видатні люди – Сторінка 2

18.03.2018

Ліна Костенко – біографія геніальної українки, яка стала сумлінням нації

Біографія Ліни Костенко – приклад для українців. Усе своє життя геніальна поетеса та письменниця не боялася влади та відкрито говорила всю правду про неї як за часів КДБ, так і за президентсва Януковича. Зараз вона воліє мовчати, а з нами говорять її твори. Радіо Максимум пропонує прочитати цікаві факти про Ліну Костенко!

Ліна Костенко… Її біографія – не тільки must read для дітей, а й обов’язкова для прочитання кожному свідомому українцю. Своїм життям та творчістю геніальна письменниця заслужила титул сумління нашої нації. Вона не скорилася, коли радянська цензура заборонила друкувати її твори, вона не мовчала в складні для України часи.

Утім, після виходу крайньої збірки поезій “Річка Геракліта” в 2011 році Ліна Костенко знову поринула в себе і відтоді не з’являлася на публіці. Зрештою, 19 березня письменниці виповниться 88 років, тому здоров’я вже не те, щоб брати участь у заходах. Читайте про життя та творчість Ліни Костенко!

Біографія Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася у сім’ї вчителі 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі “Дніпро”, який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років.

Після закінчення середньої школи майбутня поетеса вступила в Київський педагогічний інститут, а після його завершення стала студенткою Московського літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.

Одразу після завершення навчання Ліна Костенко видала свою дебютну збірку поезій “Проміння землі”. Друга збірка “Вітрила” вийшла в 1958 році, за нею – збірка “Мандрівки серця” (1961 р.). Поетесі одразу вдалося завоювати любов та повагу українців, але не всім подобалася її творча діяльність. “Зоряний інтеграл” 1962 року заборонила до друку цензура, і відтоді ім’я Ліни Костенко зникло на 15 років. Увесь цей час поетеса писала “в шухляду” та стала однією з ключоваих фігур покоління українських шістдесятників.

За час вимушеного мовчання поетеса не сиділа склавши руки та створила свої найкращі твори: і “Берестечко”, і “Маруся Чурай”, і поезії, що згодом ввійшли до збірок “Над берегами вічної ріки” та “Неповторність”. Повернутися до читачів Костенко змогли лише 1977 року: тоді опублікували збірку її віршів “Над берегами вічної ріки”, а 1979-го — історичний роман у віршах “Маруся Чурай“, який чекав свого виходу 6 років. За нього поетеса отримала Державну премію імені Тараса Шевченка.

Після книги італійською “Інкрустації” (1994) та “Берестачка” (1999) Ліна Костенко знову взяла паузу. На 10 років вона вже за власним бажанням зникла з публічного простору України. Вона відмовилася від звання Героя України, а до громадського життя на деякий час повернулася лише в період Помаранчевої революції.

А от літературне повернення Ліни Костенко відбулося 2010 року: письменниця видала свій перший прозовий твір “Записки українського самашедшого“, що викликав великий ажіотаж. У січні 2011 року поетеса вирушила в тур-презентацію свого першого роману, але 9 лютого вона перервала свій тур через особисту образу.

Крайня книги Ліни Костенко з’явилася в лютому 2011 року – до поетичної збірки “Річка Геракліта” ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій. Відтоді письменниця знову замовкла, хоча й зізнавалася, що практично написала роман-продовження “Записок” від імені жінки. Поки що невідомо, коли чекати нових творів письменниці.

Особисте життя Ліни Костенко

Про чоловіків Ліни Костенко відомо не так багато, як зрештою і про її життя загалом. Письменниця була двічі одруженою. Перший шлюб з Єжи-Яном Пахльовським, що став батьком дочки Костенко письменниці Оксани Пахльовської, протривав недовго, бо вони не зійшлись характерами.

Далі Костенко мала стосунки з Аркадієм Добровольським, письменником і перекладачем, який пройшов сталінські табори. Тоді поетесі було 28, а йому – 48. Знову не склалося.

Другий шлюб Костенко взяла із директором кіностудії імені Довженка Василем Цвіркуновим. Разом вони прожили 25 років, аж до його смерті. Від цих стосунків Ліна Костенко народила сина Василя.

Про інші романи письменниці відомо ще менше. Подейкували, що в неї був закоханий Василь Симоненко, а от Дмитро Павличко не так давно зізнався, що досі береже коробку сірників, куплених кілька десятиліть тому, аби прикурити їй цигарку. “Ліна Костенко була екстравагантною й курила”, – згадував Павличко.

Коротка біографія Костенко: хронологічна таблиця

Читайте скорочено про життя Ліни Костенко в хронологічній таблиці.

1930 – народилася Ліна Костенко.
1936 – переїхала до Києва;
1937-1941 рік – навчання в школі;
1951-1956 – здобуття вищої освіти в Київському педагогічному інституті, а потім у Московському літературному інституті імені Горького;
1957 рік – виходить перша збірка віршів Ліни Костенко під назвою “Проміння землі”;
1958 рік– збірка віршів “Крила”;
1961 – збірка “Мандрівки серця”;
1963 – збірку віршів “Зоряний інтеграл”, а також книгу “Княжа гора” знімають з верстки;
1965 – Костенко пише лист-протест проти постійних арештів української інтелігенції;
травень 1968 року – лист на захист В’ячеслава Чорновола у відповідь на наклеп про нього;
1973 рік – Ліна Костенко потрапляє в так званий чорний список інтелігентів;
1977 року – виходить перше після заборони зібрання творів Ліни Костенко “Над берегами вічної ріки”;
1979 рік – опубліковано роман “Маруся Чурай”;
2010 рік – поема “Либідь”, загальний наклад якої склав 14000 примірників; перший роман Костенко “Записки українського самашедшого”, який викликав небувалий ажіотаж;
2011 рік – поетичні збірки “Мадонна перехресть” і “Ріка Геракліта”.

Цікаві факти про Ліну Костенко

1. У 1963 році вона спільно з Аркадієм Добровольським написала сценарій до фільму “Перевірте свої годинники”. Стрічка розповідала про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли 1964 року, але на екрани він так і не вийшов. Остаточний варіант “Хто повернеться – долюбить” був так змінений, що Костенко відмовилася від авторства сценарію.

2. Ліна Костенко вміє відмовляти не тільки колегам: вона відмовилася і від премії “Золотий письменник України”, не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, яке хотів їй вручити Ющенко, а фраза “Політичної біжутерії не ношу” стала мало не афоризмом.

3. У 2005 році Ліна Костенко взяла участь в експедиції до Чорнобильської зони. Письменниця активно працювала нарівні з усіма вченими, рятуючи предмети побуту і артефакти народної культури від знищення і забуття.

4. Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська теж стала письменниця, вона живе з матір’ю у Києві. А от син поетеси працює програмістом у Штатах. Внучка ж Костенко Ярослава-Франческа Барб’єрі вивчає філософію у Римському університеті “Ля Сап’єнца”, де її мама завідує кафедрою україністики.

5. Ліна Костенко має чимало регалій, хоча вони для неї нічого не значать. Вона – почесний доктор Чернівецького національного університету (2002); лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка (1987, за роман “Маруся Чурай” і збірку “Неповторність”); лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000). Також її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня у березні 2000 року.

11.03.2018

14 найвідоміших могил Личаківського некрополя

Державний історико-культурний музей-заповідник “Личаківський цвинтар” простягнувся на 40 гектарів. На 86 полях є понад 300 тисяч поховань, понад 2 тисячі гробівців, а на могилах встановлено півтисячі скульптур і рельєфів.

З’явився цвинтар у 1786 році, коли австрійська влада заборонила ховати померлих на кладовищах, розміщених навколо міських храмів. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних мешканців міста.

Личаківський некрополь – одна з туристичних приваб Львова і найвідоміший його цвинтар. Саме тут знайшли останній спочинок значимі діячі, як то Іван Франко чи Соломія Крушельницька.

До Вашої уваги – найвідоміші і найвідвідуваніші могили Личакова.

Іван Франко (27 серпня 1856 – 28 травня 1916)
Українського письменника, публіциста, вченого Івана Франка поховали на Личакові через 2 дні після смерті. Попрощатися з Каменярем прийшли кілька тисяч людей. Спочатку письменника поховали у “готелевому гробівці” родини Мотелевських-Мотильчинських. “Готелевими” звалися гробівці, які власники здавали в оренду для тимчасового поховання.

П’ять років українська громада боролася за те, щоб отримати нове місце для перепоховання Франка. Відтак, домовина була перенесена в окрему могилу. Пам’ятник каменяреві, що “лупає сю скалу”, з’явився 28 травня 1933 році (скульптор – Сергій Литвиненко).

Могила Івана Франка – поле №4.

Соломія Крушельницька (23 вересня 1872 – 16 листопада 1952)
Найвідомішу українську оперну співачку, за життя визнану найвидатнішою співачкою світу, поховали біля її друга і наставника Івана Франка.

На могилі Крушельницької— юний Орфей з арфою у руці — символ музики, якій вона присвятила все своє життя. Автор надгробка – відомий український скульптор Теодозія Бриж.

Могила Соломії Крушельницької – поле №4.

Віктор Чукарін (9 листопада 1921 – 25 серпня 1984)
Віктор Чукарін – спортсмен-гімнаст, абсолютний чемпіон світу та двох Олімпійських ігор у Хельсінкі та Мельбурні. Здобув 11 медалей, у тому числі 7 золотих.

На могилі Чукаріна встановлено бронзовий пам’ятник авторства відомого кераміста та скульптора Якова Чайки.

Могила Віктора Чукаріна – поле №4.

Станіслав Людкевич (24 січня 1879 – 10 вересня 1979)
Пам’ятник на могилі видатного композитора, музикознавця Станіслава Людкевича з’явився через 10 років після його смерті. Автори надгробка – львівські скульптори Микола Посікіра, Ярослав Скакун і Любомир Яремчук.

Могила Станіслава Людкевича – поле №3.

Маркіян Шашкевич (6 листопада 1811 – 7 червня 1843)
Письменник, зачинатель нової української літератури у Галичині, фундатор літературного угрупування “Руська трійця” Маркіян Шашкевич помер у злиднях від туберкульозу. Його поховали у Новосілках, де він був парафіяльним священиком. А через півстоліття останки Шашкевича перенесено на Личаківський цвинтар.

У червні 1906 року на могилі відкрито пам’ятник роботи мюнхенського скульптора Рудольфа Тіле – постать плакальниці як символ Галичини, що тужить за передчасно померлим сином. Скульптура виконана з чорного дерева і покрита тонким нашаруванням міді.

Могила Маркіяна Шашкевича – поле №3.

Володимир Барвінський (25 лютого 1850 – 3 лютого 1883)
На могилі громадського діяча, історика, журналіста Володимира Барвінського – бронзова композиція – жінка в українському вбранні (образ Матері-“Просвіти”) та хлопчик з лавровим вінком вічної слави, який він тримає над бронзовим медальйоном із портретним зображенням Барвінського. У правій руці підлітка картуш із зображенням герба Галичини.

Це перший бронзовий пам’ятник на Личаківському кладовищі. Його встановили у 1892 році (скульптор – Станіслав Левандовський).

Могила Володимира Барвінського – поле №3.

Микола Колесса (6 грудня 1903 – 8 червня 2006)
Бронзовий пам’ятник на могилі видатного українського композитора, засновника львівської диригентської школи Миколи Колесси з’явився 9 листопада торік.

Скульптурне погруддя – це копія роботи скульптора Сергія Литвиненка (автор скульптури Каменяра на могилі Івана Франка). Мистецький задум пам’ятника Колессі втілив львівський архітектор Микола Рибинчук.

Могила Миколи Колесси – поле №3.

Ігор Білозір (24 березня 1955 – 28 травня 2000)
Могила українського композитора та виконавця Ігора Білозіра – одразу навпроти входу на кладовище. Її видно здаля. Скульптуру скорботного білого ангела, виготовлену з італійського мармуру скульпторами Андрієм і Володимиром Сухорськими, встановили торік.

Могила Ігоря Білозіра – поле №2.

Володимир Івасюк (4 березня 1949 – 24/27 квітня 1979)
Володимира Івасюка, легендарного композитора і поета, поховали 22 травня 1979 року. На похорон прийшли понад десять тисяч людей.

Протягом 11 років родині композитора не давали дозволу на встановлення надгробного пам’ятника, і тільки у 1990 на могилі постала бронзова композиція – молодий композитор поряд із роялем.

Могила Володимира Івасюка – поле №22.

Грицько Чубай (23 січня 1949 – 16 травня 1982)
Видатного поета Грицька Чубая, трактованого як антирадянського митця, поховали не на Личакові, а на Сихівському цвинтарі.

За клопотаннями родини та Львівської організації Спілки письменників України Львівська міська рада дозволила у грудні 1995 року перепоховати останки поета на Личаківському цвинтарі.

15 вересня 2007 року відбулося офіційне відкриття пам’ятника поету (скульптор – Роман Романович, художник – Федір Василенко). Символічним сюжетом пам’ятника є політ Музи над портретом Чубая.

Могила Грицька Чубая – поле №11.

Ірина Вільде (5 травня 1907 – 30 жовтня 1982)
Дарину Дмитрівну Макогон (Ірину Вільде), відому українську письменницю, поховали на Личакові біля історика Івана Крип’якевича. Скульптурних композицій на могилі немає, лише скромний надгробок.

Могила Ірини Вільде – поле №59.

Іван Крип’якевич (25 червня 1886 – 21 квітня 1967)
Могилу історика, вченого Івана Крип’якевича охороняє воїн, на щиті якого – лев.
Такий надгробок створила скульптор Теодозія Бриж.

Могила Івана Крип’якевича – поле №59.

Марія Конопницька (23 травня 1842 – 8 жовтня 1910)
Марію Конопницьку, польську письменницю, поетку, авторку “Роти” (неофіційного гімну Польщі), спочатку поховали у гробівці Міхальських, а згодом перепоховали неподалік.

На могилі було встановлено бронзове погруддя авторства Люни Дрекслер, втрачене у 1950-х роках. Повторно відновлене 1956 року за фотографіями скульптором Володимиром Сколоздрою.

Могила Марії Конопницької – поле №1а.

Стефан Банах (30 березня 1892 – 31 серпня 1945)
Польського і українського математика, професора Стефана Банаха поховали у склепі родини Рєдлів (Riedlów).

Поруч зі склепом – могила Марії Конопницької.

Могила Стефана Банаха – поле №1а.

Джерело: Фотографії старого Львова

25.02.2018

10 особистостей з українським корінням, які прославили нашу країну за її межами

Tochka.net вирішила згадати яскравих особистостей з українським походженням, які прославили Україну за її межами.

У всьому світі українці відомі як волелюбна і талановита нація. Це доводять тисячі творчих досягнень наших письменників, артистів, художників… Когось із них свого часу життя змусило шукати кращої долі за кордоном, хтось – народився в іншій країні, але має українське коріння і пишається цим.

Мілла Йовович – відома американська актриса, яка народилася в 1975 році в Києві. У 5 років вона емігрувала з батьками до Америки. Тут вона і почала успішну акторську кар’єру. Актриса час від часу приїжджає до України і стежить за подіями в нашій країні.

Квітка Цісик – американська співачка українського походження, відома виконавиця українських народних пісень, виконувала заголовні пісні у фільмах. Квітка записала для України два альбоми з народними піснями. У 1983 році співачка відвідала Україну, а після проголошення незалежності нашої країни вона мріяла дати серію концертів на Батьківщині. Але її мрії не здійснилися – не доживши 6 днів до свого 45-річчя, вона померла від раку грудей.

Соломія Крушельницька – українська оперна співачка, педагог. Соломія вчилася в Мілані. Оперною дівою захоплювався весь світ – вона легко співала твори восьма мовами. На концертах співачка знайомила публіку і з українськими піснями.

Енді Ворхол – (справжнє ім’я – Ендрю Вархола) американський художник, творець поп-арту, продюсер, дизайнер, письменник, колекціонер, видавець журналів і кінорежисер. Він народився в Піттсбурзі в 1928 році, в родині українців. Його батьки жили в Карпатській Русі (село Міков), яка в ті часи була окупована Словаччиною.

Стів Возняк – американський винахідник, інженер-електронник і програміст, один із засновників компанії Apple. Батько Стіва –буковинець. Возняк подружився з Джобсом ще в школі. Згодом друзі створили один з перших персональних комп’ютерів у світі.

Steve Wozniak, cofundador da Apple (Foto: Alberto E. Rodriguez/Getty Images

Девід Копперфільд – американський ілюзіоніст і гіпнотизер, відомий своїми видовищними фокусами з оригінальними коментарями. Дідусь Девіда по батьківській лінії був іммігрантом з України.

Стівен Спілберг – відомий американський кінорежисер, сценарист і продюсер. У Спілберга одеське коріння – своє походження Стівен ніколи не приховував. У родині режисера часто звучала українська мова, а засинав він під українські колискові.

Леопольд фон Захер-Мазох – австрійський письменник. Леопольд родом зі Львова. У своїх творах “Венера в хутрі” та “Дон Жуан з Коломиї” автор не забув про Україну – в цих творах події відбуваються саме в нашій країні.

Юрій Дрогобич (Котермак) – видатний філософ і астроном. Юрій був родом з Дрогобича, згодом він поїхав до Польщі. Саме цей українець першим надрукував твір латинською мовою. Крім того він був ректором Болонського університету та професором Краківського університету.

Володимир Хавкін – створив першу ефективну вакцину проти холери, довівши на собі її безпеку для людини. Народився в Одесі, закінчив російську гімназію в Бердянську. До 1892 року Хавкін Володимир жив у Швейцарії, Парижі, Індії… За 40 років більше 35 мільйонів чоловік вбереглися від страшної хвороби. В Індії Володимира почали сприймати як божество, а преса назвала його “благодійником людства”.

17.02.2018

8 композиторів-священиків пов’язаних зі Львовом

Нині ми згадуємо про українських священиків, громадських діячів, композиторів, хорових диригентів, віртуоз-цитристів, що були тісно пов’язані зі Львовом. Вони були не тільки обдарованими проповідниками-духівниками, патріотами, а й чудовими музикантами.

Іван Снігурський (18 травня 1784 — †24 серпня1847) — український церковний діяч, з 1818 року Перемиський греко-католицький єпископ. Філантроп і меценат. Прихильник освіти селянських мас. Родич, опікун автора музики національного славню «Ще не вмерла Україна» Михайла Вербицького.

Перемиський греко-католицький єпископ Іван Снігурський

Народився в селі Берестяни (Самбірський район, Львівська область). 1800 р. закінчив гімназію в Самборі. Заснував у жовтні 1817 року за допомоги Івана Могильницького Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. Організував разом з крилошанами Іваном Лаврівським та Іваном Могильницьким цінну бібліотеку та заснував крилошанську друкарню. За його сприяння (також єпископа М. Левицького, І. Могильницького) було розпочато друкування руських книг «мертвою» церковно-слов’янською мовою. Закладав разом з І. Могильницьким, професором Львівської духовної семінарії І. Лаврівським парафіяльні школи (1832 — було у Перемиській єпархії 385 на 697 парафій та 24 тривіяльні школи і дві головні), давав стипендії для студентів. Заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті українську мову, надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам. Ініціативи Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження в Галичині. Завдяки йому Перемишль став центром музичної освіти («Заведеніє пЂвческо-учительскоє»; катедральний хор).

Михайло Вербицький (4 березня 1815, с. Явірник Руський — † 7 грудня 1870, с. Млини) — український композитор, хоровий диригент, священик УГКЦ, громадський діяч, автор музики державного гімну України «Ще не вмерла Україна».

Народився на Надсянні у родині греко-католицького священика. Коли Михайлові виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним і його молодшим братом Володиславом заопікувався їх далекий родич — перемишльський владика Іван Снігурський — один із найяскравіших діячів УГКЦ. 1828 Іван Снігурський заснував при перемишльській кафедрі УКГЦ хор, згодом музичну школу, в яких співав і навчався Михайло.

Згодом Михайло вступив до Львівської духовної семінарії. Михайла двічі виключали з семінарії через «веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви». Втретє припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю.

У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича «Мир вам, браття, всі приносим». Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час «Весни народів» 1848–1849 років.

Складні життєві обставини відтягнули його висвячення на священика, тому тільки 1850 року закінчив Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Кілька років Вербицькому доводилося переїздити з однієї сільської парохії на іншу.

З 1853 по 1856 рік він був адміністратором каплиці на горі у селі Стрілки Старосамбірського району на Львівщині. Каплиця 1792 року не збереглася, але на її місці зараз стоїть церква святого Євстахія, яка належить до пам’яток місцевого значення. Про те, що в храмі служив отець Михайло Вербицький, вказує меморіальна дошка. Під горою була дерев’яна плебанія, де жив колись отець Михайло Вербицький. Але вона також не збереглася – на її місці у 1902 році збудована інша. Його іменем названа місцева школа, і ось уже п’ятнадцять років у Стрілках відбуваються фестивалі духовної музики імені отця Михайла Вербицького, на які приїжджають найкращі церковні й шкільні хори району та області.

Іван Лаврівський (10 вересня 1823, с. Лопінка, Лемківщина — † 24 травня 1873, Холм) — український галицький композитор, диригент, священик УГКЦ.

Народився в с. Лопінка на Лемківщині (знищене 1946–1947; тепер урочище в Підкарпатському воєводстві, Польща) у родині місцевого пароха. Навчався спочатку в Перемишлі в хоровій школі, потім — у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. Музикою займався під керівництвом В. Серсавія, а також регента польського катедрального костелу в Перемишлі Ф. Лоренца. 1849-го висвятився і кілька років перебував на парохії в с. Лопушниця (тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл.). Згодом переїхав до Перемишля, де обійняв посаду префекта (наставника) в духовній семінарії (1850–1854).

Eкраїнський галицький композитор, диригент, священик УГКЦ Іван Лаврівський

Керував хором дяко-учительської школи. Водночас займався композиторською діяльністю, писав музику для церковних хорів, а також світські пісні на основі літературних творів. Його пісні «Ген, ген, далеко» (на вірші П. Леонтовича), «Руська річка» для чоловічого хору (на слова Я. Головацького) і «Плач вдовиці» (на вірші А. Лажецького) відіграли важливу роль у розвитку світської музики в Галичині (критики вважають Л. одним із співтворців нового композиторського стилю), місцева преса назвала його «достойним заступником М. Вербицького».

Адміністратор греко-католицької парохії у Кракові (1854–1861), від 1861 — парох. Видав монографію про краківську парохію, готував до друку давній рукопис про історію греко-католицької церкви, велику увагу зосереджував на культурно-просвітницькій роботі.

Мешкав 1863–1866 у Львові (був керівником хору Греко-католицької духовної семінарії). Писав музику для щойно створеного в Галичині професійного театру «Руська Бесіда». Однак три співогри Л. не були виставлені на сцені з різних причин, зокрема політичних (відомі претензії щодо твору «Пан Довгоніс»). 1866–1873 мешкав у м. Холм (тепер Люблінського воєвод., Польща). За пропозицією російського уряду працював віце-ректором і професором Греко-католицької духовної семінарії, викладав теологію, літургіку й церковний спів, виконував обов’язки настоятеля катедральної парохії, був катедральним каноніком і членом консисторії, писав літургічні композиції для хорів.

Віктор Матюк (18 лютого 1852, Тудорковичі — † 8 квітня 1912, Карів) — український композитор, священик і фольклорист.

Народився в родині дяка. Навчався в дяко-учительській школі в Перемишлі, а також у Львівській духовній семінарії.

В Перемиській гімназії хлопець організував музичний гурток, який складався з хору і оркестру смичкових інструментів. Тоді вже він почав компонувати музику, і хор часто виконував його твори, приурочені до гімназійних свят та для церковних потреб. В цей час були написані його перші пісні: “Щасть вам, Боже” і “Біду-м собі купила”, які були присвячені директорові гімназії. Відчуваючи потребу в дидактичному матеріалі‚ В. Матюк у шостому класі склав і видав літографією шість коляд для мішаного учнівського хору, які заповнили репертуар і користувалися великою популярністю.

Український композитор, священик і фольклорист Віктор Матюк

З 1875 по 1879 роки В. Матюк вчився у Львівській духовній семінарії. І тут він не полишав музику. Його обрали диригентом семінарського хору, і він “віддає хорові багато часу і творчих сил”. Проживаючи у Ставропігійській бурсі, хлопець почав вивчати основи музичної теорії і гармонії у композитора й дириґента відомого тоді хору Ставропігії Порфирія Бажанського, а технікою хорового виконання він оволодівав з допомогою керівників львівських співочих гуртків І. Лаврівського, В. Кобринського, О. Сінкевича, І. Шушковського.

Спадкоємець традицій перемиської композиторської школи, учень Михайла Вербицького та Порфирія Бажанського. Був парохом у Карові на Сокальщині. Там і похований. Як священик, Вітор Матюк дбав про народну освіту, закладав осередки «Просвіти» у селах. Видав «Шкільний співаник», основу якого становить українська церковна музика. Як композитор, Матюк найбільше відзначився в солоспіві, створивши майже 50 пісень цього жанру, покладених на слова М. Шашкевича, В. Масляка, І. Гушалевича й А. Міцкевича. Його «Веснівка» увійшла до золотого фонду української вокальної музики. Віктор Матюк мав значні досягнення також у творах світської тематики.

Порфирій Бажанський ( 22/24 лютого 1836, с. Белелуя, Станіславівщина — †29 грудня 1920, Львів) — священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник. Учень Михайла Вербицького. Батько Ольги-Олександри Бажанської-Озаркевич.

1846–1856 рр. навчався у гімназії при монастирі оо. Василіян у Бучачі, гімназіях Станіслава (нині Івано-Франківськ) і Чернівців. Закінчив Львівську духовну семінарію (1865).

Був парохом у Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської області), від 1871 — у Сороках (нині с. Сороки-Львівські).

Священик УГКЦ, український композитор, музикознавець, фольклорист, письменник Порфирій Бажанський

Автор 4 коломийок для симфонічного оркестру, ряду музично-драматичних творів («Параня», 1870; «Олеся», 1878; «Марійка — татарська бранка», 1892, та ін.). Деякі з них увійшли до репертуару західноукраїнського народного театру 2-ї половини 19 століття. У своїх історично-теоретичних нарисах Бажанський виступав за використання українськими композиторами народної музики.

Автор мелодрам «Довбуш», «Олеся», «Весілля», «Марічка — татарська бранка з Покуття» та інших музичних творів. Працював для «Руського Народного Театру». 23 квітня 1891 р. відбулась прем’єра опери «Марічка — татарська бранка з Покуття» (1889 p.) у Тернополі.

Йосип Кишакевич (26 жовтня 1872 — †18 квітня 1953) — український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ.

Народився 26 жовтня 1872 року у містечку Лежайську (тепер територія Польщі). Загальну початкову освіту одержав у рідному містечку, а потім навчався у гімназії в Перемишлі. У той час він розпочав компонувати квартети, вальси, сольні пісні, коломийки для гімназійного хору та оркестру. У 1888 році закінчив музичну школу в Перемишлі, а 1891 року вступив до Львівського університету на філософський факультет (богослів’я).

Український композитор і хоровий диригент, священик УГКЦ Йосип Кишакевич

Після закінчення університету 1896 року висвятився на священика та переїхав до Перемишля, де служив до 1901 року. Тут о. Йосиф Кишакевич написав багато хорових композицій, став одним із засновників хорового товариства «Боян» у Перемишлі, був диригентом цього хору. Був також одним із тих, хто брав участь в організації львівського «Бояна» (1891).

Відійшов у вічність 18 квітня 1953 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Остап Нижанківський (24 січня 1863 — †22 травня 1919) — священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч. Брат співака Олександра Нижанківського.

Народився у селі Малі Дідушичі (тепер Стрийський район, Львівська область). Навчався у Дрогобицькій гімназії, Львівській духовній семінарії. У 1897 році склав іспит на вчителя музики у Празькій консерваторії. Деякий час був священиком у Завадові поблизу Стрия, де став ініціатором створення Пам’ятника Тарасові Шевченку.

Священик УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч Остап Нижанківський

О. Остап Нижанківський був одним з молодших представників музичного руху в Галичині 80-х років XIX ст., організатором музичного життя в Галичині. В 1885 році заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека» (1885–1887), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, Анатоля Вахнянина, Миколи Лисенка (вперше в Галичині[2]), Петра Ніщинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича та інших. Активний пропаґандист українського хорового мистецтва; засновник, дириґент товариства «Боян» у Бережанах (1892 р.), дириґент «Бояна» у Львові (1895–1896 рр.), Стрию (1900–1914 рр.).

У вересні 1914 року за його участі стрілецтво склало присягу Легіону УСС у Стрию (заклик сотника Дмитра Вітовського). Він тоді був настоятелем храму в селі Завадів, що біля Стрия.

Брав активну участь в організації, проведенні Шевченківських концертів у Львові, Тернополі, Дрогобичі, Стрию. Один з організаторів української молочної кооперації в Галичині, ініціатор створення «Крайового господарсько-молочарського союзу» (в подальшому — «Маслосоюз», засновано 1907 року у Стрию; у 1908–1914 роках — його директор[4]).

В 1918–1919 рр. о. Остап Нижанківський входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, очолював повітовий комісаріат Стрийщини. 1 листопада 1918 року на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Пізніше, через наступ польських військ, починалась нова доба — доба збройної боротьби за Українську державу. 13 травня 1919 року Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли, репресії. Першою жертвою став о. Остап Нижанківський — у травні 1919 року був заарештований польською окупаційною владою і розстріляний без суду у Стрию.

Євген Купчинський (19 червня 1867, с. Оглядів Радехівського району Львівської області — †28 серпня 1938, с. Сороцьке, Теребовлянського району Тернопільської області) — український галицький священик, композитор, хоровий диригент і віртуоз-цитрист.

Навчаючись у Львівській гімназії, учився грати на цитрі й фортепіано. Виступав у концертах. У 1891 році закінчив у Львові духовну семінарію, у якій поглибив свої знання з музики та оволодів практикою диригування.

Євген Купчинський – один з неперевершених віртуозів Галичини свого часу. Творча, концертна, громадська і проповідницька діяльність Є. Купчинського пов’язана з Тернопільщиною. Тут створено більшість його композицій. Був він священиком у Білківцях та Богданівці на Зборівщині (1893–1899), у Гримайлові (1900), у Сороцькому на Теребовлянщині (1905–1938). Відзначився як обдарований проповідник-духівник, патріот і громадський діяч Теребовлянщини.

Великою заслугою Купчинського є організація сільських хорів (в селі Ріпнів, що на Львівщині, с. Сороцькому). У Сороцькому із 1906 р. очолював довголітній церковно-освітянський мішаний хор.

Творча спадщина Є. Купчинського-композитора нараховує 70 творів. Із них 64 — для цитри. Палітра його творчості відзначається багатством жанрів: музичними партіями, маршами, фантазіями, польками, вальсами, полонезами, романсами, танцювальними п’єсами, піснями для мішаного хору. Твори Є. Купчинського для цитри — концерт на теми з опери М.Лисенка “Наталка Полтавка”, фантазія на теми “Різдвяної ночі” та концерт-фантазія “Ні звідки потіхи”, марші — “За вітчизну” та “Зелена рута” (у яких відчувається значний вплив австро-німецької музики з відгуками старогалицької пісні), твори жанрово-побутової музики “Життя”, “Чом ти, Галю, не танцюєш”, музична картина «У своїй хаті», сюїта «Весілля». Він видав збірку своїх творів «Три пісні», десять випусків «Композиції на цитру».

Джерело: photo-lviv.in.ua

09.02.2018

Велика любов, або родина Лінинських

Петро та Віра Лінинські – велика любов – прожили 46 років разом. Були прикладом міцної родини, партнерства, розуміння, терплячості. Доповнювали один одного. Разом багато перейшли, пережили. Життя не було легким, бо не були «гвинтиками системи», мали відповідне виховання, свої погляди, переконання.

Петро Лінинський (1920-2003) – знаний збирач кераміки, реставратор і митець. Народився у селі Старичі Яворівського району Львівської області в сім’ї вчительки та нотаріуса. Наприкінці 1930 – х вони переїхали до Львова.

Від 1947 по 1955 рр. був ув’язнений у таборах Воркути, після звільнення повернувся до Львова. Заслання змінило особисте життя Петра – розпалась сім’я. Найболючішим для нього було те, що втратив зв’язок (як тепер вже знаємо – на довгі 40 років) із сином Леонідом. Та щасливий випадок звів їх, і вони зустрілись у лютому 2002 року. То була дуже велика і щаслива подія в його житті.

1 січня 1957 року взяв шлюб із Вірою Волосянською. У 1961 році родина купила помешкання в Брюховичах, де і оселилася. Там виросли четверо їх дітей – Андрій, Христина, Марта і Ганна.

Свій творчий дар Петро Лінинський розкрив у пластиці дрібних форм, водночас працюючи різьбярем, консерватором, а відтак і реставратором у Львівському музеї українського мистецтва.

Після ряду стажувань у Москві в 1968 році присвоєно йому звання реставратора найвищої категорії. У 1973 році був вигнаний зі Спілки художників через ідеологічне цькування, і з цієї ж причини змушений був покинути працю в музеї. Тоді ж перейшов в Міжобласну реставраційну майстерню, де працював до пенсії (1986 рік).

Протягом сорока років увесь особистий час приділяв розшуку і реставрації давньої кераміки. За цей час зібрав унікальну колекцію кахлів, яка не має аналогів у світі.

17 січня 2002 р. урочисто була відкрита постійна експозиція кераміки із збірки П. Лінинського у філії МЕХП на пл. Ринок,10. Прикро, що зараз не можемо оглядати цієї експозиції через багаторічний ремонт. Але дуже сподіваємось на якнайшвидше відкриття.

Петро Лінинський тому і подарував цю збірку МЕХП, бо хотів, щоб його колекція кераміки була в центрі Львова, була доступна для людей, щоб її вивчали дослідники, студенти, її бачили численні туристи, щоб вона приносила естетичну насолоду всім шанувальникам мистецтва.

У 2010 році світ побачило науково-мистецьке видання «Збірка кераміки Петра Лінинського» Галини Івашків, кандидата мистецтвознавства, старшого наукового співробітника МЕХП Інституту народознавства НАН. Авторка була особисто знайома з Петром Лінинським, він її дуже поважав. В даний час – це наймасштабніше дослідження життя Петра Лінинського та його збірки кераміки. Пишучи цю статтю, також послуговуюсь цим виданням.

Всю свою довголітню збиральницьку працю присвятив світлій пам’яті Митрополита Андрея Шептицького – великого опікуна і мецената нашої культури, до якого ставився з особливим пієтетом і вважав його своїм покровителем і наставником. Заповітною мрією Петра Лінинського була організація у Львові музею Митрополита Андрея Шептицького, для якого він дбайливо зберігав низку предметів. Серед них: ікони, барельєфи, рисунки, живописні твори. На жаль, на 26 році незалежності Музею Митрополита Андрея – на державному рівні, з належною науково – технічною базою тощо – немає. Після смерті Петра Лінинського родина вирішила, з певними умовами, передати цю збірку на збереження довіреній особі. Та у 2015 році було виявлене нищення цих творів мистецтва, а зі сторони зберігача – повне заперечення очевидних фактів. Був нелегкий шлях повернення.

Родина висловлює велику подяку за юридичну підтримку приватному нотаріусу – п. Галині Попович. За фахову та моральну підтримку – п. Тарасу Лозинському.

17 січня 2018 року, збірка Петра Лінинського присвячена Митрополиту Андрею Шептицькому, подарована Національному музею у Львові імені Андрея Шептицького.

Своїм покровителем Митрополита Андрея вважав не лише Петро Лінинський, а й його дружина, яка крізь усе життя пронесла глибоку християнську віру. Не раз розповідала, що молилась до Митрополита і він допомагав їй в нелегких життєвих ситуаціях.

Віра Лінинська народилась 30 липня 1927р. Батько Арсен був нотаріусом, тому родина деякий час міняла місце проживання, залежно від місця праці батька, у різних містах Галичини. Та згодом Арсен побудував будинок у м. Яворові, Львівської обл., куди родина переїхала і де Віра провела свої шкільні та юнацькі роки. У 1945 р. вступила до Львівського державного університету ім. І. Франка і вчилась на філологічному факультеті за спеціальністю слов’янська філологія. Та закінчила у 1951р., бо у 1950, на останньому курсі була виключена із університету «за проголошення своїм духовним батьком – найлютішого ворога Радянського народу… Папи Римського», а фактично за християнські переконання і підтвердження цього.

Згадуючи її для мене і сьогодні є таємницею осягнення такої гармонії в якій вона жила. Її день розпочинався і закінчувався молитвою. Бабця Віра завжди була наповнена оптимізмом, життєрадісністю і любов’ю, яку вона дарувала людям. Християнська любов – ось що наповнювало її життя. Нею виховувала вона нас: дітей та онуків. Для мене особисто її любов – це фундамент, на якому будую подальше життя і джерело сили.

Петро і Віра Лінинські, як вже згадувалось на початку, пліч-о-пліч прожили непросте життя, але, попри власні труднощі й радісні хвилини, завжди були відкриті до людей, до їх життєвих ситуацій. Так, наприклад, понад 20 років, як рідний, жив з родиною Лінинських в Брюховичах о. Микола Кушпіт, який в 60 – х рр. із далекого заслання не мав куди повертатись. До цього він був парохом у малому передмісті Яворова, також шкільним учителем – катехитом Віри Лінинської в ґімназії “Рідна школа”. Порадившись, Петро та Віра Лінинські взяли його до себе в родину (Віра Лінинська у селищній раді прописала його як родича). Щодня підпільно служив Божественну Літургію, а також давав шлюби, хрестив дітей.

До нього в Брюховичі завжди приїжджало багато колишніх парафіян, учнів. Діти – Лінинські називали його «дзядзьо», а я хоч його і не застала, він для мене теж залишився частиною нашої родини.

Людяність, любов, відданість Україні – носіями цього були Петро і Віра Лінинські.

Завершити хотіла б цитатою із статті п. Наталі Космолінської, яка характеризує також і Віру Лінинську, і їх покоління: «Петра Лінинського вже немає. Не стало ще однієї людини родом з «тамтого Львова», з його аури, культури, світогляду, способу життя, шляхетності. Тільки той, кому пощастило спілкуватися з представниками цієї «старої гвардії», може по-справжньому оцінити усю повноту втрати. У їхньому особистому досвіді, яким вони так артистично і так щедро ділилися з нами, закарбувався кожний камінець, кожний поворот на шляху, ім’я якому — XX століття. На жаль, наші діти зможуть довідатися про них тільки з книжок, які ми напишемо. Якщо напишемо».

Христина Кашецька, Львів

Джерело: http://korali.info

06.02.2018

Іван Сила – найсильніша людина світу XX століття

Іван Фірцак — український самородок, про якого європейці складали легенди. У народі його називали Іваном Силою, а весь світ запам’ятав його циркове прізвисько — Кротон.

Про закарпатського богатиря говорили змалечку. То почують, що юнак сам запряг себе у плуг, то побачать, як на плечах несе теля. Батьки розуміли, що сина біля себе тримати не варто і вирішили відправити Івана до Чехії.

Спочатку йому жилось не солодко і зірок із неба він не хапав. Працював Іван Фірцак то на заводі, то вантажником на вокзалі, аж доки не почув вихваляння мандрівного силача, який запевняв, що переможе кожного. “Чому б не спробувати?”, — подумав українець. Він спробував і здобув перемогу, після якої тренери помітили його талант.

Іван Фіцак -найсильніша людина планети у XX столітті

У 23 роки Іван Фірцак став чемпіоном із важкої атлетики, 70 разів перемагав у змаганнях із гирьового спорту. Але спорт не приносив великих заробітків, і український силач вирішив спробувати свою силу у цирку. Долонею Іван прибивав дубову дошку 20-сантиметровими цвяхами, а потім зубами їх витягував. Вигинав серце із металевої арматури та багато інших цікавих трюків. Подивитися на це видовище приходив і президент Чехословаччини, і навіть королева Британії. Їй заманулося побачити українського силача на рингу із чемпіоном світу у суперважкій категорії Джоном Джексоном. Та ідея виявилась невдалою, оскільки Іван не розрахував свої сили і пробив боксеру грудну клітку. Удар був таким потужним, що тріснула боксерська рукавичка. Після поєдинку Джексон не витримав і викинувся з вікна багатоповерхового будинку.

Після цього випадку Іван Фірцак зазнав нападу прихильників Джона Джексона, які травмували голову спортсмена, унаслідок чого йому діагностували відкритий перелом черепа. Лікарі змушені були імплантувати золоту пластину в пошкоджену кістку черепа. Два місяці атлет ходив із забинтованою головою, а надалі виступав у перуці. Як компенсацію та визнання Івана Фірцака королева Англії подарувала йому чемпіонський пояс, манжети й шолом, прикрашений діамантами й рельєфним зображенням левів.

Іван Фіцак у подарованих королевою Англії шоломі, поясі та манжетах

З «Герцферт-цирком» Іван Фірцак об’їздив півсвіту, полонивши своєю майстерністю Угорщину, Болгарію, Грецію, Румунію, Францію, Данію, Нідерланди, Польщу, Канаду, США та багато інших країн. Загалом виступав у 64-х країнах світу і скізь його виступи приймали з оваціями.

Тріумфальний історичний виступ відбувся у США, де Іван Сила вразив американців своїм трюком, коли лягав на землю, а машина переїжджала колесом через його горло. Цей виступ приголомшив аудиторію, а керівництво заводу Форд за здійснення цього неймовірного трюку подарувало українцю іменний автомобіль. Доречі, коли Іван Фірцак повернувся на Батьківщину, місцева адміністрація хотіла конфіскувати автомобіль, але Іван взяв кувалду та розтрощив американський подарунок. За такий вчинок він був покараний: його посадили до в’язниці й побили.

Іван Фірцак 70 разів перемагав у змаганнях з гирьового спорту, став переможцем конкурсу краси тіла в Парижі. За його феноменальну силу, трюки та унікальні рекорди світова громадськість нарекла Фірцака ім’ям античного героя Кротона. У 1928 році був визнаний найсильнішою людиною планети. Деякі силові трюки Івана Фірцака-Кротона досі ніхто не може повторити.

Іван Фірцак розірвав 10-річний контракт із цирком раніше домовленого терміну й через суд виплатив власникові велику компенсацію — 100 тис. крон. Повернувся в рідне село в кінці 1930-х років, де на нього чекала велика родина — Іван був батьком 8 дітей. На бітьківщині, після встановлення радянської влади, НКВД конфіскувало у легендарного Кротона всі його нагороди, відзнаки й навіть фотографії. У замовчуванні феномена Івана Сили в радянські часи відіграла значну роль доля його сина: 18-річний Іван Фірцак-молодший у повоєнні роки був засуджений за сфабрикованою справою у належності до ОУН на 25 років таборів, із яких майже 8 відсидів. Він був великою надією для свого батька, адже завжди виступав із ним у парі й був чемпіоном УРСР з боксу в перші повоєнні роки.

Заробляти на прожиття великої родини довелося знову ж таки виступами. Іван Сила Їздив селами, сурмив у ріг і скликав у місцевий клуб усіх охочих. Плата за вхід — 20 копійок. Хоч був далеко не молодим, але й далі гнув арматуру, тягнув автомобілі та підіймав одночасно декілька людей. Згодом Іван Фірцак заснував закарпатську циркову школу і школу силових мистецтв. Багато його учнів здобули чемпіонські титули у важкій атлетиці.

Однією з причин смерті Івана Фірцака стала імплантована золота пластина, яка потребувала заміни. За часів Радянського Союзу не було можливості виїхати за кордон для її планової заміни, тому рана під пластиною почала загнивати. Лікар, який регулярно приїздив до атлета з Іршави, не зміг нічого вдіяти. Помер Іван Фірцак 10 листопада 1970 року в рідному селі Білки. Похорон атлета був багатолюдний — попрощатися з Кротоном приїхало багато спортсменів.

Джерело: www.discoverukraine.com.ua

03.02.2018

Українець зі Львівщини, що прославив Голлівуд

Американський кіноактор, якому радили змінити своє прізвище на звичніше для слуху англомовної людини, однак Джон Годяк відмовився. Найбільшого успіху досягнув у 40-х роках, зігравши у фільмі Альфреда Гічкока «Рятувальна шлюпка».

Народився у Пітсбургу в 1914 році, в українській родині, що емігрувала з Грушатич, села у Старосамбірському районі на Львівщині в 1912 році. В 1932 році родина переселилася у штат Мічиган і осіла в українській колонії в Гемтремку. Тут батько Годяка брав активну участь у громадському й культурному житті української громади, грав у театрі.

Іван Годяк за недовгий період своєї творчої діяльності — трохи більше 12 років — зіграв щонайменше у 38 фільмах. З дитячих років брав участь у театральних виставах при греко-католицькій церкві у рідному місті. В 1932 році родина переселилася у штат Мічіган і осіла в українському Гемтремку. Іван був найстаршим серед 4 дітей і вже в 1933 працював у фірмі Шевроле. Старався отримати роботу диктора на радіо, але отримував відмову через акцент. Годяк багато працює над собою і в 1938 році стає радіоактором на WMAQ в Чикаго. Тут починається його стрімка кінокар’єра. В 1942 році був запрошений у Голівуд для зйомок у фільмі «Незнайомець у місті» (англ. A Stranger in Town).

У 1946 році одружився з американською акторкою Енн Бакстер. 9 червня 1951 року в них народилася донька Катрін. У 1953 році Годяк і Бакстер розлучилися.

Іван Годяк прожив неповних 42 роки. Помер від серцевого приступу у будинку своїх батьків у Лос-Анджелосі саме тоді, як збирався на кіностудію для завершення роботи над фільмом «На межі всесвіту». Світлини та концертні програми з архіву Українського Національного Музею в Чикаго засвідчують, що Іван Годяк часто виступав з концертами та цікавився життям громади.

На початку кар’єри продюсери й актори радили Івану Годяку змінити своє прізвище на звичайніше для слуху англомовної людини, однак Годяк відмовився змінити своє українське прізвище.

Автор: Марія КЛИМЧАК

02.02.2018

Їй належав увесь світ: Далекі обрії Софії Яблонської

Як українка стала відомою мандрівницею і режисеркою у першій половині XX століття.

Присвятити життя мандрам – мрія багатьох, хоча не кожна людина зважується на це. Більшість так і живе мріями про подорожі, переглядаючи фільми й фото з чужих поїздок. Та є люди, яким належить весь світ. Такою була Софія Яблонська – журналістка, авторка книжок-бестселлерів і фільмів про екзотичні краї. Цьогоріч 15 травня виповнюється 110 років від її народження.

Про цю жінку та її творчий спадок наші сучасники майже не знають. Справа повернення пам’яті про неї зрушила з місця тільки в останні роки: у 2015-му у видавництві «Піраміда» вийшла друком збірка Яблонської «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії» на 372 сторінки, а в 2016-му у видавництві «Богуславкнига» – її ж «Книга про батька» на 272 сторінки. Численні публікації цієї авторки розкидані у старій пресі. Її стрічки – по архівах Франції, в якій свої останні 25 років прожила українка.

Діалог з дитинства

Незадовго до вибуху Першої світової війни у звичайному селі Германів, що в теперішньому Пустомитівському районі на Львівщині, відбулася така розмова між селянкою-нянею Юстиною і донькою місцевого священика Софією, яку та вкладала спати:

– Мушу затягнути в тебе заслони, бо надворі надто ясно. Небо таке зоряне!

– То мені не перешкоджає. Юстино!

– Ой, так, так! Не треба, щоб небо робило тебе надто гордою.

– Та чого гордою, Юстино?

– Та тому, голубко, що ти знаєш, що то для тебе все небо і що місяць світить для тебе та й звізди займаються для тебе і сонце встає для тебе!

– Для мене самої, Юстино?

– Та для тебе самої, голубко!

– А як ти знаєш?

– Та знаю, бо читаю в твоїх очах!

Дитина з розмови – саме Софія Яблонська. Вона стала однією з найвідоміших колись і «найзабутіших» тепер українок. Народилася 15 травня 1907 р. у Германові. Уже в юному віці Софія іноді марила подорожами. От, приміром, коли дізналася про походження ванілі, то подумала: «…ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує як і ми, тільки по другом боці земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може проб’ю землю і таки дістанусь до країни, де є ванілія».

З чоловіком Жаном Уденом

Ці спогади зафіксовані у «Книзі про батька». Узагалі Софія мала дуже тісний емоційний зв’язок з татом – писала, що є немовби його продовженням у цьому світі. Немовлям вона мало не померла і від хвороби врятував батько, який був не тільки греко-католицьким священиком, а й лікарем. Іван Яблонський безплатно лікував селян і через це з ним декілька разів судилися лікарі. З огляду на духовний стан чоловіка, його покарали м’яко – взяли обіцянку, що не лікуватиме більше. Та відмовити хворим він не міг і надалі… Якось донька запитала про те, чому не став медиком.

«Твоя правда, я хотів бути лікарем і лікувати людське тіло, але ось я зустрів твою маму і закохався, – відповів він. – А що вона була із старого священичого роду й одиначка, тому батьки хотіли віддати її тільки за священика, бо не мали інших дітей. І так я став священиком. Ти бачиш, як воно просто, і це не перешкодило мені лікувати хворих», – пояснив батько.

Через своє москвофільство батько під час Першої світової, в час відступу російських військ з Галичини, затягнув дружину і чотирьох дітей до Росії. Доїхали аж до Таганрогу. Десь на Великій Україні, як галичани-українці називали частину своєї батьківщини за Збручем, загинув від тифу молодший із двох синів Мирон-Микола або ж Мірко, як його лагідно називали у сім’ї.

Софія Яблонська у костюмі пілота – такою була авіація часів Антуана де Сент-Екзюпері

Побачена реальність Росії «вилікувала» отця Яблонського від сентиментів до неї. Сім’я повернулася в Галичину. Чоловік після ретельної перевірки його поглядів отримав парохію у селі Козьова, потім в Ораві біля містечка Сколе і, зрештою, в селі Ялинковате біля Славського. Там і жив сам, бо дружина теж змушена була підробляти: винаймала віллу у Криниці на Лемківщині (тепер Польща – прим. авт.) і здавала номери для туристів. Діти, а їх у подружжя залишилося троє – Ярослав-Антоній або ж Ярко, Ольга і Марійка – почали облаштовувати життя.

Особливий шлях Софії

Спершу Софія Яблонська з братом Ярославом зупинилися у батькових родичів у містечку Язловець біля Бучача. Відтак перебралися до Тернополя. Там зайнялися кінотеатрами – 18-річна дівчина керувала ними і сама розклеювала афіші.

«Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла чогось навчитися, все знати», — писала подруга Софії Яблонської Марта Калитовська.

Софія навчалася у вчительській гімназії, на курсах крою і шиття, курсах книговодства, у драматичній і торговельній школах. У 1927 р. поїхала до Парижа, де планувала стати акторкою. Хоча на початках і довелося мити вікна офісів, дівчина не забувала про мрію і працювала для цього. Навіть знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan.

Під час однієї з подорожей водою

Заробивши грошей, почала мандрувати. У 1932 р. з’явилася її книга «Чар Марока» – пригодницька і навіть авантюрна.

«Аж тепер я зрозумів, чому наша влада відмовляє слов’янським націям в’їзд до Марока. Якби ми впустили сюди сто подібних до вас українців, то по місяці вашого побуту ми певно втратили б Мароко», – застерігав знайомий француз Софію Яблонську від нерозважливих вчинків, спричинених її надзвичайною цікавістю.

Зокрема, не радив їхати у Сахару – на землі, заселені вільними, нескореними ще французьким Іноземним легіоном, арабами. Та Софія поїхала. Там мало не потрапила у полон тубільців – у «Чарі Марока» чудово описала емоції, колорит і звичаї тієї країни. Між іншим, у Марокко в одного каїда (вождя – прим. авт.) Софія зустріла росіянку Надю. Чула про неї ще з Парижа, де та видавала себе за принцесу. У каїда Надя працювала секретаркою. Яблонська виразно передає дух їхньої зустрічі:

«– Ви скандинавка?

– Ні, українка.

Її невдоволення збільшилося по цих словах, а губи зневажливо задрижали».

У Франції Софія навчилася знімати документальне кіно і це стало її роботою – співпрацювала з фірмою Societe Indochine Films et Cinema. Заохочена розповідями українського мандрівника і сходознавця Степана Левинського, Яблонська вирішила поїхати на Далекий Схід, аби там знімати фільми. Так і зробила. Але знайшла там не тільки сюжети, а й кохання: у 1933 р. українка в Китаї вийшла заміж за француза Жана Удена. Її чоловік став послом Франції у Піднебесній і вони прожили у цій країні та Індокитаї до 1946 р. У 1938-му Яблонська-Уден народила в Китаї свого старшого сина Данка-Мішеля, у 1939-му у В’єтнамі — наступного, Жана-Мірка.

Софія Яблонська-Уден біля будинку, в якому жила у провінції Хунань з чоловіком

Фільми, книги, зустрічі

Умови для зйомок у Китаї, у провінції Хунань, були складні, писала Софія. Китайці боялися, коли їх знімали, адже вважали, що камера забирає душу. Жодні обіцянки гонорарів, наприклад за просте «дефіле» з волами перед об’єктивом, не допомагали. Мовляв, що з тих грошей, коли душу вкрадуть. Тож Яблонська пішла на хитрощі. Вона винайняла приміщення з вікнами на жваву дорогу. Над входом повісила напис «Імпорт Експорт», а вітрину заклеїла жовтим папером. Кімнату розділила навпіл. У ближчій до входу частині був ніби офіс і коли хтось заходив запитати, що продають, йому відповідали: «Авто або аероплани!». Звісно, що жителі провінції не дуже ходили до такої крамниці. Але Яблонській тільки цього було й треба, бо з другої частини кімнати вона через вікна таємно знімала китайців.

«Врешті мені вдалося сфільмувати не тільки щоденний рух караванів, носіїв, возіїв, похід засуджених, але навіть весільний похід і парадний похорон одного китайського юнанського багатія, – писала Софія у статті “Китайські фільми” для журналу “Нова хата” у 1934 р. – По викінченні цього фільму, я оголосила “банкрутство” мого підприємства, щоби надто швидкою ліквідацією не розбудити підозріння чи недовір’я мого господаря (орендодавця – прим. авт.)».

В «Індокитай фільм» високо оцінили старання співробітниці.

Біля буддистської пагоди у Китаї. Софія Яблонська переконалася, що зупинитися у кімнаті для гостей при пагоді безпечніше, аніж у простому заїзді

До редакцій львівських часописів Яблонська надсилала свої статті, а з Галичини замовляла записи народних пісень і музики до танців гопак, козачок і коломийка, вишиваний одяг та узори для вишивок. Знайомила китайців з українською культурою, а сама чутливо зауважувала те, що могло би бути цікавим українцям: «Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи». Або, до прикладу: «…китаєць ніколи не піддається. У змаганнях витривалости він завсіди буде перший!»

Декілька разів мандрівниця приїжджала до Львова.

«На пришпиленій до стіни географічній карті ланцюг червоних крапок зазначує перебуту нею дорогу довкола світа. Вернувшись на кілька тижнів до краю, вона бажає поділитись багацтвом своїх вражінь зі своїми краянами, — писала Дарія Віконська у журналі «Жінка» в 1935 р. — Чуємо магічні слова: Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон. Трирічний побут в Індо-Китаю і поворотна дорога: Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк, вкінці назад у Париж. На півтора години молода Українка, яка відбула цю далеку подорож, стає тим медієм, за посередництвом якого бачимо на мить білий привид — чотирнадцятиповерхового велитня океану, чуємо величаву музику розгуканого моря, пяніємо від одурливого запаху тропікальних квітів та ростин, зазнаємо мимохіть тремтіння від несподіваних небезпек».

У 1936 р. вийшла друком книжка Яблонської-Уден «З країни рижу та опію», у 1939-му – «Далекі обрії».

Морська подорож до далеких обріїв

Що цікаво, польська преса ще на початках 1930-х років намагалася подати на своїх сторінках Яблонську як польку, а коли не вийшло – бо ж вона українка, то з’явилися наклепи. Мовляв, як це так, красива дівчина мандрує сама світами… Дійшло до того. що француз роботодавець змушений був подати свій голос на захист Софії у ЗМІ і спростувати плітки.

Удари долі і останні роки

Другу світову війну жінка з сім’єю пережила в Індокитаї. На похороні батька, який помер незабаром після приходу радянських військ в Галичину, 5 жовтня 1939 р., вона не змогла побувати. За переказами, отець Іван Яблонський до смерті тримав листи від доньки за образами у себе в хаті і, молячись до Бога, водночас молився за свою Софію.

Тільки у 1946-му Софія та Жан з дітьми повернулися до Франції, у Париж. Жінка почала працювати декоратором-флористом, до чого виявила неабиякий хист. Також Софія забрала до себе матір. Смерть останньої у 1948 р. стала важким ударом для неї. Уже небавом сталися ще дві непоправні втрати: в алжирській війні (ця країна була колонією Франції — прим. авт.) загинув її старший син, а в 1955-му помер чоловік.

Софія виїхала зі столиці на острів Нуармутьє на узбережжі Атлантичного океану біля гирла Луари, де за власним проектом збудувала віллу. Це місце обрала тому, що незадовго до смерті Жана вони разом побували там і чоловік сказав: «Ось тут я хотів би жити, саме в цьому кутку».

Софія Яблонська в українському строї

На Нуармутьє Софія Яблонська-Уден жила й творила до кінця життя. Українка загинула 4 лютого 1971 р. біля Парижа. Це сталося внаслідок автокатастрофи, в яку потрапила, коли везла до видавництва свою нову книгу оповідань і нарисів «Дві міри – дві ваги». Спершу Софію поховали біля чоловіка у містечку Вернує, але у 1973-му їх обох перепоховали на Нуармутьє.

«Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не протидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі, любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше, – говорив ще малій Софії її батько. – А головне, треба любити свою працю, бо працювати, значить боротись проти часу, значить творити! В кожній хвилині ти можеш зробити з нічого щось; інакше ти все нищиш, бо зменшуєш його вартість, залишаєш нидіти…

Навіть побіжний погляд на життя Софії Яблонської-Уден переконує, вона старалася жити відповідно до наведених слів. Власне, вона – жила! І залишила після себе живу творчість, яка ще далеко не повністю повернулася після років зумисного забуття тоталітарного періоду, коли культурні герої чи не обов’язково мали бути представниками «старшого брата».

Джерело: Тиждень

02.02.2018

Львівська красуня, яка підкорила світову сцену

Львів на межі 1930–1940-х рр. кожний вихід на сцену цієї надзвичайно вродливої і граційної танцівниці викликав хвилю овацій і полонив серця глядачів. Хоча Рома Прийма (або Приймівна, як називали її в Галичині) була наймолодшою за віком балериною, зуміла стати солісткою Львівської опери. А далі стала першою українкою, яка своїм модерним драматичним танком підкорила провідні мистецькі центри – Нью-Йорк, Париж, Мюнхен, Женеву, Лондон, Торонто, Афіни. Про це пише Фотографії Старого Львова.

Вона не могла не пов’язати своє життя із музикою, адже народилася в музикальній родині – її мама, Іванна Шмериковська, була професійною піаністкою, віолончелісткою і співачкою й мала великий успіх у міжвоєнній Галичині. Батько-лікар теж був небайдужим до мистецтва, тож в їхньому домі завжди лунала музика або велися цікаві розмови про неї.

Зростала обдарованою дитиною – чудово співала, танцювала, імпровізувала. Вже в п’ятирічному віці маленька Ромця пішла до танцювальної зали, й відтоді так і не виходила з неї – танець заполонив її душу і тіло. У восьмирічному віці вступила до школи ритмічного танцю за методикою Еміля Жак-Далькроза у Львові, згодом до балетної школи Львівської опери, де вивчала класичну балетну техніку. Із 13-ти років Рома Прийма танцювала в Львівській опері – в операх «Аїда», «Кармен», «Фавст», балетах «Дон Кіхот», «Серпанок Пєреті» та ін.

У 17-річному віці Рома разом із мамою змушена була емігрувати до Відня. Із відзнакою закінчила хореографічний відділ Віденської музичної академії. Філософії танцю й інтерпретації навчали її такі відомі майстри модерного танцю, як Гаральд Кройцберґ та Ґрете Візенталь. Далі як прима-балерина виступала в театрах Австрії, зокрема в Інсбруку (солістка балетної трупи Національного театру) і Зальцбурзі. Обрала собі модерновий стиль – віґманівський, для якого були характерні виразна композиційна будова, індивідуальний вислів, пластичність рухів і глибокий зміст.

Після переїзду до Канади Рома Прийма виступала як солістка в Королівському балеті у Вінніпезі, танцювала в театрі знаменитої балерини Рут Сорель у Монреалі. 1951 р. стала громадянкою США і оселилася в Нью-Йорку, де танцювала із відомою танцювальною групою Марти Ґрем.

Марта Грем, засновниця американського танцю модерн

Разом із мамою як акомпаніатором Рома Прийма з оригінальною програмою «Танці і характери України» вирушила у концертне турне культурними центрами Канади, Північної і Центральної Америки й упродовж п’яти років концертувала Європою і найбільшими містами США. Як хореограф-постановник тяжіла до драматичного, експресивного мистецтва, в якому намагалася розкрити таємниці людської підсвідомості. Водночас надзвичайно вміло у своєму індивідуальному танці поєднувала класичний вишкіл і український фольклор.

Рома Прийма у танці «Ікона» (Юнак. – 1971. – Ч. 8/9)

1963 р. у Римі одружилася з оперним співаком (бас-баритон) Юрієм Богачевським, і невдовзі молоде подружжя вирушило у спільне турне Італією, згодом виступало в Австрії, Швейцарії, Німеччині.

Рома Прийма разом із чоловіком, Юрієм Богачевським, США, 1964 р. (Свобода. – 1964. – 28 лют.)

Після повернення до США Рома Прийма створила власну школу балету та українських народних танців у Нью-Йорку, Йонкерсі, Ньюарку. Балетна школа Прийми здобула популярність своїми великими балетними постановками – «Попелюшка» (1967 р., у головній ролі – відома українська співачка Квітка Цісик, яка навчалася у цій школі), «Квіт папороті» (1970), «Пригоди Пер Ґінта» (1973). Як педагог провадила для дітей літні курси-табори українських танців, які були дуже популярними серед українства на еміграції. 1978 р. створила і стала мистецьким керівником ансамблю «Сизокрилі» в Нью-Йорку, в якому танцювали діти і молодь.

Учениці балетної школи Роми Прийми (Юнак. – 1971. – Ч. 8/9)

Квітка Цісик у ролі Попелюшки та маленькі «мишки» в однойменному балетному спектаклі у постановці Роми Прийми

1992 р. здійснилася заповітна мрія української танцівниці – вона разом із ансамблем «Сизокрилі» та своїми дітьми відвідала рідну землю і виступила у Львові, Києві, Харкові й Івано-Франківську. Навіть на схилі літ Рома Прийма-Богачевська дивувала навколишніх своєю життєрадісністю і невтомною енергією. Відійшла у вічність у травні 2004 року.

Рома Прийма-Богачевська на верховинській сцені (Народна воля. – 2002. – 22 серп.)

Легендарна прима-балерина все своє життя присвятила служінню Терпсихорі, пам’ятаючи при цьому про своє походження і популяризуючи на кожному кроці свою національну культуру. Як хореограф у кожний свій танок вносила частинку рідної землі – елементи народних традицій і легенд. Європейські критики називали Рому Прийму-Богачевську артисткою, яка мовою рухів відкривала таємниці людської душі, а у пам’яті колег і учнів вона залишилася тим добрим вогником, який запалював серця любов’ю до мистецтва і всього прекрасного.

Автор: Дзвінка ВОРОБКАЛО / photo-lviv.in.ua

31.01.2018

Життя Марії Заньковецької: як і чим жила легенда української сцени

Справжньою окрасою національної сцени і зіркою театрального простору на зламі XIX-XX ст. була Марія Заньковецька. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса і саме їй вдалось, у створюваних сценічних образах, стати символом української жінки, пише Перша електронна газета.

Життєвий шлях Заньковецької почався 22 травня 1860 року на Чернігівщині, у селі Заньки, поблизу Ніжина. Батьками її були дрібні дідичі(поміщики) Адасовські. Оповідання старої бабусі її пісні та приказки глибоко запали в душу вразливої дівчинки. Увесь навколишній світ став для Мані (як ласкаво її називали рідні) однією великою сценою. Наприклад широка алея, обсаджена стрункими тополями, вела до улюбленого ставка дівчинки. Саме там, як видавалось майбутній актрисі після оповідок бабусі, що десь у місячну ніч виходять зграї русалок і грають «у ворона».

Історія життя Марії Заньковецької – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалось з сюжетами п’єс, в яких вона грала. Не випадково її вчитель Марко Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільниться ніколи і навіть на сцені.

А прийшло це кохання несподівано. Заньковецька рано одружується: у 18 років вона виходить заміж за військового Олексія Хлистова. За спогадами актриси, погляди її чоловіка дуже мало відрізнялися від поглядів її батьків, які нічого й чути не хотіли, щодо бажання доньки цілковито присвятила себе театральному мистецтву. Тому Марії довелося тимчасово облишити думки про велику сцену і задовольнятися аматорськими виставами. Раптові зміни відбулись, коли у фортецю Бендери (де служив її чоловік) приїхав молодий військовий, який за відвагу при битви на Шипці отримав Георгієвський хрест. Красивий, з чудовим голосом й артистичними здібностями, які уже були випробовані на аматорській сцені, він став учасником театральних вистав, до яких долучив і Марію Костянтинівну. Вони грають закоханих Наталку і Петра в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського, ставлять живі картини на сюжети подій Російсько-турецької війни. Це був Микола Садовський.

Обидва мають великий успіх і друзі радять їм йти на професіональну сцену. Так народився їх дует, в основі якого були любов до сцени і спільна сердечна прихильність. З цього моменту для Марії Заньковецької кохання до Миколи Садовського і театральна сцена будуть пов’язані між собою, захоплять її повністю, стануть її життям.

Взимку 1881 pоку Марку Кропивницькому вдається дістати дозвіл і зорганізувати професійну трупу. До неї долучається Микола Садовський і негайно нагадує Заньковецькій її обіцянку вступити до трупи. Шлях на сцену для майбутньої прими почався з довгої дороги, яка проходила з півночі на південь – зі Свеборга у Фінляндії до Києва, як було домовлено з Миколою Садовським. І от перша прикрість: її ніхто не зустрів і, як з’ясувалось, Миколи Садовського і Марка Кропивницького у місті не було. Марії лише передали повідомлення, про те що треба їхати до Єлисаветграду (тепер Кропивницький).

У настроях молодої жінки переважали тривога і сумніви щодо того, чи правильний вона зробила вибір. Важко було відчувати на собі і тогочасну жіночу безправність, адже у ті часи жінка не мала власних документів, паспорта, а якщо вона хотіла подорожувати сама, то їй треба було випросити письмовий дозвіл на це у батька, або чоловіка. Олексій Хлистов дав дружині “вид на проживання” строком лише на три місяці, і по закінченні цього терміну, він мав право повернути неслухняну дружину додому.

І все ж, не зважаючи на ці обставини, Марія Констянтинівна їде до Єлисаветграду. Тут на вокзалі її вже зустрів Микола Садовський і повіз знайомити з керівником трупи Марком Кропивницьким. А наступного дня мандрівниця вже грала Наталку в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського – першій виставі трупи Марка Кропивницького, з якої, фактично, розпочинається постійне, але дуже складне через цензурні заборони, життя українського театру.

Саме для цього виступу Марія Заньковецька обирає собі сценічний псевдонім, який походить від назви рідного села Заньки. Актриса зробила це для того, щоб ні батьки, ні брати, ні чоловік не дорікали їй за зганьблене “легковажною професією” прізвище.

Пізніше, згадуючи свій перший вихід на сцену, вона скаже: “Я хвилювалась у першій дії. Не чула свого голосу, коли співала “Віють вітри”. За кулісами я від хвилювання упала і пам’ятаю як забігали всі навколо мене. У другій дії я вже оволоділа собою і твердо вела свою роль.”

Наступного вечора вона грала романтичну, ніжну, наївну Галю у “Назарі Стодолі” Тараса Шевченка. Кохання Галі і Назара, якого грав Микола Садовський, критики порівнювали з палким коханням Ромео і Джуль’єтти. Далі Заньковецька грає Ярину в “Невольнику” за Тарасом Шевченком, за яку отримує від Марка Кропивницького бірюзовий перстень зі словами: “Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми”. Присутня на виставі Софія Русова оповідає, що спочатку дебютантка цілком не володіла собою, але починаючи з другої дії, вона відчувала себе вже певніше і закінчила виставу з великим успіхом.

Уже з перших ролей актриса проявила надзвичайну гнучкість та експресію свого таланту, вміння жити життям своїх героїнь, ототожнювати себе з ними, відчувати їх страждання і радощі так сильно, як свої власні. У цьому крилась сила її таланту. І цей неперевершений дар вона доповнювала прекрасною пластикою, вмінням виразно рухатись, майстерно використовувати свій глибокий низький голос. Завдяки цьому вона мала емоційний контакт з глядачами, які плакали і сміялись разом з нею.

У спогадах подруги Заньковецької, акторки Богомолець-Лазурської, наведена її коротенька розмова з великим актором Панасом Саксаганським.

“Знаєте, що — говорив він до Заньковецької, — дуже добре було б зорганізувати наступного літа драматичну трупу, посадити її на пароплав і поїхати вниз Дніпром, зупиняючись і даючи вистави.

Все це мрії, — відповіла Заньковецька. — Нічого з цього не вийде, але які поневіряння нас далі чекають, мені не жалко…”

Так, нічого не пожаліла Заньковецька для рідного театру: свідомо відмовившись від розкошів царської імператорської сцени, вона лишилась на українській сцені, віддавши їй до кінця своє чудове мистецтво свій чудовий талант.Часом, після вистав з участю Марії Заньковецької, численна українська молодь, випрягши коней з візника, сама впрягалася й відвозила її додому, або садовила на крісло й несла кварталами міста, співаючи пісні.

Наприкінці 1886 року Марія Заньковецька виступала з трупою Марка Кропивницького у Петербурзі. Критика в захопленні вітала наших акторів. Микола Садовський писав у своїх спогадах про вплив Заньковецької у ролі Харитини з п’єси І.Карпенка-Карого “Наймичка” на петербурзьку публіку:

“Вперше у житті своїм цей ситий, блискуче одягнений салон побачив, що й під драною свитиною б’ється чисте серце. Перед ним з’явилась не у розкішних вбраннях артистка, а бідне, забите життям дівча-наймичка”.

Саме у Петербурзі познайомились Антон Чехов і Марія Заньковецька. Чехов вперше побачив актрису під час гастролей у Москві у ролі Софії (“Безталанна”), і ще до знайомства у листі до брата він написав: “Заньковецька – страшна сила!”. Дружні стосунки продовжувались між ними і тоді, коли трупа переїхала до Москви. Саме там Чехов написав 12 січня 1892 року листа до Марії аньковецької, з якого стає відомо, що саме Антон Павлович допомагав актрисі у створенні костюму до ролі циганки Ази, письменник також повідомляв актрису про свої справи, про те, що їде до голодуючих. Це єдиний лист Чехова до Заньковецької, який зберігся, адже листування між письменником і актрисою загинуло під час пожежі у Заньках. А у цих листах йшлося про наміри Чехова купити маєток біля маєтку Заньковецької на Чернігівщині і створити для неї п’єсу.

1887 року, з не меншим успіхом, пройшли виступи в Москві. Раніше вже було зазначено, що в цей час український театр довів на ділі, що він може стати як рівний з російським, а в дечому перевищити його. Справа в тому, що на той час ще не існував московський Художній Театр (з’явився у 1888 pоці), що склав собою перший акторський ансамбль психологічно-натурального напрямку, але такий вже був складений на той час Марком Кропивницьким. Тому недармо трупу назвали українськими «Майнінґенцями», бо там ансамблеві принципи стояли дуже високо.

Майже 20 років працювала Заньковецька у різних трупах. У 1905-1906 роках вона з трупою Миколи Садовського виступає в Галичині і знову з величезним успіхом. А вже у 1907, Микола Садовський засновує в Києві перший український постійний театр, і Заньковецька вступає до трупи, працюючи там до 1911 року. У 1908 році святкує свій ювілей (25 років на сцені), що за, означенням Сергія Єфремова обернувся на свято єднання свідомої України з народом.

Актриса стає уособленням всього найкращого в українському театрі. Цьому сприяли не тільки талант, а й людські її якості: весела вдача, почуття гумору в складних життєвих обставинах, прагнення у всьому сприяти молодим талантам і у творчості і у матеріальних питаннях. Вона взагалі надає матеріальну дорогу всім, хто до неї звертається: надсилає гроші, дарує театральні костюми, робить посаг молодим актрисам. Почуття, якими жила в цей час Заньковецька, геніально перетворювались у почуття її героїнь на сцені. Це підсилювала її емоційну енергетику, якою вона захоплювала глядачів.

Але її особисте життя стає все болючішим: постійні зради Миколи Садовського, сварки, спроби вкоротити собі віку. А потім саме вона, жінка, йшла на шляхетне примирення з коханим, як це було зокрема 1899 року у Києві на виставі за участю М. Садовського: вона з першого ряду партеру піднесла актору білу троянду любові. Після цього була ще одна важлива подія в їхньому житті, яка їх об’єднала: Микола Садовський привіз до Марії Заньковецької свого малого сина Юрка. Актриса не мала власних дітей, адже ще в молодості її чоловік Олексій Хлистов, через безпідставні ревнощі, сильно штовхнув її, коли вона була вагітна. Маленький Юрко став їй рідним, вона з любов’ю ним опікувалась, а хлопчик називав її мамою.

Симон Петлюра, який був окрім інших його заслуг, театральним критиком, вміщуючи статтю про Заньковецьку з нагоди святкування її 25-літнього ювілею, епіграфом поставив слова російського письменника Антона Чехова: «Для генія не існує смерть і лише сама смерть наполовину». Ці слова повністю відносяться до Заньковецької — вона жила у вічній юності, не маючи жодної «духової старости».

“Могутній талант, який зробив би честь найкращій європейській сцені”, — саме так писав про Марію Заньковецьку Симон Петлюра.

1917 року трагічна подія – смерть матері спричиняє тяжку хворобу актриси. І в той же час відбуваються революційні катаклізми, які акторка сприймає критично. 1918 року Панас Саксаганський, рідний брат Миколи Садовського запрошує її працювати в Державному Народному театрі у Києві, яким він керував. Віддана праця Марії Заньковецької тривала протягом чотирьох років, у той складний час, коли влада постійно змінювалась і завершилась 15 грудня 1922 року святкуванням 40-річного ювілею актриси.

Свій останній притулок мандрівна зірка українського театру знаходить під дахом будинку у Києві по вулиці Великій Васильківській, 121, де раніше жила родина її рідної сестри Лідії.

4 жовтня 1934 року на просценіумі київського оперного театру (вщерть заповненого глядачами, адже незабаром має розпочатися вистава опери Россіні «Севільський цирульник»), з’явився відомий український оперний співак Михайло Донець.

«Сьогодні, — говорить він, — після тяжкої недуги померла наша відома акторка Марія Заньковецька. Ім’я її протягом багатьох років було відоме не тільки в Україні, але далеко поза межами її. Пам’ять її прошу вшанувати вставанням».

Зойк несподіванки миттю пронісся залою і всі глядачі мовчки піднялись.

Ім’я Заньковецької дійсно було відоме далеко поза межами її батьківщини. Її порівнювали з відомими акторами світу — Елеонорою Дузе, Сарою Бернар, Джемою Белянчіоні, а своєю творчістю вона доводила трагічне положення жінки-українки, більш того, — все трагічне положення України в пастках царсько-російського режиму.

Підготувала Катерина Білоконь, Перша електронна газета