Категорія: Історія

Це зараз ми звикли до помірних європейських погодних умов взимку: трішки снігу притрусить, а потім мінусова температура знову змінюється на «плюс». А колись, як пригадують львів’яни, зими були справді суворими.

Про те, якою була найхолодніша пора року і як відзначали зимові свята у Львові раніше, про це розповідає ІА «Вголос».

Уродженці Львова Євгенії зараз 70, і зим у рідному місті вона побачила справді чимало. Тож жінка з упевненістю стверджує: колись зими були суворішими.

«Коли я ще маленькою була, то температура взимку сягала до 22-25 градусів морозу. Снігу так багато падало, що двірники збирали його у спеціальні корита й у каналізаційні люки скидали. А у дворі, в якому я жила, пам’ятаю, липа висока росла. То той сніг скидали в кучугури, і вони були вищими за ту липу», – розповідає львів’янка.

За її спогадами з дитинства, колись зима тривала ледь не до початку квітня: тільки тоді все починало танути. Втім уже у 20-х числах цього ж місяця, навпаки, ставало так тепло, що можна було спокійно брати купальник і йти «ловити» засмагу.

«Хоча й аномалії теж були в ці роки. Пам’ятаю, як я ходила десь у 9-ий чи 10-ий клас, у двадцятих числах квітня так снігу насипало, по коліна. Але потім той сніг кілька днів полежав і розтанув. Дивно так було…» – додає пані Євгенія.

Аномальною була й зима у 1974 році. Як розповідає львів’янка, тоді у лютому так потепліло, що люди ходили легко вдягнені. Було таке враження, наче у місто прийшла весна.

«Потепліло, сніг розтанув і було так тепло, що навіть в газетах писали про те, що десь суниці зацвіли. Люди без зимових курток ходили. А потім знову прийшли морози», – каже вона.

У пам’яті деяких львів’ян міцно засіла й сувора зима 1997 року. Кажуть: тоді сніг лежав десь приблизно пів року та розтанув аж за тиждень до Великодня. Цю зиму мешканці навіть жартівливо прозвали «льодовиковим періодом». Бо ж засипало місто тоді справді так, неначе зима не закінчиться ніколи.

«Я жила тоді у Сокільниках, то мою хату узимку 1997-го замело снігом по самі вікна. Сенбернара пів зими тримали в хаті, бо він з двору просто топав на вулицю гуляти: сітки не було практично видно, тому він просто переходив її по снігу. А пес великий – люди трохи боялися. Пам’ятаю, що чи то 3, чи 5 листопада ще їздили з класом на екскусію в Олесько, були всі в легких осінніх куртках, а за два чи три дні настали сніги і морози – й так до кінця березня», – розповідає мешканка Львова Наталія.

У місті теж були високі кучугури снігу. Як пригадує жінка, двірники тоді прокопували такі вузесенькі стежки, що ними могла пройти лише одна людина.

«Ми так і ходили: один проходив, інший притискався до стіни зі снігу, бо стіни були з двох боків. Добре, що кожні кілька метрів, може з 10, були пробиті ходи на дорогу, то можна було зорієнтуватися, де ти є. То на Майорівці було… Я таку зиму доти хіба в кіно бачила, у фільмах про Сибір», – додає вона.

«Снігом так замітало дороги, що часто доводилось з роботи додому пішки йти»

Львів – не Львів без проблем із транспортом. Ми зараз часто жартуємо, що як тільки у Львові випадає дощ чи сніг, то місто зупиняється.

Схоже, ситуація не змінилась ще з тих часів. Щоправда, тоді небагато людей мало власний автомобіль. Та й громадського транспорту було значно менше, і той – завжди був переповнений.

«У радянські часи, особливо в такі сніги, дуже тяжко було десь добиратися. Машин майже ні в кого не було, були лише автобуси, трамваї, тролейбуси та таксі. І вони переважно завжди були заповнені людьми. Я, наприклад, жила на Сихові на той час, то звідти їхала лише одна маршрутка, у яку практично нереально було запхатися. Доводилось на роботу через ті кучугури пішки ходити», – згадує пані Євгенія.

Але й за незалежності значних покращень у сфері транспорту не відбулось. До прикладу, й узимку 1997-го львів’яни також ходили на роботу пішки, а на транспорт – навіть не розраховували. Така вона, львівська транспортна хвороба, яка тягнеться роками…

«Щоб добратися в редакцію з Варшавської на Володимира Великого, треба було двома маршрутками їхати, бо сісти на Чорновола на Пежо-маршрутку було просто нереально, вона навіть не зупинялася… Молоді були, то пішки ходили», – розповідає львів’янин Юрій.

«На Різдвяні свята не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала»

Це зараз на Різдво звідусіль лунає «Христос ся Рождає». Ми звикли, що перед Ратушею за традицією встановлюють різдвяну шопку, а на вулицях міста прославляють народження Христа різдвяні вертепи. А колись антирелігійна пропаганда змушувала усіх мовчати. Люди боялись навіть піти до церкви, а особливо – у містах.

«На Різдвяні свята навіть не дозволяли колядувати біля ялинки, одразу міліція забирала. Але ми до неї все одно ходили, як дітьми були. Там постійно сидів ще радянський Дід Мороз, Снігуронька», – пригадує мешканка Львова Євгенія.

У спогадах колишньої вчительки пані Надії теж закарбувалась антирелігійна пропаганда, яка поширювалась усюди. Лише ближче до розвалу Союзу люди перестали боятися. До слова, жінці зараз 71. Вона народилась на півночі України, утім по переїзду до Львова у 1986 році вже давно звикла вважати себе справжньою львів’янкою. Каже: місто їй близьке по духу.

«Тоді й про Миколая було заборонено говорити. Батьки тихенько дітям під подушку клали подарунки. Та й Різдво теж тихенько святкували у місті. Нас, як учителів, взагалі на Різдво змушували йти до церкви і записувати, хто із учнів приходить. А потім ми мали проводити так зване атеїстичне «виховання». Словом, сварити дітей за те, що вони у церкву ходили. Інакше могли звільнити з роботи, покарати якось. Особливо за інтелігенцією, вчителями слідкували. Це був жах!»– розповідає жінка.

Утім, все-таки львів’яни змогли зберегти свою духовність навіть всупереч атеїстичній політиці СРСР. У Львові таки діяли деякі церкви, хоч більшість із них дійсно за радянських часів були перетворені у склади та їх використовували не за призначенням.

Як згадує пані Надія, попри усе, мешканці Львова все одно тихесенько вітали одне одного із Різдвяними святами та таємно відзначали їх у близькому родинному колі. А ось гості, які прибували сюди з інших областей ще тоді радянської України, дуже цьому дивувались. А водночас, цим дуже захоплювались.

«Пам’ятаю, як одного разу на Новий рік до нас приїхали гості з Київщини. Я їх тоді повела в церкву Святого Юра 7 січня. То вони так здивувались, коли побачили, які тут люди релігійні. Вони були буквально в шоці, що тут навіть малі діти – і ті стоять на колінах, моляться. Тоді вже, правда, потихеньку розвалювався Союз, то можна вже було трішки говорити відкритіше. Але у них на Київщині, на жаль, такого й близько не було…» – додає пані Надія.

Такими ось були зими у Львові колись: зі снігом та радянським Дідом Морозом, утім без Миколая та різдвяних колядок.

Минулого під прапором серпа та молота, на щастя, ми позбулись. Але, водночас, ми попрощались і з нашим довкіллям. Адже такі зими, до яких ми звикли тепер, – банальний наслідок байдужості людини до природи. А це глобальна проблема, за яку тепер має відповідати не лише маленький Львів, а й увесь великий світ.

Анастасія СОРОКА

Личаківський цвинтар став місцем спочинку для багатьох видатних українських, польських, вірменських діячів, а також військових та культурних діячів України.

Розширення території та етнічна різноманітність

Личаківський цвинтар, заснований у 1786 році, є одним із найдавніших в Європі. Він займає площу близько 40 гектарів, на якій розташовані кілька десять тисяч пам’ятників, близько трьох тисяч скульптур та 23 родинні каплиці (у різний час над їхнім виготовленням працювали відомі скульптори Г. Вітвер, А. і Й. Шімзери, П. Евтельє, А. Пер’є, П. Філіппі, Т. Дикас, Л. Марконі, Т. Баронч, Ю. Марковський, Г. Красуцький, К. Годебський, А. Кужава, Е. Яскульський, Г. Кузневич, С. Литвиненко, Є. Дзиндра, Т. Бриж, Я. Чайка, Е. Мисько та ін.).

Цей некрополь є справжнім музеєм просто неба, що став місцем спочинку для багатьох видатних українських, польських, вірменських діячів, а також військових та культурних діячів України. Назва його походить від назви поселення Личаків, що належало міщанській родині Лютц (Lütz). Перші поховання здійснювалися на території сучасних полів 6, 7, 9, 10, 14.

Впродовж існування на Личаківському цвинтарі збільшували площу поховань. Перший раз її збільшили у 1790 році, далі – у 1804, 1808 та 1856 роках. У 1856 році Львівський магістрат доручив відомому садівнику та керівнику університетського ботанічного саду Каролю Бауеру організувати планування території. Він створив алеї та доріжки, завершенням яких займався садівник Титус Тхужевський, що став адміністратором цвинтаря у другій половині XIX століття. Саме в цей період територія кладовища була поділена на окремі поля. Цвинтар поступово почав привертати увагу львів’ян і гостей міста, які приходили сюди відпочити та замислитися.

У 1875 році за проєктом інженера І. Дрекслера була споруджена головна цвинтарна брама в неоготичному стилі.

У часи Королівства Галичини та Володимирії на цьому цвинтарі, ще існувала послуга, як “гробниця-готель”. Наприклад, родина свою власну гробницю не встигала збудувати, а з цієї родини хтось помер. Тоді за певні кошти покійника, можна було тимчасово поховати у гробницю, яка належала цвинтарю. Коли родичі гробницю добудовували, померлого переносили.

На Личаківському цвинтарі не було розподілу ділянок за етнічним, релігійним, соціальним та будь-яким іншим принципом, тому поруч можна побачити надгробки з написами українською, польською, німецькою, латинською, грецькою, вірменською, чеською, італійською та угорською мовами.

Найвідоміші пам’ятники та легенди

Увійшовши на Личаківський цвинтар неможливо не помітити капличку з червоної цегли, родини вірменського походження, Кшечуновичів. Родина Кшечуновичів прибула до Руського воєводства з Криму у XVII ст. Першим відомим її представником був Валеріан Кшечунович, який розбагатів на торгівлі волами, придбав декілька сіл, займався сільським господарством. Каплиця збудована у кін. ХІХ ст. у неороманському стилі за проєктом Філіпа Романа Покутинського (1829-1879). У ній спочивають 11 представників родини.

Поряд розміщена менша каплиця, вона належить родині Кісельків, серед померлих найбільш відомий був Кароль, у Львові він був власником  броварні, а своє фінансове зростання розпочинав з того, що мив бочки, але винайшов власний рецепт пива, запатентував його. У цій каплиці поховані 8 представників родини.

Як пояснює співробітник музею, у нижній частині каплиці поховані члени родини. Споруда має вертикальну плиту з ручками та хрестом, яка називається затулою. Її відсували лише тоді, коли когось із родини потрібно було поховати. За затулою розташований вхід у підземне приміщення, яке називають криптою. Крипта заглиблюється на два-три метри, і саме там, у трунах, покладених одна на одну, спочивають померлі. У верхній частині каплиці знаходяться розп’яття та престіл, що дозволяє живим родичам зайти всередину, поставити свічку та помолитися за померлих. Таким чином, верхня частина каплиці призначена для живих, а нижня — для померлих членів однієї родини. Більшість таких каплиць, що зараз видно ліворуч, були збудовані на цьому цвинтарі в другій половині XIX століття.

Не можемо оминути увагою капличку родини Бачевських. Це відома, багата львівська родина, єврейського походження, займалася виробництвом спиртних напоїв. Свій завод Бачевські започаткували ще у 1782 році. Продукція стала популярною по цілій Європі, сімейна справа передавалася від одного до іншого покоління. Бізнес Бачевських у Львові процвітав аж до початку Другої світової війни. У 1939 р. завод був у Львові зруйнований нацистським бомбардуванням, а частина родини емігрувала до Австрії. З оздоблення каплиць стає зрозумілим те, що чим багатшою була родина, тим краще вони оздоблювали каплиці як інтер’єри, так і екстер’єри. В середині споруд могли бути різного роду сімейні медальйони, картини, ікони, інші дорогоцінні речі, але, на жаль, з того всього цінного, до наших днів майже нічого не збереглось.

“Увагу також привертає, пам’ятник з собачками. Тут похована родина Івановичів і навколо цього пам’ятника існує легенда, що після смерті дружини Терези, Юзеф Іванович залишився самотнім, для того, щоб себе розрадити, емоційно підтримати, завів двох псів. За ними він опікувався, за ними доглядав, але з часом і сам Іванович теж помер. А собаки, сюди прийшли на могилу, відмовилися від води і їжі, і теж померли від смутку за господарем. Скульптор Пауля Ойтеле  був настільки вражений таким перебігом подій, що відтворив тих собачок у камені. Якщо туди підійти ближче, буде видно, що з очей у собак спадають кам’яні сльози. В того, що зліва на одну сльозу мало б бути більше, згідно з легендою прожив на один день довше ніж інший. На їх нашийниках викарбувані клички, Плуто та Неро, і під бюстом Івановича рік їхньої смерті, 1877 рік. За легендою поховані були за межами християнського цвинтаря, але відтворені скульптором у камені”, – розповіли у Музеї.

На краю поля №10, знаходиться найстарша пам’ятка Личаківського цвинтаря, надмогильна плита, що стоїть на ребрі. Вона датована 1675 р. та містить напис старовірменською мовою. Проте з іншої сторони, на цій самій плиті, вже надпис польською мовою та зазначено інший рік. Маємо підстави вважати, що цю плиту використовували повторно, вона лежала на двох різних могилах з інтервалом у 116 років, на Личаківський цвинтар  потрапила з іншого цвинтаря Львова.

Цікавою є каплиця родини Лодинських-Моровських. Ці люди теж, швидше за все, мали юдейське походження. Задля успішного використання соціальних ліфтів прийняли панівне віросповідання – католицизм. Хрест у стилізації зірки Давида. І з чотирьох сторін каплиця прикрашена, такою шестикутною зіркою. Але документального підтвердження про те, що сім’я була єврейського походження немає.

Не менш значним є пам’ятник, що нагадує Вірменську церкву у Львові. Тут похований митрополит Ісакович. Саме верхня частина його пам’ятника, виконана таким чином, що нагадує Вірменську церкву, яка була збудована ще в XIV ст. Поруч спочиває архиєпископ Стефанович.

Щодо пам’ятника Стефановича, існує легенда: коли йому виповнилося 75 років, він серйозно захворів. Відчуваючи наближення смерті, він замовив гробницю. Проєкт був розроблений, гробницю збудували, але Стефанович одужав. Через 10 років він прийшов на місце своєї могили та побачив, що пам’ятник не схожий на нього, оскільки Стефанович постарів. Тоді він викликав скульптора і сказав, що потрібно виправити статую. Через 10 років він знову повернувся, побачив цю ж проблему і знову викликав скульптора, який виправив пам’ятник. Таким чином, Стефанович тричі відвідував свій пам’ятник. Слід зазначити, що Стефанович помер на 104 році життя. Також варто зауважити, що на пам’ятниках присутні символи: хрест, якір і серце, які зустрічаються на цвинтарі. Хрест символізує віру, якір – надію на спасіння, а серце – любов і милосердя. Це три основи: віра, надія та любов. Фінального вигляду пам’ятник в неоготичному стилі набув вже після смерті Стефановича та був споруджений за кошти вірних львівської Вірменської церкви.

Серед туристів візитівкою Личаківського цвинтаря вважається пам’ятник “сплячій красуні” і увічнює пам’ять молодої жінки Регіни Марковської. Навколо її смерті існує кілька легенд. Згідно з однією з них, Регіна застала чоловіка на зраді, не витримала емоційного потрясіння, вжила отруту і померла. Інша легенда стверджує, що вона була актрисою, яка під час вистави вразила скульптора, що сидів у залі, але померла на сцені після виступу. Скульптор, вражений її грою й останньою роллю в житті, створив пам’ятник на Личаківському кладовищі.

Регіна померла в молодому віці 26 років у 1885 році від невиліковної на той час хвороби. Юліан Марковський, скульптор та двоюрідний брат її чоловіка, працював над цим пам’ятником сім років. Зараз пам’ятник не зберігся в повному обсязі: біля дівчини, на подушці, спочатку був ангел, що, здавалося, оплакує її. Він був прикріплений до подушки так, що його ноги були зігнуті в колінах, і ангел не торкався основи пам’ятника, а висів у повітрі над нею. На жаль, поряд росло дерево, і одна з гілок впала, зруйнувавши частину пам’ятника.

Поля почесних поховань

До складу Личаківського цвинтаря тож входять низка полів почесних поховань, зокрема Меморіал Української Галицької Армії та польське військове поховання. Неможливо не помітити  12 метрову колону, на вершині якої бронзова скульптура Архангела Михаїла, в одній руці, він тримає дубову гілку, а в другій меч – це символи мужності та слави. Колона Архангела присвячена українській галицькій армії (УГА), армії яка боролась за волю України в 1918-1919 рр. Є також поховання жертв сталінських репресій 40-х, 50-х років, поховані бійці та ветерани української повстанської армії (УПА). Всередині каплиці поховано прах президента ЗУНР, прах Євгена Петрушевича, якого до Львова перевезено було у 2002 році з-за кордону. Там також є сучасні пам’ятники, за капличкою справа, зліва, поховані хлопці-військові, які загинули вже на війні проти росії. Ховати почали тут ще з 2014-го року. Там, де багато прапорів, там вже після повномасштабного вторгнення, 24 лютого, 2022 року, але поховали 37 людей, закінчилося місце і зараз ховають поруч Личаківського цвинтаря, є Личаківське військове кладовище, на якому спочиває вже понад 800 оборонців країни.

Поле №67, яке створено було за незалежної України. Заповнене частково, тільки під певними плитами є поховання і на певних є надписи, туди ховають військових, політичних, українських діячів, ховають тих людей, які життя свої віддали чи присвятили Україні. Зокрема тут поховані учасники Небесної Сотні, які загинули в Києві під час Революції гідності. Тут також похований генерал Кульчицький, який загинув неподалік Слов’янська, поблизу гори Карачун у 2014 р., виконуючи бойове завдання.

Збереження минулого для майбутнього: реставраційні ініціативи та діяльність “Музею “Личаківський цвинтар”

“З 2008-2023 в рамках українсько-польської співпраці реставровано 153 пам’ятники та каплиці. Цього року триває реставрація 7 пам’ятників та каплиць. Роботу з реставрації надгробків плануємо продовжити й в наступному році. Крім цього, Музей планує посилити наукову роботу, власне зараз шукаємо наукових співробітників на вакантні посади. Також серед планів Музею є оновлення системи навігації території Личаківського цвинтаря. Дуже важливим для нас є вшанування пам’яті наших Героїв, які загинули в російсько-українській війні та створення належних умов для відвідування їх могил”, – зазначив директор “Музею “Личаківський цвинтар” Павло Богайчик.

Минулого року на найстарішій частині Личаківського цвинтаря спільно з Інститутом Polonika було відреставровано найстарішу каплицю, що розташована на цвинтарі. Вона була збудована в 1812 році. Єдина серед інших побудована в неокласичному стилі й фасад там прикрашає чотири колони, дві античних постаті на вершині з давньогрецької міфології, бог часу Хронос в одній руці тримає посох, а в іншій пісочний годинник Фліциди. Капличка була збудована на замовлення графа Вінцента Дуніна-Борковського, який був нащадком чернігівського козацького полковника. І в підземеллях цієї споруди спочиває близько 20-ти представників шляхетної родини.

Личаківський цвинтар є унікальним історико-культурним комплексом, де кожен пам’ятник, каплиця чи скульптура мають свої історії та легенди. Це місце, де сплелися пам’ять про величні події та людські долі.

Усі фото і текст: Бюро спадщини. Джерело: Твоє Місто