10 уроків українцям від Павла Загребельного

Павло Загребельний oдин iз тих, чия твoрчiсть зaлишaється aктyaльнoю в зoвсiм нoвi чaси. Гyмaнiстa i мислитeля Загребельного читaють i зaрaз, шyкaючи в йoгo твoрaх життєвoї мyдрoстi. Tyт зiбрaнi 10 цитaт письмeнникa, якi мoжнa сприймaти в тoмy числi як пoрaди нинiшньoмy пoкoлiнню yкрaїнцiв.

1. “Але живі боряться! Ні голод, ні нещастя, ні сама смeрть не об’єднують людей. Об’єднує їх боротьба. Тільки в ній порятунок для людини. Тільки в ній здобувається найголовніше – воля, свобода”.

2. “Труднощів не існує лише для тих, хто не здатен розмірковувати”.

3. “Не обставляй себе сірими нікчемами, йдучи на діло велике, бо й сам посірієш!”.

4. “Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди”.

5. “Стаєш безпорадним, коли не знаєш, з ким боротися, що долати”.

6. “Хто починає з втрати незалежності суджень, кінчає втратою сил душевних”.

8. “Жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й відповіді”.

8. “Нaйдoрoжчe для людини – цe дyмкa, a вся сoлoдкiсть дyмки – в рiднiй мoвi. Вoрoг мoжe зaхoпити тeритoрiю. Вiн мoжe сплюндрyвaти мiстa й сeлa. Aлe дoки живe дyшa нaрoдy – нaрoд бeзсмeртний. Вмирaє дyшa – вмирaє й нaрoд. Бeз мoви нe мaє нaрoдy. Вiн зникaє з лиця зeмлi, як дрeвнi aцтeки. Чи нe тoмy вoрoг зaзiхaє нaйпeршe нa мoвy нaрoдy, який вiн хoчe yярмити?”

9. “А що таке старість? Може, її й немає зовсім, а є тільки зношеність душі. В одних душі зношені вже замолоду, в інших – незаймані до високих літ”.

10. “Людинa вмирaє, a дiм, зрoблeний нeю, стoїть, i пiсня, склaдeнa нeю, спiвaється тисячy лiт, i кaзкa живe спeрвoвiкy, витвoри дyмки й yяви тривaлiшi зa сaмy людинy. І прaвдa прo людинy тaк сaмo iснyє дoвшe, нiж сaмa людинa”.

Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну

Іван Якович Франко – видатний український письменник, поет, публіцист, перекладач, учений, громадський і політичний діяч. Доктор філософії (1893), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906).

Упродовж своєї більш ніж 40-літньої творчої активності Франко надзвичайно плідно працював як оригінальний письменник (поет, прозаїк, драматург) і перекладач, літературний критик і публіцист, багатогранний учений — літературо-, мово-, перекладо- й мистецтвознавець, етнолог і фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст і філософ. Його творчий доробок, писаний українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами, за приблизними оцінками налічує кілька тисяч творів загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами з’явилося понад 220 видань, у тому числі більш ніж 60 збірок його оригінальних і перекладних творів різних жанрів. Він був одним із перших професійних українських письменників, який заробляв на життя літературною працею.

Топ-10 цитат Івана Франка:
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну
Топ-10 цитат Івана Франка про життя, кохання та Україну

Джерело: Вікіпедія
Ілюстрації – uaua.world

Гумор по-українськи! Найкумедніші фрагменти з творчості Остапа Вишні

Його постать – неординарна. І не лише тому, що він – з невеликої когорти українських письменників, твори яких викликають щиру посмішку. Але й тому, що, переживши переслідування, арешти, ув’язнення і 10 років таборів, ця людина не втратила почуття гумору та смак до життя…

Цього року, 13 листопада, Україна відзначила 128-му річницю з дня народження Павла Губенка, який відомий під псевдонімом Остапа Вишні.

Український контент пропонує згадати деякі з фрагментів його творчості і усміхнутися…

Народився на полтавському хуторі Чечва. Вивчився на фельдшера і навіть працював у хірургічному відділі лікарні. Однак згодом розпочав журналістську та літературну роботу. Писав кумедно і ємко.

У 1919 році був заарештований вперше. Приводом стало його перебування у Кам’янці-Подільському – останньому місці перебування уряду УНР. Саме тут у газеті українських соціалістів-революціонерів з’явилися перші фейлетони журналіста-початківця. Лише заступництво редактора газети дозволило йому вийти з в’язниці у 1921 році.

Того ж року в літературі засяяла зірка Остапа Вишні. Його усмішки здобули неабияку любов читачів. Вже за вісім років тираж книжок Вишні сягав майже двох мільйонів примірників. На той час це було нечувано.

У грудні 1933 року Остапа Вишню заарештували вдруге. Цього разу – за підозрою у підготовці теракту. Письменника засудили до смертної кари, але згодом вирок замінили десятьма роками в таборах.

Додому письменник повернувся за десять років… Остап Вишня помер 28 вересня 1956 року. Кажуть, що, навіть перебуваючи на смертному одрі, він не припиняв жартувати.

Найбільший романтик української літератури: Листи Василя Симоненка до дружини

Ніхто ніколи не писав про кохання так, як це робив Василь Симоненко

[1]

Малюся!

З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла — таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався. <…>.

Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже спать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі.

Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної, схожої на тебе, не бачив.

Люсь! Мені охота подратувать тебе, але в черепі немає жодної хохми. Ти вредне дівча, і я всю надію покладаю на того собаку, що він збереже тебе від спокуси. Отого білявого, що випав на картах, ще не передбачається? Дивися.

Живу здорово. Тим більше, що мій закадичний Юрка одружився (а клявся, босяк, одружуватися після 30 років).

Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька — ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю мільйон разів. Губи не заболять — не бійся.

Напиши пару рядків <…>. Жду.

Люблю. Скучаю. Цілую. Твій Вася.

21.1.[ 19]57, Київ

Р. S. Завтра починаються заліки. Мороки багато. Надіюся, що все буде гаразд. Думаю про тебе, Малюся!

Василь.

[2]

Цілую мою вредну Малюсю.

Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, Що у мене щось із шариками не в порядку.

Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».

Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить <.„>.

Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріще взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.

Твій Вася.

30.І.[19]57

[3]

Моя маленька дівчинко!

Якби ти знала, як я чекав від тебе хоч якої-небудь вісточки. Чесне слово, ходив як помішаний. Було обідно і боляче, що ти відносишся до всього з таким олімпійським спокоєм. Мовчиш, мов води в рот набрала. Через тебе ледве не завалив екзаменів. Вірю і знаю, що все це не випадково і не тимчасово. Бо такі дівчата, як ти, вдруге не зустрічаються. Аби тільки ти була розумною і не викидала ніяких коників — буде в нас все дуже гарно. Бо я люблю тебе. Може, тобі обридло це слухати, але це правда. Те, що Сашко пише тобі листи, то його справа. Хай собі пише на здоров’я. На те його й грамоті вчили.

Малюся! Я одержав твого скупого листа і, признатися, не все в ньому зрозумів. Загадкою лишилася, наприклад, така фраза: «Може, ти й справді знайшов, що шукав, але знай: ніколи не буде того, що ти думаєш». Не можу зрозуміти, що ти маєш на увазі. Багато в листі натяків і двозначних фраз. Але це, як кажуть, «дрібні причіпки», а я не хочу бути схоластом. Через шість днів після того, як опущу цей лист в ящик, в Черкаси власною персоною з’явлюся і я. І хоч на вокзалі мене не стрічатимуть з квітами і музикою, буду щасливий, бо побачу тебе. Це трапиться 20, а до того я рахуватиму дні і думатиму про тебе, мою єдину, мою крихітну Малюсю.

Шукав хороших відкриток з гарними квітами, щоб написати на них вірші, але нічого путнього не знайшов. А поганих відкриток послати тобі не можу. Краще вже написати їх на звичайному папері. Тільки ти не ображайся, якщо вірш не сподобається, я ж не Шевченко. Пишу, як умію.<…>*

Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх —
Я в них прийду до тихої друкарні
І буду знову втоптувати сніг.
І буду знов у вікна заглядати,

Брехати, що не холодно мені
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині.
І цілуватися в провулку до безтями…
Чого б тепер я тільки не віддав,

Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.
Щоб знов були ті суперечки марні,
Щоб від кохання знову я дурів…

Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та я їх кров’ю власною зігрів!

Мила моя дівчинко! Не будь дуже суворим критиком і не лай нещасного поета за незграбність. Я ж так старався. Я так люблю тебе, що навряд чи можна знайти повноцінні слова, щоб передати це.

16 числа до мого Юрки приїжджає дружина. Я на весіллі буду чимось на зразок боярина, буду репетувати «гірко» і дивитися, як інші цілуються. Сам собі не завидую. Ми з Юркою трохи гарикнулися, бо я мав необачність переконувати цього жонатого лобуря, що ти в сто разів краща від його дражайшої половини. А він обідився і сказав, що я просто-напросто «тронутий суб’єкт». Я відповів йому, що він також «тронулся» б, якби побачив тебе. Ця суперечка, правда, не мішає нам спати «валетом» і тинятися вдвох по місту. Але ця благодать закінчиться в ту хвилину, як його дружина (між іншим, теж Людмила) вигрузиться з вагона на Київському вокзалі. Мене зараз жахливо цікавить, чи ми й надалі залишимося такими ж закадичними. Чи не помішає нам його одруження?

Моя Малюсічка, чи не обрид я тобі своєю писаниною? «Не печалься и не хмурь бровей». Хотів написати такого листа, щоб багато-багато сказати тобі, а вийшло — мабуть, чепуха.

Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю мільйон разів. З голови до п’ят. Люблю. Рахую хвилини до зустрічі.

Твоя полтавська Галушка.

Р. S. Куди ти збираєшся працювати йти? Листів не пиши, а хоч пиши — не відправляй. Приїду — вручиш особисто. Готуй всі новини, які ти втаїла, «щоб не тривожити моє закохане серце».

До побачення.

Підожди. Цілую ще раз (тільки один раз). Не гнівайся і жди.

Твій Васька.

13.11.[19]57, Київ

[4]

Вітаю тебе, Люсю!

Здавалося мені, що нарешті знайшов ту дівчину, яку так довго шукав. Але твоє мовчання красномовно говорить про інше. Очевидно, мої листи були для тебе непотрібні і зайві, як непотрібний тобі й я. Що ж, в такому разі вибач за те, що потурбував тебе незграбними ніжностями. Я не збираюся вчиняти істерики, бо це не моє амплуа, та, зрештою, і не знаю достовірно, в чому справа.

Обидно тільки, що не можу забуть тебе. Влопався, як пацан. Але це вже не має ніякого відношення до листа. Поки не одержу від тебе якої-небудь звістки, писати не буду.

На цьому бувай здорова.

Василь.

[14.11.1957]

[5]

Здрастуй, Малюсю!

Через чотири дні останній, найважчий екзамен. Півсотні філософів із своїми хитромудрими концепціями жахливо переплуталися в моєму черепі. Я зараз їх ненавиджу. Здається, що вони жили і мудрствували тільки для того, щоб затримати мене в Києві на 5 зайвих днів без моєї дівчинки. Це просто свинство. Жаль, що вони всі давно стали трупами, а то б я з ними порахувався.

Люба Малюсю, ти, мабуть, про мене ніколи не думаєш, бо мені щось не ікається. Якщо ця прикмета вірна, то ти, певне, вважаєш мене своїм найлютішим ворогом. Тобі повинно ікаться з ранку до вечора, з вечора до ранку.

Бо ти завжди зі мною, бо «в душу світять сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».

Твого єдиного листа вивчив, мов дипломатичну ноту. Але з тебе державного діяча, мабуть, не буде. Хоч у тебе і є все необхідне для цього. Ти вмієш говорити загадками, але державний діяч мусить вміти ще й давати обіцянки. А ти, мій маленький міністре, нічого не обіцяєш.

Я дуже побожна людина і вірю в забобони. Сьогодні так зване стрітення, а на вулиці дощ. Значить, зима буде довга, і скоро в свої права вступить твій надійний союзник — мороз. А взагалі мені везе, як утопленому. Поки був у Черкасах, було холодно, а приїхав у Київ — почалася «весна». Що я кому завинив — Бог знає.

Мабуть, пора закруглятися, бо ти ще назвеш мене свистуном. <.„>.

…Головне — люблю Малюсю і дуже скучив за нею. І, крім того, надіюся, що вона за мною теж скучила. Да ж?

Люблю. Цілую. Твій Василь.

15.11.1957

[6]

Люба Малюсю!

Сьогодні пишу тобі останнього листа і навіть не знаю, чи встигнеш ти його одержати до мого приїзду. Правда, це не дуже важливо. За ці три дні нічого не зміниться, хіба скучу за тобою ще більше. Нарешті ти, мабуть, зітхнеш з полегшенням — не буду обридати своєю писаниною.

Хочеться написати багатенько, але немає часу. Стоять хлопці над головою — пора їхати на весілля. Нап’юся, як сапожник. Буду пити, поки не побачу в стакані тебе.

Малюсик! Скучив за тобою жахливо. Жду — не діждуся, коли вже закінчаться екзамени і я побачу тебе, мою хорошу.

Цілую тільки один раз, але міцно-міцно. Люблю.

Твій В.

17.ІІ.[ 19]57

[7]

Люся!

Я пишу, бо як говоритиму, то обов’язково заплутаюся і намелю дурниць. І потім тобі не подобається моя звичка демонструвати свої коряві зуби.

Хочу сказати тобі ось що: будь я останньою людиною, якщо хоч думав тебе обдурити. Я втопився в твоїх синіх очах. Якби інша дівчина посміла про мене подумати так, як ти, запевняю тебе, що в кращому разі я ніколи з нею не розмовляв би навіть про погоду. Але на тебе я навіть образився не дуже, бо ніхто ще мені так не заморочував голови, бо немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе, і немає такої ночі, щоб не снилася ти мені. Можеш не вірити, але щоб я здох на цьому слові, коли пишу неправду.

Тій дівчині, що листувався я з нею, відколи знаю тебе, не написав жодного рядка. Лише після того, як одержав її листа і фото, надіслав їй такого вірша: <…>*

* Процитовано дві останні строфи з вірша «Фіалки»

Ти завжди вигадуєш про мене дивні речі: то я сміюся з тебе, то в мене дівчата якісь є, то говорю не так, як слід. Може, й справді я говорю препогано, але я люблю тебе і ні сміятися, ні обманювати ніколи не збирався.

Я вже не хлопчик і прекрасно розумію, як розумієш і ти, що коли на цьому все скінчиться, то, звичайно, згодом ти знайдеш іншого, а я іншу. Але — не знаю, як ти, — а я не бажаю іншої. Бо коли я цілуватиму її, буду бачити твої губи, а коли дивитимусь в очі, вони здаватимуться мені синіми, твоїми.

Отже, якщо я для тебе що-небудь значу, облиш усякі видумки і повір мені. Сьогодні друзі вітають мене і дарують різні речі. Але ці подарунки нічого не варті проти того, що можеш подарувати мені ти, — бо в твоїх руках моє щастя.

Зрозумій, що я говорю не компліменти — адже було б просто дико, щоб усе пішло догори дном тільки тому, що ти видумала якусь дівчину. Я вмію тримати себе в руках і зубоскалити, сидячи на гвіздках, зрештою, у мене є власна гордість. Коли ти після цього скажеш « ні», я любитиму тебе, може, навіть більше, ніж зараз, але ніколи не підійду до тебе і говоритиму тільки про службові справи.

Відповіді мені не треба — сьогодні о пів на восьму чекаю тебе біля Будинку культури. З’явишся ти чи ні — це і буде відповідь. Це все, що я мав сказати.

Василь.

(Без дати)

[8]

Кланяюся моїй маленькій господині!

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Тимчасово на два дні зупинився в Юрки; завтра пошвендяю в гуртожиток.

Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати призначення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.

Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні б не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.

Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жити з нами. Можу процитувати маму дослівно: «Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що тут оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тоді не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна».

Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, що будемо жити з матір’ю, а не вигадувати небилиць. Мати в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?

Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю і скучаю, і обнімаю, і цілую і… і… і…

Жди звісток.

Передавай привіти. Твій чолов’яга Васильок.

[Травень 1957]

[9]

Здрастуй, малеча!

Якби нас не переслідувала лиха доля, то зараз я б не шкрябав тобі листа, а просто сиділи б з тобою в хаті і цілувалися. Тепер уже майже точно можу сказати, що прибуду додому 16-го або 17-го. Раніше ніяк не виходить, бо тільки 15-го треба підписувати призначення. Отакі-то діла, не дуже втішні, як бачиш.

Настрій у мене такий поганий, що і писати немає особливого бажання. А за тобою так скучив, що аж самому страшно. Перспективи у мене дуже нерадісні. Точно поїдемо на цілий місяць у військові табори, а перед цим ще десять днів будемо загоряти на військовій кафедрі. Одним словом, моя голубко, дуже багато у нас буде розлук. Та ще й екзамени по-чортячому якось сплановані: перший — 1 червня, другий — 12. Після цього перерив до 25, а там заряджайся на цілих 40 днів. Отакі-то діла, Малюсю.

Ти не злися, що я мало писав тобі, — їй-богу, був страшно зайнятий, та й зараз роботи по вуха. Від тебе ж ні слуху ні духу. Ніколи чи лінь? Цікаво, чи поміняла ти вже паспорт? Дивися, чарівна дружинонько, щоб твій примхливий чоловік не надув свої гіркі від тютюну губи. Між іншим, вони зараз значно зменшились у розмірах, мабуть, одпухли.

Я дещо купив, але не напишу. Приїду — тоді подивишся. Добре?

Люсь! Бачиш, як я стараюся вгодити малечі — пишу такого довгого листа, що якби не тобі, певне, зроду б не витерпів. Я люблю мою маленьку грішницю. І дуже скучив за нею. От-от приїду. Жди дужче, то скоріше дома буду.

Цілую твої маленькі ручки, ті самі, якими ти рибу чистила <…>.

Ґуд бай, Люся.

Привіт рідні.

Твій Симон.

13.VI.[ 19] 57

[10]

Здрастуй, Кнопочко!

Твій нещасний муж добрався вчора цілком благополучно в Київ і був настільки вредний, що відразу ж не повідомив тебе про цю сумну подію. Ходив я вчора весь день напівсонний і навіть не замітив, що в Києві зараз цвітуть каштани і місто мов казкове. Просто аж дух захоплює. Вчора ж одержав призначення — можеш танцювати од радості — в Черкаси. Додому, мабуть, приїду днів на два пізніше, ніж збирався, бо роботи жахливо багато. Тобі зараз вільно дишеться — ревнивий і клятий чоловік у відлученні в поті лиця свого б’ється над дипломною, а ти рада, що повернулося дівування, да? Порося ти!

Відносно гардин консультувався з однією досить компетентною особою. Дані такі: перед травневими святами їх було з’явилося в неймовірно великій кількості, але тепер щезли. Мов корова язиком злизала. Наскільки точна ця інформація — Господь відає, бо по магазинах твій милий і коханий муж ще не ходив. Ноги болять, і бажання немає. Ледачий.

Спеціально, щоб розізлити Малюсю, пишу короткого листа. Свої гнівні вигуки шли на адресу: Київ, Держуніверситет, ф-т журналістики. Симоненко В. А.

Під кінець листа висловлю своє обурення з того приводу, що на конверті вимушений писати не Симоненко, а Півторадні Людмилі. Приїду — обов’язково вкушу за вухо. Відповідь шли обов’язково.

Цілую в носа.

Твій Симон, Синьйора.

Передавай привіти.

[16.VI.1957]

[11]

Здрастуй, малеча!

Писати багато ніколи і нічого — тільки прибули в чарівну курортну місцевість. Навіть після безсонної ночі в стомлені очі попадаються різні поетичні деталі — запросяться у вірш. Поскільки для вірша бракує натхнення і часу (я ж солдат), то просто цілую тебе і на цьому ставлю крапку. Твоїх ніжних послань чекаю на адресу, ретельно виведену на звороті. Передавай привіти.

Ґуд бай, Люсю.

Василь.

[Не пізніше 5.VII.1957]

[12]

Салют Малюсі!

В перших рядках мого коротенького письма дозволь передати свій чистосердечний привіт досвідченого солдата і побажати тобі хороших успіхів у твоєму молодому, багатобарвному одинокому житті. Повідомляю, що я живий, здоровий, молодий і красивий, чого й тобі бажаю від усього серця, що зворушливо тьохкає під екстравагантною військовою гімнастьоркою.

Сонлива дівчинко! Чи не нагадав тобі цей витіюватий початок про численні епістоли від колишніх твоїх поклонників, які марно намагалися придумати щось оригінальніше?

Я живу дуже добре. Навколо шумить і красується навдивовижу чудовий сосновий бір, який, звичайно, не вичерпує всього пейзажу. Його прикрашають білі палатки, щедро напоєні свіжим сосновим напоєм, чіткі шеренги воїнів та неймовірно ввічливі і люб’язні офіцери, яким треба вчитися граціозно віддавати честь. Інертні творчі сили, які спокійно дрімали в Черкасах, тут пробудилися від звуків сурми і перетворили мене з ледаря в напрочуд енергійну істоту. Солдати і особливо офіцери — люди з солідною ерудицією, і тому їх товариство приємне для кожної тямущої людини.

Думаю (і не без підстав), що через місяць буду «у ног твоих». Поскільки це не так швидко, то чекай листів ще, а зараз я обачно поставлю крапку.

Ґуд бай.

Вася Симон.

6.УІІ.[19]57

[13]

Добрий день, моя манюня мамо!

Днів два тому я написав тобі жахливого листа, а тепер бачу, що ти ні в чому не винувата. Ти тільки не дмися, дівчинко. Ти ж знаєш, який буває настрій, коли довго немає листів. Я ось ще й досі не одержав відповіді від мами, а твої каракулі прибули тільки сьогодні. Звичайно, я дуже хвилювався і сердився. Від тебе лист іде тільки два дні, а в Черкаси звідси чомусь блудить цілий тиждень. Видно, цензура занадто лінива і неповоротка, як верблюд.

Те, що ти мені написала, мене ніскільки не засмучує. Але, Малюсю, не будь дитиною і до вагітності постався серйозно. Я не прошу, а наказую тобі жити не самим зеленцем. Чесне слово, коли приїду, то годуватиму, мов гуску.

За те, що листи сухуваті, — не ображайся. Я солдат, і писати все, що в голову збреде, не можу. Устави забороняють. Скажу тобі щось таке секретне, аж гульк — ти виявишся агентом міжнародного імперіалізму. Правда, я зараз знаю стільки ж військових таємниць, як і 20 років тому, але мене однак зобов’язують їх оберігати. Для мене це не важко: не треба особливої пильності, щоб не видати те, чого не знаєш.

У господарських питаннях я, як відомо, неабиякий профан, тому командувати тут не хочу. Вважаю, що треба пошити тобі плаття, тільки хороше. Дивися сама, але, мабуть, краще було б, якби ти не зробила чого поспішно, жінко моя мила.

Час у мене обмежений, вибачай, що все так куцо і нудно. Ти ж знаєш, що я взагалі багато писати і говорити не люблю. Це тільки ради тебе так стараюся. Після таборів, напевне, затримаюся в університеті днів на два, поки одержу диплом і знімуся скрізь з обліку.

Скучив я за тобою, як завжди, більше, ніж ти за мною, хоч ти і дурненька. Але говорити про це не буду, щоб ти не задрала свого носика. Він у тебе й так вгору стоїть.

У військовій формі я дуже потішний. Завтра, очевидно, зніму з себе копію в фотоательє, і ти матимеш можливість нареготатися досхочу над своїм воякою. Курю жахливо, ще більше, ніж вдома. Якби ти була тут, мабуть, уже не раз би влаштувала з цього приводу сімейний скандал на півгодини.

На цьому ґуд бай.

Моя маленька вертихвістко, люблю тебе, тебе одну-єдину — маленьку, милу дівчинку мою.

Цілую.

Твій Вася.

[Середина липня 1957]

[14]

Люсьєн!

Набравши повні груди свіжого черкаського повітря (цигарку тільки що погасив), гукаю тобі з берегів синього моря: Драстуй! Привіт! Салют!

Я живий. Мати жива. Олесь живий. Сусіди живі. Усі знайомі й незнайомі теж живі, крім тих, хто необачно вмер.

Учора одержав твого листа. Сьогодні одержав перші після відпустки гроші. Спішу випити 100-грамівку за розквіт твоїх сил і здоровля. Другу стограмівку вип’ю за твою нев’янучу вроду. Будьмо!!

У Москву мене ще не дуже просять.

Новин немає і не передбачається.

Я саме пишаюся, мов індик, бо у московській «Литературной газете» про мене маститий критик сказав 10 рядків петитом. У тебе очі на лоба полізуть з подиву, коли ти вичитаєш там, що я «самостоятельний». Отаке-то.

Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася з Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво, розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому.

Ну, бувай!

Тут стоїть ціла черга твоєї і моєї рідні, а також з сотню твоїх поклонників. Кожен намагається поцілувати тебе. Перший у черзі Ігор. Поцілунки висилаю бандероллю.

Ґуд бай.

Твій кволий чоловічок.

[Між 6 і 17.ІХ.1962]

[15]

Драстуй!

Пишу тобі прощального листа. Більше не діждешся, бо поки я здумаю вдруге взятися за ручку, ти вже щебетатимеш біля мене, моя срібночола подруго. Гроші перешлю тобі телеграфом, бо вкладати їх до листа — справа ненадійна. Дуже радий, що тебе доправлятимуть до Черкас персональним поїздом. Боявся, що перешлють тебе доплатною бандероллю. Грошей у мене — кіт наплакав, а живіт працює на повну потужність. Іноді виникає запитання:

Кому б мені дулю дати,

Бо більше нема нічого?

В «Літературній Україні» блиснуло повідомлення, що вийшла в світ книжка твого першого чоловіка. У мене ще її немає. До Москви поїду аж у грудні, якщо на комісії не забракують. Кажуть, що тепер пасажирськими поїздами суворо заборонили перевозити кістки, отже, тобі доведеться відправляти мене товарняком. <…>.

Мати і Олесь поїхали в село у вівторок. Олесь був щасливий, як теля. Повертатися назад не збирається.

Тобі, видно, солодко живеться у Ворзелі, що не спішиш в обійми свого чарівного чоловіка, схожого на суху онучу, в яку замотано викопний скелет. Ну, нічого —

Настане суд! Заговорять І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у синє море…

Підмости собі подушку до тієї частини тіла, якою зараз сидиш, бо битиму нещадно.

З комсомольським привітом мешканець холостяцької квартири № 129.

В. Симоненко.

[17.ІХ.1962]

Українські приказки та прислів’я про любов

20 жартівливих українських приказок та прислів’їв про любов, кохання та залицяння.

Біда з такими парубками: ще не підріс свині під хвіст, а вже біжить за дівками.

Лисий кінь — краса, лисий парубок — біда.

Всі дівчата — голуб’ята, а де ж ті чортові баби беруться?

В багатої дівки горба не видно.

Закохався, як чорт в суху вербу

“Сцена біля колодязя”, 1883 р. художник К.О. Трутовський

Є у неї воли та корови, та немає з нею любої розмови.

Ліпше полюбити старого орла, ніж молоду сову.

Любов зла — полюбиш і козла.

Хоч ти і люба, та зась тобі до мого чуба.

Краще полин їсти, ніж з нелюбом за стіл сісти.

“Побачення”, 1905 р. художник М.К. Пимоненко

Кожна птиця знайде свого Гриця.

Стрічалися — цілувалися, а як в одну хату зійшлися, за чуби взялися.

Вона за ним сохне, а він і не охне.

Пий пиво, та не брагу, люби дівку, а не бабу.

Так мене, мамо, хлопці люблять, що за кулаками світу не бачу.

Український полудень”, 2009 р. художник О.Г. Іванов

Оженилися дурний та дурнувата, не знали що робити — пiдпалили хату.

Яку йому кару дати? – Оженить його, то буде знати!

Ще молоко на губах не обсохло, а він жениться задумав!

Не зітхай важко, не віддамо далеко, – хоч і за курицю, та на свою вулицю.

Сивина в голову — біс у ребро.

Джерело: Відкривай Україну

17 цитат «залізної леді» Маргарет Тетчер

«Залізна леді», прем’єр-міністр Великобританії – це ціла епоха в правлінні не тільки однієї країни, але й цілої Європи.

За 11 років її правління економіка Англії зросла в три рази, провелися політичні реформи, модернізація. Великобританія стала однією з провідних країн Європи і світу.

Ми зібрали для вас 17 кращих цитат цієї великої жінки:

1) 90% наших турбот стосується того, що ніколи не станеться.

2) Я виключно терпляча, за умови, що врешті-решт буде по-моєму!

3) Якщо жінка проявляє характер, про неї кажуть: «Погана баба». Якщо характер проявляє чоловік, про нього кажуть: «Він хороший хлопець».

4) Ніколи не слухайте осуду на свою адресу. Бо, навіть якби ви вміли ходити по воді, то будьте впевнені, хтось обов’язково скаже: «Дивіться, він навіть не вміє плавати»…

5) Справа не в тому, скільки часу ви проводите з дітьми, а в тому, скільки любові та уваги приділяєте їм під час спільного перебування.

6) Ніколи не здавайся і ти побачиш як здаються інші.

7) Чому я вирішила стати політиком? Все просто. Я була дуже страшною для проституції і занадто дурною для крадіжок.

8) Якщо сімейне вогнище і є центром життя, то все ж він не повинен бути кордоном прагнень, честолюбства і спраги успіху.

9) Півень, може і добре кукурікає, але яйця все-таки несе курка.

10) Неможливо зрозуміти всіх, якщо не прислухатися до кожного.

11) Будинок повинен бути центром, але не кордоном світу жінки.

12) Пристрасть до перемоги палає у кожному з нас. Воля до перемоги — питання тренувань. Спосіб перемоги — питання честі…

13) Якщо ви хочете щось обговорити — ідіть до чоловіка, якщо хочете реально зробити — ідіть до жінки.

14) Жінки значно краще за чоловіків вміють говорити «ні».

15) Єдиний спосіб піднятися на вершину драбини — долати сходинку за сходинкою, по одній за раз. І в процесі цього підйому ви раптом виявите у себе всі необхідні якості, навички і вміння, потрібні для досягнення успіху, якими ви, начебто, ніколи не володіли.

16) Сам чорт не розбере, чому у нас швидше посуваються ті, які йдуть назад.

17) Зверніть увагу на кожен із днів, ввечері якого вас наповнює радість і задоволення. І ви побачите, що це — не той день, коли ви віддавалися дозвільному неробству, а день, коли вам багато треба було зробити, і ви чудово впоралися з цим.

Джерело: Тутка Тамка

10 наших улюблених віршів геніальної Ліни Костенко

Радіо Максимум пропонує добірку віршів Ліни Костенко, які не залишать вас байдужими.

Ліна Костенко – незаперечний моральний авторитет для українців, і за свій вік вона жодного разу не заплямувала себе компромісами з нечесною владою. Сила волі та незламність письменниці вражають. Та зараз, коли наш інформаційний простір засмічений безглуздими дурницями, Ліна Костенко воліє мовчати. І це горде мовчання теж є позицією.

Попри це, геніальна українка говорить до нас своїми творами. Завжди актуальними та пронизливими.

Про цінність часу

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Про силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Про нетлінну красу

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.

і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила

забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –

і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Про мрії

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.

У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.

У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Про війну

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,

які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

Про природу

Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…

Про суть творчості

Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!

Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам…
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

Про людей

Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, –
XX вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

Про кохання

спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни

вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу

настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Про вдячність

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

25 пpoнизливиx цитат Ліни Костенко, наповнених мудріcтю та cилою

Лiнa Вacилiвнa Kocтeнкo — yкpaїнcькa пиcьмeнниця, пoeтeca-шicтдecятниця. Лaypeaткa Шeвчeнкiвcькoї пpeмiї (1987), Пpeмiї Aнтoнoвичiв (1989), пpeмiї Пeтpapки (1994). Вiдмoвилacь вiд звaння Гepoя Укpaїни.

У paдянcькi чacи бpaлa aктивнy yчacть y диcидeнтcькoмy pyci, зa щo бyлa нaдoвгo виключeнa з лiтepaтypнoгo пpoцecy. Пoчecнa пpoфecopкa Kиєвo-Moгилянcькoї aкaдeмiї, пoчecнa дoктopecca Львiвcькoгo тa Чepнiвeцькoгo yнiвepcитeтiв.

Ліна Василівна Костенко – сильна жінка та справжня патріотка своєї країни!

Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко
Топ-25 пронизливих цитат Ліни Костенко

Правила життя видатних «львів’ян». Михайло Грушевський

Життєвий шлях Михайла Грушевського був тісно переплетений та пов’язаний зі Львовом, хоча про львівський період життя історика дехто часто забувають, ототожнюючи Михайла Сергійовича тільки з Києвом.

Львів своєю чергою шанобливо зберігає пам’ять про Грушевського, а жителі міста з неприхованою гордістю називають його своїм – львів’янином. Саме серед місцевих вузеньких вуличок, просякнутих галицьким духом, він провів двадцять найкращих літ свого життя, адже для нього вони були найбільш плідними на науковому поприщі. Тут він наполегливо працював над своєю головною метою – писав і творив нам нашу історію.

Переїхав до Львова Михайло Грушевський на 28-му році життя, коли отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті. Його першу лекцію в тутешніх стінах згадують досі, наголошуючи на небувалому ажіотажі, який вона викликала серед української громадськості – велика зала заледве зуміла вмістити всіх охочих.

Перші десять років Грушевського у Львові запам’яталися не лише курсами лекцій в університеті, а й створенням власної історичної наукової школи. Михайло Сергійович наполегливо працював у Науковому товаристві імені Шевченка, який він очолював з 1897-го до 1913 року. Невипадково, саме цей інститут по праву вирізнявся статусом нетитулованої Української академії наук. А скільки праць народилися з-під пера Грушевського у Львові! Лише «Записок Наукового товариства імені Шевченка» за його редакцією вийшло понад 100 томів. А крім того, сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою. І… Саме у місті Лева Грушевський почав реалізовувати свою мрію ще з київських студентських часів – написати суцільну історію України від найдавніших часів. Перший том головної праці його життя, фундаментальної «Історії України-Руси» побачив світ у Львові 1898 року. Незабаром славетний історик напише ще два томи… А його послідовники назвуть 10-томну «Історію України-Руси» метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим «Кобзарем».

Задля розвитку української літератури Грушевський разом з Франком у місті Лева заснував «Літературно-науковий вісник». «Чоловік широкої освіти, незломної волі і невичерпаної енергії…» – писав Іван Якович про Грушевського. А як себе, свій народ та його місію характеризував сам видатний історик? Відібрати його крилаті вислови, мудрі повчання та далекоглядні настанови було надзвичайно складно, адже у Грушевського понад 2000 праць, а рубрика «Правила життя видатних львів’ян» має лише дві сторінки. Однак ми все-таки спробували. Отож, вашій увазі пропонуємо вибрані цитати видатного українського історика, громадського та політичного діяча, голови Центральної Ради Української Народної Республіки Михайла Сергійовича Грушевського.

Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна.

Після проголошення самостійності Української Республіки ніхто вже не може ховатися в хащі нейтралітету, бо тепер є боротьба двох держав, України і Великоросії.

Не чіпатися того, що ділить і роз’єднує поодинокі частини української землі, а пильнувати того, що лучить і єднає їх докупи, і се зміцнювати і розвивати мусимо… Єднатися, концентруватися, а не ділитися, не розбігатися – це повинно бути у всім нашим гаслом.

Мусимо йти, бо спинити походу не можна.

Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу.

Я хочу жити, щоб працювати, страждати і боротись разом з вами.

Я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили. Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам.

Покоління, яких жде Україна тепер, повинні бути людьми діла реального, практичного – спеціалісти-адміністратори, фінансисти, економісти, знавці військового і морського діла, техніки…

Повинен бути піднятий загальний матеріальний рівень життя, не тільки духова його культура. Люди мусять і набрати охоту жити по-людськи, і мати до того змогу, не тільки в сфері духу, але і в сфері життя звичайного, буденного – певні вимоги комфорту, порядку, достатності, забезпеченості свого життя. Це надзвичайно важливий і цінний елемент культури, який повинен ввійти в плоть і кров, стать неодділимим і ненарушимим елементом життя.

Я вірю, що українство наше все-таки має в собі стільки стихійної сили, стільки життєвості, що його не заб’єш ніякими теоремами, що воно своєю стихійною силою проб’ється через усякі штучні перешкоди – поки не вб’ємо самі цієї сили нашою апатією, бездіяльністю.

Український народ належить до …європейського кругу не силою тільки історичних зв’язків, які протягом століть зв’язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру.

Не треба підганяти нашого життя до котрого-небудь західноєвропейського взірця, хоч би й німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другою, хоч би добровільною. Українське життя повинно емансипуватися взагалі.

Поки народ живе, живе і його мова.

Всі вчаться своєї рідної мови, а наша біда така, що треба вчитися її більше, ніж кому іншому… Ні, се «справжні» українські патріоти, які так шанують українську мову, що ані в руки, ані в рот її не беруть…

Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю, народ – нацією, країна – державою.

Добре робити історію важливіше, ніж гарно писати її.

Автор: Дмитро ПЛАХТА для boomplus.tv