Категорія: Традиції

Опубліковано

Українські імена та прізвища

Багато народів світу вірили в магічну силу імені, його нерозривний зв’язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов’яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів — Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім’ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої. Про це розповідає АРАТТА.

Деякі давньослов’янські язичницькі вірування і забобони, пов’язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику…» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім’я Вук — вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім’я)».

Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов’янські імена з другим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир і под.: Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п.

У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім’я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім’ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов’янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім’я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем. У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій .

Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, на Закарпатті жіноче ім’я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя, Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Нйзя, Нйця, Онйзя, Онуша тощо. Ім’я Микола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай, Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола, Никора, Никбцьо, Коця, Кбцьо та ряд інших.

За народною традицією, сучасний словник «Власні імена людей» Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської подає імена Кость, Олекса, Гнат, Панас, Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіанти поряд з іменами Костянтин, Олексій, Ігнат (Ігнатій), Опанас (Афанасій), Наталія, Дарина та інші.

Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційного іменника і в наш час. Так, до недавнього часу ім’я Леся вживалося лише як пестлива форма повних імен Лариса, Олександра, Олена, але, за вимогами батьків, які хотіли записати ім’я дочки в документах саме в такій формі, ім’я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вище словнику-довіднику ім’я Леся винесено в реєстр з такою позначкою: «скороч. варіант від ряду імен (Лариса, Олександра та ін.), який все частіше фіксують як документальне ім’я на честь української поетеси Лесі Українки».

Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельні форми чоловічого імені — Олесь, Лесь, що раніше побутували лише як здрібніло-пестливі варіанти повного імені Олександр. На усталення цих імен у ролі офіційних великий вплив мали літературні наймення видатних українських письменників і діячів культури, таких як Лесь Мартович (документальне ім’я та ім’я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас (Олександр Степанович), Олесь Гончар (Олександр Терентійович).

Які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?

Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких «Реєстрів», складених після Зборівської угоди 1649 р. і виданих О. Бодянським у 1875 р. «Реєстри» зберігають імена й прізвища (правильніше, «прізвищеві назви», оскільки «прізвище» в сучасному розумінні цього слова — явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. За підрахунками Р. І. Осташа, у «Реєстрах» зафіксовано близько 200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності. Першість належить двом іменам—Іван (11 % від загальної кількості імен), Василь — 6 %. Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2—3 %. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5 % — Кондрат, Левко, Лук’ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків).

Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім’я для новонародженого. Процес наречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім’я до релігії. Ім’я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім’ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим.

У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів (ім’я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Іоанна Предтечі, Іоанна Кушника, Іоанна Златоуста тощо) ‘, інші ж були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв’язку історію наречення героїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на ЇЇ неслухняного батька й надавав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою».

Внаслідок протистояння православної та греко-католицької церков з’явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін, Герасим, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій, Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл, Серафим, Соломон, Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахйля, Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших.

Після Жовтневого перевороту було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових, зокрема абревіатур: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем — «революція, електрифікація, машинобудування», Ревмира — (рос. революция мировая), Пятвчет— (рос. пятилетка в четыре года) та ін.

У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з’являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію.

У наш час усталився досить постійний і компактний набір імен. Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними загсів, у м. Ульяновську п’ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 р. хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість у 1967 р. і в м. Києві. Всього у 1967 р. в Києві було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п’ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор.

Отже, цілком добровільно обираючи ім’я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити.

Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася—Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.

Поширеність прізвищ на -енко, -єнко серед українців

На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов’язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого — іменем батька. Отже, давши дитині ім’я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти.


Українські прізвища

Сучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища,— явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім’ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Бог-дашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского).

Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти — про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей — про стан, професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо.

Додаткові до індивідуального імені особові назви, зафіксовані в староукраїнських пам’ятках, ще не можна вважати прізвищами в сучасному розумінні цього слова. Вони не мали головної ознаки сучасного прізвища — не були спадковими найменуваннями, які у єдиній незмінній формі переходили від батька до сина.

Процес виникнення і усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують такі князівські найменування, як Андрей Михайловича Сангушковичь Каширский. Другу частину цих наймень дослідники кваліфікують як родову прізвищеву назву, тобто вона позначала Андрія Михайловича з роду Сангушковичів каширських. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, що утворювались від назв населених пунктів за допомогою суфіксів -ський, -цькнй, -зький. Є численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо у XIV—XVI ст., у більшості випадків – це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя і тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження. Наприклад, князь Порицький (Порицьк — містечко у Володимирському повіті), князь Буремський (Боремель, Боремля – містечко у Дубнівському повіті), пан Ощовський (Ощов – село у Володимирському повіті), князь Дольськнй (Дольськ – село у Ковельському повіті), Охлоповськпй (Охлопов — село у Володимирському повіті).

Найменування княжеських родів, утворені від назв вотчин за допомогою суфікса -ський (Волконські, Вяземські, Коломенські, Мещерські, Милославські, Одоєвські, Пожарські, Трубецькі, Хованські та ін.) побутували і у феодальній Росії.

Поширеність прізвищ на -ськ-, -зьк-, -цьк- серед українців

Спадкові прізвищеві назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов’янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -скі, -цькі були ознакою шляхетного походження і протиставлялись міщанським і «хлопським» особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватись прізвищами цього типу нешляхтичам.

Соціальне маркованим у минулі епохи був ще один словотвірний тип найменувань, що згодом закріпились як прізвища – прізвищеві назви на -ович, -евич, генетично пов’язані з іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевкч, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв’язок з патронімами. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти і міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич закріпились насамперед серед привілейованих верств населення. Як показало проведене С. П. Бевзенком дослідження козацьких реєстрів, складених після Зборівської угоди 1649 р., велика кількість прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович, -евич фіксується в реєстрі Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан зі старокиївською антропонімією.

До розряду прізвищ перейшли також патронімічні назви, що належали до народних уснорозмовних форм іменування синів за батьком, зокрема два найпоширеніших типи українських патронімій з суфіксами -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук. Найменування з формантом -енко, що виник шляхом поєднання суфіксів -еня і -ко, мали первісне так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот: бондаренко—первісне «малий бондар, син бондаря», Іваненко—«малий Іван, син Івана».

Подібне значення мали й слова з суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчук «невеликий баран», ведмедюк і ведмедчук «молодий ведмідь», парубчук «молодий парубок» і т. ін.

Поширеність прізвищ на -ук, -юк серед українців

Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб і синів із суфіксом -енко (-єнко) і -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б. Д. Грінченка: коваленко «син коваля» і ковальчук з двома значеннями — «син коваля» і «учень коваля»; писаренко «син писаря» і писарчук «син писаря», «молодий писар, канцелярист»; циганенко «син цигана» і циганчук «син цигана», «молодий циган»; бондаренко «син бондаря» і бондарчук «підмайстер бондаря»; маляренко «син художника, маляра» і малярчук «учень художника, маляра», шевченко «син шевця» і шевчук «підмайстер у шезця, учень шевця» та ін.

Як бачимо, всі перелічені загальні назви синів і молодих за віком осіб сьогодні широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.

У пам’ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборівської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. За підрахунками С. П. Бевзенка, у реєстрі Київського полку найменування на -енко становлять 60 % від усього складу прізвищевих назв. Справедливим слід вважати й висловлене дослідником пояснення такої величезної кількості назв на -енко у основному джерелі української антропонімії XVII ст. тією обставиною, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль — Коваленко і т. ін. Зазначений факт свідчить і про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема, антропоніми на -енко ще не втратили живого зв’язку із загальними словами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв’язок простежується навіть у першій половині XIX ст., коли вже розпочалось офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення.

Що стосується утворень на -ук (-юк), -чук, то вони зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Павлюк, Омельян Менюк, Сава Сниманюк та ін. На інші території такі найменування поширюються у XVII – XVIII ст., представлені вони і в козацьких реєстрах: Федор Гаврук, Пилип Бунчук, Грицько Карасюк та ін. Як і патроніми на -енко, іменування по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. переходять у розряд спадкових прізвищ.

У наш час розглядувані антропонімічні типи належать до найпоширеніших українських прізвищ, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу. З найменуваннями по батькові генетично пов’язані зокрема характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак: Андрусяк, Грицак, Юрчак. Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхоляк та деякі інші типи антропонімів, які сьогодні належать до рідкісних серед українських прізвищ,— утворення на -енок, -онок (Остап Дудиченок, Макарей Борисенок), -еня (Масло Микитеня), -а (-я), -ат(-ят) (Яцько Пахирча, Олекса Занчя), та ін.

Серед зазначених типів прізвищ, в тому числі й прізвищ на -енко та -ук(-юк), -чук, абсолютну більшість становлять утворення, що в минулі віки побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймення дітей утворювались дуже рідко, головним чином у тих випадках, коли жінка рано лишалась вдовою і ставала главою сім’ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовиченко). Тому серед основних типів українських прізвищ найменування, похідні від жіночих імен, представлені невеликою кількістю утворень: Ганненко, Катренко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя — здрібніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Маланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо вищий процент похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Марущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим’як і т. ін., що локалізуються у Наддністрянщині.

Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид заняття першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності зберігають, зокрема, такі популярні українські прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колесниченко, Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шкля-рук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Гонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Стороженко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пастушенко), Чумак, Коновал (Коноваленко, Коновальчук), Гайдай (від «пастух овець», Гайдаєнко, Гайдар, Гайдай), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Чередник (Чередниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар (Кухаренко, Кухарчук), Табакар та ін.

Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи іншої професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогризенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників — Мукосієнко. Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців — Тягнишкіра, Тягнишкура; різників—Козоріз, Козолуп; склярі— Шклобій, кушнірів—Кошкодав, паламарів — Заплюй-свічка тощо.

Народні назви співців і музикантів спричинились до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк та ін.; специфічну групу «музикальних» прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -нста): Басістий, Капеліс-тий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.

Церковнослужителі різного рангу представлені в таких прізвищах, як Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, Попик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, колишнє міське й сільське начальство – у прізвищах Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк і т. ін.

У окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов’язане із перебуванням їх перших носіїв у Запорізькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко та ін. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк («гетьманський охоронець»), назви народних месників дійшли до нашого часу у прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.

Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами на Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Волошин, Татаренко, Татарчук і т. ін. Слід зауважити, що далеко не завжди перший носій такого прізвиська належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пуститися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб після повернення одержати від земляків відповідне прізвисько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «Та я й не волох; так тілько — був колись у Волощині, а люде й звуть Волохом, сам не знаю за що». Прізвисько Москаль могло бути первісне найменуванням росіянина (як у п’єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник»), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т. Шевченка «Москалева криниця»).

В той же час на інонаціональне походження першого носія могли вказувати такі прізвиська як Німий, Німець (і похідні – Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німими в народі називали не тільки людей із вродженим каліцтвом, але й зайшлих іноземців, які говорили незрозумілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова «німець», «німота»).

Вихідців з інших областей України первісне позначали такі найменування, як Бойко (похідні Бойченко, Бойчук), Волинець, Подолян, Гуцул, Гоцул (похідні Гуцуленко, Гоцуленко), Поліщук, Віштяк ( виштак— прізвисько подільського селянина за те, що, поганяючи коней, кричать «віштя!». У прізвищах може зберігатися пам’ять про давні територіальні назви, що належать далекому минулому. Так, «Реєстри всього війська запорізького неодноразово фіксують прізвищеве найменування Болоховець, генетичне споріднене із назвою давньоруської Болохівської землі, яка зникла з сторінок літописів ще в 1262 р. після драматичної боротьби Данила Галицького з болоховцями.

Група прізвищ з суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Бориславець, Батуринець, Гайсинець, Канівець, Козинець, Мглинець, Полтавець, Уманець, Хоролець, Чигринець та ін. Назва мешканців міста Коломиї, відомого багатими соляними промислами, стала загальною назвою добувача або торгівця сіллю (порівняймо у народній пісні «Ой чи ти козак, чи ти чумак, чи ти коломиєць? Передай мені хоть сухарь на гостинець»), яка ввійшла і до українського антропонімікону.

Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, ке можна оминути й таке важливе їх джерело, як вуличні прізвиська. Генетичний зв’язок із прізвиськом закріпився в самому значенні українського слова «прізвище». Інше походження має російське слово «фамилия», запозичене через польську або німецьку мову з латинського familia — «домочадці, родина». Щоправда, слово «фамилия» почало вживатися лише з часів Петра І, до того друге найменування людини позначали в російській мові словом «прозвище».

Прізвиська, в тому числі й спадкові, були невід’ємною рисою сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Паралельне побутування офіційного й вуличного прізвища є як типовою рисою сучасного закарпатського антропонімікону.

Отже, на тлі загальноукраїнського антропонімікону офіційні і неофіційні особові найменування не мають відмінностей ні за типами творення, ні за лексичним значенням слів, від яких походять. Слід підкреслити, проте, що в антропонімії одного села кожна з цих двох груп найменувань часом виявляє тенденцію до відособлення, внаслідок чого утворюються дві окремі антропонімічні системи, кожна з яких має свою семантичну й структурну специфіку. Для прикладу можна навести приклад з антропонімії Вінниччини, де поширені такі старожитні прізвища, як: Бондар, Гончарук, Шевчук, Кравчук, Іщук, Попик, Юпик, Сіньковський, Грушковський, Крюковський, Новаковський, і вуличні прізвиська Цар, Голод, Самійло, Півень, Орел, Гусак, Рабець, Бульба. Якщо в групі прізвищ переважають найменування, похідні від назв професій і населених пунктів, то в другій — лексеми на позначення птахів. Різняться вони й у словотворчому плані — прізвища представлені головним чином утвореннями з суфіксами -ук (-чук) і -ський, а прізвиська — безафіксними найменуваннями, утвореними від загальних слів («цар», «голод», «півень» та ін.) лексико-семантичним способом.

Прізвища та індивідуальні й колективні прізвиська, які здавна побутують в тому чи іншому селі, нерідко до нашого часу зберігають відомості про історію його заселення. Так, мешканці села Мізяків на Вінниччині мають колективне прізвисько гуцули, яке, імовірно, вказує на те, що першопоселенці його були вихідцями з гірських районів Карпат. Місцевий переказ про заснування села Берізки Кривоозерського району на Миколаївщині запорожцями, які розбрелись степами південної України після розгрому Запорізької Січі у 1775 р., підтверджує найпоширеніше серед старожилів села прізвище Запорожець.

Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні у поважній ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. В них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. І дійсно, значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким. Вони могли вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська, як наприклад: Безбородько, Білоус, Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба, Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від «червоний писок»), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криворучко, Худаш, Циба, Щербань та ін. Нерідко причиною виникнення вуличних найменувань людини був якийсь недолік у її вимові, звичка часто повторювати одне й те ж слово або вигук тощо. Характерним в цьому плані є, наприклад, походження прізвиська Похвап, яке зустрічається на Черкащині. Мабуть, пояснення слід шукати у тому, що чоловік одержав таке прізвисько через свою звичку говорити «дощ похвапав» замість «дощ покрапав».

Певну ваду мовлення відбивала первісне значна частина прізвиськ на -ало типу Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало, і т. п.

Специфічне для певної говірки діалектне слово або вигук, незвичний для мешканців сусідніх областей, може спричинитися до виникнення колективного прізвиська, яке поширюється на всіх представників говірки. Так з’явилися, зокрема, відомі колективні назви жителів Карпат – бойки і лемки, перше з яких походить від характерного для місцевого діалекту вигуку бой (бойє) «їй-богу», а друге — від частки лем «лише, тільки».

Є група прізвищ, що відображає якусь особливість одягу: Безпояско, Широкопояс, Кривошапка, Рябошапка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа; особливості розташування житла, садиби: Заболотний, Загребельний, Зарудний, Луговий, Лісовий, Наріжний, Підгорний, Підгайний, Підлужний, Гайовий, Долішній, Нижник, Крайносвіт, Царинний і т. ін. Новоприбулу особу могли прозвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришля-ком, Новожилом тощо.

Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней та волів, володіння якими було настільки важливою обставиною селянського побуту, що характерне для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвища Сивокінь, Білокінь, Чорновіл, Рябовіл, Рябокінь, Чалий (оспіване в народній пісні «Ой був в Січі старий козак, на прозвище Чалий»), Багрій (від багрій «сіробурий віл»), Смаглій (від смаглій «віл майже чорної масті»), Мазій (від мазій «віл попелястого кольору»), Чубрій (від чубрій «віл із жмутиком вовни між рогами»), Гулий («безрогий віл або корова»), Гнідий та ін.

Далеко не кожне прізвище легко піддається тепер поясненню навіть у тих випадках, коли основа його прозора. Як пояснити, наприклад, мотиви виникнення таких прізвищ, як Буряк, Куліш, Лобода, Плачинда, Пиріг, Мороз, Стародуб, Качур, Редька, Книш, Цвях, Ковбаса, Король, Апостол, Шелест, Явір, Шабатура та багатьох інших? Можна припускати, що котрийсь із прадідів Тара-пати був неспокійним за вдачею чоловіком (слово «тара-пата» означає «клопоти, неспокій»), Недайкаші чи Недайборща – неподільчивим, а Простибоженко занадто часто повторював слова «прости боже». Проте справжні причини появи цих і багатьох інших прізвищ, в основу яких лягли прізвиська, сьогодні встановити неможливо. Мотиви надання прізвиськ у будь-якому колективі є надзвичайно примхливими. Ось яку історію про походження свого прізвища переповідає, наприклад, колишній запорізький козак: «Я був дуже прудкий і проворний: одного разу, їдучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутий, а трава суха, я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем покотився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшись про це, сказав мені: «Нехай буде й Корж».

Причини значно ширшого, порівняно з іншими народами, побутування серед українців колоритних прізвищ з виразним гумористичним відтінком у значенні слід шукати в нашій історії. Адже величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорізької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. За звичаями Запорізької Січі новоприбулий до війська повинен був прибрати нове прізвисько, під яким його записували до козацьких реєстрів. Під час процедури вибору нового наймення січове товариство мало слушну нагоду повною мірою виявити свою схильність до жарту й дотепу.

Ритуал прийняття до війська новоприбулого козака описує Дмитро Яворннцький у праці «Історія запорізьких козаків»:

«Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, міняв своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб на Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські люди. Змінивши ім’я й приписавшись до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу».

Породженням відчайдушного й розкутого духу запорізького січового товариства є, очевидно, така своєрідна за значенням сполучуваних основ і за самим способом творення група прізвищ, що не має аналогій в антропонімії інших слов’янських мов, як Затуливітер, Неїжборщ, Недайкаша, Непийвода, Непийпиво, Підкуй-муха, Задерихвіст, Нагнибіда, Убийвовк, Паливода, Перебийніс, Покиньчереда, Прудивус (Прудиус), Роздайбіда, Цідибрага, Куйбіда та ін.


Традицію наречення новобранців прізвиськом успадкували від запорізьких козаків учасники гайдамацьких повстань, що знайшло художнє відображення у відомій сцені Шевченкової поеми «Гайдамаки»:

«…А як тебе Зовуть? Я не знаю».
«Яремою». «А прізвище?»
«Прізвища немає!»

«Хіба байстрюк? Без прізвища –
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде…
Нехай буде Голий, Так і пиши!»

«Ні, погано!» «Ну, хіба Бідою?»
«І це не так. Стривай лишень,
Пиши Галайдою».

У цьому короткому огляді особових найменувань, що стали основою сучасних прізвищ, звичайно, не можна охопити всі типи українських прізвищ -цього величезного за обсягом і надзвичайно розмаїтого за будовою і значенням основ лексичного шару нашої мови. Хочеться лише ще раз підкреслити, що наше прізвище – це не сухий, позбавлений смислу паспортний знак. Це живе слово, пам’ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони складають історію народу.

Опубліковано

Відоме і невідоме про українську хату

На перший погляд про українську хату ми ніби знаємо багато, але водночас мало.

Хата для українця – цілий світ, фантастичний всесвіт, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням.

Побудувати дім означало не тільки закласти фундамент і викласти стіни, але й створити родове вогнище, народити дітей, виховати їх віруючими, добрими людьми.

В уявленнях наших пращурів хата подібна до дерева життя: підмурок, призьба – корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я. Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між «тим» світом, де спочивають пращури, і «білим світом», який презентувався білими стінами.

Хата вважалася повноцінним житлом тільки тоді, коли її спорудження увінчувалося розписом. Люди вірили, що усілякі напасті — це наслідок дій демонічних сил. Саме вони насилають бурі, град, повені, різні хвороби, часто набува­ли подоби упирів, вовкулаків, русалок. Їм треба було протистояти, тому й вигадувалися найрізноманітніші способи.

І найсильнішим відворотником зла був вогонь та його «відпо­відник»— червоний колір. Саме такою смугою вище долів­ки обводили стіни. Отже, створювалося замкнене коло, яке закривало доступ до хати нечистій силі. Магічне значення мали й настінні розписи. Наприклад, різні барвисті зобра­ження, орнаменти мали на меті так захопити увагу лихої сили, щоб відвернути її від людей.

Покуть – найсвятіше місце української хати


Найсвятішим місцем у традиційній селянській хаті є покуть. У давнину тут вивішували вишиті рушники і ставили писанки.

Після прийняття християнства тут розміщували ікони із зображеннями Ісуса Христа і Божої Матері, до яких рушники вже були просто прикрасою, ознакою особливої поваги.

Всі важливі події в родині відбувалися, на покуті: весільний посад молодих, перша купіль немовляти, прощання з покійним.

За іконами на покуті клали священні реліквії: свячену вербу, шматочок свяченої паски, громничу свічку, свячену воду. Тут ставили Дідуха на Різдво, молилися у щасливий час і лиху годину, присягалися, давали обітницю, просили благословення.

Поріг

Поріг виступає символом початку чи закінчення дому. За на­родними віруваннями — то місце перебування душ предків, що зв’язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто під порогом. Тому й відомо чимало звичаїв і обрядів, наприклад, йдучи до вінчання «віддавали честь» йому паляцями, топірцями (на Гуцульщині) чи гільцем. Молоді мусили переступити поріг правою ногою. У деяких районах збереглася традиція застеляти його веретами (килимами з грубої вовни). Коли наре­чена переходить до хати свого судженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитися до неї не зовсім приязно.

Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів (в обряді «запрошення на весілля»): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.

Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не поверталась, зарубували сокирою поріг з бо­ку від середини хати. У багатьох українських селах Схід­ної Словаччини під час новосілля відрубували на порозі півневі голову, щоб задобрити «духів».

Ще й досі заведено, що підмітати хату починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. На Гуцульщині перед хрещенням дитину клали на за­стелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його, після виходу куми, хтось підіймав і подавав через вікно матері. Так за­мовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей.

На Гуцульщині залишали у порозі сокиру після обходу на святий вечір худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб во­на не гинула. На Поліссі вірили, що проти відьом найкра­ще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають па­лицю з неї. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв).

Добре відомо, що у багатьох місцевостях магічними властивостями наділяють ще й досі підкову, прибиваючи її до порога чи над ним. Повелося це, мабуть, відтоді, коли коні відігравали важливу роль у житті людини (кочівника чи землероба), виступаючи головною прикметою багатства і суспільної значимості того, кому вони належали.

Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мов­ляв, нехай вам таланить на своїх коней, тобто будьте удачливим. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи приби­ває їх на ворота, двері. Часто можна почути, наприклад, такі приказки із зна­ченням заборони: «Через поріг не вітаються», «Через поріг руки не подають».

Стіл в українській хаті


Можна передбачати, що сама назва «стіл» тісно пов’язана із словом «стелити», тобто поставити на щось страви.

А колись слов’яни їли просто на землі, принаймні щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися. Стіл на високих ніжках є пізнішим винаходом.

У середньовічній Європі для столу використовувалися довгі й міцні дошки на перехрещених («кізлах»). Щось подібне було тоді відоме також на Гуцульщині. Але тут побутували й столи-скрині, які складаються з власне стола (накрини) і підстолиння. В останньому тримали різні речі: одяг, документи, гроші, цінності.

Піч

Традиційна сільська піч поступово відходить в історію. Хід цивілізації нестримний і, мабуть, невідворотний, тому нев­довзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вог­ню в печі родинної хати, біля якого народжувались і ви­ростали цілі покоління наших предків.

Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже дав­но: ця назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з слова­ми “печера” і “пещись”, “попеченіє”. Печера, склепіння якої освітлене виблисками вогнища, і піч — поняття одного родового значення.

Дім вважався житлом лише з того моменту, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вог­нище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.

Піч — це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі ві­дігравало роль не лише осередк» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і свя­тинею. З розпадом великої сім’ї серединне вогнище пере­містилось до стіни.

Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, скла­дали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.

Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звер­тався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає». У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.

Згодом під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.

На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись по­кійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, що відбилося у прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».

Вогонь в печі вважався священним: господиня повин­на ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.

Отже, без перебільшення можна стверджувати, що для сільських людей хата і піч уособлювали у собі увесь світ. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут віками формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом.

Джерело: zhinka-online

Опубліковано

Легенда про вишиванку

Був час, як почав на землі люд вимирaти. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмpе.

Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмeрлих нема кому…

А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п’ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Вартує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.

Але не вберегла… Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:

— Врятуй, мамо, я не хочу помирати!
І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.
Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.
Як і коли прийшла, Марія не чула.
— Слава Богові, — привіталася.

— Слава.
— Що, помирає остання?
— А могла б жити!
Аж кинулася Марія:
— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!

Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила: 

— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!
— Присягаю… Донечкою!
— Знай, послав чорну Смeрть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно… Ти тяжко перенесла смeрть родини. Дам тобі раду… Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи… Але не кажи нікому більше, бо смeрть доньки возриш на очах…

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:
— А виший іще терен… А калину…
Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.

З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.
Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.

Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:

— Боже милий, та ж то моя надія!
…А діти мруть…
— Господи! Та ж я не переживу її смepті!
…А люди мруть… Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:
— Шийте, шийте хрести… Вишивайте… Будете жити! Рятуйтеся!

Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.
Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.

Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:

— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода…, — на тім зірвала з Іванки сорочечку вишиту.

Дитина на очах зчорніла і померла.

— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки…
З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.

Носять оту красну одіж і понині.

Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей…

Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі в 1978 р

Опубліковано

Цей день в історії: відбулась коронація Данила Галицького

7 жовтня 1253 відбулась коронація і помазання галицько-волинського правителя Данила Романовича (Галицького) королівською короною, надісланою Папою Іннокентієм IV. Король Данило (1201 – 1264) відновив і розбудував Галицько-Волинську державу.

Урочиста коронація нового монарха Європи відбувалася в дорогочинському храмі Пресвятої Богородиці (місто Дорогичин у теперішній Польщі). Данилові на той час було 52 роки, а його держава була чи не найбільшою в тогочасній Європі – простягалася від Бугу аж до самого Дніпра.

Папа Римський Інокентій ІV виношував ідею антитатарського хрестового походу, до якого прагнув долучити ряд європейських країн. Відтак звернув увагу на Галицько-Волинську державу, територія якої була однією з найбільших у Європі.

Традиційно вважається, що і Данило Галицький прийняв корону (після двох відмов) через необхідність боротьби з татарами. Однак не менше його цікавили й інші вектори зовнішньої політики: боротьба за австрійську спадщину (після смерті австрійсько-штірійського герцога Фрідріха ІІ) та землі литовців, прусів, ятвягів на півночі.

Тоді посланець Інокентія ІV абат Опізо в 1253-му привіз до Дорогочина (тодішня західна околиця Галицько-Волинського князівства) королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.

Коронація Данила Галицького папою римським Інокентієм ІV-им.

Важливим наслідком коронації  стало надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи. За тодішньою традицією, королівський титул міг надати лише Папа Римський. Король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому допомогу. Данило Романович отримав титул «короля Русі», а папська булла закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Прусії до походу на татар під керівництвом Данила Галицького.

Втім, королівська корона не принесла бажаного. Безрезультатно завершилася боротьба за австрійську спадщину (син Данила Роман не став австрійським герцогом), ніхто не відгукнувся на відозви папи про хрестовий похід. Все це привело до охолодження відносин із Римом. Вже наступник Інокентія ІV папа Олександр ІV воpоже ставився до Русі: пoгрoжував Данилу Галицькому церковним прoкляттям за відмову служити апостольському престолу, підбивав литовського короля Міндовга (коронувався в тому ж таки 1253-му) до нападу і дарував відпущення грiхів тевтонцям, які виступали проти русичів.

Тим не менш ще півстоліття по тому правителі Галицько-Волинської держави титулували себе «королями Русі».

Сама корона кілька століть зберігалася в Перемишлі. Була захована з початком Другої світової і від того часу її місце знаходження залишається невідомим.

Данило Романович походив з династії Романовичів, відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. Правління Данила Галицького вважається періодом найбільшого економічного, політичного й культурного піднесення держави.

«Історичною заслугою Данила Романовича було об’єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз’єднаних після смeрті Романа… Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру — визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили» (історик Іван Крип’якевич).

Намагаючись відгородитися від впливів зі Сходу, Данило звернувся на Захід, тим самим подавши західним українцям приклад, який вони наслідуватимуть в усі наступні століття.

Опубліковано

Український вінок — краса і традиції сплелись воєдино. Історія українського вінка, види та що символізує

Сплетений із пахучих трав та ніжних квітів, прикрашений барвистими стрічками і наділений магічним змістом, український вінок — один з найдавніших символів нашої країни. Дізнаймося більше про цю стародавню етнічну прикрасу, яка лежить в основі національної самобутності українців.

Неможливо уявити україночку без яскравого віночка на голові. А чи знаєш Ти, друже, як правильно плести вінок? Про особливості підбору квітів та стрічок для вінка, про його історію, символіку та захисну силу розповість Пустунчик.

Історія українського вінка. Давньослов’янський вінок

Оспіваний у піснях та оповитий легендами, український вінок має багатовікову історію. Вперше про вінок згадується за часів шумерської культури — ХІІ-ІІІ ст. до н.е.

Нащадки шумерів, представники культури шнурової кераміки, залишили наступним поколінням чимало символів, серед яких міфічний знак богині Інанни — Іштар, що означає «ясне небо». Складається він з вінка — кола і вплетеної в нього стрічки, що створює два кінці, а також із шестипроменевої зірки в центрі.

Цікаво, що такий самий знак зображений на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Дослідники вважають, що український вінок — це спрощений знак Інанни, немов побажання мирного, ясного неба над головою того, хто його носить, оберіг від злих сил та нещасть.

У часи Античності вінок вважали символом щастя і таланту. Ним увінчували переможців, під час проголошення промов його вдягали оратори, ним прикрашали священні предмети. Був вінок і символом скорботи.

Наші предки розуміли, що основна частина тіла людини, якою вона розуміє світ і впливає на нього, — це голова, тож створювали для неї вінки-обереги, які берегли від зурочень та недобрих чар. Не дивно, що на стародавніх зображеннях жінки-Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та віття.

Цікаво, що в різних регіонах України вінок називали по-різному: на Поділлі — коробуля, лубок, на Чернігівщині — теремок, на Гуцульщині — плетінь, косиця, на Переяславщині — гібалка тощо. Існували й загальнослов’янські назви —вінок, вянок, перев’язка, чільце.

Підбираємо трави і квіти для вінка

Друже, а чи відомо Тобі, що вінок має складатись не більш ніж з 12-ти квітів? Зазвичай вінок робили не надто пишним, аби він охайно прилягав до голови.

З давніх-давен вінок був книгою душі молодої дівчини: мовою квітів вона висловлювала свої почуття, виражала душевний стан і «розповідала» про події, що відбулися у її житті.

Квіти-символи, які традиційно вплітають у вінок:

  • мак — квітка мрій, символ родючості, краси та молодості;
  • цвіт вишні та яблуні — материнська любов та відданість;
  • ромашка — символ ніжності, вірності і кохання;
  • соняшник — символ відданості й вірності;
  • м’ята — оберіг дитини та її здоров’я;
  • волошки у віночку — символ людяності;
  • ружа, мальва і півонія — символи віри, надії, любові;
  • материнка — символ материнської любові;
  • калина — краса та дівоча врода;
  • лілея — дівочі чари, чистота, цнота;
  • дев’ятисил — корінь дев’яти сил, який зміцнює та повертає здоров’я;
  • безсмертник — символ здоров’я, загоює виразки і рани;
  • хміль — гнучкість і розум;
  • польовий дзвіночок — символ вдячності.

Для надання віночку особливої магічної сили, у нього вплітали полин — найголовнішу з трав, буркун зілля— символ вірності та листя дуба — символ хоробрості та сили. Проте найміцнішим оберегом був і лишається барвінок, що символізує безсмертя людської душі, є зіллям кохання та дівочої вроди.

Ходили чутки, що варто лише юнакові та дівчині з’їсти листочок барвінку, як між ними раптово спалахне палке кохання.

А от «нечисте» зілля — вовчі ягоди, папороть, дурман — вплітати у вінок категорично заборонялося. Неприйнятною вважалась під час плетіння вінків і присутність хлопців.

Восени, коли різнотрав’я відцвітало, вінки плели із золотавого листя, а взимку — зі штучних або воскових квітів. Останні плели здебільшого черниці при монастирях і продавали на київських базарах. Штучні вінки було прийнято купувати до шлюбу в якості весільних. Іноді квіти у такому вінку переплітали зеленим барвінком та додавали пташине пір’я.

Що символізують стрічки у вінку?

Надзвичайно цікавими є відбір, поєднання кольорів та розташування стрічок у віночку. Заквітчану голову молодої дівчини могли прикрашати стрічки 12-ти кольорів. Кожен з них служив красуні лікарем і оберегом, захищав волосся від злих очей.

Стрічки підбирали за довжиною волосся дівчини і робили їх ледь довшими за косу, аби сховати її серед барвистих кольорів.

У центрі вінка зав’язували світло-коричневу стрічку. Вона символізувала землю-годувальницю. По обидва боки першої стрічки зав’язували жовті — символ ясного сонечка. Далі — світло-зелені й темно-зелені — краса та молодість. А тоді — блакитні та сині — символи неба і води, що наділяють силою та міцним здоров’ям. Потім йшла жовтогаряча — символ хліба, фіолетова — мудрість, малинова — щирість, рожева — символ благополуччя та достатку.

Львів

Якщо віночок прикрашали маки, дівчата оздоблювали його червоною стрічкою — символом магічності та печалі.

Білі стрічки зав’язували на вінок, лише коли вони були вишиті: на одній — сонце, на другій — місяць. Чисту стрічку вплітати у вінок було не прийнято, адже така означала тугу за померлими.

Косу та вінок сироти прикрашали блакитні стрічки. Перехожі обдаровували її хлібом та грошима, бажали щастя і добробуту. На знак вдячності сирота дарувала милосердним добродіям стрічку зі свого вінка.

Види українських вінків

Розмаїття українських вінків просто вражає: магічні, звичаєві, ритуальні та вікові — разом більше 77 видів.

Уперше дівчинці плела вінок її матуся, коли малій виповнювалося три роки. Ненька сім днів купала віночок у вечірній росі, вплітала чорнобривці, ромашки, барвінок та незабудки, а по тому ховала до скрині. Одягали вінок на Спаса, простягаючи дівчатку яблучко, і примовляли: «Здоровому тілу — здоровий дух!»

А коли малечі виповнювалося чотири, їй плели особливий вінок: усі пелюстки вплетених у нього квітів розсікали, оздоблюючи вінок листям яблуні, багна та безсмертником.

Дівчинці шести років плели вінок з волошок та маків, щоб оберігали сон та стерегли думки. Семирічним дівчатам вплітали у вінок квіти яблуні. «Мати-яблуне, дядино моя, не жалій здоров’я і долі дитині,» — урочисто промовляв батько, торкаючись вінком голови донечки.

Дівчатка старші 13 років плели віночки кохання. Традиційно їх прикрашали ромашки, вусики хмелю, цвіт вишні та яблуні. Спереду вінок оздоблювали розкішним гроном калини. А от засватана дівчина одягала вінок з барвінку, шавлії, м’яти й інших лікарських трав.

Весільний вінок був призначений захищати дівчину від злих очей та виготовлявся з барвінку, рути, шавлії, ружі тощо. Іноді, щоб посилити захисну функцію вінка, листочки барвінку змащували часником та медом, а у вінок доплітали перець, червоні нитки, цибулю, монети, овес.

На Житомирщині до 1970-х років існував звичай кидати подругам нареченої не букет, а вінок, передаючи шлюбну естафету однійз дружок. Котра спіймає — тій скоро і під вінець іти.

На Дніпропетровщині у 1960-х молодим вінок надягали на зап’ястя, поєднуючи воєдино їхні долі.

Коли дівчині не щастило у коханні, вона плела вінок надії — з польових маків та волошок. Іноді такий вінок дарувався несміливому хлопцю у якості освідчення. Вінок відданості плели з волошок та любистку. Козак брав його з собою в дорогу і вже напевне знав: удома його люблять і чекають.

На жнива виплітався вінок із збіжжя. Найчастіше честь нести такий вінок до села випадала молодій, працьовитій дівчині, котра от-от мала вийти заміж.

Традиції плетіння українського вінка сягають глибокої давнини. Яким би не був привід створення цього барвистого оберегу, його завжди виплітали з особливою дбайливістю і трепетом, адже в основі українського вінка — любов до природи, шана до рідної землі.

Опубліковано

Найдавніші українські імена: Скільки їм років?

Жива народна мова відображає сліди такої глибокої давнини, яку письмові джерела засвідчити не можуть. Величезну історичну інформацію приховують у собі також імена.

За останні півсторіччя наука зробила спроби дешифрування слів-імен. Але це лише спроби. До цього часу неясні, наприклад, ще такі найменування, як скіфи, фракійці, гети, кіммерійці, алазони, неври, кгуни… Загадку являють собою й імена людей. Скажімо, такі як Володимир, Василій (Василь), Борис, Сидір, Варвара, Пелагея (Палажка), Парасковія (Параска), Уляна (Уля) та ін.

На жаль, словники відсилають нас до назв і міфів грецьких та римських, хоча саме давні греки і римляни запозичили їх у наших предків. Адже за часів високої цивілізації трипільської археологічної культури (III тис. до н.е.) Греції і Риму ще не було і в згадці. Коротко розповім у тій мірі, в якій вдалося це дослідити, про історію виникнення деяких імен.

Сидір. Давньогрецьке Ісідор – перекладалося як «дар Ісіди (Ізіди)». Міф, який зберігся, розповідає, що єгипетська богиня материнства, сестра і дружина Осіріса Ісіда пожаліла голодних пастушків і послала їм ситний сніданок. Це й був Ісідор – Ісіди дар. Грецькому походженню імені Сидір суперечать такі обставини. Міф належить до III тис. до н.е. Греки з’явилися на Балканському півострові на тисячу років пізніше, а культуру, міфи і елементи лінгвістики запозичили у своїх попередників, яких називали лелегами. Завдяки дешифруванню трипільської писемності.встановлено, що населення трипільської археологічної культури (III тис. до н. є.) було пеласгами-лелегами, попередниками і предками Русі на Дніпрі і попередниками греків на Балканському півострові. Пеласги-трипільці підтримували безпосередні культурні зв’язки з Єгиптом, мали великі протоміста, розвинені металургію, астрономію і писемність з першим у світі літеро-звуковим алфавітом, який передали фракійцям, а останні – грекам. Міф про ім’я Сидір і саме ім’я також було передано грекам пеласгами. Це підтверджується тим, що сліди міфа, забуті в Греції, добре збереглися у нашому народі. І в наші дні колгоспні пастухи, збираючись на пасовище, кажуть один одному: «А сидора взяв?» Це означає: чи взяв ти сніданок пастуха?

Пелагея (Палажка). На початку 60-х років, під час моєї роботи як одного з авторів першого видання «Української радянської енциклопедії», академік І.Г.Підоплічко якось зауважив, що, на його думку, ім’я Палажка означає «пеласгська жінка», тобто «жінка і племені пеласгів». Пізніше, коли завдяки дослідженням київського вченого М.З.Суслопарова стало відомо, що населення трипільської археологічної культури було пеласгами – попередниками і предками русичів, до пеласгів в ученому світі виник особливий інтерес. Палажка – це зменшене від Пелагея. Ім’я складається з двох частин: Пела і Ген. Відомий вітчизняний мовознавець та історик О. Партицький встановив, що перша частина імені Пела – вказує на належність до племені пеласгів. Друга – Гея (Гео) – означає «земля». Як відомо, в культі природи (Всесвіту) у пеласгів символом землі був образ жінки-матері. Отже, ім’я Пелагея означає земля-мати пеласгів (трипільців). Це – Берегиня київських літописів, шанована в народі богиня. Сільські вишивальниці донині зображують її на рушниках у вигляді символу Прадерева Світу – землі і галактики.

Варвара. Ім’я Варвара на заході вимовляється як Барвара, що означає «іноземка». Іноземці – грецькою барбари (βαρβαροι), латиною – bаrbаrі. У переносному значенні варвари – це грубі, жорстокі люди. Таке ім’я, а з ним уявлення про чужоземців, виробилося ще у спільних попередників еллінів – пеласгів-лелегів у межиріччі Дніпра – Дунаю і на Балканах. їхні племена заселяли також Кріт й острова Егеїди до появи еллінів. Пеласги були поклонниками астрального культу природи (Всесвіту). їхні головні божества: тріада Лада, Зоря (Венера) і Артеміда (велика богиня Місяця) – управляли космічною водою, генетичними процесами і нічним відпочинком. У Вавілоні головним культом був жорстокий культ бога сонця, котрого називали Бар-Баром. Людей, призначених у жертву Бар-Бару, кидали всередину розпеченого мідного бика. Племена, що поклонялися гуманному культу, під загрозою винищення змушені були відходити з міста Ура на північ – у район Харрана (Мала Азія), на Балкани і в межиріччя Дніпра – Дністра – Дунаю. Побували там і вавілоняни. Завдяки цьому і поширилася серед пеласгів назва барбари за іменем культу Бар-Бара. Пізніше вона була передана еллінам і Русі, і вважати її грецькою, як бачимо, нема підстав. Такі історичні картини малюються при вивченні слів варвари і Варвара – «іноземці», «іноземка».

Либідь. Усі ми добре знаємо легенду про Кия, Щека й Хорива та сестру їхню Либідь – засновників княжого Києва. Але що означає ім’я Либідь? Зазначимо, що, вивчаючи міфічне ім’я (міфонім), треба знати дані міфології відповідного часу й народу і вміти . користуватися ними. Деякі вчені-мовознавці вважали, що арабська назва Києва – Куяба складається з двох слів: скіфського Кий (Скит) і кіммерійського (іберійського) – ба, що означає дитя. Тому Куяба означає «дітище Кия; будова Кия» і датується VII ст. до н.е. Цей висновок грунтується на морфологічному та лінгвістичному аналізі назви Куйаба. У створенні назви міста, а тому й самого Києва, взяли участь і скіфи, і кіммерійці (зрубна археологічна культура), а значить його заснування треба датувати VII ст. до н.е. Така давність назви міста, названого на честь легендарного Кия, потверджується відомими й авторитетними античними істориками. В античних повідомленнях йдеться про подібну до відомої нам легенди про Кия, що відносять події до VII ст. до н.е. Повідомляється, що Кий, друг Геракла, повернувшись з Колхіди, заснував місто й назвав його своїм ім’ям. Мова йде про місто Кіос, що й нині існує на території Туреччини. Але деякі дослідники (О. Партицький та ін.) вважають, що саме в той час відбулося переселення мешканців Кіоса на чолі з Києм на територію сучасного Києва. Нашу лінгвістично-етнографічну розвідку ми присвячуємо сестрі легендарного Кия – Либеді. Згадки про Кия зроблено, щоб орієнтовно визначити час дії персонажів легенди. Ім’я Либідь можна вважати цілком кіммерійським (VII ст. до н.е.), що складається з двох слів: ала – «жінка» і ба – «дитя». Алаба означає «жінка-дитя», тобто «дівиця». За довгий час, що минув від кіммерійців до княжого Києва, ім’я Алаба на Русі набрало форми Либідь. Ця гіпотеза потверджується народною пам’яттю. У гирлі річки Либеді є Дівич-гора. Вона ж зветься Либідь-гора, або Лиса гора1, бо там за язичництва відбувалися поганські свята – купальські «соботки» на честь Купали (Кубелі; Кибели) та бога неба (Див; Дій). Навпроти Дівич-гори – Бусова гора і Бусове поле, де було розіп’ято готами вождя антів Буса і 70 старійшин (375 р.). З’ясування стародавньої семантики імені Либідь ще потребуватиме досліджень з історичної етнографії, міфології та етимології. Проте й нині цікаво розглянути деякий фольклорно-лінгвістичний матеріал. Фольклор і лінгвістика свідчать, що в імені Либідь узагальнюються якісь гарні, високі й добрі якості. На Україні збереглося багато слів із стародавнім коренем -либ-. Нагадаємо значення деяких з них. 1. Либати – пастися з насолодою по росяній траві або вибирати трави й рослини, які до смаку. 2. Либати очима – моргати (дівчині). 3. Либавка – коза, яка визбирує й поїдає смачні вершечки улюблейих трав. Деякі етнографи вважали, що коза-тотем і предок українського народу. Водночас вона – атрибут Артеміди, фракійської і слов’янської Мендіді – великої богині Місяця. Коза на Україні – пестливий епітет дівчини. Мати каже гостям: «А от і наша коза з батьком». На санскриті коза – Аjа (Аджа), – як нам відомо, вживається на означення і тварини, і Місяця. Язичництво Київської Русі в основі своїй мало люнарний культ. Головним божеством священної тріади, як уже мовилося, був Місяць. Про нього зокрема казали: «Цап на полі басує з цапенятами». Таким чином, либавка-коза стародавнього фольклору це – не просто коза-тварина, а ще й тотем народу й богиня Місяця – Артеміда – головне астральне божество на Середньому Дніпрі. Свято народження Місяця – Щедрий Вечір донині (впродовж тисячоліть) супроводжується водінням кози з відповідними містеріями й ритуалами. 4. Либці – приманка з м’яса для риболовлі. 5. Либити – брати, збирати щось цінне, краще. 6. Либка – сітка на жердині для збирання яблук. 7. Либак – робітник, що збирає нафту з поверхні води, або людина. що збирає вершки з молока. 8. Либець – старець, що просить (збирає) милостиню – жебракує. Бачимо, що корінь -либ- визначає процес збирання або нагромадження. 9. Либитись – посміхатися без явної причини, від підсвідомого переповнення добрими і приємними почуттями. Слова з коренем -либ- пов’язані з міфологічними уявленнями. Ця коротенька розвідка показує, що семантика імені Либідь – «дівиця» – імовірна. Це потверджує й дослідження назви однойменної річки Либеді у Києві. Відомо, що імена річок не давалися людям чи богам, а навпаки,– імена людей і богів ставали назвами річок. Так виникли назви: Ганг, Марна, Бористенес, Істр, Волхов та ін. Походження слов’янських імен є цікавою й переконливою аргументацією етногенезу й високої культури Стародавньої Русі. Збереглося їх багато. Розуміння язичницьких імен дає змогу правильно читати середньовічні київські літописи, художньо-історичні твори.

Ігор-Юрій. Імена ці, як і Всеволод, Володимир, Святослав, мали князі кінця XII ст., що брали участь у поході новгород-сіверського князя Ігоря на половців і стали героями «Слова о полку Ігоревім». Імена Ігор і Юрій пов’язані з сільським господарством та божеством весняного Сонця. Для обох імен було введено грецьке християнське свято Георгія. Ім’я Георгій походить від грецького Георгос – «ратай, орач, хлібороб». Імена Ігор і Юрій символізували Сонце, Дажбога, який, за язичницькими міфами, подарував людям плуга й навчив хліборобства та одруження. На Русь і далі на північ, у Скандінавію, ім’я Ігор потрапило ще за доби тракійців і кіммерійців й походило від назви єгипетського божества Сонця – Гор (з префіксом і).

Всеволод. Це ім’я означає «володар Всесвіту». У слов’янських племен за різних епох Всеволод означало і «сонце», і «Перун». Згадаймо зі «Слова о полку Ігоревім» величальне: «Яр Туре Всеволоде!». Це означає: «Сонце (Ярило) сузір’я Тельця (Тура) Всеволоде!». Проте епітет Володар Всесвіту належить і Перунові. У VI ст. н.е. Прокопій Кесарійський писав: «Слов’яни вірують у єдиного бога, творця перунів – Володаря всього світу». Перун, за міфами, – батько Сонця, Місяця й Зорі, символізувався також Сонцем.

Володимир. Ім’я означало «володар миру, світу». Цей епітет Місяця на Наддніпрянщині існує кілька тисяч років. Коли князь Володимир прийняв християнстві), йому змінили ім’я на Василь, що означає «Місяць» (старовірменське «Уаціля»).

Святослав. Це язичницьке ім’я означало на Русі дослівно «світе славний». Наведені імена учасників походу Ігоря на половців асоціювалися з чотирма сонцями, як це й видно з тексту «Слова о полку Ігоревім». Звернімо увагу: знання стародавніх імен дає змогу прочитати важливі місця «Слова», які протягом стількох років усе ще лишаються не прочитаними дослідниками. Академік Б.Греков колись писав, що «якби ми знали життя слів, то вся історія розкрилася б перед нами»…

Джерело: spadok.org.ua
Опубліковано

10 цікавинок про українські вишиванки

Вишиванки завжди були нашим національним символом, нашою гордістю та автентичною ознакою. Однак, сьогодні навіть голлівудські зірки хочуть відчути себе частинкою України. Серед найновіших модних тенденцій – жовто-сині кольори, віночки і, звичайно, справжні українські вишиванки!

Актори та музиканти з’являються у вишитих сорочках на вулицях, дизайнери використовують українські орнаменти у своїх колекціях. І все це не даремно, повірте!

Адже вишита українська сорочка – це не просто одяг, це справжній оберіг. Ось вам кілька найцікавіших фактів про цей витвір мистецтва, які ви, можливо, не знали 🙂

1) Перші вишивки на території слов’янських країн мали більш релігійний зміст і оберігали їх власників від зла. Саме тому сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі та всюди, де тіло було відкритим. Існували особливі оригінальні вишиванки для релігійних ритуалів та святкових подій. Навіть діткам при народженні дарували вишиту сорочу, аби та оберігала їх від злих духів.

2) Виявляється вишиванки – один з найдавніших українських атрибутів. Геродот стверджував, що вишивкою був прикрашений одяг скіфів, які довгий час проживали на території України. Археологи знайшли на Черкащині зображення чоловіків, одягнених у щось дуже схоже на український національний костюм. Знахідка датувалась 6 ст. нашої ери. Такі ж сорочки приписувались трипільцям.

3) Сорочка завжди вишивалась жіночими руками, а тому несла сильний емоційний заряд, символізувала добро, любов і вірність. Давнє замовляння наших предків говорило: “Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був”. Саме тому дівчата повинні були вишити своєму нареченому вишиванку до весілля.

4) До речі, про особливе значення чоловічої вишиванки, як символу кохання ходить ще одна легенда. Подейкують, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній єдиній дівчині. Іншим до такого сакрального ритуалу зась. Так чумак підтверджував вірність своїй коханій.

5) Першим модником, котрий поєднав вишиванку з буденним одягом став Іван Франко, котрий носив її під піджак і з сучасним вбранням. Саме у такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі.

6) Кожен регіон України має свою особливу вишиванку, яка відрізняється від інших технікою та орнаментом. Для прикладу, гуцульські сорочки розшивалися геометричними фігурами та рослинними візерунками. А ось на Слобожанщині білими нитками зображали зазвичай тільки геометричні орнаменти. І якщо у Західній Україні вишиванки зазвичай майоріли різними барвами, то у деяких східних областях переважали всього кілька кольорів.

7) Першим ведучим, який з’явився у прямому ефірі у вишиванці став Андрій Шевченко. В такому вигляді він відкрив телемарафон “Ніч виборів” на “5 каналі”. Згодом таку тенденцію підтримали й інші. Але це й не дивно, так урочисті події стали яскравішими.

8) Дуже багато орнаментів, що використовуються в оздобленні вишиванок, сягають своїм корінням до язичницьких часів. Наприклад, солярні знаки (або “громовий знак”, “колесо Юпітера”) пов’язані з язичницьким небесним божеством Родом.

9) Одним з найоригінальніших видів вишиванок вважають борщівську. Її особливість полягає в тому, що вона рясно розшита чорними нитками. Розповідають, що колись турки і татари знищили практично всіх місцевих чоловіків, тому жінки впродовж кількох поколінь вдягали саме такі сорочки. А у боршівському храмі знаходиться унікальна ікона, на якій зображена Марія, одягнута саме у таку вишиванку.

10) Орнаменти, якими прикрашають вишиванки стали настільки популярними, що тепер ними оздоблюють не тільки сорочки! Останнім часом в українців з’явився новий тренд – автовишиванка. Автомобілісти прикрашають свої транспортні засоби спеціальними наліпками. Для кожного замовника створюється особливий дизайн. Розробники розповідають, що “вишивані” наліпки замовляють не тільки власники авто, адже їх можна почепити на будь-яку рівну поверхню. До речі, популярністю вони користуються по всій Україні: тільки у Дніпропетровську таких машин вже налічується близько 150. Розповідають також, що замовлення на автовишиванки надходять і з інших країн: Німеччини, Австралії, Нової Зеландії!

Розробники розповідають, що “вишивані” наліпки замовляють не тільки власники авто, адже їх можна почепити на будь-яку рівну поверхню. До речі, популярністю вони користуються по всій Україні. Розповідають також, що замовлення на автовишиванки надходять і з інших країн: Німеччини, Австралії, Нової Зеландії!

Традиційні орнаменти почали наносити вже й на тіло. Патріотичні татуювання сьогодні стали трендом №1 серед української молоді. Хтось вважає це неймовірно вдалим варіантом для такого рішення, а хтось називає безглуздістю. Що ж, смаки у всіх різні. Та якщо вже говорити про татуювання, погодьтеся: такий малюнок виглядає куди краще і змістовніше, ніж незрозумілі фрази.

До речі, вишиванки одягли не тільки автівки. Домашні улюбленці теж підхопили патріотичну тематику. Чи то правильніше сказати, їх хазяї. Все більше котиків та собачок з’являються в інтернеті та на вулицях в українських національних костюмах. Знову ж таки, це дещо суперечливо, і комусь може не сподобатись. Та погодьтесь, це виглядає мило.

Ось так потрохи світ починає українізовуватись: ми приймаємо його, він приймає нас. І це тільки початок!

Автор – Женя Гунчевська
Джерело:  UaModna

Опубліковано

Таємничий код предків: 12 головних символів української вишивки

Якими різноманітними є сучасні вишиванки: однотонні та різнобарвні, багаті та ніжні, вишиті квітами та геометричним візерунками… Та чи знаємо ми, що за узори насправді прикрашають наш одяг, якими древніми є їхні основи, що вони означають та чому виглядають саме так. Яка сакральна геометрія захована у скарбах бабусиних скринь? Це ж не просто кола, ромби, гілки і спіралі, ці фігури створювались десятки століть тому як унікальні символи. У часи, коли наші предки володіли магічним зв’язком зі світом Природи: рослин, тварин, небесних світил. Символами Сонця, Землі, Всесвіту, Роду вони малювали свою долю, відтворюючи їх на полотні, виписуючи таємничі древні знаки як заклинання, як обереги, як коди свого роду.

Дослідники розповідають, що у давні часи процес вишивання можна було назвати ритуалом – за нього брались у визначені дні, із чистими світлими думками, закладаючи позитивну енергію у свою працю. Цікаво, що тоді жінки не копіювали чужі узори, не відшивали їх з інших виробів чи схем. Їх роботи були індивідуальними. Жінка володіла «мовою» орнаментального письма, де через кольори, лінії, візерунки створювала абсолютно унікальну річ, закодовану на добру долю для себе, чи рідної людини. А от відшити чужий узор для сорочки, наприклад, означало взяти на себе чужу долю. Вишивання не було роботою чи наукою, швидше магією, вмінням передати своє світовідчуття, свою внутрішню енергію, закодувавши її на полотні. Дивовижно, та зауважте, що саме слово «вишивка» походить від “вишній”, божественний і перекладається на грецьку як «космос».

Характерна ознака стародавньої вишивки – її лаконічна довершеність. Тут нема нічого зайвого, кожна деталь не випадкова. Узори вишивок – це особливі письмена. Не дарма на Гуцульщині серед вишивальниць заведено було говорити: «Я таку сорочку випишу». Тому зображення тварин, людей, зірок, рослин тощо, були «виписані» в орнаментах. «Сорочка складалася із шести чотирикутників різної величини, і якщо б виміряти їхнє співвідношення, то в ідеалі ми отримали б золоту пропорцію. Ці чотирикутники з’єднувалися між собою за допомогою хрестиків, вишитих, як правило, чорними нитками: аби жодна стороння енергія не могла крізь шви проникнути до людського тіла, бо хрест своєю енергією «розтинає», знищує негативну енергію, а чорний колір її поглинає. Низом, на грудях і на рукавах вишивалися священні коди сили: для маленьких діток вони кодувалися переважно у рослинних орнаментах, що символізували дерево життя, у зірочках-оберегах, у простих хвилястих лініях з точками, що символізували первинні сили природи – воду і вогонь» [Чумарна М. Код української вишивки].

Ці сакральні коди переносили ніжні жіночі руки на біле полотно. З давніх віків, з роду в рід і до сьогодні. Так була відтворена і збережена священна сила роду, енергії природи і божественне начало. Тому так шанують українці вишиванку, одягають її, пишаються нею у всі часи.

Древні символи родючості

Коло

Відомо, що найбільш древніми є прості геометричні орнаменти. Коло є одним із початкових. Як символ сонця воно походить із язичницької релігії, де означає божественну, життєдайну енергію. Коло це також безперервність буття і вічність. Загалом цей символ, що може зображатись у багатьох варіаціях, має чи не найбільше різноманітних значень. Круг із крапкою всередині є центром світобудови, в українській символіці круг з точкою посередині – це також символ сонця. Круг як символ божественної чистоти для нас – це вінок нареченої. Коло як сонце із променями, що виходять на зовні, дарує силу та енергію. Водночас промені, обернуті всередину – навпаки забирають енергію, таке коло може символізувати пустоту.

«Чистий» символ кола нечасто можна зустріти саме у вишивці (більше на дерев`яних виробах чи у писанках), та він завжди присутній у поєднанні з іншими фігурами, як елемент складнішого візерунку. Круг можна розпізнати у Дереві життя, зокрема на весільних рушниках.

Квадрат

Ця фігура є однією із центральних в орнаментах багатьох культур. Вона символізує досконалість, гармонію, порядок. Перехрещений квадрат, який часто вишивають зокрема на чоловічих сорочках, означає «земне поле». Квадрат в українській традиції є одним із символів землі. Ідея цієї фігури – у розмежуванні простору, виділенні якоїсь частини (поля). Духовно квадрат символізує Матерію, як коло – символ досконалості – дух. Тобто, квадрат протилежний до кола. Квадрат – знак особливого числа 4, яке українці розуміли як символ першоелементів. Це чотири точки земної кулі: сторони світу; пори року; життєві цикли; частини доби…

Квадрати на вишивках можна зустріти розташованими у ряд в стрічкових композиціях, також як частини складніших елементів.

Світове дерево

Його ще називають Деревом життя. Цей символ зустрічається у мистецтві тих народів, модель світобудови яких містить три складових: підземне царство, земний світ і небесне царство. Дерево зображає: корінням – минуле, стовбуром – сучасне, кроною – майбутнє. В українській вишивці цей символ можна впізнати не лише у розгалуженому дереві (яке є як симетричним так і асиметричним), а й у колоску, снопі, гілці, навіть виноградній лозі. У ньому водночас закладено істину єднання трьох світів та образ роду, продовження життя. Зустрічаються складнші композиції, де мотив дерева замінює жіночий образ. Жінка із піднятими руками – це Велика Богиня або Праматір, яка є втіленням самого життя.

Узори зі Світовим деревом найбільше пасували великим вишитим рушникам. Розмірами у 3-4 метри, вони прикрашали оселі і храми. (Найбільш поширеними були у Центральній Україні).

Ромб

Ромб є архаїчним знаком. Його пов`язують із плодючістю людини і землі. Основою розшифрування значення символу є чоловіче та жіноче начало. Він складається з двох трикутників. Та найцікавіше те, що в праукраїнському розумінні три кути ромба тримає жінка (як три кути оселі), а лише четвертий – чоловік, який завершує цілісність. Ромб (із крапкою посередині) є символом засіяного поля, яке мало надзвичайно велике значення для наших предків, означало достаток і добробут. Ромб, або як його ще називають, Трипільський квадрат – це також образ борони – інструмента, що готує землю до засіву. Крім простого ромба на українській вишивці дуже часто зустрічається ромб з гачками (вусиками). Цей знак називають «жаба» і символізує він плодючість. Адже ця тварина у давніх віруваннях пов`язувалась із небесною вологою, яка дає життя.

Ромбоподібні узори вишивали на весільних рушниках та на весільному одязі молодої. Одяг із вишитими ромбами молода жінка, завагітнівши, мала носити аж до народження дитини. Адже цей символ слугував сильним оберегом.

Трикутник

У давніх віруваннях це символ вузької брами, що веде до вічного життя. Символ єдності трьох світів: земного або явного, підземного або невидимого, небесного або духовного. Це три стихії — вода, вогонь та повітря. Три рівні буття, тривимірність світу, Свята Трійця у пізнішій християнській релігії – про значення числа 3. Яке відображає трикутник, нам відомо багато. Символ трикутника здавна асоціюється зі стихією Вогню. Деякі дослідники вважають сучасною варіацією трикутника знак тризуб.

Трикутники, що доторкаються вершинами один до одного, нагадуючи «пісочний годинник», символізують Світ та Антисвіт. А місце їх дотику є своєрідним місцем переходу із одного світу до іншого. Інколи між трикутниками зображають лінію, що зветься «Кільцем Великого Світіння», яка символізує дзеркало, де один світ віддзеркалюється в іншому і навпаки. Такий символ часто прикрашає вишиті рушники Середньої Наддніпрянщини та Слобожанщини.

Шеврони

На старовинних українських вишивках ми бачимо подібні до трикутника фігури – шеврони – це ті самі трикутники, які не мають основи (незамкнуті). Ті з них, які обернуті вершиною вниз, означають жіночу, або матеріальну сутність, вершиною вгору – чоловічу, духовну. Шеврони з направленою вниз вершиною порівнюють з жіночим лоном, вмістилищем, у якому зароджується і виношується нове життя.

Лінійний орнамент із шевронів виглядає як зубчастий узор, ламана стрічка з ритмічним чергуванням. Шеврон із точкою перетину ліній вгорі вважається одним із найдавніших орнаментальних знаків, що зустрічався ще у малюнках палеоліту і означав гору або землю. Давні зразки вишитих рушників із символами шевронів були знайдені зокрема на Чернігівщині.

Спіраль

Хвилясті лінії, сигми, зигзаги пов`язують із водою. Дослідники давньої символіки відзначають, що малюнок вертикально розташованих паралельних зигзагів позначав дощ, що падає зверху, а горизонтальні зигзагоподібні або прямі лінії могли символізувати небесну вологу. Фігура спіралі також означала плинність часу та циклічний рух сонячного диска. У спіралі наші предки бачили схематичне зображенням еволюцiї Всесвiту, його безкінечності. Навіть структура людського ДНК подібна до схеми цього орнаменту: адже у кожній клітині безперервно відбувається плин енергій життя.

На давніх зразках зустрічався символ так званої трипільської спіралі – у вигляді кола чи півкола що поступово збільшується у діаметрі.

Хрест

Хрест (зокрема різні його модифікації) – один із найпоширеніших знаків у світовій культурі загалом. Він багатогранний і невичерпний та, на відміну від кола і квадрата, символізує ідею центричності, а не розмежування простору. Цікаво, що прямий хрест – це символ Сонця, Творця, чоловічого начала. Косий хрест – уособлення жіночого начала, Місяця. Накладання цих двох фігур дає подвійний хрест, або 8-променеву зірку – символ об`єднання двох начал. Відомо, що ще у дохристиянські часи хрест служив оберегом від злих духів. Перехрещення двох ліній символізувало зустріч Земного з Небесним. Хрест означає також гармонію чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря. Хрест у колі – астрологічний символ Землі.

Сварга

Відомий під назвою свастика – це той самий хрест, але у русі. Символ сонячного культу, в магічну силу якого вірили усі древні народи. В давніх українців він асоціювався із силою домашнього вогнища, родинним щастям. Сварга може бути ліво- та правосторонньою. Лише остання означає рух за сонцем. Сварга, повернута проти годинникової стрілки, вважалася символом оберегового духовного полум’я, а за годинниковою стрілкою – символом родинного вогнища.

Досить частим в українському вишитті (особливо на Правобережжі) є мотив так званої повної сварги (накладання лівооберненої свастики на правообернену). В народі його ще називають круторіжки. Це символ гармонії, створений двома врівноважуючими потоками. В українській вишивці він відомий ще як «колядник», знак єднання із мудрістю предків. Сварга – давній, енергетично дуже сильний знак.

Ключі

Вишивальниці різних регіонів України називають цей символ по-різному: на Поділлі кажуть «гесики», на Наддніпрянщині «ключі», в інших місцях «вужі», «s-мотиви». За формою цей знак – половина свастики, візуально – половина вісімки (8). Тому йому приписують трактування як «шлях до досконалості». Символ S – хвиляста лінія. Це знак земних «важких» вод (відмінних від небесних), материнської вологи Землі. Знак води, яка дає життя урожаю. Одяг із «ключовими» символами здатен оберігати енергетику людини від негативних впливів.

Дослідники кажуть, що у давнину для нашого народу символ сигма означав змію, яка асоціюється з водою. Змій як охоронець підземного світу символізував чоловічу сутність, родючість і запліднення. Він являвся в образі блискавки на дощовому небі. Край подолу жіночих сорочок вишивали рядами сигм, що своєю силою оберігали материнську сутність.

Повна рожа

Рожечка, або восьмипроменева зірка утворюється накладанням прямого хреста (символ чоловічого начала, Сонця) і косого хреста (символ жіночого начала, Місяця). Поєднання цих двох сутностей закономірно дає життя усьому. Повну рожу називають також Зіркою Матері. Саме такий символ ми часто бачимо на іконах Богородиці.

Восьмикутна зірка – один із найпопулярніших геометричних мотивів в українській вишивці. 8 – невипадкове число. Біофізики кажуть, що саме така зірка – октаедрон – зображає модель побудови енергетичного поля довкола будь-якого живого організму. Людська зигота після поділу має саме 8 клітин, 8 енергетичних потоків, які надалі формують фізичну і духовну основу ембріона.

Кривий танець

Знак, який ще називають безконечником і меандром. Остання назва грецька і походить від місцевої ріки Меандр. Та вченими доведено використання цього символу на території України ще 20 тис. років тому. В давній українській символіці його більш м`які вигини асоціюють з водою, гармонійним плином життя. Він утворює «вічний» безконечний орнамент, який снується, наче нитка долі, але завжди повертається до Першоджерела. Він зображає життєвий шлях і водночас є символом вічного буття.

Називаючи такий орнамент кривим танком, його пов`язують із обрядовим танцем, який українські дівчата традиційно виконували навесні, заряджаючи своїми рухами землю. Найчастіше символ безконечника можна зустріти на вишивках Гуцульщини, Волинi, Київщини, Кубанi та Полтавщини. Меандрові візерунки часто прикрашали саме чоловічі сорочки, символізуючи на них силу і життєву енергію.

Джерело: Всвіті

Підготувала Надія Понятишинспеціально для folkmoda.net

Використані джерела:

  • Білоткач Н. Первинність ритуального і вторинність декоративного у стародавніх вишивках
  • Власюк О. Символіка традиційних мотивів української вишивки
  • Герзун М. «Символіка орнаменту української вишивки та витинанки: порівняльний аналіз».
  • Китова С. Порівняльний літопис України: Семантика орнаменту українського рушника. – Черкаси, 2003.
  • Мельничук Ю. «Символи та знакові системи орнаментів»
  • Чумарна М. Вишивання долі: символіка і техніки шитва. Львів: Апріорі, 2009. – 88с
  • Чумарна М. Код української вишивки, Львів: Апріорі, 2008. – 195 с.
Опубліковано

Традиційні українські прикраси: колись забуте знову модне

Сучасна жінка не може уявити своє життя без прикрас. Це й не дивно, адже вони вже є повсякденною річчю, що увійшла в звичку. В давнину, як і сьогодні, жінки одягали найрізноманітніші прикраси. Проте тоді вони були не лише гарними “цяцьками”, а й мали особливе значення та навіть оберігали їхнього власника. Наприклад, намисто захищало від злих сил та зурочень, а також було символом здоров’я та дівочої вроди. Вважали, що розрив нитки намиста попереджав власницю про нещастя.

Українські прикраси, що сформувалися у сиву давнину, упродовж багатьох років змінювались за своєю формою, матеріалом, кольором, значенням…

Найбільш розповсюдженою традиційною українською прикрасою було намисто. Жінки одягали його як у святкові, так і будні дні. Чим більше нагрудних прикрас було у жінки – тим заможнішою вона вважалася.

Намисто часто поєднували з іншим прикрасами: дукачами, герданами, саблами, перлами, які разом з українським вбранням створювали довершений традиційний образ. Найпопулярнішим кольором намиста був червоний. Саме він є кольором сміливості, відваги, любові, символізує невичерпну енергію.

Спочатку намиста виготовляли із рослинних матеріалів: з ягід горобини, кісточок, горіхів, насіння. Згодом використовували глину, дерево, корали, перли, різноманітні каміння, метали, дорогоцінні матеріали.

Давньою прикрасою є дукач (личман, ягнус) – українська прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Дукач слугував певним композиційним центром усіх жіночих нагрудних прикрас та закріплювався на найбільш видній частині намиста. Як правило, його виготовляли із монет, а своєю історією він сягає часів козацтва.

Салба – масивне намисто з тканини розшитої монетами. Такі прикраси притаманні Буковині та є дуже схожими до турецьких, татарських та молдовських прикрас.

Ще однією прикрасою, в основу якої покладені монети – є дукати. Монети нанизували на нитку разом із бісером, коралями та скріпляли між собою у вигляді намиста.

Масивними та порівняно дорогими коралями були пацьорки. Так називали прикрасу із скла, що оздоблювалася вручну. Про писані пацьорки колись мріяла кожна дівчина. Не дарма в коломийці співається: “Аж ня любиш, як я, щиро, солодкий Василю, то купи ми пацьорочки на біленьку шию”.

Зграда – традиційна гуцульська прикраса-оберіг. Вона мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки. Зграду дарували дівчаткам на їхнє 6-річчя та одягали на шию. З кожним роком, кількість цих прикрас збільшувалася, а згідно з віруваннями, і сила оберега також росла.

Серед прикрас з бісеру, варто виділити гердани. Створення таких кольорових прикрас із крихітних намистин потребувало неабиякої витримки та терпіння. Гердани користувалися популярністю серед жінок на Галичині, Поділлі та Волині, а орнаменти, які зображали на цих прикрасах – залежали від регіональної приналежності. Як не дивно, але ці окраси спочатку одягали чоловіки. Лише з часом гердами доповнювали й жіночі українські образи.

Своєрідними комірцями з бісеру є кризи. Такі прикраси мали різний орнамент та розмір. Найбільші, наприклад, одночасно прикрашали шию та плечі жінки.

Силянки (плетенки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Автор Юля Козлик, для folkmoda.net

Опубліковано

Поливаний Понеділок – Не просто день бешкетників

Після Великодня настає найулюбленіший день всієї української молоді – Поливаний понеділок. Вулицями бігають хлопці з пляшками, відрами та іншими підручними засобами, наповненими водою, і шукають “жертву”. Біля місцин з фонтанами, озерами, річками та іншими водоймами розгораються справжні баталії, незважаючи на те, що в ці дні частенько буває досить холодно. Але більшість учасників цих “бойових дій” та простих перехожих, які випадково потрапляють під “вогонь”, навіть не здогадуються про походження цієї традиції.

Споконвіку вважалося, що вода у великодній понеділок стає цілющою, приносить щастя та здоров’я. Тому люди обливали не тільки один-одного, а й себе теж. Цей день пов’язували передусім з духовним весняним очищенням.

Якщо повернутися до язичницьких часів, весняне купання та обливання мали магічне значення. Предки вірили, що так вони викличуть дощі та матимуть гарний врожай, очистяться та вилікуються від різних нездужань. Обливали водою і худобу, і птицю, бджіл з вуликами, пастухів та коней перед початком польових робіт.

Хворих на епілепсію, жовтяницю чи лихоманку несподівано обливали водою, якою заздалегідь обмивали ікони, срібні предмети чи півня. Якщо підозрювали, що на людину наслали пристріт (чи вроки), то перед тим як її облити, воду пропускали через клямку. Вірили також, якщо раптово вилити воду на відьму, то вона не зможе шкодити. Існувало також повір’я, що утопленики або самогубці могли затримувати дощ, тому в посушливі часи їх могили також обливали водою.

На Поліссі колись вважали, якщо облити господиньку в цей день, її корова даватиме більше молока.
В козацькі часи, другий день Великодня був Днем Богородиці. Саме вона є берегинею роду і міцного шлюбу. Тому більшість традицій цього дня були пов’язані із залицяннями.

З давніх-давен юнаки з відрами повними води ще вдосвіта ходили по хатах, де жили дівчата на виданні, та обливали їх. А ті натомість дарували хлопцям писанки на знак вдячності. Адже вважалося, що облита дівчина швидше вийде заміж за коханого хлопця. Зустрічалися звичаї, коли дівчина мала встигнути подарувати юнаку писанку, щоби той її не обливав, або ж дівчата ховали писанки за пазухою, а юнаки намагалися їх відібрати (але це вже більше схоже на залицяння, чи не так 🙂 ). Такий звичай, наприклад, був широко розповсюджений на Гуцульщині: після символічної боротьби, отримавши нагороду (писанку), юнак вів дівчину до води і обливав.

Вважалось, якщо дівчина повертається додому суха – це для неї ганьба. Тож дівчата хотіли, щоби їх облили, адже це свідчило про серйозні наміри парубка, котрий зазвичай обливав тільки ту, яка йому подобалась. Відповідно, на знак взаємності він отримував писанку або вишиту хустину. Щоправда це означало, що танцювати на великодніх святкуваннях він має тільки з нею.

Колись на Закарпатті дівчат штовхали у річку, тому вони і близько не підходили до води. Але хлопці не здавались – хапали якусь і несли до потічка. А в одному із сіл цього району юнаки приходили до дівчини на виданні та кричали під вікном “Прийшли мити”. Коли вона виходила, їй тричі лили воду на руки. Вона вмивалась і дарувала парубкам писанки.

© Євгеній Кравс

На Прикарпатті поливаний понеділок має ще одну назву – волочільний. Дуже цікава традиція, про яку, на жаль, уже ніхто не пам’ятає. Заміжні молодиці влаштовували у себе свято: парубки і дівчата могли приходити до них і танцювати до схочу. За кожен танець хлопець отримував писанку від своєї партнерки. Юнаки ж бігали від дому до дому, збираючи крашанки та писанки – волочилися, як кажуть місцеві. Щоправда дехто каже, що волочільний понеділок походить від традиції відвідувати всіх родичів та знайомих у перший день Великодня. У цей день діти юрбою ходили від хати до хати з гостинцями.

У деяких регіонах існує звичай, що діти йдуть до хрещених батьків, а ті готують для них подарунки. На Поліссі все відбувається навпаки: хрещені відвідують своїх похресників і приносять їм гостинці.

Взагалі у різних містах поливаний понеділок святкують по-різному. Переважна більшість молодиків бігають по вулиці, підстерігаючи перехожих. Але у Львові, наприклад, всі бажаючі можуть піти до Шевченківського гаю, де їх навчать народним танцям та українським гаївкам та веснянкам. Ужгородці можуть розтягнути поливаний понеділок на кілька днів: спочатку хлопці обливають дівчат, потім дівчата – хлопців, а далі вже хто як захоче.

А ще у деяких селах молодь вдосвіта ходить від домівки до домівки і перевіряє, хто ще досі спить. Ви, напевно, здогадалися, що відбувається далі 🙂 З хлопцями тут суворіше, на них можуть кілька відер вилити, а дівчат шкодують – поприскають кількома краплями.

До речі, в інших народів звичай з обливаннями теж існує або, принаймні, існував. Наприклад боснійці у цей день традиційно купаються у джерельній воді. А жителі Сербії обливають будинки, виганяючи нечисту силу. Однак роблять вони це у поливану суботу. В нас, до речі, є схожий звичай: дехто на Поливаний понеділок обливає водою зовнішні кути будинку, щоб очистити дім від усього лихого.

Поливаний понеділок – не просто день бешкетників. Він має своє значення, свій символізм та свої традиції. На жаль, сучасний світ далеко втік від мудрості пращурів і такі речі помалу втрачають своє сакральне значення. Сьогодні це просто весела звичка, яка частенько переходить межі здорового глузду. Але якщо в цей день вам все ж таки не вдасться залишитись сухим, не зліться. Кажуть, сердитися не можна, адже це на здоров’я та на щастя 🙂

Матеріал підготовано для Редколегії UA Modna
Автор – Женя Гунчевська