Традиції – Сторінка 6

06.04.2019

7 квітня – Благовіщення: народні прикмети, традиції та походження свята

Православні християни святкують Благовіщення щороку в один день, а саме 7 квітня. Дата зафіксована, та не змінюється залежно від того, якого числа цьогоріч святкується Великдень. Про те, що це за свято, як його зазвичай відзначають і які прикмети існують на Благовіщення — читайте далі.

Про походження свята Благовіщення

За християнськими віруваннями, саме у цей день Архангел Гавриїл з’явився перед Пресвятою Дівою Марією. Він повідомив їй про непорочне зачаття та про долю її майбутнього сини — Ісуса Христа. Свято так і називається — Благовіщення Пресвятої Богородиці. Та, яка народила сина Божого — отримала в цей день благу вість, що і відзначають тепер християни. Благовіщення — це одне з 12 найголовніших свят року для вірян.

Традиції та заборони на свято

Як і в більшість великих християнських свят — не можна працювати, шити, вбивати худобу, сваритись та кричати.

Особлива традиція — пекти й освячувати проскури. Їх несуть до церкви, а потім їдять усією родиною натщесерце. Дають спробувати й домашнім тваринам і свійській худобі. Вмішують у корм, щоб ті були здоровими та плодовитими. Християни вірять, що проскури мають таку ж цілющу силу, як освячена у церкві вода. Печеться ця страва зі звичайного дріжджового тіста і сьогодні проскури роздають прямо в церкві, тож не потрібно готувати їх вдома.

Інших традиційних страв на Благовіщення немає — досі триває Великодній піст. Не можна вживати жирну їжу і продукти тваринного походження. У честь великого свята послаблення діє лише на рибу та маленький келих вина.

Забобони застерігають від того, щоб у цей день щось віддавати, викидати чи позичати. Адже так можна “винести” достаток зі свого дому. Інша заборона стосується волосся, яке є символом долі. Щоб не заплутати свою долю — не можна в цей день стригтись та навіть розчісуватись.

Не можна вдягати на Благовіщення обновки (інакше ті довго не вціліють) та слід бути обережним з вогнем. Щоб не готувати нічого на ньому — стравами на цей день запасались ще на день до свята.

Заготовляли в це свято сіль — кожен із членів сім’ї додавав по дрібці в мішечок, а господиня дому потім обсмажувала її та берегла як ліки та оберіг. Якщо до кінця року не було нагоди використати цю сіль — її спалювали в багатті.

Особливу увагу приділяли 7 квітня настрою в родині та відносинам з близькими: не сварились, були ввічливим та обережними з висловами. Адже за повір’ям, яка атмосфера буде в домі цього дня — така і протримається протягом наступного року.

Гарною звісткою вважалось побачити білого птаха, особливо голуба. В деяких регіонах навіть випікали цього дня голубів з тіста. Та частіше все ж це робили на Обретіння.

Прикмети 7 квітня

Усі прикмети цього дня, традиційно, пов’язані з погодою:

Яка погода на Благовіщення, така і на Великдень (проте якщо на Благовіщення дуже тепло, то на Великдень буде холодно).

Якщо на Благовіщення сонце сходить на чистім небі, то весна рання, якщо в полудень – середня, якщо ясно ввечері – пізня.

Якщо на небі не вдалося порахувати жодної ластівки, значить, весна буде холодна і ще не скоро почне теплішати.

Якщо на Благовіщення буде гарна погода – буде гарний врожай.

Якщо на Благовіщення летить сніг – літо неврожайне.

Гроза в день і вечір Благовіщення свідчить, що в цьому році буде дуже багато горіхів.

А ось якщо буде падатиме невеликий дощ, то восени буде дуже багатий урожай грибів.

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua

11.03.2019

100 років тому львів’яни їли багато каш, а найбільше гречану

Пончики Людвіга Залевського зі Львова до Варшави, Відня та Парижа відправляли літаком, пише Фотографії Старого Львова.

“Се перша руська кухарська книжка, з якої кожда русинка може добре навчитися варити і печи найріжнорідніші страви на всі пори року, а до того дуже смачні і дешеві”, – йдеться у відгуку про кулінарну книжку “Домашна кухня (як варити і печи)” 52-річної Леонтини Лучаківської. Його 1912-го друкує щоденна львівська газета “Діло”. Приурочений до виходу другого видання книжки. Перший тираж з’явився у Львові двома роками раніше. Книжка стає найзатребуванішим україномовним виданням для куховарства.

Авторка – донька священика з Тернопільщини. Живе у Львові з сестрою, яка заробляє обом на прожиття шиттям жіночого одягу. Неодружені. Від буденної рутини Леонтина рятується куховарством. За інгредієнти для страв найчастіше бере сири пармезан та камамбер, мигдальні горіхи, трюфелевий порошок, каперси – кисло-солоні бутони чагарника каперсника. Дефіцитні продукти дістає в магазинах колоніальних товарів. Простіші – на базарах. Один із найдавніших розкинувся на площі Ринок у центрі міста. Тут торгують фруктами, овочами та молочним.

Львів, фото зроблене 24 вересня 1934 року. Автор фото Луіза Арнер Бойд

“Канапки, кавяр (ікра) з цитриною, сардинки, шинка, маринований озір (яловичий чи телячий язик). Тепла риба, дріб (домашня птиця) з салатою, компоти, в кінці суфлєт або крем, морожене, торти, овочі, а потім чай з цитриною”, – страви, які радить подавати на “теплу” вечерю Леонтина Лучаківська у своїй книжці.

У меню львів’ян початку ХХ ст. переважають молочне, риба, овочі та фрукти. Їдять багато каш. Понад усе – гречану.

“Важливу роль на нашій львівській кухні відігравало кукурудзяне, житнє та гречане борошно, – пише в “Щоденниках подорожі в минулий час” польська актриса Ванда Нємчицька-Бабель, народжена у Львові 1922-го. – З першим в’яжеться у першу чергу мамалига, полита свіжо підсмаженими шкварками. Була прекрасною стравою у прикуску з кисляком чи маслянкою. Не було кращих пирогів, як зліплених з житнього борошна та начинених сиром чи гречаною кашею”.

Обов’язковою на столі є фарширована риба – вплив кухні євреїв. Їх, за переписом 1910 року, у Львові проживає 25%. До риби, начиненої великою кількістю перцю та цибулі, печуть ритуальні плетені булки – хали. Ще від євреїв у меню галичан потрапили цвіклі – заправлений буряком хрін. Особливо популярний на Великдень та Різдво.

Приготування до сніданку в міжвоєнному Львові починається з купівлі запашного з ламкою скоринкою куликівського хліба. Це – два невеличкі буханці, що “зрослися” між собою. М’якуш мають пористий та легкий. Його хвалять далеко за межами міста, присвячують вірші й пісні. “Такий великий буханець, на боці – скоринка, як з вишневого дерева, – але ж ніжна, але ж хрустка. Хліб той, хліб куликівський”, – cпівають.

“На сніданок зазвичай їли сільський сир зі сметаною, хліб з маслом, посипаний кропом і тримбулькою (перо декоративної цибулі), часом – яйце “на м’яко”. Пили каву або какао, яке частенько подавали з перетертим яєчним жовтком і збитою піною з білків, – пише про тодішніх міщан сучасний львівський письменник Юрій Винничук. – Бухти – булочки з конфітюрами, маленькі тістечка з крухого тіста з дірочкою, які перекладали джемом, і оздоблені засмаженими в цукрі вишеньками”.

Біднішим виглядає сніданок гімназиста: вчорашній хліб, “кабаноси” – висушені тонкі ковбаски та “окрушки” – рештки з підносів від тортів і тістечок.

Цукерня Людвіга Залевського на вул. Академічній, 22 (тепер – Шевченка, 10), 1933

“До цукерні Залевського заходили з набожністю”, – пише в спогадах Ванда Нємчицька-Бабель про найвідомішу львівську крамницю солодощів, якою володів Людвіг Залевський. Вона розміщується на вул. Академічній – тепер проспект Шевченка, ресторан “Пузата хата”.

Найбільше малу Ванду захоплює блиск мармурових прилавків цукерні, її алюмінієвих поручнів та скляних перегородок.

“За ними височіли гори найкращих, а понад усе, досконалих тістечок і тортів, – згадує Нємчицька-Бабель. – Той чудовий запах мигдалю, пуншу, смажених горіхів, а може, і кави впливав так, що ми хотіли втягнути повітря нашими носами як можна гучніше. З усіх тістечок я тут найбільше любила “негритянок” – два бісквітні кружальця зліплені масою зі сніжно-білого сметанкового крему, облиті товстим шаром глазурі з фантастичного шоколаду”.

Порція тістечок Залевського коштує 25 грошів. А велика булка – уп’ятеро дешевше. Тому відвідувачі часто просто розглядають ласощі. Біля великої вітрини цукерні постійно товчуться жінки з дітьми, особливо перед Різдвом та Великоднем. По той бік їх зваблюють цукрові Миколаї, лискучі шоколадні ялинки, марципанові риби з бісквітною начинкою. Вітрину вважають однією з найкрасивіших в Європі.

Смакоту готують на сусідній вулиці 60 робітників. Фабрика оснащена найновішими швейцарськими машинами для виробництва шоколаду. Продукцію щодня вивозять до Варшави, Відня, Парижа. Особливо славляться львівські пончики. Аби не втратили свіжість, транспортують їх особистим літаком Людвіга Залевського. У Варшаві, на центральній вулиці, діє його фірмовий магазин. Раз на тиждень туди для контролю літає дружина Залевського – Катерина.

Вітрина кондитерської фірми Яна Гефлінгера на ярмарку краєвих виробів в Палаці мистецтв, 1908 рік

Поласувати смаколиками або перекусити львів’яни ходять до цукерень та кав’ярень. Перші подають тістечка й рано зачиняються. Називаються прізвищами своїх власників. Другі готують каву та чай, легку перекуску, розливають алкоголь. Мають назви на іноземний манер – “Європейська”, De la Paix, Grand.

На початок 1930-х журналіст Юзеф Маєн налічує в місті 16 класичних кав’ярень. Каву в них подають на різний спосіб: по-варшавськи – у напівповній склянці, по-віденськи готують у спеціальному дзбанку, можуть зробити капучино чи каву зі “сметанкою” – вершками.

Маєн розділяє кав’ярні на “каварні для самітників”, для товариства і для спілкування за інтересами. Серед публіки переважають вищі чиновники, іноземці, актори та журналісти. Часто зі свіжим номером газети тут можна зустріти пенсіонера.

“Не можна пити менше одного малого пива і більше 49 великих”, – ідеться в одному з жартівливих правил кнайпи “Атлас”. Розташована на площі Ринок. Її називають найпопулярнішою у довоєнному Львові. Тут збираються поети-футуристи, священики, студенти, генерали. Бідніші беруть тарілку “зупи” за 60 грошів, заможні лишають за вечерю сотню злотих.

Добре й дешево попоїсти ходять до кнайпи “Під трьома коронами”. Заклад славиться різноманітним меню. Його рекламу подає газета “Діло” за 1901 рік: “Печеня вепрова з капустою, сікані легки (легені), ніжка теляча з хріном, ковбаска з хріном, кав’яр”. А також “найліпше вино по найтаньших цінах”.

Місце стає популярним богемним закладом, де зустрічаються музиканти, актори, поети, обговорюють нові вистави та книжки. Сюди заходять письменники Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Іван Франко.

Ще були сніданкові та молочні кафе, пивниці й винарні.

“Примарюються мені й заклади послідущішого ґатунку, – писав поляк Юзеф Віттлін у книжці “Мій Львів”, – шинки з галасливими оркестріонами, пивниці, де зустрічалися візники, де зі страху перед гістьми-крадіями металеві кухлі тримали на ланцюгах, ніби псів. Раз – і на привязь! Кольоровими вивісками, зображеннями добродія, що смачно наминає тлусту гуску, ваблять ці шинки, притягаючи голодних і спраглих”.

З приходом радянської влади до Львова 1939-го на місці цукерні Залевського постає кооператив “Труд інвалідів”. Її колишній власник помирає наступного року підсобним працівником на фабриці. Його сина 1945-го засилають до тюменського табору, де він гине за два роки.

Куликівський хліб випікати забороняють. Замість нього з’являються темні буханці житнього. Замість струдлів, бабок, медівників – бісквітні торти, промочені лимонадом для більшої ваги. Продуктові крамниці й ресторани націоналізують. Кнайпи стають їдальнями для робітників.

Дістати харчі все важче. На початку 1940-го Львів тиждень не бачить хліба й м’яса. За цукром та маслом вишиковуються черги, ціни на продукти зростають удесятеро.

Із німецькою окупацією вводять продуктові картки.

“Ні масла, ні жодної жиринки, – цитує робітника Ірина Котлобулатова, дослідниця історії Львова. – Маю трохи гречаної каші і трошки ячмінної. Маю сіль. Хліб сьогодні закінчився. Маю кілька пастилок сахарину, трошки кавового сурогату. І це все. Попереднього дня на обід в установі отримав зупу із скибкою хліба, на вечерю – каву без молока і костку цукру. І тим треба жити і працювати 10 годин на добу”.

“Заварити під покришкою літру доброго пива. Осібно розбити кватирку (250 г.) доброї сметани з чотирма жовтками, ложкою зимного пива і ложкою мілкого цукру – вливати се до кипячого пива та мішати поки не запіниться. Виляти до вази з добре видушеним солодким сиром”, – рецепт зупи з пива в книжці “Домашна кухня (як варити і печи)” Леонтини Лучаківської 1910 року

“Готуючи два супи на вибір, один належить приготувати прозорим, а другий – заправленим. Один світлий, другий – темний. Якщо подаєте рибу в світлій приправі, то наступна страва, скажімо, паштет або м’ясо, мусять бути темні. Подаючи дві м’ясні страви, одна мусить бути біла, а друга – чорна. Не слід подавати упродовж одного обіду чи вечері дві схожі одна на одну страви, скажімо, ярину (овочі. – Країна), яка вже була в супі, на гарнір або в салаті. Також не подають компотів із тих фруктів, смак яких було ужито для ласощів тощо”, – рекомендації до святкового столу Марії Охоровіч-Монатової, авторки “Універсальної книги кухарської”, виданої польською мовою у Львові 1910 року

5271 теля з’їдали львів’яни за місяць. Про це на початку ХХ століття писала міська газета. За той же час споживали близько 70 тисяч курей та голубів і 128 сарн

“У скляному слоїку маринуються на різдвяний піст оселедцеві тушки”

“Як же чудесно на кухні о тій порі передріздвяних приготувань, – пише польський письменник Вітольд Шолгіня про міжвоєнні дитячі роки, які минули у Львові. – Кріпко й знайомо пахтить тушкована на біґос капуста. Поряд булькочуть на кухонній плиті буряки на бурачки з хроном. Від вікна долинає пасмо гострих пахощів оселедця, оцту, цибулі та лаврового листу – в скляному слоїку маринуються на різдвяний піст пишні оселедцеві тушки”.

Для тодішнього 10-річного хлопчика улюблений запах передріздвяних приготувань – аромат пампушок. Його мати начиняє м’яке тісто малиновим варенням. Сформовані балабухи змазує яєчним білком і ставить у духовку.

Потім готують пляцки – пісочні коржі, перекладені трояндовим варенням і политі шоколадною мастикою. Далі беруться за “Королівський” торт, що п’янить запахом меду та гвоздики, перемазаний шоколадом із ромом – щоб танув у роті. Для Вітольда нема свята без маківника та його “чорних сувоїв маку, якого має бути більше, ніж тіста”.

На рік старша Ванда Нємчицька залишила спогади, як перед Різдвом із матір’ю йдуть морозним сонячним днем до крамниці пана Сумпфа. Минають торговців ялинами – високими, аж під стелю. Усередині магазину – товкотнеча. Дочекавшись черги, мати Ванди читає продавщиці за прилавком список продуктів.

“Важко передати той балаган, що панував на кухні кілька днів перед Різдвом, – майже через 60 років пише Нємчицька-Бабель. – Найбільше мене цікавило гарнірування та заливання желе щупака, що лежав на величезній тарілці. А також плетіння кісок із тіста на різдвяний завиванець”.

Ще колишня львів’янка згадує запечені м’ясо та коропа, борщ із вушками, начиненими грибами, віденський струдель і обов’язкові на Різдво кутю та узвар із сушених яблук і груш.

Автор: Анна БАЛАКИР / photo-lviv.in.ua

21.02.2019

Пані Стефа: Чому Запусти, Масниці, Масляна, Колодій – не Маслєніца

Скоро починається Великий Піст, і знову в інтернеті аж кишить від “блінов на Маслєніцу”. І щоб в міру своїх сил поборотися із рускім міром, мушу написати цей малесенький “лікбез” текст.

Пише Пані Стефа

На щось страшно етнографічне чи наукове я не претендую, але трошка систематизую те, що знаю.

В Україні маємо паралельно 2 традиції –

Центр, схід і південь святкує Масниці (часом теж називається Масляна), які теж називають Колодієм (але, зауважте, не маслєніца!). В побуті вживаються ще інші назви “Заговини”, наприклад. Масниці це те ж, що Масний, він же Тлустий, Жирний тиждень в багатьох культурах.
Західніші реґіони України називають цей тиждень Запусти\Запуст(*), Сиропуст (бо ще можна їсти сир і інший набіл).

Запусти\Масниці – це те ж, що й карнавал (carne — м’ясо + levare — прощавай), “прощання з м’ясом”. Це початок “репродуктивного року” в найширшому сенсі, весна, залицяння та любощі, пошуки пари, продовження роду, засівання нового врожаю.

Але як би там не було, сенс останнього тижня перед постом в Україні – приготувати себе до нього духовно і фізично. Їжа полегшується, м’яса не їмо ще з попереднього тижня (Мясопуст). Тобто по суті це спокійний час, примирення з собою і оточуючими, намагання вирішити образи, очікування посту. Закінчується Прощеною неділею.

В гастрономічному плані для України властиві вареники з сиром, сирні бабки, сирнички і інше всіляке таке. Сиропуст же. Ніхто не забороняє їсти і млинці. Вони в нашій культурі теж мають велике символічне значення – Сонце, очікування і прихід Весни.

А тепер на секунду заглянемо за порєбрік – для Маслєніци характерні гучні забави, змагання, бійки, багато їжі і алкоголю. Бо “поки можна, то треба відірватися”. Приказка “не всьо коту маслєніца” – це теж про це, про те що дорвався раз і всьо, досить. Тобто йдеться більше про активні, часом навіть аґресивні, розваги і обжеровисько.

“Маслєніцу з блінами” в попсовій формі нам занесли за часів совєтів, коли треба було чимось замістити давніші традиції. Згрубша, так само як колись язичницькі традиції заступалися християнськими. А що назви схожі (Масниці і Маслєніца) то особливо ніхто в деталі не спішить вдаватися.

Тому, давайте зваримо собі вареників або, зрештою, насмажимо млинців, і не будемо сліпо наслідувати чужі для нас традиції.

12.01.2019

13 січня — Щедрий Вечір та свято Меланки

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.

Внаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.

У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка…

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан – напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне навечір’я.

В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства. Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір:

– Мамо, а де наші тато?
– А хіба ж ви мене не бачите, діти?
– Не бачимо, тату!
– Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!

Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»

Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:

Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку.
Добрий вечір!

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Обряд “Водіння Кози”

«Як було мені років дванадцять, – продовжує Свирид Галушка, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою…

– Як же ви робили козу?
– Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст.

Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом».

Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший із хлопців, перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала.

Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає:

– Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!

А дядько ніби відмовляється: так належиться по звичаю:

– Немає де тій козі розгулятися – тісно в хаті!
– Та пустіть, бо змерзла!

І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
– Та я вже пустив би, але… що дядина скаже?

Козовод – до дядини:

– Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
– Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
– Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!…
– Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!

Коза знову: «Ме-е-е!»
– Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте!

Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними – «кіт», а за «котом» – всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали – не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:

Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!

«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні – витанцьовують. А діти смикають – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають:

Наша козиця –
Вже стара птиця,
Недавно з Києва,
З довгими кісьми:
– Ногами стопчу,

– Рогами сколю,
– Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк

Та козу натовк,
А вовченята – за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
– Ой, ти, козиця,

Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скокі
Нажала сніпок

Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой. не йди, коза,
У темні ліса,

Там стрільці-гонці
З острова Хортиці!
Що перший стрілець –
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.

З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.

«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі:

Треба козиці три куски сала.

«Кіт»:
Мяу, мяу… сала!
Щоб коза встала.

Хор:

Ой, устань, козо.
Та й струсися!
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!

«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:

Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!

«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:

Хозяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.

Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.

Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки –

Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!

Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом – в один голос:

– Будьте здорові з празником!

Старший козовод — до «кози»:
– Кланяйся хазаїну й хазайці!

«Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям – по черзі. Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять грошей. «Кіт» – до господині:

– Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала!

Козовод:
– Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
– Нема сала, миша вкрала! – говорить господиня. Або: Сало – погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!…

А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало – «котові» в торбу, пиріг – у мішок козоводові, а гроші – в скриньку скарбникові.

Виходячи з хати, щедрівники кажуть:
– Прощавайте! Дай Боже, щоб того року діждали!

Вийшли на вулицю, оглянулись навколо – скрізь темно… Село вже спить, тільки ген-ген на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:
– Хлопці, ходім!

Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою» – поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом:
– Ме-е-е!…

Дівчата, чуємо, гукають:
– Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!

Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» – на стіл… Гуляємо всі разом!

Меланка

За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.

Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.

Парубоча «Меланка»

За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» – добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнеючерез плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це – в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.

Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію…

До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

Ой, господар, господаречку,
Пусти в хату Меланочку,
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.

Як пошкодить, то помиє,
Їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!

– Просимо!

Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

– Добрий вечір вам у хаті!
– Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, – щебечуть дівчата, – і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!
– Мовчіть, дівчата, – «Меланка» соромиться!
– Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?

Отак жартують над «Меланкою», а «вона» – байдуже: шукає віника сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок «мастить».

Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.
Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:

Наша Меланка – неробоча,
На ній сорочка парубоча …
Люди ідуть на жнива,
А Меланка – на пива!
Люди ідуть з серпами,

А Меланка – з шклянками!
Люди нажали по сім кіп,
А Меланка – один сніп!
Пішла Меланка на містечко,
Купила собі пасьминечко.

Пряла вона – від кур до кур,
Напряла починків – один гур!
Дала кицькам мотати,
Кицьки взяли – втікати!
Збіглися люди – дзвонити,

Кицьку з починком ловити!
А ловили – не вловили,
Нашу Меланку похвалили…

– Та годі вам! – обзиваються дівчата. – Якоїсь кращої співайте! Козо! Де ти?

В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати – танцює під спів хору:

Го-го-го, коза!
Го-го-го, сіра!
Го-го-го, біла!

Ой, розходилася, розвеселилася
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає…
Де коза – ногою, там жито – копою!

Де коза – рогом, там жито – стогом!
А в нас на Сандрівці усі хлопці – стрільці.
Встрілили козу у правоє вушко,
В правоє вушко – в саме сердечко!
Тут коза впала, нежива стала,

А міхоноша бере дудочку:
Надулась жила, коза ожила
Та й пішла коза, та й стрибаючи,
Та стрибаючи, гасаючи,

Своїх діток та шукаючи!…
Трррт, коза!

«Коза» тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.
– Добра «коза», гарно танцює!
– Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач – роги помокріли!
– А ти що хотіла – вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!
– Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..

В середину кола ввійшов орач. Хор співає:

Твої воли, Мої воли –
Гей, гей! А впереді Два ведмеді –
Гей, гей! А в пригоні Дві вороні –
Гей, гей! В колесниці Дві синиці –
Гей, гей!

Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні. Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.

Дівоча «Меланка»

Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» – вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчат убирається за молодого, що зветься Василем – жупан, шапка, шаровари, чоботи. Вся дівоча ватага іменується дружками.

Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять – щедрують під вікном:

Ой, на річці, на Йордані,
Добрий вечір на Мелані.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на сей вечір!..
Наша Меланка, як біль, біла

Нашу Меланку журба з’їла.
Васильчику-чічільчику,
Посію тебе на городчику,
Та буду тебе шанувати:
Тричі на день поливати!

Тричі на день поливати
І в неділю підгортати!

Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:

Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
– Повій, вітре, буйнесенький,

Висуши хвартух тонесенький!
– Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди!
– Повій, вітре, на болото,
Висуши хвартух, як золото!

– Повій, вітре, на дубині,
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!

– А, здорові були, дівчата! Котра з вас «скарбник»? Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!…

Отак колись щедрували!

Дівчата ворожать

Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.

Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець…» Дівчата-гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустинкою і ранком див-ляться: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!… На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»

На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть – за бідного!

В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:

виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним тощо;

біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;

кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: “Суджений-ряджений, розчеши мені голову!”. Хто присниться, з тим і випаде одружитись;

або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде – а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають – той може зробитися «нечуваним і небаченим»…

На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» – він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром…»

Чародійна ніч…

Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя – на хліб, глини – на мід».

На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!…» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

Новорічна ніч на Гуцульщині – свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною – «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – «бо тяжко їй танцювати…» Звечора на піч кладуть овес – «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць».

О. ВОРОПАЙ «Звичаї нашого народу»

Народні прикмети

Окрім ворожіння, в ніч на Старий Новий рік люди намагалися завбачувати прикмети. Ось деякі з них:

якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;

якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;

якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;

якщо падає м’який сніг – на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;

який перший день у Новому році, то й рік буде такий;

якщо на Меланії відлига, то чекали теплого літа.

Джерело: Українські традиції

24.12.2018

В Україні святкують Різдво західного обряду: святвечір, традиції та символи

24 грyдня християни зaхiднoгo oбрядy святкyють Святвeчiр aбo Нaдвeчiр’я Рiздвa, a нaстyпнoгo дня– 25 грyдня – Рiздвo. У цeй дeнь, зa бiблiйними oпoвiдaннями, Дiвa Maрiя нaрoдилa Ісyсa Христa.

Рiздвo зaхiднoгo oбрядy — щe oднe oсoбливe рeлiгiйнe святo, щo нaпoвнює людськi дyшi тeплoм i милoсeрдям. Існyє вeличeзнa кiлькiсть oбрядiв i трaдицiй, якi вaжливo дoтримyвaтися y цeй дeнь.

Гoтyвaтися дo Рiздвa люди пoчинaють щe зa чoтири тижнi. Цeй пeрioд нaзивaється Aдвeнт i включaє днi пoкaяння, спoвiдi, причaстя.

Це свято Різдва Христового має п’ять днів передсвята (з 20 по 24 грудня) і шість днів післясвята. 24 грудня в переддень Різдва Христового християни західного обряду дотримуються особливо сувoрого посту.

За традицією піст святвечора закінчується з появою на небі першої вечірньої зорі, після чого у всіх католицьких і прoтeстaнтських хрaмaх пo всьoмy свiтy вiдбyвaються yрoчистi рiздвянi бoгoслyжiння, присyтнiсть нa яких для кaтoликiв oбoв’язкoвa. Пiд чaс мeси згaдyються стaрoзaвiтнi прoрoцтвa i пoдiї, щo вiднoсяться дo Рiздвa Спaситeля.

Святвечір напередодні Різдва 25 грудня

24 грудня християни, які керуються Григоріанським та Новоюліанським календарями, мають Святу Вечерю. Святий вечір — це власне останній день чотиритижневого посту, який передує Різдву.

Ввeчeрi 24 грyдня, кoли зaгoряється пeршa зiркa, щo кoлись вкaзaлa дoрoгy мyдрeцям дo нoвoнaрoджeнoгo дитяти, рoдини збирaються зa святкoвим стoлoм. Пeрeд пoчaткoм трaпeзи читaється yривoк з Євaнгeлiя, спiвaється пeршa кoлядкa, пoтiм yсi пeрeлoмлюють рiздвяний хлiб — oблaткy, щo симвoлiзyє рaдiсть святa, якe нaближaється. Oблaтки oсвячyються в хрaмaх пiд чaс пoстy пeрeд Рiздвoм.

На скатертину обіднього столу іноді кладуть декілька джгутів сіна — як нагадування про Вифлеємські ясла. Крім куті, на столі обов’язково стоять 12 пісних страв. В кінці Святвечора традиційно співають колядки та йдуть до храму на святкову різдвяну Месу.

Зa стaрoдaвнiм звичaєм, щo бeрe пoчaтoк щe в oбрядaх Пeршoї Цeркви, y святвeчiр їдять пiснi стрaви. Tрaпeзa нoсить рeлiгiйний хaрaктeр i дyжe yрoчистa. Пeрeд сaмим пoчaткoм зaстiлля читaють yривoк Євaнгeлiя вiд Св. Лyки прo Рiздвo Христa. Вeсь ритyaл трaпeзи Святвeчoрa oчoлює бaтькo сiмeйствa. Oднa з нaйвaжливiших трaдицiй y пeрeддeнь Рiздвa – пiст y святвeчiр.

У цeй дeнь нe мoжнa нiчoгo їсти, крiм зeрнa пшeницi aбo ячмeню, звaрeних y вoдi i припрaвлeних мeдoм. Зaкiнчyється пiст iз пoявoю пeршoї зiрки нa нeбi. Із сaмoгo рaнкy нeoбхiднo схoдити дo цeркви нa спoвiдь. Пoяснюється цe тим, щo Рiздвo пoтрiбнo зyстрiчaти тiльки з чистoю дyшeю, тoмy спoвiдaтися пoтрiбнo oбoв’язкoвo.

Різдво – це дуже тихе і сімейне свято. Напередодні потрібно обов’язково прибрати в будинку, а також прикрасити його. Головне, зробити це заздалегідь. Адже на Різдво забороняється займатися будь-якою роботою, у тому числі і прибиранням. Тому зробити це потрібно за кілька днів до самого свята.

Що стосується святкових страв на Різдво 25 грудня, то у кожної народності вони традиційні:

В Америці індичка з журавлинним соусом — головна і обов’язкова страва.
У Литві готують напередодні свята кутю, страви з риби та іншу нежирну їжу.
В Данії смажать гусака або качку з яблуками, готують рисовий пудинг і солодку кашу з рису з додаванням родзинок і кориці.
В Австрії та Угорщині — навпаки, не готують птицю, вважаючи, що так може відлетіти удача і щастя.

Індичка з журавлинним соусом головна страва Різдва 25 грудня

У країнах Скандинавії напередодні свята ріжуть поросят, роблять м’ясні копченості та варять солодовий напій.

Пeрeд Рiздвoм тaкoж випiкaють спeцiaльнe пeчивo (пeчивo з пeрeдбaчeнням), a пaпiрeць, нa якoмy нaписaнo пeрeдбaчeння, клaдyть всeрeдинy. Пeчивoм пригoщaють всiх гoстeй, якi прихoдять в бyдинoк в цi днi.

Символи Різдва 25 грудня

Головним символом свята є шопка (вертеп). ЇЇ встановлюють у кожному домі. Батьки показують фігурки дітям та оповідають історії. При цьому моляться. Ще одним незвичайним атрибутом є сіно на столі, яке кладуть під скатертину. Цим віряни показують те, що в їхньому домі народжується Ісус. Святкову вечерю за традицією накривають тільки з пісних страв: овочеві салати, яблука, мед, горіхи, родзинки, різні овочі.

Обов’язково на столі має бути риба, а ось від м’ясних страв потрібно відмовитися. Цікаво, що за різдвяним столом можна знайти одне порожнє місце, розраховане для будь-кого, хто може зайти в гості. Колядування настає після Різдва. Дорослі з дітьми переодягаються і ходять по домівках, співають пісні, розповідають віршики. При цьому церква негативно ставиться до такої традиції. На їхню думку, колядки – це відгомін язичництва, який потрібно викорінити.

Рiздвяний вiнoк — вiчнoзeлeний aтрибyт з чoтирмa свiчкaми, якi зaпaлюють пoстyпoвo, щoб oсвiтити шлях Гoспoдa.

Oшaтнi свiчки — свiтлo пoлyм’я здaтнe рoзiгнaти тeмнi сили i ствoрити нeпoвтoрнy aтмoсфeрy в бyдинкy.

Подарунки — за переказами, дарувальником довгоочікуваних дарів на Різдво може бути Ісус Христос, Святий Миколай, чарівні гноми, Санта Клаус зі своєю оленячою упряжкою, спритний невидимий чоловік.

Рiздвяний дзвiнoчoк — йoгo дзвiн вiтaє пoявy нa свiт Христa i дoпoмaгaє рoзiгнaти злих дyхiв в тeмрявi. Вiтaльнi листiвки — з виникнeнням пoшти, з’явилaся мoжливiсть вiтaти близьких i дрyзiв, якi в цeй дeнь нe мoжyть рoздiлити з нaми рaдiсть, тaк як знaхoдяться дyжe дaлeкo. Koмп’ютeрнi тeхнoлoгiї зрoбили aктyaльними eлeктрoннi вiтaльнi листи i листiвки нa чeсть святa.

Рiздвяний бeнкeт — всi нaйближчi збирaються рaзoм зa зaгaльним yрoчистим стoлoм i пригoщaються рiзнoмaнiтними смaчними стрaвaми, a oскiльки в цeй дeнь зaкiнчyється сyвoрий пiст, всi вiрyючi з oсoбливим смaкoм мoжyть oцiнити пригoтoвлeнe чaстyвaння.

18.12.2018

День Святого Миколая: Українські традиції та легенди, історія свята, прикмети та ким опікується Святий Миколай

Про те, що новорічна ялинка запозичена українцями із Франції – знає сьогодні практично кожен. Але лише небагатьом відомо, що в Україні раніше не було ніякого Діда Мороза. Ні Санта Клауса, ні Діда Мороза, лише міфічний персонаж Морозко, який асоціювався з усім зимнім періодом, а не лише із новорічними святами.

Так хто ж тоді в Україні дарував діткам подарунки? Кого вони чекали, із нетерпінням заглядаючи на ранок під подушку? Це був Святий Миколай – не вигаданий казковий персонаж, а легенда української історії. Кожного року, 19 грудня, українці святкують День Миколая, не зважаючи на багаторічні спроби «витіснити» його казковим Дідом Морозом та Сантою.

Ікона з Базиліки Святого Миколая в м. Барі (Італія).
Є припущення, що вона була написана на основі
прижиттєвого зображення Святого.

Миколай же, на відміну від них – це реальна людина, яку за її благородні вчинки і гідне життя нарекли Святим.

Окрім того, що Святий Миколай дійсно жив у цьому світі і мандрував по усій Європі, його постать обросла і легендами, які тепер не можна підтвердити чи заперечити. В Україні, у свою чергу, особливо багато легенд про святого.

Слід також задуматись над тим, яку роль в вихованні дітей грає Дід Мороз, а яку Святий Миколай? Адже саме задля правильного виховання дітям розповідають казки, міфи та легенди. Аби виховати в них найкращі людські якості.

Чого вчить дітей постать казкового Діда Мороза? Так, він дарує усім діткам подарунки, вітає їх з новим роком та влаштовує свято – в цьому немає нічого поганого. Але постать Святого Миколая пов’язане не просто із святкуванням чи подарунками, вона вчить тому, що кожна людина отримує винагороду за добрі вчинки. Дітям обіцяють, що Святий Миколай покладе їм під подушку подарунок, якщо вони будуть добрими. А тим, хто провинився поганими вчинками – покладе під подушку різку чи шматок вугілля. Звісно ж, у цей день діти отримували саме солодощі та подарунки, але такі легенди вчили їх, що навіть добро повинне бути справедливим. І вчили не просто тому що «так треба», адже сама постать Святого Миколая давала власний приклад доброї людини.

Українські легенди про Святого Миколая

Величезну кількість легенд припасли українці про доброго Святого, який допомагає усім маленьким та сумним. Проте, як ми знаємо, щирість, доброта та слухняність є запорукою зустрічі зі святим. Поки до свята залишилось зовсім небагато, пропонуємо вам добірку українських легенд про Cвятого.

***

То було дуже-дуже давно. Жив в однім краю, служив Господу Богу і людям єпископ Миколай. Усі знали, який він добрий та щедрий. Ще змалечку він ніколи не проходив повз людське горе. Був дуже тихим і незлостивим. Шанував своїх батьків. Молився, щоб у світі було більше справедливості, миру, добра й милосердя.

Коли не стало батьків, Миколай роздав своє майно людям, а сам став священиком. Він зробив багато добра за своє життя. А так як він не хотів наживати слави на чужому горі, то робив усе таємно.

* * *

Жила одна бідна вдова з маленькими дітьми. Скрутно їм було, голодно і холодно. Щовечора плакала жінка, але не знала, чим порятуватися.

А одного ранку застилала ліжко, аж дивиться: під подушкою лежить вузлик, набитий грішми. Як вона здивувалася! А як зраділи діти! Адже тепер мама не буде плакати, а на свята й вони отримають подарунки й солодощі.

Помолилася жінка Богу, подякувала щиро за добро. Тільки пізніше здогадалася, що то все турбота Святого Миколая.

* * *

Давно-давно, ще за княжих часів, відбулась ця історія. Пізно ввечері човном по Дніпру поверталася молода родина з гостин. Тато веслував, а мати з немовлям на руках задрімала. Аж тут дитина випала з материних обіймів! Як плакала молода жінка, як страждала! Дніпро, здається, навіки поглинув маля. Мати, мов чайка-небога, квилила на човні: «Святий Миколо, врятуй моє дитя!» Тільки диво могло порятувати дитину. Горю батьків не було меж. Аж уранці в соборі Святої Софії знайшли немовля. Воно було живе і чомусь тихенько посміхалося. Ніхто не знає, як воно опинилося у храмі. Батьки ж були понад міру щасливі! Художник із Києво-Печерської Лаври навіть намалював ікону за цією історією. А в Києві та й по всій Україні будували церкви в ім’я Святого Миколая.

***

Іде святий Миколай полями, лугами, а за ним поспішають янголи, які несуть дарунки для добрих, чемних дітей. Ходить святий Миколай по всіх-усюдах, минає хати, палаци, села, міста, роздає дарунки, благословляє і втішає бідних та нужденних.

Так він зайшов до села, у якому під самим лісом стояла хата. Двері відчинені, на порозі сидить хлопчина, босий, розхристаний, у подертій одежині і вдивляється в небо, в ту молочну дорогу, що з небесних палат веде на землю.

Це малий Тарасик. Матері він не пам’ятав, торік помер тато, лишився хлопець круглим сиротою. Тепер служить у людей, пасе влітку вівці та гуси. Він не показував великого розуму – робив, що йому наказували робити, але й ця робота ішла в нього мляво. Одне лиш захоплювало. Побачить, бувало, що якась мати пестить і цілує свою дитину, малий Тарасик біжить мерщій туди і так вдивляється в матір, наче щось просить.

Приходить Святий Миколай під хату, а Тарасик навіть шапки не знімає, лише розплющив очі та й дивиться.

– Що ж ти, Тарасику, мене не пізнаєш? – питає Миколай.
– Чому ні, тільки я Вас визирав із неба, а Ви тим часом прийшли із села.

Усміхнувся Святий Миколай і знов питає:

– Скажи мені, Тарасе, чим тебе маю обдарувати, може, шапкою, одягом, чобітьми?
– Ні…

– Може, тобі дати їжі такої, щоб ти не був ніколи голодний.
– Ні…

– А може, ти хочеш грошей багато?
– Теж ні.

– Скажи-но, Тарасику, щиро, що ти хотів би мати, адже знай, що я й для тебе приніс дарунків, бо ти нічим не прогнівив Господа Всевишнього.

На ті слова Тарас упав навколішки і прошепотів несміло:

– Я хотів, Святий Отче Миколаю, щоби мене хтось хоч раз у житті попестив і приголубив, як мати свою дитину.

Засумував Святий Миколай і не сказав жодного слова. Любов матері – це єдине, чим важко обдарувати сиротину.

Але і з таким бажанням звертаються дітки до Миколая. За щиру і наполегливу молитву часто Святий Миколай обдаровує їх новою родиною і любов’ю батьківською.

“Українець” Миколай

Святий Миколай дуже шанований українцями, наш найперший святий. Його образи були в кожній хаті. Як писав Олександр Довженко у “Зачарованій Десні”, люди часто зверталися до святого Миколая як до Божого угодника: просили допомоги і благословення (до речі, його ім’я в перекладі з грецької означає “перемога народу”).

Але перші згадки про святого в Україні з’являються значно раніше – разом зі з’явою християнства. Ще давні церковні записи засвідчують цей факт: “Напередодні Святого Ніколауса матері тримають напоготові подарунки та різки для своїх дітей” (1555 р.). Так само найдавнішою українською іконою Святого Миколая вважається ікона початку 14 століття.

Святкування Миколая в Україні почалося ще за Всеволода Ярославовича – 1088 року. Княгиня Ольга побудувала в його честь один з перших храмів Київської Русі – біля могили Аскольда в Києві, ще в 11 столітті, нині церков на честь святого налічується сотні. А в Миколаєві Святому споруджено пам’ятник.

Щодо дитячого, шкільного свята, то така ідея і потреба виникла ще після революції, у другій половині 19 ст. на Галичині. Тому Святий Миколай став опікуном українських школярів. Це потребувало віршів, пісень, драматичних творів, і автори відгукнулися на ці їдею.

Іван Франко поетично переспівав легенду “Чудо з утопленим хлопцем” й створив одноактову п’єсу “Суд святого Николая”, в якій уже постають традиційні персонажі українського миколаївського свята.

Щодо власне подарунків, то, швидше за все, традиція бере свій початок з Німеччини. Її перейняли Австрія і Польща, а затим – і Україна.

Ким опікується Миколай-чудотворець

Під покров Миколая потрапляють не лише дітлахи, які у ніч на 19 грудня терпляче чекають від святого дарунків. Угодник Бога ділиться своєю опікою також зі студентами, мандрівниками, водіями, торговцями та моряками. До слова, останні часто беруть образ чудотворця з собою на риболовлю. У народі ще кажуть, що святий Миколай береже людей і від стихійного лиха, особливо на воді. Знову згадуємо рядки найпопулярнішої пісні про нього: “…хто спішить у твої двори, того ти на землі й морі все хорониш від напасти”.

Звертатися до Миколая у молитвах можуть і ті, хто перебуває у скруті, а також заміжні жінки, які просять чудотворця про спокійне сімейне життя.

Традиції на день Святого Миколая

Саме з 19 грудня розпочинались передноворічні базари та ярмарки.Дівчата та хлопці купляли різні приладдя, аби шити собі костюми до Нового Року. Адже вже зовсім скоро на них чекали обрядові ігри, святкування та вечорниці.

Прийнято було також у цей день ворожити. Дівчата збирались ближче до вечора, а то і зовсім вночі, аби дізнатись свою майбутню долю. Брали з собою «магічні» предмети, на яких прийнято ворожити у такі дні: перстні, голки, дзеркальця, нитки, гребінці тощо. Також вірили що у цей день можна визначити, наскільки великою буде твоя майбутня родина: треба було стати напроти дзеркала, а дзеркало направити у бік вікна, з якого видно місяць. Відображення з вікна розмивалось і у дзеркалі виднівся не один місяць, а декілька. Скільки їх дівчина нарахувала, скільки членів родини у неї буде у майбутньому.

Раніше вважали, що засватана на Миколая дівчина буде гарною господинею та вірною дружиною. Також існувала традиція пробачати в цей день старі образи та просити пробачення за свої вчинки. Тож люди, які до цього посварились, могли на Миколая примиритись за шматочком святкового пирога.

Найкраща сучасна традиція у день Святого Миколая

За легендами, Святий Миколай сам у зовсім юному віці осиротів, тому став покровителем усіх сиріт. Тож з часів Незалежності України, відродилась традиція святкувати цей день, вітаючи сиріт у дитячих будинках. Тож 19 грудня люди, які хочуть послідкувати за прикладом благородного святого, йдуть до дитячих будинків, влаштовують дітлахам свято, ставлять вистави, а також дарують подарунки.

Як Миколая святкують за кордоном

Так само із нетерпінням подарунків від святого Миколая чекають і дітлахи з-за кордону. Щоправда, їх одержують швидше, ніж українські, майже на цілих два тижні, адже святкують цей день 6 грудня.

Така традиція, найімовірніше, походить із Німеччини, де батьки презентували своїм дітям новий одяг. А згодом почали робити це таємно, вночі, щоби малеча повірила в чудеса Божого угодника. Окрім нових штанців, светриків, шапочок чи курточок, діткам дарували ласощі, іграшки та шкільне приладдя. А от у голландський Роттердам святитель щороку припливає на човні з Іспанії, у місто він в’їжджає на коні, якого звати Амеріго, і тримає в руках єпископську палицю. Напередодні такого візиту дітвора акуратно розкладає перед вхідними дверима начищене взуття, щоби у день Миколая відшукати там солодощі. А біля них ще залишає гостинці для Амеріго: кілька морквинок і трішки сіна, щоби тваринка не зголодніла протягом ночі.

Своїм покровителем святого Миколая вважають жителі італійського містечка Сассірі, що розташоване на острові Сардинія. Головну увагу цього дня приділяють нареченим, яким дарують подарунки. Така традиція має назву “Rito delle nubili”. Тим часом у сусідній Франції, в населеному пункті Сан-Ніколя-де-Пор, що у регіоні Лотарингія, дійство куди помпезніше. Тут організовують цілу процесію, що виходить у місто ввечері, і рухається головними вулицями. На її чолі – старець Миколай, поруч – привид, який у своїх руках несе різки, щоби ними впродовж шляху шмагати неслухняних діточок. Якщо такі знайдуться, їх хутчіш забирають у мішок.

А от у Польщі напередодні свята малеча розвішує біля каміна білі панчохи, і сподівається, що вранці знайде там цукерки та горіхи. До слова, традиція класти дарунки у шкарпетки, найімовірніше, виникла, коли одного разу святий вирішив допомогти трьом сестрам, які злидарювали, і кинув їм у димохід три мішечки з монетами. Вони впали саме у випрані шкарпетки, які дівчата розвісили на каміні.

Народні прикмети на день Святого Миколая

Прикмети, традиційно, були пов’язані із прогнозом погоди на зиму та припущеннями щодо врожаю на наступний рік.

Який день на Миколу зимового, такий і на Миколу літнього (мається на увазі день Святого Миколая, що відзначається навесні – 22 травня).

У кожному році два Миколи: до першого Миколи не буває холодно ніколи, а до другого Миколи не буває тепла ніколи.

Як впаде великий іній – на гарний врожай хліба.

Як на Миколу піде дощ, то врожай на озимину.

Морозяний день – на уроду хліба й городини.

З цього дня підходять другі морози – Миколині: «На Студеного Миколу снігу навалить гору».

Якщо в день Миколая замітає слід, дорозі не стояти від Миколи до Різдва.

Скільки дає день Миколая снігу, стільки буде трави на Миколу теплого.

Скільки б не чекало попереду новорічних свят, саме день Святого Миколая кладе їм початок. Адже зазвичай у цей час випадають перші сніги, а вулиці та будинки наповнюються святковою передноворічною атмосферою.

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua

17.12.2018

Як святкували наші прабабусі та прадіди День Святого Миколая: цікаво знати

Вже вже скоро вночі з 18 на 19 грудня маленкі і великі українці чекають на диво! Історія дня Святого Миколая: факти, про які ви не знали.

Уже на початку зими настає час задуматись над тим, що просити у Святого Миколая. Список має бути невеликим щоб помістився в конверт, адже його резиденція приймає тільки паперові листи. Ти старанно вимальовуватимеш на аркуші кожне слово, намагаючись писати чітко і без помилок, щоб дідусь бува не подумав, що ти погано вчився.

Лист, як і годиться, ти залишиш на вікні, хоч і не знатимеш як просто звідти він може потрапити за адресою. А зранку мама скаже, що бачила вночі біля твого вікна двох янголів-прислужників Миколая…

І от у цей грудневий вечір, коли доріжки між будинками вже застелені білим снігом, ти сидітимеш біля вікна дуже довго і чекатимеш свого гостя. Та він чому завжди затримується. Ти приглядатимешся до доріжок, чи немає бува слідів…

І може навіть ляжеш спати, розуміючи, що дітей дуже багато і Миколай квапиться, та може не встигнути до вашої хати. Ну, а під ранок обов’язково трапиться диво! Ти прокинешся від того, що щось заважає спати. Ти просунеш руку під неї – і знайдеш пакунок. Неможливо описати радості від того, що Миколай таки не забув про тебе. Ти довго розпаковуватимеш подарунки, хвалитимешся кожним перед рідними. Солодкий аромат мандаринок заповнить усю кімнату. А за вікном на білих доріжках сніг знов замете сліди нічного гостя – справжнього Святого Миколая, якого ти, на жаль, ніколи так і не побачиш…

Миколай в українській релігійній та народній традиції

Свято Миколая прийшло до України 1088 року за часів князя Всеволода Ярославовича. На честь святого княгиня Ольга побудувала один з перших храмів Київської Русі в середині IX століття – над могилою Аскольда в Києві. Найдавнішу збережену українську ікону святого Миколая датують початком XIV століття.

Українці з давніх часів вважають Миколая святим – заступником простого люду (до речі, його ім’я в перекладі з грецької означає «перемога народу»), особливо несправедливо скривджених. А ще він опікується подорожуючими та моряками. У нас цього святого називають«скоропомічним» — адже він завжди спішить на допомогу потребуючим.

Сотні церков в Україні побудовані на честь Чудотворця Миколая. А в місті Миколаїв йому споруджено великий пам’ятник. В українському народному фольклорі багато приказок, у яких згадується Миколай. Так, на Херсонщині, якщо на Миколи йшов сніг, говорили: «Миколай бородою трусить — дорогу стеле», а на Харківщині загадували: «Як на Миколи іній — буде овес». Постать Миколая, поряд із Богородицею та Ісусом можна зустріти у стародавніх українських щедрівках.

Для наших прабабусь і прадідусів святкування Миколая не обмежувалось отриманням подарунків. На Харківщині 17, 18, 19 грудня справляли так звані Миколині святки. У ці дні варили кутю та узвар, щоб наступного року був урожай на плоди й на ячмінь.

Існувала й традиція випікання спеціального печива – миколайчиків. А на Гуцульщині побутував весільний звичай, коли молодих освячували іконою Миколая. Молодий перед батьком ставав, як перед святим Миколаєм, а наречена перед матір’ю, як перед Богородицею.

В давнину на Миколая укладалися договори і угоди, бо всі були впевнені, що в цей святий день ніхто не зважитися на обман. А ще зі свята Миколая в українських містах починали працювати ярмарки, де встановлювалася ціна на хліб і борошно.

Як Святий Миколай ходив по українських землях

Кажуть, традиція дарувати подарунки дітям на свято розповсюдилась Європою із середньовічної Німеччини. Її перейняли Австрія і Польща, а далі й Україна. Це підтверджується тим, що в Україні звичай класти дітям подарунки під подушку зберігся передовсім на Правобережній Україні, яка свого часу перебувала під владою Речі Посполитої.

Після революційних подій другої половини ХІХ ст. на Галичині серед українського шкільництва виникла потреба в яскравому дитячому святі. Тому Святий Миколай став опікуном українських школярів. Дитяче свято потребувало текстового матеріалу – віршів, пісень, драматичних творів. Багато українських авторів відгукнулося на цю потребу. Найперше слід згадати про Івана Франка. Йому належить віршований переказ легенди “Чудо з утопленим хлопцем” й одноактова п’єса “Суд святого Николая”, в якій уже постають традиційні персонажі українського миколаївського свята – ангели, помічники святого, опікуни та захисники дітей, і чорти, що намовляють Миколая не давати дітям подарунків.

З приходом на більшу частину українських земель радянської влади Святий Миколай, як і всі інші релігійні символи, був витіснений. Згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року на заміну йому прийшов Дід Мороз, який дарує подарунки на Новий Рік. На Західній Україні, натомість, традиція збереглася.

У Києві перше офіційне свято Миколая було влаштоване 19 грудня 1990 року для 700 хлопчиків і дівчаток — сиріт та дітей з багатодітних сімей. Через рік, 19 грудня 1991 р., стараннями Всеукраїнського православного братства, на гроші, зібрані Товариством святого Андрія Первозванного у США, дитячі свята святого Миколая влаштовано вже у 20 містах України.

Сьогодні українська резиденція Святого Миколая знаходиться у Карпатах. У Національному природному парку “Гуцульщина”, навіть є садиба святого Миколая, куди кожен може приїхати на екскурсію.

Давня українська легенда про Мокрого Миколая

Ікону Миколая Чудотворця здавна вішали чи не у кожній сільській хаті. До неї молились діти, як до образа свого заступника.

На старих українських іконах можна побачити різні зображення Святителя. Одним із найцікавіших є так званий Мокрий Миколай. Чому ж «Миколай Мокрий?»Легенда оповідає «Чудо про немовля в Києві», яке сталося не пізніше 1091 року. «Чудо…» розповідає про подружжя, яке вирушило на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба на день їх пам’яті. Поверталися вони до Києва по Дніпру в човні. У дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, «велику віру до нього маючи», з проханням про допомогу. Наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою «…лежаще мокро перед образом св. Миколая» на хорах Софії Київської.

Як виглядав Чудотворець

Народився Мир Лікійський десь між 270 та 286 роками у Малій Азії. Ще у дитинстві Миколай вирішив присвятити життя богослужінню. І в юні роки стає священиком. Батьки Миколая були дуже заможними і після смeрті залишили синові великий спадок. Це багатство невеликими частинами Миколай роздаровував біднякам, аж поки не роздав все до останньої монети. Не чекав, щоб у нього просили допомоги, а сам шукав бідних, щоб їм допомогти. Багато років святий Микола був єпископом у Мирах (місто у сучасній Туреччині), тому його називають Мир Лікійським. На початку ІV століття, під час гонінь християн він був yв`язнений за віру. Помeр, ймовірно, у віці 65-70 років.

Сьогодні ми можемо уявити, як насправді виглядав Святий Миколай. Про це розповідають вчені: розкривши могилу Миколая Лікійського, вони здійснили досліди. В результаті аналізу створено приблизну модель обличчя, а також досліджено інші зовнішні риси пoмeрлого. Отже Миколай був невисокого зросту: приблизно 167 см. Він одягався просто і без прикрас. Антропологи припускають, що Мир Лікійський не вживав м`ясної їжі. У нього було мужнє обличчя та карі очі. Шкіра – оливкового відтінку, чітко виражене підборіддя і вилиці. А із давніх свідчень сучасників Миколая, його лице випромінювало незвичайне світло, подібно до обличчя Мойсея.

Професор Луїджі Мартіно, який проводив досліди над тілом святого, розповідає: «Пошкоджені суглоби, хребет і кістки грудної клітки свідчать про муки, які переніс Святитель Миколай у в’язниці – його катували на дибі». Ці зміни викликані довгим багаторічним впливом тюремного холоду і вогкості (святий провів у темниці близько двадцяти років).

Ікона з Базиліки св. Миколая в м Барі (Італія), яка як вважається, була написана на основі прижиттєвого зображення святого.

11.12.2018

Колекціонер опублікував в мережі рідкісні світлини українських краєвидів 19 та 20 століття

В мережі опублікували рідкісні листівки українських краєвидів кінця 19 початку 20 ст.

За словами Володимира Козюка, тут рідкісні історичні листівки. Колекціонер хоче, щоб люди використали цей матеріал та просить поділитися альбомом.

Володимир Козюк колекціонує українські листівки з 1992 року.

“Одною з найулюбленіших тем для мене є види України, українських сіл та хат під стріхою! Так, саме тих хат, пошуками яких зайнявся пізніше особисто. Можливо ці зображення надихнули досліджувати мою улюблену тему, важко сказати, але у двадцять років, я чітко усвідомив, що ці листівки є історією та надбанням нашої Держави! Дозволяю використовувати усім бажаючим, адже те, що маю, збирав не для себе, а для українського народу.”, – додає колекціонер Володимир Козюк.

40+ рідкісних листівок з українськими краєвидами

Володимир Козюк, пейзажист, народний художник України, м. Вінниця

03.12.2018

Третя пречиста, або Введення – 4 грудня: дата, традиції, прикмети на Введення

Введення в храм Пресвятої діви Марії також має скорочену народну назву — Третя пречиста. Це свято відзначається щорічно 4 грудня. Воно пов’язано із народженням Марії та визначенням її подальшої долі. А для українців — ще й з багатьма прикметами і цікавими традиціями.

Нагадаємо, що Перша пречиста (Успіння Пресвятої Богородиці) відзначається 28 серпня, а Друга Пречиста (Різдво Пресвятої Богородиці) — 21 вересня.

Легенда про призначення Діви Марії

Батьки Марії, Йоаким та Анна, довгий час не могли народити дитину і просили у Бога послати їм нарешті цей подарунок долі. За відповідь на молитви — вони дали клятву віддати майбутнього первістка на служіння в Єрусалимський храм.

Згодом у подружжя дійсно з’явилось немовля — маленька Марія. Коли тій виповнилось три роки, батьки дійсно відвели її у Єрусалимський храм. У цьому храмі дівчина вчилась та жила, аж поки не заручилась із майбутнім чоловіком Йосифом. Саме день, коли батьки Діви Марії відвели дівчину у храм і відзначається як Третя Пречиста.

У народі це свято також називають “Воротами зими”, мовляв, воно відкриває цілу низку наших улюблених свят сезону. А саме Андрія, Миколая, Новий Рік, різдво, Новий Рік за старим стилем та далі — Водохреща.

Звичаї та святкування на Третю Пречисту

У народному календарному циклі — це одне із свят, котрі символізують прихід зими. І ціллю святкування було не лише вшанування Діви Марії. А й бажання накликати на свою родину багатство та добробут на весь наступний рік.

Неодмінно зранку віряни відвідують церкву. А за прикметою, хто на Введення першим вернеться в будинок — той і визначить долю, що буде панувати в оселі. Як зайде молодий хлопець, то буде достаток. Якщо завітає старий чи з дурним характером — то чекай лиха. А якщо стара жінка прийде, то і зовсім все буде скрута.

Також на Третю Пречисту не можна нічого позичати й давати у борг, бо не буде з того добра.

Значна частина традицій і прикмет були пов’язані із освяченням води. Воду слід набрати там, де сходяться воєдино три джерела, освятити полум’ям, а потім використовувати від хвороб, намовляння чи для любовних приворотів.

Дівчата в цей день вмивали лице снігом і витирали червоним рушником, щоб колір шкіри був свіжим і завжди з рум’янцем.

А щоб в наступному році пряжа була вдалою — жінки мали сісти на порозі опівночі щоб прясти коноплі.

Що ж до харчування у святковий день — вже почався Пилипівський піст, тож страви були скромними. Але дозволялось певне ослаблення правил: вживання рибних продуктів, рослинної олії та невеликої кількості церковного вина.

Є і вірування, яке походить від культу вшанування померлих предків та сягає дохристиянських часів. Свято називають не Введенням, а Виденням, тому що у цей день душа, ніби то, може вийти і поглянути на своє тіло зі сторони.

Із дня Введення і аж до Благовіщення (7 квітня) — не можна копати землю. Вважається, що вона відпочиває і набирається сил до літа.

Щоб наступний рік пройшов вдало, взимку ніхто з родини не хворів — треба було привітати прихід зими. А саме “братів Морозів”. Та робити це повинен був обов’язково головний чоловік у домі.

Прикмети на Третю Пречисту

Скільки на «Введення» буде води, стільки на Юрія чекай трави.

Якщо горобець нап’ється на Введення в бичачім сліду води, то напасеться худоба до Юрія (6 травня) трави.

Якщо буде на Введення в сліду вода (талий сніг), то на Юрія вже буде трава.

Якщо є на Введення вода, то буде в мисці молоко.

Якщо Введення мостить мости, а Микола забиває гвіздки, то люта зима буде.

Введенські морози ще зими не роблять.

Якщо ляже глибока зима, то готуй глибокі закрома.

До свята Введення часто річки вже сковував перший лід.

Якщо в день введення в Храм Пресвятої Богородиці буде морозно, то зима буде м’якою.

Діє прикмета і навпаки: якщо 4 грудня ще тепло, то зима буде лютою.

А які ви знаєте звичаї цього свята?

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua

20.11.2018

День Святого Михайла 21 листопада: народні прикмети, традиції та легенди

Щорічно 21 листопада віряни відзначають День Святого Михайла або ж Собор святого архистратига Михаїла та всіх Небесних Сил.

Ми розповімо про походження такої назви, значення свята для українців, цікаві звичаї та прикмети.

Називається свято собором — тому що церква вшановує собор усіх вищих сил із архангелом Михаїлом, а також собор людей на землі, які ці сили прославляють.

В Україні ще за часів Київської Русі шанували Святого Михайла — він був покровителем князів, котрі зображали архангела на гербах Києва. Традицію вшанування згодом перейняли і козаки в часи гетьманщини. Вони вважали Святого Михайла уособленням справедливості, перемоги добра над злом, боротьби за правду.

Безліч легенд є про те, як архангел боровся із злими силами, допомагав у боротьбі іншим та встановлював справедливість.

Що заборонено робити 21 листопада

Категорично забороняється виконувати хатню роботу — це велике свято, а значить проводити його у буденних справах гріх. Проте, ця заборона не стосується приготування їжі до святкової вечері.

І звісно ж не слід обманювати та чинити шкоду — особливо у цей день. Адже архангел Михайло — це борець за правду і добро, а значить це неповага до нього.

Що слід зробити натомість? Провести спокійний день у родинному колі.

Українські традиції до Дня Михайла

Існує повір’я, що 21 листопада випадає перший густий сніг, тому що Михайло приїхав на своєму білому коні.

Проводжали цей день пишним застіллям, із м’ясними стравами та різними смаколиками. Адже вже через тиждень починався передріздвяний піст — Пилипівка.

До столу, окрім м’яса, подавали трав’яний чай, холодець та пироги. У один із пирогів клали монетку — як попадеться вона неодруженій дівчині, то вже в наступному році матиме чоловіка. А як одруженій, то слід чекати на поповнення в родині. Юнакам монетка пророкувала удачу, а чоловікам — достаток. Дітей в цей день частували різноманітними солодощами, аби вони були щасливими і здоровими.

Та й про домовика не забували — ставили йому на покутті тарілочку каші з маслом і пиріг, яким частували гостей.

А дівчата, котрим монетки в пирозі не попались — руки не опускали. Існував ритуал: спечений власноруч пиріг принести до ікони Святого Михаїла та попросити у нього щасливого майбутнього в особистому житті.

Українські прикмети на 21 листопада:

Якщо цього дня сніг буде мокрим, то майбутній урожай буде хорошим.

Якщо стоятимуть густі тумани, то така погода буде до 19 грудня (Св. Миколая)

Якщо на Михайла ніч ясна, то зима буде сніжна і красна.

Якщо Михайло дощем служить – добру й суху весну ворожить.

Іній – на великі сніги, а туман – на відлигу.

Якщо відлига – не жди санного шляху до Миколи.

На Михайла вітер з полудня – буде тепло до середини грудня.

Якщо на Михайла небо похмуре, а на гілках іній – буде хороший врожай.

Від Михайла зима починає кувати морози.

Як Михайло закує, то Микола не розкує.

А у вас в родині відзначають День Святого Михайла?

автор Вікторія Демидюк спеціально для vsviti.com.ua