1. Наукова бібліотека Львівського національного університету імені І. Франка була заснована 1608 р. як навчальна книгозбірня школи при єзуїтському колегіумі. Без сумніву вона є найдавнішою бібліотекою України, що працює і сьогодні.
2. Cеред читачів цієї бібліотеки були гетьман України Богдан Хмельницький, філосов і професор Тома Ельжановський, відомий медик, місіонер і ботанік Міхал Боїм, філософ Ян Ковальський та ін.
3. В 1704 році бібліотека була пограбована шведами, а в 1734 році пережила нищівну пожежу. Проте академічна бібліотека швидко відродилася і 1784 р. стала основою книгозбірні оновленого Університету. В 1848 році знову була велика пожежа, під час якої змоги врятувати лише 13000 томів та частину рукописних та графічних збірок. На сьогодні бібліотека налічує понад 3 мільйони книг 140 мовами та діалектами народів світу.
4. До колекції бібліотеки входять численні унікальні видання й манускрипти. Зокрема у фондах бібліотеки є книжки з особистої бібліотеки французького кардинала Мазаріні, французького короля Людовіка XV, польського короля Сигизмунда ІІ, рукописи Івана Мазепи, найстаріший гербарій в Європі. Понад 115 тисяч стародруків (книги, випущені до 1825 р.), 1869 одиниць картографії (карти з 1511 до 1939 р.), серед яких у фонді найстарішою є карта Птолемея.
5. 400-літню унікальну бібліотеку було внесено до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання фонду рукописних, стародрукованих та рідкісних книг, про що є рішення Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2008 р. (№ 1345-р), за поданням Міністра освіти і науки І. О. Вакарчука.
Хтось може дорікнути – мовляв, це не найстаріша бібліотека, що найстарішою книгозбірнею України вважається бібліотека Ярослава Мудрого. Так, за літописами, але хто її бачив?
Львів здавна славиться своїми театрами та театральними спорудами. Але якщо Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької, Театр Скарбека чи Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки та інші знають всі, то далеко не кожен львів’янин скаже, що в будинку по вулиці Стефаника, 10 свого часу теж розташовувалися театри. Про це розповідає редакція сайту Фотографії Старого Львова.
Кам’яниця під № 10 по колишній вулиці Оссолінських була перебудована у 1911-1912 рр. за проектом Альфреда Захаревича для театральних потреб. Потрапити до залу театру можна було через двоарковий портал, облицьований чорним мармуром та видовжений вестибюль, декорований театральними масками роботи Зиґмунта Курчинського. Театральна зала з балконом була оформлена розписами Фелікса Виґживальського. Невеликий камерний зал для глядачів містив партер та балкон по периметру, що дозволяло вмістити всіх бажаючих на вистави до 300 чоловік.
Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
Після відкриття будинку в театральному приміщенні збирається літературно-художнє товариство «Hades», на чолі польським журналістом, письменником, прозаїком, поетом, фелейтоністом, театральним критиком, членом Польської Академії літератури Корнелем Макушинським. А на другому поверсі розташовується українська «Академічна громада» Львова.
Театральні маски у вестибюлі. Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
У вечері в будинку працює танцювальний салон «Tabarin», де досхочу можна було танцювати фокстрот, танго, тустеп та новий на той час – чарльстон та інші.
З 1913 року у будинку оселяється “Малий театр”, який уже після першого сезону стає популярним у львів’ян. В його репертуарі були представлені такі твори як: «Жінка з перла» Ю. Германа, «Хата…» М. Цески, «Ситуація з драмату» Горчинського, «Інтруз» М. Метерліка, «Відвідини» А. Висоцького, «Жиди» Т. Берналда, твори М. Буркхарда «Посполита жінка», «Він і його брат» та інші. Для дітей у театрі була поставлена п’єса «Зернятко» Я. Бабіцького.
На жаль з початком Першої світової війни цей театр припинив своє існування.
Віконечко каси. Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
У 1918 році за сучасною адресою вул. Стефаника, 10 починає діяти “Театр водевілів”, який, попри негаразди та побутовий дискомфорт (наприклад, відсутнійсть обігріву), охоче відвідують люди.
Тут виступають майстри оперети з Великого міського театру і довоєнних кабаре, а також молоді актори-початківці. У збірних театральних виставах були, як правило, дві коротенькі комедії й одна оперетка або водевіль, траплялися також й сольні виступи артистів.
Вул. Стефаника, 10, 2017 р.
У 1920 році “Театр водевілів” переіменовують на Фронтовий театр Малопольського відділення армії добровольців, основною діяльністю якого є виїздні вистави на фронт.
У 20-30 рр. ХХ ст. у будинку по вул. Оссолінських,10 міститься польськомовний літературний театр «UL» («Вулик») та однойменний кінотеатр. А також українські театри «Труд» та «Цвіркун».
Цікавим є те, що театр “Цвіркун” починав свої вистави о 19:30 та мав досить модний на той час репертуар: скетчі, співи, танці тощо. На жаль у 1936 р. цей театр змушений припинити свою діяльність.
В кінці 30-х рр. і до Другої світової війни у будинку діяли Учительська крайова спілка та фабрика фортепіано Міхала Шкельського.
У радянський час приміщення не використовувалось як театральний заклад. У 50-х роках тут знаходиться клуб дозвілля “Львівгазу”, а у 1960-1980 рр. – Будинок культури будівельників. У той же час відкривається і новий вхід до будинку, який має адресу вул. Стефаника, 16а. Стіни прилеглих будинків прикрасили мозаїками “Львівські будівельники” та “Не забудьте пом’янути”.
В 1960-х на подвір’ї будинку діє танцювальний майданчик, який у Львові називають “Газ”. До 1970-х рр. тут проводилися “Вечори танцю”.
Також у 70-х роках в приміщенні Будинку культури Богдан Муж заснував ансамбль бального танцю “Полонез-72” (згодом Танцювальний клуб “Естет”).
До 1990-х років тут також діяли Молодіжний театр пантоміми, Самодіяльний Народній хореографічний ансамбль сюжетного танцю, Самодіяльний народний цирк «Юність» та інші мистецькі колективи.
У 90-х роках ХХ ст. у зв’язку відсутністю фінансування діяльність клубу фактично припиняється. Приміщення орендують під нічний клуб «Газ», через що його стан погіршується.
Проте, соліст Львівського Національного театру опери і балету ім. С.Крушельницької, заслужений артист України Олег Петрик у 1990-х створює тут школу танцю. Відредремонтовує приміщення, пристосовує їх для хореографічних потреб. Його школа танцю стає навчальним підрозділом кафедри режисури та хореографії ЛНУ ім.І.Франка.
У XVII столітті Жовква була резиденцією короля Речі Посполитої Яна III Собеського, а сьогодні це звичайне місто в Львівській області, розташоване за 25 кілометрів на північ від обласного центру, й за 35 кілометрів від українсько-польського кордону.
Якщо вдатися в історію, то місто Жовква було закладене 420 років тому, тобто ще в 1597 році на землях давньоруського поселення Винники, неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько Жовківського району), яке згадувалося у Галицько-Волинському літописі у 1242 р.
22 лютого 1603 р. грамотою короля Сигізмунда ІІІ Вази, Жовкві було надано магдебурзьке права, яке значно пожвавило економічне життя міста й навколишніх сіл. Урядування в місті здійснював магістрат, який обирався за згодою власника міста.
На більшості представлених сьогодні світлин із Жовкви, що датуються 1890-ми роками, ви можете побачити Королівський замок в Жовкві, і хоча стан його вже тоді був незадовільний, можна побачити велич будівлі. З 1678 року Жовківський замок став королівською резиденцією Яна III Собеського. У II пол. XVII — на початку XVIII ст. місто Жовква досконало розбудувалося, отримало низку нових кам’яних будівель, прекрасні садово-паркові ансамблі й досягло свого найвищого розвитку і багатства. Тоді в Жовкві діяло п’ять церков, чотири костели, й синагога. У Жовкві була велика друкарня.
За радянських часів Жовква була перейменована на Нестеров на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова.
У 1994 р. Жовкві надано статус Державного історико-архітектурного заповідника — у ньому 55 пам’яток світового, національного та регіонального значення. З 1998 року Жовква є претендентом на внесення до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Синагога (Жовква)Загальний вигляд містаСтарі будинкиЗамокЦерква Різдва Христового в Жовкві під час перебудови. Фото 1903-1906 рр.Головна в’їздова брама до Жовкви. Фото 1865 рокуРуїни замкуЗамокРуїни галереї замку в Жовкві, фото 1867 року
Брама до королівського замку Костел Лаврентія в Жовкві. Фото 1920 року
Teкст зa мaтeрiaлaми рoздiл: «Osiedlia, kamienicy i mieszkania nowoczesnego Lwowa», Julia Bogdanova, «Architektura mieszkaniowa», Jakub Lewicki, книжкa «Lwów: Miasto, architektura, modernizm». Pod redakcją Bogdana Cherkesa i Andrzeja Szczerskiego, с. 151-512“
Вілла на нинішній вулиці Вербицького із фасадами з елементами німецького народного стилю (1890). Авторства Людвіка Балдвін-Рамулта – львівського архітектора, військового та громадського діяча, автора низки споруд у стилі історизму та сецесії у Львові та інших населених пунктах України та Польщі.
9. «Фабрика повидла»
Збyдoвaнo цeй «зaмoк» нa пoчaткy XX cт. для фaбpики cпиpтoвих виpoбiв тa пiдcoлoджeних тpyнкiв «Й. Kopнiк i cин». Зa paдянcьких чaciв y фaбpичних пpимiщeннях poзтaшyвaли винзaвoд тpecтy «Укpгoлoввинo», кyди пpивoзили циcтepнaми для poзливy y пляшки винo з Aлжиpy чи Moлдoви. У 1970-х пiдпpиємcтвo пepeпpoфiлювaли нa цeх пepepoбки oвoчeвoї бaзи № 1. В ocтaннi poки пiдпpиємcтвo зaнeпaлo. Aлe нeщoдaвнo з’явилacь iнфopмaцiя, щo aвcтpiйcький icтopик Гapaльд Бiндep, зacнoвник «Цeнтpy мicькoї icтopiї Цeнтpaльнo-Cхiднoї Євpoпи» плaнyє пepeтвopити Фaбpикy пoвидлa нa кyльтypний цeнтp.
Ця вілла вважається перлиною району Підзамче. Зведена 1896 року братами Яном і Каролем Шульцами, відомих львівських зодчих. Зокрема, Як Шульц відомий як основоположник львівської сецесії, автор проектів багатьох львівських будинків, палаців та вілл в стилі модерн, неоренесансу, неоготики та необароко.
11. Колишня вілла Людвіка Масловського
Вілла початково належала видавцю і журналісту Людвику Масловському, а у 1840-1870-х — графині Марії Фредро. Перебудований у 1872 і у 1889—1890 роках. Останню перебудову здійснено за проектом Тадеуша Мюнніха у неороманському стилі з використанням нетинькованої червоної цегли.
Комплекс будинку складається з триповерхового обсягу основної будівлі і невеликого одноповерхового флігеля нині займає витягнуту прямокутну ділянку землі, затиснуту між багатоповерховими будинками пізнішого часу спорудження.
12. Колишня вілла Дзевінського
Ця пам’ятка архітектури з’явилась у місті на початку ХХ століття завдяки зусилля фірми Івана Левинського. Збудована на кутовій ділянці, вона опиняється одразу на виду у подорожнього і ніби тоне в саду та квітах, які її оточують. Фасад вирізняється яскравим керамічним декором та різьбленими деталями.
Будинок належав ректору Львівської Політехніки Плациду Дзєвінському, перед другою світовою війною – голові Секретаріату УНДО Володимиру Кузьмовичу, закатованому в застінках НКВС. У радянський період тут мешкав аматор мистецтва М. Островерхов, а нині тут міститься управа Наукового Товариства ім. Т.Шевченка.
Це туристично-атракційно-візуальна бoмба. Казкова будівля, навіть комплекс. Фентезійна. І практично невідома. Принаймні в мережі Інтернет. Ну це ж зовсім не діло. Будівля, яку можна вважати однією з найефектніших не лише у Львові, а взагалі в Україні експлуатується в закритому режимі й не показує своєї величі туристам (хоча вона майже у центрі Львова, на вулиці Клепарівській, і від Опери до неї ходу якихось 15 хвилин). Вирішили показати вам цей «Хогвардс» хоча б на фото, розповідає “Україна Інкогніта“.
Потрапити сюди не так просто. Ви або студент, або працівник/викладач, або маєте спеціальний дозвіл, або… прямуєте до церкви. А про це ми розкажемо далі!
фото Романа Маленкова
Довжина цієї величі – 165 метрів! А творіння належить австрійському архітектору данського походження Феофілу ван Гансену. За його проєктом і звели в 1863 році цю будівлю, яка стала будинком для військових інвaлiдів Галичини. Саме таким було першочергове призначення споруди.
Варто й сказати кілька слів про цього видатного архітектора, який спорудив таке чудо на наших теренах. Феофіл ван Гансен (Theophil Edvard Freiherr von Hansen) народився у 1813 році в Копенгагені. Маючи певну архітектурну освіту він переїхав у Австрію, яка була тоді потужною світовою імперією.
фото Романа Маленкова
У Відні Фефіл збудував немало (концертна зала Мьюзікферайн, будівля парламенту Австрії). Видатним творінням Гансена є Віденський арсенал – величезний комплекс, який нині є музеєм. Зведений він у силі історизму. В такому ж стилі архітектор звів будівлю військових інвaлiдів Галичини, і це світовий шедевр.
Історія нашої будівлі розпочалася у 1851 році. Тоді, під час перебування цісаря Франца Йосипа І міська влада подала прохання звести будівлю для інвaлiдів Галичини скaлiчених у вiйнах. Імператор виділив 700 тисяч злотих ринських на будівництво, а головним архітектором було запрошено Теофіла Гансена, який за здобутки у архітектурі мав титул барона і приставку «вон» (або, на голландський манер «ван»).
фото Романа Маленкова
Міська влада виділила для будівництва велику ділянку діброви, а також дала у користування міську цегельню. Будівництво почалося у 1855 році. Будівлю зводили із звичайної («польської») цегли, різного кольору. Керував роботами інженер Едвард Каллер. Архітектурною основою Дому інвалідів став монументалізм. Для досягнення наміченої мети споруду зробили дуже видовженою (довжина 165 метрів). Будували будинок вісім років.
фото Романа Маленкова
Фасад Дому інвaлiдів прикрасили численними скульптурами та барельєфами. Їхніми авторами були Кипріан Годепський та Абель Пер’єр. На фасаді будинку збереглися 26 скульптурних елементів та 8 барельєфів. Особливо цікаві 2-метрові фасадні фігури (одна з них на фото нижче), а також розташовані над протилежною брамою. Їх виготовили із цільного пісковика: над центральною брамою, обабіч австрійського герба стоять Воїн, у образі чоловіка з мечем, та Спокій, у образі жінки з лавровим вінком.
Після відкриття у 1864 році у триповерховій будівлі розташували пансіон для утримання п’ятисот інвaлiдів, причому центральній частині будівлі мешкали офіцери, у крилах – солдати. У вежах розміщувались помешкання генерал-коменданта та його канцелярія. Крім того, в одному із крил будинку адаптували військовий госпіталь, який виконував функції філії гарнізонного.
За головним будинком Феофіл Гансен звів розкішну каплицю у візантійсько-грецьких формах. Будівлю вписали (в плані) у грецький хрест та багато декорували. Стіни будівлі виклали із червоної і жовтої цегли, розташувавши її у формі невеликих хрестиків. Каплиця була прикрашена численними скульптурами. Лише у приміщенні їх було 12. Але до нашого часу жодна із скульптур не збереглася.
фото Романа Маленкова
Із 1954 року каплиця була пристосована під овочевий склад пожежно-технічного училища.
Лише у 1993 році почалася реставрація цієї прекрасної будівлі. В ній розташували храм УПЦ КП присвячений Покрові Богородиці. Цікаво, що відновлення будівлі проводили майже виключно на кошти закладу: курсантів, випускників та їх батьків. Навіть розписи виконали не майстри-іконописці, а талановиті представники майбутньої пoжежної еліти… Нині церква працює постійно, але для «цивільних» вхід відкрито лише у неділю.
У 1939 році, після приходу радянської влади, у Будинку інвaлiдів розмістили полк НКВС, який залишив будівлю у 1941-му, але в 1944-му знову повернувся.
У 1954 році до будівлі перевели Київське пожежно-технічне училище, згодом перейменоване у Львівське пожежно-технічне училище МВС СРСР, яке стало елітним в Україні закладом, який випускав керівників пожежної галузі. Керівництво закладом здійснювали сили внутрішніх військ УРСР (а ми дивуємось чому заклад закритого типу). У 1983-1988 рр. було спроектовано і надбудовано четвертий поверх головного корпусу, який нині виконує функції гуртожитку казарми. На диво, добудова не зіпсувала зовнішній вигляд будинку, а навіть прикрасила її. В радянський період таке було рідкістю.
Після проголошення незалежності навчальний заклад ввійшов до складу МВС України. У 2001-му його реорганізували в Львівський інститут пожежної безпеки МВС України, який у 2003-му пере підпорядкували МНС. В 2006 році інститут реорганізували в державний університет безпеки життєдіяльності.
Звичайно, дуже сумно, що така красота розташована за гратами. Хотілося б вільного доступу. Але зрушення на краще (для туристів) вже є – щонеділі ви можете потрапити на територію цього «хогвордсу» прямуючи на службу до церкви Покрови.
Серед багатьох пам’яток народної творчості почесне місце належить архітектурі народного житла, яку Олександр Довженко назвав “архітектурною праматір’ю пристанища людського”. З глибокої старовини архітектурна народна творчість донесла до сьогоднішнього дня елементи, які свідчать про високі художні, господарсько-культурні, моральні ідеали народу-трудівника. Про це пише редакція сайту vsviti.com.ua.
В архітектурі традиційного сільського житла український народ, незважаючи на багатовікове соціальне гноблення, обмежені економічні можливості та майже повну ізольованість від шляхів розвитку світових професійних архітектурно-художніх шкіл, досяг естетично значущих вершин в гармонійній узгодженості найрізноманітніших видів декоративно-прикладного мистецтва.
Полтавщина
ПОЛТАВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Великі колишнього Кобеляцького повіту Полтавської губернії, тепер Кобеляцького району Полтавської області
Типовим для полтавських садиб було розташування будинку всередині чистого двору на значній відстані від вулиці (т.зв. “глибоке”), вікнами до сонця, і відділення від будинку господарських будівель. Архітектурно-композиційна побудова полтавського житла є одним з варіантів народної архітектури лівобережних лісостепових районів України. Основними його ознаками були: пропорційна рівнозначність співвідношення висоти стін і даху (висота стін дорівнює висоті даху) і позбавлений будь-яких пластичних елементів обтічний силует чотирьохскатного солом’яного даху, сформованого укладанням розстеленої або м’ятої соломи, іноді залитої зверху рідкою глиною; асиметричне конструктивно-тональне розміщення окремих частин фасадної стіни, яке відображало відповідне призначення різних приміщень житла (житлового – “хати”, вхідного – “сіни” та господарського – “комори”).
Житло Полтавщини характеризувалося широкими “навісами” виносами даху щодо стін. Декоративно-художні прийоми оформлення архітектурних елементів (кронштейнів, виносних балок, колонок), які підтримували дах, відзначалися різноманітністю різьблення орнаментальних мотивів. Істотним архітектурним прийомом зовнішнього оформлення полтавського житла була галерея, якою оточували частину фасадної стіни (перед коморою або входом у житло), весь видний фасад, а то й два, три, чотири фасади повністю.
Використовуючи різноманітні прийоми різьблення (контурну, профільну, нігтьову, наскрізну тощо), народні майстри надавали своїм творам художньої завершеності. В назвах архітектурних елементів житла та в його прикрасах яскраво проявилося народне уявлення, за яким житло об’єднувалося з іншими елементами народної матеріальної культури, народним костюмом зокрема. Наприклад, нижній конструктивний елемент даху (поздовжня балка під виносом даху), як і низ сорочки, отримав назву “лиштва”, і по лиштві, як і в сорочці, прикрашався орнаментальною смугою.
На тлі житлового комплексу виділяється традиційний народний костюм: мереживна біла вишита білими нитками сорочка, насичена кольорами верхня частина костюма – “керсетка” і багатобарвна ткана плахта.
ПОЛТАВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Покровська Багачка колишнього Хорольського повіту Полтавської губернії, тепер Хорольського району Полтавської області
Інтер’єр полтавського житла був типовим для лівобережних районів України. За традицією піч у полтавському житлі розміщувалася в кутку біля вхідних дверей, відкрита шафка для посуду (“поличка”) – в протилежному кутку біля дверей. У найбільш світлому місці в будинку – під вікнами несучої стіни проти печі – ставили широку масивну лаву. На лаві встановлювали кужіль з прядивом; сидячи на лавці, шили і вишивали, а на свята садили почесних гостей.
Характерна особливість інтер’єру полтавського будинку – поперечна балка (поперечна перекладина) стелі, стягувала дві протилежні поздовжні стіни будинку і конструктивно не була пов’язана з традиційними поздовжніми балками, які становили основу несучої конструкції стелі. Білена стеля будинку навхрест була переділена балками, які не білили, а прикрашали контурним або тригранним різьбленням. На балках вирізали культові обереги (хрест, солярні знаки – кола і т.д.), іноді дату зведення будинку та прізвище господаря. За традиційними уявленнями, ці знаки охороняли родину від ворожих сил і сприяли її благополуччю. Про приналежність полтавського інтер’єру до українського житла лівобережних районів Дніпра свідчила також і форма димоходу печі. На відміну від правобережної, полтавська піч мала закритий стінами печі припічок, тобто димохід печі не нависав над пічкою, а стояв на ньому.
Типовими елементами декору в інтер’єрі полтавського житла були різноманітні декоровані профільним різьбленням кронштейни, які підтримували полички, розташовані над дверима і над вікнами. За характерну форму завершення у вигляді кінської голови ці кронштейни називалися “конячками”. “Коники” служили своєрідними кілками, на які вивішували ткані або майстерно вишиті тамбурним швом полтавські рушники – гордість господині та її дочок. Декоративні святкові рушники, якими прикрашали у свята стіни будинку, називали в народі “кілкові”, на відміну від прикладних і ритуальних рушників.
Київщина
КИЇВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Доброводи колишнього Уманського повіту Київської губернії, тепер Уманського району Черкаської області
Традиційною для південних лісостепових районів Київщини була вільна забудова двору з віддаленим від вулиці розташуванням будинку, поверненими вікнами головної стіни на південь, а фасадом на схід. Господарські будівлі двору розміщували перед вікнами будинку, відокремлюючи їх від чистого двору плетеним тином.
Обмазані глиною, побілені стіни хат на Київщині завершували чотирьохскатним солом’яним дахом, покритим пов’язаними снопами з гребенем (“верхом”). Зверху з’єднання притискали поруч схрещеними жердинами і викладали по рогах сходинками (“китицями”).
Народна творчість яскраво проявилася в кольорово-орнаментальному оформленні всіх споруд двору.Тонке відчуття кольору сприяло виробленню стійких прийомів – інтенсивне фарбування господарських будівель в контрасті з білими стінами житла, які прикрашали мальованим орнаментом. Типовими місцями розташування розпису був фриз (“підстрішіна”) і обрамлення вікон. У композиціях мальованих орнаментів переважали мотиви “бігунків”, “хмеликів”, “квіток”.
Колірна гамма народного одягу поєднувалася з колоритом житлового комплексу.
КИЇВЩИНА. Початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Кам’янка колишнього Черкаського повіту Київської губернії, нині м. Кам’янка Кам’янського району Черкаської області
Інтер’єр житла Київщини був типовим для правобережних районів України. За загально українською традицією, піч у київському будинку розміщували в кутку біля вхідних дверей. У протилежному кутку на традиційному місці відкритих полиць встановлювали засклену шафу. Під вікнами чільної стіни будинку навпроти печі на місці традиційної широкої лави розміщували переносну лавку (“канапа”). Належність київського інтер’єру до житла правобережних районів Дніпра свідчила форма димовідного пристрою (труби) печі, який спирається на стовпчик, нависаючи над пічкою.
Інтер’єр житла південних районів Київщини щедро прикрашався розписом. На початку XX століття для настінного розпису, крім традиційних мінеральних (глиняних) і рослинних барвників, почали використовувати анілінові фарби, які купували на базарі. Майстерно прикрашалась мальованими композиціями піч. Стрічкою квіткового орнаменту підкреслювалися горизонтальні профільні виступи та верхні частини основних елементів печі – «пріпічка», лежанки, каміна, пічки. «Підприпічок» і камін прикрашалися квітковими композиціями вазонного або букетного типу. У композиції, крім рослинних, вводили і улюблені у фольклорній традиції сюжети птахів – півня, галки, сороки. Рослинною орнаментикою, виконаною олійними фарбами, декорувалися стіна над ліжком, двері і вікна, а також меблі – шафи, спинки канапи.
Мальовничі засоби оформлення стін та меблів узгоджувалися з різноколірним народним вбранням.
КИЇВЩИНА. Початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Доброводи колишнього Уманського повіту Київської губернії, тепер Уманського району Черкаської області
Інтер’єр київського житла був типовим для правобережних районів України. За загальною українською традицією піч у київському житлі розміщували в кутку біля вхідних дверей. Отвором вона була звернена до вікон опорної стіни хати. У протилежному кутку біля дверей розміщували відкриту шафу (“поличку”), на полицях якої виставляли на огляд мальований керамічний посуд. Під вікнами головної стіни проти печі розміщували нерухому лаву – широку дошку, покладену на стовпці, які закопували в глиняну долівку. Про приналежність київського інтер’єру оселі до правобережних районів Дніпра свідчила форма димовивідного пристрою печі, що нависав над пічкою.
Інтер’єр київського будинку щедро прикрашався розписом. Для виконання мальовничого декору використовували мінеральні (глиняні) та рослинні фарби, які розводили водою. Знаряддями праці служили невеликі пензлі – щіточки, зроблені з котячої шерсті, для великих кольорових елементів використовували ганчірки, якими, як штампом, наносили кольорові плями (“квіти”) на стіну. Після нанесення кольорових плям, їх по краю підмальовували пензликами, якими “прописували” гілки, листя і нижні частини квіткових композицій («вазонів») – горщики, «гладущики».
У мальовничому декорі на стінах у будинках Київщини переважали композиції вазонного типу – розлога квітуча рослина, виростала з горщика або «гладущика». Поздовжні елементи – профільні тяги димаря або балки стелі – прикрашалися “безконечником” – хвилястою лінією (“кривою”) з ритмічно розташованими по обидва боки від неї кольоровими плямами (“точками”, “квітами”, “листочками”, “виноградом”, ” вершками “і т.д.). Мальовані композиції поєднувалися з кольором традиційного народного костюма цих районів.
Слобожанщина
СЛОБОЖАНЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Новоохтирка колишнього Старобільського повіту Харківської губернії, тепер Новоайдарського району Луганської області
Традиційною для жител Слобідської України, прикордонних з Росією, була вільна забудова двору з наближеним до вулиці розташуванням будинку, повернутого видним фасадом на південний схід. Перед будинком захищали невисоким парканом місце, де висаджували квіти, кущі та дерева. Чистий двір перед будинком плетеним тином відділяли від частини, де розміщували господарські будівлі.
Слобожанська хата виділялася пропорційною рівнозначністю у співвідношенні висоти обтічної форми солом’яного даху і стін. Стіни будинку (рубані або вертикальні з колотого вербового або дубового дерева) ставили на палі (“підвалини”), високо підняті над землею, зовні обмазували товстим шаром глини по риштуванні та білили крейдою. Стіни сіней часто виходили за межі стін будинку на рівень навісу і залишалися у відкритому зрубі небілені.
Широкий напуск даху, який виступав над стінами, підтримувався винесеними на поперечних балках і прогонових брусами (“підострішинами”, “підстрішниками”), які підпирали колонки (“сішки”). Прогонові бруси майстерно креслили різьбленою облямівкою, випуски балок (“дармовиси”) і верхні вінці зрубу (“ощепи”) прикрашали профільним різьбленням. Віконниці, різьблене обрамлення вікон (налічники) і двері малювали кольоровими глинами або олійними фарбами переважно вохристих тонів, прикрашали квітковим мальованим орнаментом або кольоровими візерунками (“квітами”, “ружами”, “півоніями”).
Святковий жіночий одяг – вишивка, картата плахта, барвистий фартух червоний “корсет” та червоні чоботи – поєднувалася з колоритом слобожанського житла.
Південь України
ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Кіндійка колишнього Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер смт Антонівка Дніпровського району м. Херсона
Характерною ознакою розташування житлового будинку (“хати”) та господарських будівель двору в південних районах України була їх однорядна постановка в садибі. Обмазані глиною і побілені стіни будинку часто прикрашалися декоративним розписом. Глиною підбивалися також призьба і стіни господарських будівель двору. В мальованих орнаментах переважали мотиви пишної квітки з центральною вертикальною віссю, по боках якої малювали паростки з листям і меншими квітами. Традиційно прикрашалися розписом або кольоровою смугою вікна та двері будинку. Низькі двосхилі дахи українського житла південних районів вкривали соломою або очеретом, а зверху притискала здвоєними дерев’яними козликами (“ключинням”). Часто для зведення стін господарських будівель двору використовували місцевий природний камінь.
Кольори глини в настінних розписах доповнювали синіми і червоними барвниками, які надавали їм ефекту мальовничості.
Декоративність зовнішнього оформлення житла поєднувалася з кольорами традиційного святкового жіночого вбрання.
ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ. Початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Петриківка колишнього Новомосковського повіту Катеринославської губернії, тепер Петриківського району Дніпропетровської області
Інтер’єр житла південних лівобережних районів України успадкував загальноприйняті в українській традиції прийоми розташування печі в кутку біля вхідних дверей, шафи для посуду в протилежному кутку і лавки під вікнами опорної стіни хати, відрізняючись формою труби печі: піч мала закритий стінками «пріпічок» (виступ у печі для лежання). В інтер’єрі петриківської хати розписували стелю, підвищену частину стіни, особливо розкішно орнаментували димохід печі. У його композиційну структуру на початку XX століття органічно увійшли елементи класичної архітектури – колонки, карнизи, фігурні декоративні арки. Карнизи прикрашали мальовничим орнаментом у вигляді рослинного сюжету – “бігунчика”, “бігунків”, або кольоровими смугами. “Вази”, “букети”, “квіти” і “гілочки” заповнювали площини труби між колонками. За допомогою шматка тканини (“віхтя”), щіточки-пензля (“котиковий пензль” з котячої шерсті, зібраної в пучок і прив’язаної ниткою до рукоятки), навскіс зрізаного стебла рогози петриківці створювали пишні рослинно-орнаментальні композиції, фарби виготовляли домашнім способом із трав, листя і ягід. Використовували також і природні барвники – кольорову глини, вохру, сажу і крейду.
Петриківські розписи здавна дуже популярні. Найздібніших малювальниць запрошували розписувати будинку в інших селах. Зроблені ними “мальовки” (розпис на папері) високо цінувалися. Кольоровий розписаний декор житла поєднувався з багатобарвним народним костюмом.
ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ. Кінець XIX – початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Мишурин Ріг колишнього Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, тепер Верхньодніпровського району Дніпропетровської області
Інтер’єр житла південних районів України успадковував загальноукраїнську традицію розташування печі в кутку біля вхідних дверей, шафи для посуду в протилежному кутку і лавки під вікнами опорної стіни хати. Інтер’єри житла правобережних і лівобережних районів нижньої течії Дніпра різнилися в основному формою труби печі.Так, на Правобережній Україні піч мала відкритий « пріпічок », над яким на стовпчиках або без них нависав камін у формі усіченої чотиригранної піраміди. Похилі стінки димоходу мали завжди вгорі і по низу профільне завершення у вигляді кількох тяг.
На початку XX століття, до печі, в якій готували їжу, з метою більш доцільного її використання добудовували ще одну піч (“грубу”), якою опалювали будинок. Конструктивно-архітектурне рішення цього комплексу (“піч-груба”) продовжувало традиційні прийоми, що склалися у всіх районах України. Грубу-піч прикрашали настінним розписом. Декоративно-художні прикраси такої печі поєднувалися в кольоровій і в орнаментальної розробці з декором печі для приготування їжі.
В оселях Правобережної України любили рослинну, вазонного типу орнаментику, яку виконували насиченими червоними квітами. Розписом, крім печі та “грубої” печі, прикрашали стіни, стелю, вікна.
Поділля
ПОДІЛЛЯ. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Цибулівка колишнього Кам’янець-Подільського повіту Подільської губернії, тепер Кам’янець-Подільського району Хмельницької області
Широко поширеним на Поділлі було вільне планування двору. Житловий будинок ставили віддалік від вулиці в глибині чистої частини двору, а господарські будівлі розміщували на відокремленій частині садиби (“обійсті”). Провідною ознакою архітектурно-художнього образу подільського житлового комплексу була його мальовничість. Особливою декоративністю відзначалися будинки південних придністровських районів Поділля, які межують з Молдовою. Пластичний декор солом’яного даху, висота якого вдвічі перевищувала висоту стін будинку, врівноважувалася кольоровим насиченим декором, розмальованим на білому фоні стін. Вишуканої виразності домоглися подільські майстри у засобах укладання солом’яних снопів, якими підшивали дах. Майстерно укладені, “вишиті” ними “пензлі” по рогах стрімкого чотирьохскатного даху закінчувалися високим гребенем, притиснутим перехрещеними в горизонтальному ритмі дерев’яними палицями.
Художня спадщина подільських майстрів вражає різноманітністю колористичних поєднань в композиціях настінного живопису. Вони оперували тільки кольоровими глинами та природними барвниками, користуючись нехитрим приладдям (саморобними пензлями – ганчірками, штампами, виготовленими з коренеплодів і т.д.).
Найулюбленішими у жінок на Поділлі були фризові орнаментальні смуги, якими оперізували ганок і верхні частини стін; композиції у вигляді вазонів, бігунків, окремих квіток і кольорових фігур малювали під дахом, навколо вікон і на кутах стін житла; орнаментальні смуги прикрашали нижню частину стіни над жовтою призьбою; декоративним розписом прикрашали і господарські будівлі двору (курники, хліви).
Кольорова гама народної жіночого одягу біла сорочка, вишита «низинкою» («низзю») чорно-червоними нитками, і чорна в кольорову смужку “горбатка” – контрастує з насиченим кольоровим різнобарвним декором житла.
ПОДІЛЛЯ. Кінець XIX – початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Сказинці колишнього Могилівського повіту Подільської губернії, тепер Могилів-Подільського району Вінницької області
Розташування та розподіл основних частин житлового приміщення (“хати”) подолян були типовими, як і по всій Україні. Кухонну піч розміщували в кутку між внутрішньою (стіна сіней) і зовнішньої стінами будинку біля вхідних дверей. Біля печі під тильній стіною на стовпчиках стелили дошки для спального місця (“піл”). У кутку між внутрішньою (стіна сіней) і головною стінами біля дверей кріпили відкриту шафу для посуду (“мисник”), а під вікнами чільної стіни ставили лаву. За традицією піч отвором (“щелепами”) завжди була звернена до вікон головної стіни будинку.
Особливі риси подільському інтер’єру надавало декоративно-художнє оформлення його архітектурно-конструктивних елементів і прикладних речей домашнього начиння.
Любов жінок Поділля до живопису виявлялася в багатобарвних настінних розписах, якими прикрашали інтер’єр. Особливої уваги приділялося декоративному оформленню печі. Всі її елементи – комин, профільні карнизи, “щелепи” і навіть заслінка – розписувалися (“малювалися”) кольоровими глинами. Прикрашалися розписом також стіни і вікна. Святковості інтер’єру надавали писані по білому та жовто-вохристому фону миски, які виставляли напоказ у шафі, а також паперові прикраси – “витинанки”, які кріпили на балку.
Ткані рядна на ліжку, довгі, прикрашені кольоровими смужками килимки (“налавники”), двоколірна червоно-чорна вишивка сорочки і чорна в кольорову смужку ткана «горбатка» доповнювали багатобарвність інтер’єру подільської будинку.
Полісся
ПОЛІССЯ. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Сварицевичі колишнього Рівненського повіту Волинської губернії, тепер Дубровицького району Рівненської області
Для районів Волинського Полісся була характерна дворядна забудова двору. Господарські будівлі, об’єднані спільними стінами та дахом, шикувалися в один ряд паралельно житловому будинку, який, залежно від орієнтації за сонцем, наближали до вулиці довгим або коротким фасадом або виносили в другий ряд і розташовували у глибині двору. Об’ємно-просторова композиція такої забудови виділяється монументальною графічністю силуетів двосхилих рівно- або різновисоких дахів, які покриті дерев’яними «плахами» або «драницями». Весь комплекс характеризується традиційною для Полісся сріблясто-сірою гамою кольорів, стриманістю застосованого в оздобленні художнього декору. Вражають багатство мотивів контурного різьблення дворогих або вертикальних завершень, декоративні фронтони двосхилих дахів житла.
Насиченість відкритих контрастних кольорів притаманна традиційному жіночому костюму, неодмінною частиною якого була «намітка» головний убір заміжньої жінки.
ПОЛІССЯ. Кінець XIX – початок XX ст.
Інтер’єр житла, с. Сварицевичі колишнього Рівенського повіту Волинської губернії, тепер Дубровицького району Рівненської області
В інтер’єрі віддалених районів Волинського Полісся майже до початку XX століття збереглося багато архаїчних елементів. Наслідуючи загальноукраїнську традицію розташування, піч розміщували в кутку біля вхідних дверей, полиці – відкрита шафа (“мисник”) в протилежному кутку біля входу, лавку під вікнами чільної стіни, а спальне місце (“піл”) безпосередньо біля печі вздовж тильної стіни з люлькою над ним. У хатах збереглися такі елементи, як спеціальний димовідвідний прилад (“світець”, “посвіт”), який кріпився під отвором стелі над лучиною. Архаїчною була і форма печі (“курна піч”), дим від якої виходив одразу в будинок, через що закопчені стіни нічим не прикрашалися. Характеру курної печі відповідав темний, так званий “димний” керамічний посуд (“горщики”, “глечики”, “гладущики”). Всі дерев’яні предмети побуту – посуд, знаряддя праці також були наділені рисами архаїчної простоти.
Яскраво-біле полотно з тканинним орнаментом сорочки, головний убір жінки (“намітка”) і зібрана спідниця у вертикальну смужку – складові частини жіночого святкового вбрання – контрастно виділялися на тлі темних зрубних стін.
Бойківщина
БОЙКІВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс, с. Верхні Ворота, тепер Воловецького району Закарпатської області
Характерною особливістю житла бойків (етнографічної групи українського народу), як і лемків, було об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з рядом господарських – сіньми, коморою, стайнею, сараєм, навісом. На відміну від лемківської довгої хати, житлова частина у бойків займала у забудові не крайнє, а середнє положення, мала два або три вікна в передній “фронтовій” стіні споруди, уздовж тильних і бічних стін під спуском даху обладнали господарські прибудови.
Прямовисний чотирьохсхилий солом’яний дах, висота якого більш ніж утричі перевищувала висоту стін, пропорційно врівноважувався витягнутим уздовж чільним фасадом. Горизонтальний ритм гребеня прямовисного даху повторювали горизонтальні вінці (“обаполи”) зрубної стіни і лінія піднятої над землею підлоги відкритої галереї (“міст”, “лавочки”, “передвікна”, “прістінкі”).
Архітектура народного житла бойків – верховинців була майже позбавлена декоративних прикрас, яким були властиві прикраса гуцульського будинку, відрізнялася простотою і лаконічністю форм.
Традиційний одяг бойків був урівноважений в колірних гамах. Майже до початку XX в. зберігся ряд архаїчних елементів, такі, зокрема, як довга ворсова вовняна накидка (“гуня”) або особливий головний убір заміжніх жінок – “намітка”.
Лемківщина
ЛЕМКІВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс. Тепер с. Вишка Великоберезнянського району Закарпатської області
Характерною особливістю житла лемків (етнографічної групи українського народу), як і бойків, було однорядне об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з усіма господарськими сіньми, комори, клуні, хліва, стайні. Житлову частину в ряду забудови ставили переважно першою. Уздовж тильних стін під спуском даху також розміщували господарські прибудови.
У пропорційному співвідношенні основних частин лемківської довгої хати домінував прямовисний чотирьохсхилий дах, покритий соломою. Для покриття даху, крім соломи, заможні селяни використовували дерево або комбінували обидва матеріали: нижні ряди покривали деревом, а решту – соломою. Висота даху втричі, а то й більше перевищувала висоту стін. Завдяки високому даху довга хата лемків сприймалася досить компактною, врівноваженою монументальною спорудою.
Своє житло лемки оздоблювали не тільки загальнопоширеним в Карпатах різьбленням, але й побілкою підсиненою вапном швів між вінцями зрубу, попередньо промазаною глиною.
Тільки у лемків поширився розпис відкритих зрубних стін та окремих архітектурних деталей споруди (одвірків, дверей, воріт) білою або зеленувато-жовтою глиною. Композиція і орнаментальні сюжети лінійно-графічного лемківського розпису виділялися досконалістю і свідчили про художнє декоративно-образне відчуття краси.
На тлі мереживного прикрашеного розписом зрубу житла виділявся традиційний лемківська одяг, в якому переважали білий і синій кольори, фактура дрібних складок, оздоблення фартухів та спідниць кольоровими стрічками.
ЛЕМКІВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Інтер’єр житла. Тепер с. Кострина Великоберезнянського району Закарпатської області
Розподіл і розташування основних частин інтер’єру житлового приміщення лемківського житла традиційні. Піч для приготування їжі завжди розміщувалася в кутку між стіною сіней і тильною стіною будинку біля вхідних дверей. Уздовж тильної стіни ставили ліжко, а під вікнами короткої бокової стіни – лаву і перед нею стіл.
Разом з тим інтер’єр лемківського житла вирізнявся передусім напрямком отворів (“щелеп”) печі, де палили, куди ставили горщики для приготування їжі та випікали хліб. Тільки у лемків отвори печі орієнтували не так на лицьову, як це було згідно з українською традицією, а на бічну стіну. Таке розташування отворів печі зумовило ряд специфічних особливостей інтер’єру житла. Ліжко хоча і розміщувалася на традиційному місці біля тильної стіни, але вже на деякій відстані від печі, не впритул до неї. Вільна робоча площа перед піччю освітлювалася з вікна, яке обладнали в тильній стіні хати. Специфічно видовженої форми набув також і підвісний над лежанкою перед отворами печі камін (“цівка”).
Почесним в лемківської хаті було місце біля столу (“стільця”), який покривався скатертиною (“обрусом”). До коротких сторін столу ставили переносні невеликі лавочки.
У верхній частині бічної стіни, яка мала два вікна, розміщували образи (“боги”), яскраво-декоративні, написані синьо-червоним пишним рослинним орнаментом по білому тлу тарілки і народні картини. Гармонійно поєднувалися білий і синій кольори традиційного святкового лемківського наряду зі стриманим колірним декором інтер’єру житла.
Гуцульщина
ГУЦУЛЬЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Житловий комплекс. Присілок с. Космач, тепер Косівського району Івано-Франківської області
Для забудови гуцули завжди вибирали найбільш рівні ділянки землі на південних схилах гір. Віддалено один від одного ставили вони свої садиби (“оседку”), які об’єднували в одне ціле житло та господарські будівлі двору. Єдність і захищеність житлової частини (“хати”), яка в гуцульському житлі була розташована скраю з південного боку і з усіх боків оточена господарськими прибудовами (“притулами”), надавали всьому житлово-господарському комплексу неприступного вигляду.
Кліматичні гірські умови (часті і значні опади) вимагали будівництва стрімких високих чотирисхилих дахів з глибокими виносами (“карнизами”), під яким стелили піднятий над землею дерев’яний поміст (“лавочки”), який служив місцем для господарських робіт в негоду.
Традиційне гуцульське житло являло собою своєрідну архітектурну симфонію дерева. Декоративний вигляд гуцульського житла при однотипності будівельного матеріалу відрізнявся досконалим виконанням різьбленої пластики архітектурно-конструктивних елементів – одвірків, виступів зрубу і балок карниза, деталей огорожі і стовпців відкритої галереї.
У контрасті з певною естетичністю засобів декоративного оформлення житла виступала яскрава помаранчева насиченість гуцульського костюма, в якому поєднувалися різноманітні матеріали: шерсть, льон, шкіра, метал, дерево.
ГУЦУЛЬЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Інтер’єр житла. Присілок с. Космач, тепер Косівського району Івано-Франківської області
За розподілом і розташуванням основних функціональних частин житлового приміщення (“хати”) гуцульський інтер’єр був таким, як і в інших районах України. Зокрема, для гуцульського житла властиве розташування кухонної печі в кутку між дверима і тильними стінами будинку біля вхідних дверей. Загальноукраїнською ознакою було й те, що у гуцулів піч отвором, де палили, куди ставили горщики для приготування їжі та випікали хліб, завжди була звернена до фасадної (фронтової) стіні. Форма гуцульської печі була характерна і для жител українців всіх правобережних районів.
Традиційним було також розміщення ліжка з жердиною і колискою над нею біля печі вздовж тильної стіни хати, полиці для посуду в кутку між сіньми і головними стінами, а лавки – під вікнами.
Разом з тим інтер’єр гуцульського житла вражав неповторністю та художньою вишуканістю декоративно-художніх способів оформлення, багатством колірних поєднань. Кожен з його елементів – піч, балки, жердини, полиці для посуду, костюми, побутова тканина, побутові предмети – свідчив про виняткову працездатності гуцулів, їх любові до орнаментації, різнокольорових і різнофактурних поєднань. Заможні господарі викладали печі купленим мальованим кахлем. Сюжетно-орнаментальна розробка кожного кахлю являє собою художньо виражені фрагменти традиційно-побутового життя гуцулів: сімейні та календарні свята, художні смаки, види художніх промислів, культові споруди, обереги та символічні зображення і т.д ..
Значення оберега мав різьблений орнаментальний декор, яким прикрашалася балка, вхідні двері та меблі. Згідно з традиційними уявленнями гуцулів, прикрашені відповідними орнаментальними композиціями предмети набували магічної силу, яка оберігала людей від ворожих та шкідливих сил і сприяла благополуччю родини.
Тепло-коричневі тони побутової саморобної тканини “верет”, “бесаг”, “покрівці” поєднувалися з яскравими жовтогарячими барвами тканин запасок (“пилок”), вишивкою сорочок та рушників та аплікацією шкірно-хутряних елементів гуцульської одягу.
Редакції Tvoemisto.tv вдалося потрапити за риштування подвійного будинку, збудованого на початку ХХ століття.
Будинок №50-52 по вулиці Чупринки, відомий як палац Сосновського, повернеться до автентичного вигляду. Над відновленням пам’ятки працюють реставратори «Оберіг груп»: знімають пізні нашарування, чистять і відновлюють утрачені елементи поверхні фасаду.
Стіни будинку спершу були гладкими, але пізніше їх вкрили цементом. Із часом це покриття розтріскалось, тріщини від вібрації розширювались, і будинок руйнувався. Зараз команда реставраторів відновлює стіни й колони.
«На момент реставрації більшість колон була вже зруйнована, – розповів керівник реставраторів Андрій Федоришин. – Можна було пробувати їх склеїти, але через те, що тут постійні вібрації від трамваїв, є небезпека, що шматки фасаду відпадуть і нароблять шкоди. Ті елементи, які зараз несуть загрозу, відливають у майстерні й замінять на нові». Також ковалі відновлюють металеві елементи.
По завершенні реставрації будівлю не фарбуватимуть, а вкриють глазур’ю – спеціальною фарбою, яка захищає поверхню, але не змінює її кольору та структури. Робота триватиме, поки температура надворі не впаде до мінус п’яти градусів. Навесні планують реставрувати аркади й розписи. За інформацією Львівської міської ради, вартість робіт – 1 мільйон 300 тисяч гривень. Замовило реставрацію управління охорони історичного середовища ЛМР.
Історично палац Сосновського – це два будинки в одному. Архітектор Юзеф Сосновський спроектував для себе будинок, що схожий на середньовічний замок із левом на вході. Його збудували у 1900-1901 роках, а сусідній, на розі з вулицею Левинського – 1907-го. Сосновський спершу мешкав у цьому будинку, а згодом продав його львівському колекціонеру-бібліографу Францішку Бесядецькому (тому будинок також називають палацом Бесядецького). Будинок збудований у псевдоготичному стилі з елементами венеційської готики.
Цiкaвим aрхiтeктyрним тa iнфрaстрyктyрним eлeмeнтoм стaрих бyдiвeль y Львoвi є пiдвaльнe вiкoнeчкo з мeтaлeвими двeрцятaми. Нaвiть цi нaчeбтo нeвaжливi, пoвсякдeннi «пoкривки» бyли дoвeршeнi хyдoжньo-дeкoрaтивним дoтикoм – yнiкaльний вирiз, який як я припyскaю, слyгyвaв зaсoбoм для прoникнeння пeвнoї чaстки свiтлa всeрeдинy пiдвaлiв тa вoднoчaс i вeнтиляцiї пiдвaльних примiщeнь. Прo цe пишe рeдaкцiя сaйтy Tiнi Зaбyтoї Гaличини.
Taкi вiкнa вiдкривaлись ключeм знaдвoрy, тa, ймoвiрнo, тaкoж викoристoвyвaлись рaнiшe в якoстi жoлoбiв з мeтoю трaнспoртyвaння тoвaрiв aбo вyгiлля бeзпoсeрeдньo в пiдвaли з вyлиць. Oскiльки вoни, як прaвилo, знaхoдяться нa зoвнiшньoмy фaсaдi бyдiвeль, бaгaтo з них слyгyвaли люкaми пiдвaлiв з бoкy вyличнoї чaстини крaмниць – i тoмy збeрiгaння тoвaрiв бyлo дyжe вaжливим.
Фото: forgottengalicia.com
Нинi бaгaтo з цих двeрцят зaфaрбoвaнi i нe викoристoвyвaлися вжe прoтягoм бaгaтьoх дeсятилiть. Їх ключoвi oтвoри бyли зaпoвнeнi фaрбoю, a ключi дo них бyли вжe дeсь дaвнo зaгyблeнi, в тoй чaс як сaмi пiдвaльнi примiщeння мoгли бyти зaлишeнi пoкинyтими тa нe викoристoвyвaними, й спoчивaючими в нeпoрyшнiй тишi…
Кожне з таких вікон має різну конструкцію – і таких є сотні по всьому Львову. (див. також Підвальні віконечка в Австрії.)
Моїми улюбленими і надалі залишаються ось ці дверцятами з вирізами у формі жіночих профілів. A роти у них відкриті, ніби у них якраз жвава і весела балачка між собою.
В Україні найстарішим закладам освіти – кілька століть. Засновані у давнину, ці виші розвивалися не тільки в освітній сфері. І завданням керівників було і є – вберегти не тільки освітню репутацію, а й неоціненну історичну спадщину.
Навчатися у таких закладах – одне задоволення. Особливо для тих, хто вивчає історію мистецтв чи готується стати архітектором. Адже архітектурні пам’ятки надихають на створення справжніх витворів мистецтва!
IGotoWorld.com пропонує добірку українських вишів, які вражають своєю красою. Вирушаймо у віртуальну мандрівку, де ви побачите найкрасивіші навчальні заклади.
Бердянський державний педагогічний університет
ВНЗ заснований на початку 1870-х років, з моменту отримання у 1872 році дозволу на його будівництво. Тоді в закладі діяла чоловіча гімназія. У ній, зокрема, навчалися Петро Шмідт – військовий моряк, учасник Севастопольського повстання, Іван Єфремов – письменник-фантаст. Заклад реформували спочатку у технікум, а далі – в інститут і, зрештою, університет.
Джерело фото: studyranger.com
Нині будівля педагогічного університету є національною пам’яткою. Вона внесена до відповідного реєстру, тому офіційно охороняється державою. Цінують споруду за стилістику, в якій вона виконана – нормандську. Зараз це єдина будівля-пам’ятка у місті. У Бердянському університеті діє музей, у якому можна дізнатися про всі віхи розвитку освітнього закладу.
Джерело фото: museum.bdpu.org.
Де знаходиться: Запорізька область, місто Бердянськ, вулиця Шмідта, 4.
Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка
Глухівський освітній заклад – один з найстаріших вишів України, де готують саме педагогів. Почав діяти у 1874 році. Серед випускників – видатний кінорежисер Олександр Довженко, на честь якого і назвали університет.
Джерело фото: panoramio.com.
Із 7 корпусів вишу – 3 є історичними пам’ятками. Вони охороняються державою, адже входять до складу Національного історико-культурного заповідника «Глухів».
Джерело фото: schoolword-liubyvyi.blogspot.com.
Де знаходиться: Cумська область, місто Глухів, вулиця Києво-Московська, 24.
Запорізький національний університет
Заклад пройшов становлення від звичайних педагогічних курсів до університету. Заснований у Запоріжжі у 1930 році. Нині – це один з найвідоміших класичних університетів в Україні.
Джерело фото: edportal.org.ua.
Студенти навчаються у 8 корпусах. Два з них – колишні чоловіча та жіноча гімназії (перший та третій корпуси). Вони виконані у стилі пізнього історизму та модернізму. До того як їх було передано вишу, вони мали свої домові церкви. А на території колишньої чоловічої гімназії і досі є цвинтар, де поховані видатні особистості краю. Нині корпуси Запорізького національного університету внесені до списку історичних пам’яток місцевого значення.
Де знаходиться: Запоріжжя, вулиця Жуковського, 66.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Заснований виш у далекому 1834 році. Саме у ті давні часи перших студентів прийняв найстаріший – Червоний корпус. Нині це історична пам’ятка національного значення.
Джерело фото: univ.kiev.ua, автор – Олег Жарій.
Завдячують зведенню величної будівлі кияни та студенти ВНЗ двом архітекторам, батьку та сину – Вікентію та Олександру Беретті. Червоний корпус виконано у стилі класицизму. Окрасою університету, без якої нині важко уявити вуз, звісно, є портик з вісьмома колонами. Цікаво, що він не від самого початку був червоним. Перефарбували його тільки у 1842 році.
Джерело фото: univ.kiev.ua, автор – Олег Жарій.
Де знаходиться: Київ, вулиця Володимирська, 60.
Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»
Заснований ВНЗ наприкінці 19 століття, у 1898 році. Цікаво, що кошти на зведення закладу збирали громадою. Врешті було зібрано 2 мільйони 650 тисяч карбованців. У конкурсі на кращий проект вишу брали участь найкращі архітектори. У списку навіть значився знаменитий Поль Гоген! Проте обрали проект І.С. Кітнера із Санкт-Петербурга.
Джерело фото: the-city.kiev.ua.
Нині до пам’яток архітектури зараховують кілька будівель Національного технічного університету «КПІ». Зокрема головний корпус. Оздоблення у залах, які виконані за допомогою ліпнини, природного каменю, надали їм романсько-ренесансної стилістики. Одна з найбільших окрас корпусу – актова зала. Також у списку пам’яток – 4-й корпус – хімічний павільйон.
Джерело фото: weloveua.com.
Де знаходиться: Київ, проспект Перемоги, 37.
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
Цей заклад, мабуть, знають усі. Хто не мріяв вчитися тут чи хоча б відвідати Могилянку! Нині – вже національний університет четвертого рівня акредитації. Братська школа, попередниця академії, заснована у 1615 році. У її стінах навчалися Іван Скоропадський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Григорій Сковорода та багато інших видатних особистостей, які відіграли важливу роль в історії України.
Джерело фото: kartagoroda.com.ua.
Серед історичних пам’яток Могилянки – Староакадемічний (Мазепин) корпус. Зведений у стилі «барокко». Це був головний корпус вишу у 18–19 століттях. Нині у приміщенні продовжують навчатися студенти. Також тут розміщується один зі скарбів Могилянки – Дослідницька бібліотека. У книгозбірні – понад 262 тисячі примірників видань.
Джерело фото: restoration.ukma.edu.ua.
Де знаходиться: Київ, вулиця Григорія Сковороди, 2.
Львівський національний університет імені Івана Франка
Один з найстаріших університетів не тільки України, а й Східної Європи. Відкритий у 1661 році, тоді вишу доводилося витримувати конкуренцію Краківського університету. Проте попри всі протистояння та політичні негаразди, які випадали на долю університету, закладу вдавалося не тільки існувати, а й розширюватися.
Джерело фото: lnu.mow.fm.
Нинішній головний корпус Львівського національного університету – це приміщення колишнього Галицького сейму. Зведений наприкінці 19 століття у стилі історизму. Тоді на архітектуру міста значний вплив мали техніки віденських зодчих. У будівлі поєднана архітектура та скульптура. При вході до альма-матер на студентів чекають символічні монументи Освіта і Праця. Фасад будівлі обрамлюють ще кілька фігур. Вони символізують кохання, справедливість, віру. Загалом 7 скульптур.
Джерело фото: kameniar.franko.lviv.ua.
Де знаходиться: Львів, вулиця Університетська, 1.
Національний університет «Львівська політехніка»
Ще один величний приклад віденського історизму у місті Лева. Ця велична споруда другої половини 19 століття теж поєднує у собі архітектуру та скульптуру. Над монументами, що символізують інженерію, механіку та архітектуру, працював зодчий Леонардо Марконі зі своєю творчою групою.
Джерело фото: panoramio.com.
Внутрішнє оздоблення Львівської політехніки теж вражає величчю. Вестибюль, актова зала, бібліотека – ці приміщення можуть служити не тільки за своїм прямим призначенням, а й як місця для екскурсій. Дерев’яне різьблення, ліпнина барельєфи… Крокуючи цими величними приміщеннями, забуваєш, що знаходишся у навчальному закладі!
Джерело фото: panoramio.com.
Де знаходиться: Львів, вулиця Степана Бандери, 12.
Українська академія банківської справи
Сумська академія готує спеціалістів банківської справи під егідою Національного банку України. На відміну від інших закладів, які потрапили до нашого огляду, цей виш має не довгу історію. Потреба у спеціалістах постала на початку 1990-х років. Тому і було вирішено взятися за ремонт колишньої міської школи № 2, де мали згодом здобувати освіту майбутні банкіри.
Джерело фото: dambl.com.ua.
Ще раніше у приміщенні розміщувалася жіноча гімназія. Тому головний корпус ВНЗ нині – пам’ятка архітектури. У ньому поєдналися різні стилі – бароко, готика та ренесанс, які синтезувалися в еклектику. Ще один корпус академії нині знаходиться на вулиці Петропавлівській. Колись тут розміщувався окружний суд, а потім – сільськогосподарська академія. Третій корпус вишу – колишня міська садиба.
Де знаходиться: Суми, вулиця Петропавлівська, 57.
Харківський національний університет радіоелектроніки
ВНЗ почав діяти у 1930 році. Хоча у Харкові є багато старіших навчальних закладів, проте при їхньому зведенні дотримувалися досить аскетичних стилів. Тоді як головний корпус Харківського університету радіоелектроніки справляє враження вельми величної споруди. Тому не дивно, що нині будівля – пам’ятка архітектури. Над проектом вишу працював архітектор Яків Штейнберг.
Джерело фото: panoramio.com.
Проте Друга світова війна залишила свій руйнівний відбиток на будівлі університету. До відбудови закладу залучали студентів. Якщо вони ухилялися від такої виробничої практики, це їм загрожувало втратою стипендії і навіть виключенням. Тому своєму відновленню виш завдячує не тільки архітекторам і будівельникам, а й студентам. Тоді їх не увіковічнили, проте на території закладу вже у часи незалежності встановили сучасну скульптуру – ось такий пам’ятник студенту-програмісту.
Джерело фото: tsn.ua.
Де знаходиться: Харків, проспект Науки, 14.
Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
Джерело фото: alumni.nlu.edu.ua.
Заснований заклад у далекому 1804 році. Тоді його іменували Харківським імператорським університетом. Нині юридичний університет складається із 18 навчальних корпусів. Головний та корпус кафедри криміналістики є пам’ятками архітектури. Проектантом головного корпусу був архітектор Олексій Бекетов. Споруду звели у 1893 році. Загалом на вулиці Пушкінській не тільки університет Ярослава Мудрого може похвалитися статусом історичної пам’ятки. Тут подібних історичних споруд, що охороняються державою, – майже 20!
Де знаходиться: Харків, вулиця Пушкінська, 77.
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Чернівецький університет не інакше як українським Гоґвортсом не називають! Адже велична споруда нагадує замок із дитячої книги Джоан Роулінг «Гаррі Поттер». Хоча у закладу досить «доросла» історія. Перед тим, як відкрити двері студентам, тут розміщувалася резиденція митрополитів Буковини і Далмації. Нині Чернівецький університет входить до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Джерело фото: timetotravel.in.ua.
Будівництво грандіозної резиденції у Чернівцях розпочалося у 1864 році і тривало майже два десятиліття. Головним архітектором масштабного проекту був молодий чех Йозеф Главка. Він звів цілий архітектурний ансамбль у стилі еклектика. Не сумнівайтеся, екскурсія залами вишу принесе суцільне задоволення.
Мармур, кришталь, золото!
Чого тільки не застосовували для облаштування колишньої резиденції митрополитів. Переконайтесь самі, відвідавши воістину шедевр архітектури!
Джерело фото: detailsintravels.com, автор – tanya.
Де знаходиться: Чернівці, вулиця Коцюбинського, 2.
