування, греко-католики не поспішали переходити в православ’я. За 10 місяців російського управління повністю або частково перейшли на православ’я лише 4,6% греко-католицьких парафій.

Наслідки окупації

Влітку 1915 року австро-німецькі війська зуміли вибити росіян з Галичини. Відступаючи, росіяни вчиняли погроми та грабунки. Хоча через рік війська російської імперії знову зняли частину галицьких земель, їм вдалося окупувати значно меншу територію. Під час другої окупації заходи російської імперії були спрямовані радше на те, щоб забезпечувати потреби армії, ніж на те, щоб перетворити захоплений край на інтегральну частину імперії відповідно до своїх уявлень.

Врядування 1914–1915 років було настільки брутальним, що навіть у російській думі його прозвали «європейським скандалом», і це погіршило сприйняття росії на міжнародній арені. Хоча для справедливості варто зазначити, що до жодних серйозних заходів це «погіршення сприйняття» не призвело. Натомість сильно вплинуло на сприйняття росіян серед звичайних мешканців Галичини. Галичани були досить лояльними до Габсбурґів, а українські інтелектуальні кола краю активно обмінювалися інформацією з «колегами», що перебували на території російської імперії. Та напередодні Першої світової у пересічного жителя Галичини не було особливої ворожості до росіян. Куди гіршими були стосунки між українцями та поляками. Але після окупації дедалі більша частина суспільства почало розуміти, що Москва є ворогом українства, а в багатьох українців зникли ілюзії про те, що цар «визволить» їх з-під австрійського панування.

Нищення української спільноти Галичини не було чимось випадковим чи простим «перегином на місцях». Це була частина цілеспрямованої державної політики. Цікавими є спогади Дмитра Дорошенка, в яких він розповідає, що делегація від петербурзьких українців звернулася до міністра закордонних справ російської імперії Сазонова. «Коли до нього, явилася делегація українців, яко до найбільш ліберального, європейського з міністрів та прохала заступитися за український рух, так несправедливо і нерозумно, мовляв, нищений російською владою в росії і Галичині, то цей ліберальний міністр відповів: “Що ви хочете? тепер то і випав найбільш зручний момент, щоб раз і назавжди покінчити з вашим українством!”. Відповідь ця не вимагала ніяких коментарів».

Пройшло понад сто років з моменту описаних подій, а росія і надалі намагається загарбати українські землі, а навіть «ліберальні» росіяни вважають українців «молодшими братами». Досвід подій Першої світової показує: якщо росіяни націлилися знищити «українство», то для них не буде різниці, це Галичина, Слобожанщина, Наддніпрянщина чи інший регіон. Єдине, що їх справді здатне стримати — це армія, яка обороняє від їхньої навали.