19 березня виповнилося 90 років українській письменниці-шістдесятниці Ліні Костенко.
Поетичні та прозові твори Ліни Василівни – це must read не лише для школярів, а й для кожного свідомого дорослого українця
Геніальна письменниця завжди йшла напролом, не боялась влади і відкрито висловлювала власну позицію. Навіть коли вона мовчала, замість неї говорили її поезія і проза…
9 маловідомих фактів про Ліну Василівну Костенко, про які ви, швидше за все, не знали.
1. Ліна Василівна народилась у сім’ї вчителів. У 15 майбутня поетеса вже читала Дідро, Платона й Аристотеля.
2. Справжня слава на поетесу чекала після виходу історичного роману у віршах «Маруся Чурай», відзначеного Шевченківською премією.
3. За словами поета Василя Сома, який проживав у одній кімнаті в гуртожитку з Василем Симоненком, його товариш задивлявся на молоду Костенко:
«Ліну Вася Симоненко дуже любив. У них таємна любов була, хоч Ліна старша від нього на 5 років. На неї не можна було дивитися без захвату: жіночна, з лукавинкою в очах – справжня красуня».
4. Як згадує Дмитро Павличко, Ліна Костенко в 20 років була екстравагантною й палила.
5. У 1963 році Ліна Костенко разом з Аркадієм Добровольським написала сценарій до фільму «Перевірте свої годинники», у якому розповідалось про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм зняли 1964 року, але на екрани він так і не вийшов. Остаточний варіант «Хто повернеться – долюбить» так змінили, що письменниця відмовилася від авторства.
6. Ліна Костенко відмовилась від звання Героя України, яке хотів їй вручити Віктор Ющенко, після чого її цитата «Політичної біжутерії не ношу» стала крилатим виразом.
7. Улюблений музичний твір Ліни Костенко – «Реквієм» Верді.
8. У 2005 році Ліна Костенко взяла участь в експедиції до Чорнобильської зони
9. Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська теж стала письменниця. А от син поетеси працює програмістом у Сполучених Штатах. Онучка Ліни Василівни Костенко Ярослава-Франческа Барб’єрі вивчає філософію у Римському університеті «Ля Сап’єнца», де її мама завідує кафедрою україністики.
Ліна Костенко була і лишається гідним прикладом для наслідування!
205 років тому народився Михайло Вербицький – видатний прогресивний діяч, священик УГКЦ і композитор, творець гімну України “Ще не вмерла Україна”.
“Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині”, — говорив колись музикознавець та композитор Станіслав Людкевич.
Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його аматором.
Він є автором музики до найголовнішої пісні країни – гімну.
Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло отця Михайла (або йому було замовлено перемишльською “Громадою”) написати патріотичну пісню.
Початок 60-х років ХІХ століття відзначалося пожвавленням духовного життя в Галичині. Польська молодь носила “рогатувки”, польскі чобітки”, емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —”Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й молоді українці, вони вбиралися в червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки, а от бойової патріотичної пісні не було.
І от у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, з’явився патріотичний вірш поета з Бориспіля Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби високопатріотичним змістом і легкістю форми. Спочатку він представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі, а згодом, щоб усі члени “Громади” могли заспівати разом, зробив з неї хорову композицію.
Урочисто заспівали “Це не вмерла Україна” хором, але ще не в якості гімну (це відбудеться через рік) в Перемишлі 1-го липня 1864 року.
“Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить” – таку рецензію написав Пантелеймон Куліш.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.
Михайло Вербицький народився на Надсянні (Явірник Руський, Сяноцький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині це Польскі землі) в родині греко-католицького священика. Коли Михайлу виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним та його молодшим братом надалі опікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський – один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.
У 1828 році Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав, навчався і Михайло. Побачивши великі успіхи хору отеці Іван запрошував для роботи із хором провідних композиторів та диригентів.
В 1833 Вербицький вступив у Львівську духовну семінарію. Віе керував семінарським хором опанував гру на гітарі. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберіглося створене ним “Поученіє Хітари”, яке стало першим таким посібником в Україні.
Михайла двічі виключали з семінарії через “веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви”. Втретє Михайло припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю. Перша дружина — австрійка Барбара Сенер, померла через рік після одруження, залишивши Михайлу сина Івана. Ще перед закінченням семінарії Михайло Вербицький вдруге одружився, але нова дружина теж невдовзі померла, народивши сина Андрія.
Навчання Михайла Вербицького в семінарії проходило мляво. У 1837 р. він кинув богослов’я. Михайло Вербицький одружився, але сімейне щастя митця було недовгим. Через рік жінка померла, залишивши його із сином-немовлям.
Обтяженому сім’єю – двома малюками, та ще й без дружини, Вербицькому жилося вкрай нелегко. У період, коли він розставався із семінарією, доводилося заробляти на хліб уроками музики у приватних домах, викладав спів у вірменському монастирі бенедиктином, диригував хором Ставропігійського інституту.
У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича “Мир вам, браття, всі приносим”. Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час “Весни народів” 1848—1849 років.
Тільки в 1850 році Вербицький нарешті зміг закінчити Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Він дістав посаду в с. Завадові, далі — в с. Залужа-Стрілки, а в 1852 р. став священиком невеликого села Млини, Яворівського району, біля Перемишля, де жив до самої смерті. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця, в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію.
Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші.
З відкриттям у Львові театру “Руська Бесіда” в 1860 композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”. Твори Вербицького приблизно до Другої світової війни становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів. Важко назвати будь-який концерт чи святковий вечір того періоду на якому б не звучала його музика. Композиції Вербицького міцно увійшли у практику домашнього музикування, витіснивши звідтіль низькопробні зразки зарубіжного бюргерського мистецтва. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів.
В останні роки життя композитор вчителював, писав статті і музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млинах (наразі це землі Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика.
Друг Вербицького, пропаґатор хорового співу в Галичині й на Буковині Іван Сінкевич писав у своїх спогадах, що композитор жив самотньо, позбавлений затишку. Маючи напрочуд веселу вдачу і снагу до життя, був змушений жити у далекому сільському закутку, майже ізольованому від культурного життя. На обідньому столі у композитора дуже часто не було нічого, крім яблук.
Лариса Косач – геній української літератури, що входить в умовну тріаду Шевченко-Франко-Українка. Її вірші вчать ще змалку, тож здавалось би, що ми знаємо про цю поетесу все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато дискутують… Принаймні, однозначно більше, ніж, скажімо, про її матір – ще одну визначну поетесу Олену Пчілку. Та насправді ми зовсім не знаємо Українки. Тож зараз я спробую трішки пролити світла на життєві таємниці феномену, який можна назвати «Ucrainka incognita».
Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індиго.
А, може, вона такою і була? В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – і дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.
Мало хто знає, але попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.
Леся мала ще старшого брата, Михайла. Їх в сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність. Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі. До 5го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою. Аргументувала це небажанням російського впливу на свою доню. Таке ставлення до дочки легко зрозуміти, знаючи характер самої Пчілки. Її боялись навіть чоловіки, а Євген Чикаленко казав: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».
Мало хто знає, але свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова?
Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».
Мало хто знає, але Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь»?
І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін! Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь» аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній мовний запас — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.
Мало хто знає, але Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», не відповідав Лесі взаємністю.
Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…» Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.
Мало хто знає, але деякі дослідники творчості Українки вважають, що у неї був роман з іншою видатною жінкою того часу – Ольгою Кобилянською.
Леся і справді підтримувала тісні взаємини з Кобилянською, проте їх радше можна назвати дружніми, аніж любовними. Прихильники теорії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію поетеси такий висновок роблять із листувань, де Українка часто називає Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Також стверджують, що схожі мотиви проглядаються в драмі Лесі «Блакитна троянда», яка до слова, в першій редакції мала назву «Нічні метелики».
Мало хто знає, але збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство.
Хочу навести кілька цитат, які мене особисто вразили:
«Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли обіцяла».
«Zк тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я «перетомлюся», «виснажуся», «покладу всю силу»… Чи не значить же се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? То вже б краще вони мені не говорили сього! Бо так виходить якесь «внушение», і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я “ні до чого”».
«Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть».
«Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. У кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє ″щось″ дає барву цілому почуттю».
Мало хто знає, але хворобливу і тендітну Лесю Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві».
Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.
Мало хто знає, але існує астероїд, названий на честь поетеси.
Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року.
Мало хто знає, але в останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору.
Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси.
Недавно, 18 січня, виповнилося 151 років з Дня народження одного з найвідоміших галицьких та українських художників – Івана Труша. Своїми знаннями про митця поділилася завідувачка сектору зв’язків із громадськістю Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові – Людмила Співак.
Іван Труш, студент Краківській академії
1. Народився художник 18 січня. Часто в мережі, зокрема у Вікіпедії, розповсюджується інформація, що Труш народився 17 числа.
2. Іван Труш був мандрівником і любив багато подорожував. Подорожував художник за власні кошти, що на той час – рідкість. Окрім українських Криму і Карпат, Труш побував у таких країнах, як Єгипет, Палестина та Італія.
Венеція
3. Іван Труш намагався не малювати випадкових людей, він мав знати щось про людину – відтворював характер. Таким була його принциповість.
4. Леся Українка вперше позувала до портрета саме Івану Трушу. Це був далекий 1900 рік, до того її ніхто не малював з натури, адже вона була хворобливою і їй важко було позувати. Коли художник повернувся до Львова, то створив репліку.
Леся Українка
Один з цих портретів мав потрапити у приватну колекцію польського графа. Лесі не сподобався факт, що її портрет потрапить у приватні руки і вона просила його знищити. Труш пообіцяв зробити це, але просто заховав портрет. Фактично, про існування другого портрету протягом 50 років нічого не було відомо. Портрет цінний ще тим, що Лесю Українку з натури малювали тільки двічі: Труш і через 4 роки Фотій Красицький. Климентій Квітка, чоловік Лесі, вважав, що полотно Труша це взагалі найкраще її зображення.
5. Леся Українка познайомила Труша з майбутньою дружиною – Аріадною Драгомановою. Через чотири роки після цього вони одружилися. На сьогодні відомо про 10 портретів дружини, які намалював Труш.
6. Іван Франко та Іван Труш були друзями. Загалом, Труш намалював 10 портретів Франка. До речі, ті портрети Франка, які зараз репродукуються у підручниках, фактично всі належать Трушеві. Знавці вважають, що художнику вдалося найкраще передати зовнішність і внутрішній світ Івана Франка, адже вони були найкращими друзями.
7. Минолоріч під час мистецького проєкту до 150-літнього ювілею художника «Відомий і невідомий Труш», у Львові вперше за багато років «зустрілися» портрети сім’ї Грушевських: Михайла, Марії та їхньої доньки Катрусі. Портрет дитини належить Музею Михайла Грушевського в Києві. Цей портрет Михайло Грушевський замовив на триріччя своєї дівчинки. Доля Катрусі була доволі складною.
Портрети Михайла,Катерини та Марії Грушевських роботи Івана Труша
8. Український філолог та політично-громадський діяч Іларіон Свінціцький замовив у Труша картину зі зображенням сосни. Це триптих, на якому зображене маленька, доросла і зріла сосна. Життя дерева Труш трактував як життя людини.
Митець виконав десятки ескізів сосен, хмар, пнів. У цих начерках прочитується філософське трактування образу дерева як символу життя та особливого зв᾿язку людини з природою.
Праця над образом самотньої сосни затягнулась на довгі цілих 16 років.
Іван Труш “Сосна Триптих”, 1925-1941 рр. Зі збірки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
9. Івана Труша вважають імпресіоністом, хоча сам художник називав себе реалістом.
10. Він залишив 6000 робіт, серед них лише 350 портретів.
11. Свій будинок художник збудував сам. Кредит за нього він платив 40 років, виплатив за рік до своєї смерті.
12. Рослини і квіти в саду Труша не були посаджені абияк: спочатку він створював композицію у себе в голові.
Тремібітарі
13. Останні десять років свого життя Іван Труш жив у тиші – він оглох.
14. Улюблені квіти митця – настурції.
15. За день до смерті він ще малював картину: це був кримський мотив.
16. Усі натюрморти в творчості Івана Труша мають філософський зміст.
Володимир Івасюк був не тільки автором 107 пісень, але також і їх виконавцем. Його пісні переносяться з покоління в покоління і вже вважаються народними.
Ми вирішили зробити добірку найпопулярніших пісень Івасюка.
“Я піду в далекі гори”
Цю пісню Івасюк написав 1968 року, будучи студентом Чернівецького медичного інституту. У різний час пісню виконували Василь Зінкевич, група “Плач Єремії”, Русичі, Марія Яремчук “Квітка Цісик” та інші.
“Водограй”
Написав композицію Івасюк в 1970 році. У виконанні Назарія Яремчука і Мирослави Єжеленко “Водограй” став найкращою піснею СРСР на конкурсі “Пісня-72”.
https://www.youtube.com/watch?v=qRfUcz_fXMk
“Червона рута”
Композиція була випущена 1 січня 1971 року. Саме ця пісня стала однією з найбільш популярних українських пісень у світі, “облетіла весь світ і стала супер-хітом останніх сорока років”.
https://www.youtube.com/watch?v=djVp-CsKjSQ
Варто відзначити, що її не лише переспівали велиа кількість виконавців пост-радянських держав, але і навіть футбольні вболівальники.
20 лютого 1694 р. від сухот у 54-річному віці помер герой Відня, особистий перекладач австрійського імператора із турецької мови, «цісарський придворний кур’єр» у Туреччині; засновник першої в Європі мережі кав’ярень, автор «кави по-віденськи» Юрій Кульчицький.
Та про все по порядку. Село Кульчиці, що на Львівщині, дало світові трьох гетьманів: Петра Конашевича-Сагайдачного, Марка Жмайла-Кульчицького, Павла Павлюка (Бута). Нащадок Сагайдачного шляхтич Юрій Франц Кульчицький походив із родини українських шляхтичів православного «руського» роду Кульчицьких-Шелестовичів, які мали власний герб «Сас», із села Кульчиці, що на Львівщині. 20-річним Юрко подався на Січ. Тямущий юнак знав латину, німецьку, польську, румунську, угорську, тому Сірко наказав записати козака до школи тлумачів – майбутніх дипломатів, розвідників, перекладачів. Там вивчив Юрко мовні тонкощі татарської й турецької, дипломатичні хитрощі. Сірко призначив Кульчицького консулом на Микитинській Січі, а туркам сіллю в оці була наша Січ.
У ніч на Різдво 1676 р. виступили 15 тисяч яничар Магомета ІV і 40 тисяч татар. Переконаний у своїй перемозі, турецький султан написав бундючного листа, а Юрій Кульчицький за завданням Сірка дав знамениту відповідь. Тому часом і називають Юрком знаменитого писаря, зображеного І. Рєпіним у «Запорожцях».
Козаки гнали нападників аж до Бахчисараю. В одному з боїв Кульчицький потрапив у полон. Турок-господар відзначив розум січовика і поставив спочатку бухгалтером, потім своїм помічником. Філія господарської компанії була у Білгороді. Юрій викупився, працював перекладачем Орієнтальної компанії, яку заснували віденські купці під патронатом цісаря Леопольда І. У 1678 р. Кульчицький відкрив власну торгову компанію у Відні. Викупив Юрій з неволі кохану Одарку, одружився, чекав сина.
Та 14 липня 1683 р. 200 тисяч шабель армії турецького султана Ахмета ІІ оточили Відень. Сумна доля чекала австрійську столицю і 16 тисяч її захисників. Порятунком могли бути тільки війська німців або поляків, але як їх покликати? Через облогу могла пройти відважна людина, яка добре знає мову та звичаї турків. Може, Юрій Кульчицький? Що ж, на п’ятому десятку на небезпеку не нариваються, але козаки за спини не ховаються – погодився.
13 серпня Кульчицький, переодягнувся і видаючи себе за турецького купця, разом із сербом Джордже Михайловичем вночі пробрався до османського табору, а вдень, наспівуючи турецьку пісню рушив поміж ворожими шатрами. Він удавав із себе купця, який займається доставкою провіанту і обурюється апетитом турків. Навіть ага повірив переодягненому віденцю і запросив його з супутником погрітися до свого шатра. Проте в одному з придунайських сіл Ю. Кульчицького та його супутника селяни прийняли за справжніх турків і ледве не вбили.
Він добрався до війська князя Лотаринзького, покликав на допомогу війська Яна Собезького і два загони запорожців. 12 вересня силами Карла V і польського короля Яна Собеського турецькі війська були розбиті. Столицю Австрії врятовано. Із рук графа Штаренберга Кульчицький одержав срібну медаль, грошову премію та кам’яний будинок у центрі району Wieden. Крім того, Кульчицькому надали право самостійно взяти собі в нагороду частину захопленого трофейного майна, і він вибрав 300 мішків кави. «Тобі треба верблюдячий корм? Забирай усі сто возів, бо ми їх у річку хотіли викинути».
Щасливий Юрій мчить додому, тепер Одарочка йому буде каву готувати, а синок народиться – буде батьковою медаллю бавитися.
Чорнішою за каву виявилася звістка: від турецької бомби загинула Одарка і ненароджений син. Від почутого, від ран, отриманих у бою, поточився козак. Доглядала за ним Марія Уршуля: вилікувала від ран тілесних і сердечних. Одружився Кульчицький з австрійкою.
В ознаменування заслуг Кульчицького міська рада Відня подарувала йому будинок у районі Леопольдштадт і звільнила його компанію від податків на 20 років; 10 січня 1684 року Кульчицький був призначений особистим перекладачем з турецької мови австрійського імператора і отримав посаду «цісарського придворного кур’єра» у Туреччині. У 1684 р. у Відні та Зальцбурзі вийшла книга українця. В оригіналі книжка мала назву Wahrchafte Erzaelung, welcher Gestalt in der aengstichen turk. Belagerung etc. Durch das Feindlich Lager gedrungen, und die erste Kundschaft zuruck gebracht worden» (Wien und Saltzburg: I.B. Mayr, 1684). Вона стала справжнім «бестселером», нею зачитувалося багато поколінь вдячних австрійців і йшли за автографами.
Спочатку Кульчицький розносив чорну турецьку каву без цукру вулицями міста в горнятках на таці, продавав порцію кави по крейцеру за філіжанку. Віденці слухали гірку розповідь січовика і запивали гірким плином… Згодом Юрій почав додавати в напій цукор та молоко – так народилася кава по-віденськи.
Кав’ярня Юрія Кульчицького «Під синьою пляшкою»
Кав’ярня «Під синьою пляшкою» була декорована у турецькому стилі, а на знак перемоги до віденської кави подавались рогалики у вигляді османського півмісяця, які випікав Пітер Вендлер. Рогалики Вендлера набули великого поширення в Австрії і у 1770 р. у Франції після переїзду туди Марії-Антуанетти, дочки австрійського імператора і дружини Людовика XVI, стали відомі на весь світ як круасани.
Рисунок найстарішої віденської кав’ярніСвітлина 1910 року. Відень
Помер герой Відня і засновник першої в Європі мережі кав’ярень 20 лютого 1694 р. від сухот у 54-річному віці. Його було поховано з великими почестями на центральному кладовищі Відня поблизу собору Святого Стефана.
І живе в США у Янг-Тауні професор історії – праправнук козака, який навчив Європу пити каву по-віденськи.
Ще у 1862 р. одну з віденських вулиць було названо на честь Юрія-Франца Кульчицького — Kolschitzkygasse. До цього часу у Відні на вулиці Фаворітенштрасе існує кав’ярня з промовистою назвою «Grand Cafe Zwirina zum Kolschitzky», а у 1885 р. на висотi першого поверху, на кошти місцевого кав’ярника Карла Цвіріни вiдкрито бронзову статую Юрiя Кульчицького в турецькому одязi, який нагадує про його славний подвиг. У лiвiй руцi вiн тримає тацю з фiлiжанками, а в правiй кавник, з якого наливає каву у фiлiжанки. З правого й лiвого боку видно турецькi хоругви i зброю. На обличчi Кульчицького типовi козацькi вуса. Цей пам’ятник автор виконав безкоштовно в ливарнi Гернiка за проектом вiденського скульптора Емануїла Пенделя.
У Відні щорічно у жовтні власники кафе прикрашають вітрини своїх закладів портретами Юрія Кульчицького на знак пошани до народного героя і колишнього керівника віденського цеху продавців кави.
Пам’ятник Кульчицькому у ВідніЮрій Кульчицький. Відень, мозаїка у районі Фаворітен, вул. Лаксенбург, 1-5
Катерина Білокур є представницею “наївного мистецтва”, до якого відноситься група художників, які не здобули академічної освіти, проте стали частиною загальної художньої історії.
Картина “Натхнення” художника М.Малинка на якій зображена Катерина Білокур за роботою
Художниця протягом всього життя виборювала право малювати. Її біографія, ймовірно, могла б стати сюжетом до голлівудського фільму. Адже до школи Катерина Білокур не ходила, вчилась писати і читати самотужки. В дитинстві збирала з печі вуглинки й розмальовувала стіни, потайки забирала олівці брата і прикрашала квітами зошити. Подорослішав, замість того, щоб займатись хатньою роботою, тікала в поля і малювала – часто на звичайному полотні, яке прала, аби малювати знову. Пензлики робила сама, фарби також з настоїв буряка, бузини, калини. Усе сама, ніхто не вчив.
Пізніше, через відсутність атестату, Катерина Білокур не змогла вступити до художнього технікуму, вона навіть залишила на подвір’ї закладу свої роботи, та нажаль, вони не переконали приймальну комісію. Сватам відмовляла, бо гадала, що через сімейні клопоти не зможе малювати, а у 34 роки наслухавшись докорів батьків, вирішила втопитись. На щастя, її вчасно побачила мати і зупинила, та невдала спроба самогубства у крижаній воді, до кінця життя давала про себе знати болями в ногах.
Добра і пробачлива Білокур переживала всі труднощі з гідністю все своє життя. Навряд чи вона могла мріяти про те, що такий, всесвітньо відомий художник, як Пікассо, назве її генієм. Це сталося, коли їй виповнилось більше 50-ти років. Але до цього, простій селянці Катерині, довелося багато пройти.
1954 року на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: “Цар-Колос”, “Берізка” і “Колгоспне поле” – були внесені до експозиції радянського мистецтва і принесли їй світову славу.
Саме на цій виставці її картини побачив Пабло Пікассо, який був вражений талантом української художниці. Він сказав: “Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!” Він порівнював Катерину з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Сандлі.
“ПІОНИ” (1958)“НАТЮРМОРТ З КОЛОСКАМИ І ГЛЕЧИКОМ” (1958-1959)
Наразі творчість Катерини Білокур належить до найкращих надбань української культури XX століття.
Цього дня 103 роки тому у Львові помер Іван Франко
Про смерть письменника було оголошено в газеті “Діло” через два дні:
“Ангел смерти злетїв на українську землю, щоб замкнути очи на вічний сон найбільшому з сучасних синів України. Настало для нас велике свято суму…”.
Іван Франко. Фото 1912 р.
Франко довгий час хворів. На початку 1916-ого стан його здоров’я значно погіршився. У лютому того ж року Франка поклали до львівського шпиталю Українських cічових cтрільців на вулиці Петра Скарги.
Поширений міф, начебто Франко нездужав на венеричну хворобу, зокрема найчастіше називають сифіліс. Однак у 1990-их вчений-медик та авторитетний лікар Дмитро Луцик спростував цю думку, назвавши причиною смерті письменника “деформуючий ревматоїдний поліартрит, який ускладнювали інші дрібні захворювання, злиденні матеріальні умови, посилена творча праця, ув’язнення та холод”. Медик підтвердив, що хвороба викликала у Франка зміни кори головного мозку та паралізувала кисті рук. А лікування препаратами наперстянки ніяк не стримувало прогресії патології, а, навпаки, зумовлювало галюцинації.
За два тижні до смерті Франко знайшов у собі сили і пішов додому через все місто у супроводі племінника. Біля письменника в останні години та дні не було найрідніших: сини воювали на фронтах, дочка поїхала до Києва, дружина була у психлікарні.
Іван Франко в Приюті УСС серед пацієнтів-вояків
Ось як згадувала день смерті Франка його приятелька, дружина етнографа Осипа Роздольського – Ольга:
“Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.
Щедрий вечір 1916-го в притулку Українських січових стрільців у Львові. У центрі сидить Іван Франко.
Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою.
…В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен (вчитель, – ред.), зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. “Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя”.
Квітка Цісик народилася і жила у США, але родом вона з України. Вона співала з Вітні Х’юстон, Майклом Джексоном та іншими світовими зірками. А ще – озвучувала реклами популярних брендів, писала пісні для фільмів, за одну з яких навіть отримала Оскар. При цьому Квітка не забувала про своє коріння, розповідає Радіо Максимум.
4 квітня Квітці Цісик виповнилося б 67 років. Уже понад 20 років геніальної співачки немає з нами, але її пісні живуть у серцях мільйонів шанувальників усього світу.
Хто така Квітка Цісик: біографія
Квітка Цісик має українське, а точніше – львівське коріння. Батько майбутньої зірки був скрипалем, а мама працювала в банку. Уся її родина жила у Львові та була знаною інтелігенцією у місті. У 1944 році батьки Цісик, втікаючи від радянської влади, переїхала спочатку в Німеччину, а потім оселилися у США. Співачка народилася вже у Нью-Йорку – 4 квітня 1953 року.
Цікаве, що її повне ім’я – Квітослава, рідні називали її Квіткою, а в американському шоу-бізі вона стала відомою під псевдонімом Кейсі.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
З дитинства дівчинка навчалася грати на скрипці, співала в хорі та була пластункою. Квітка закінчила консерваторію в Нью-Йорку, хоча вже під час навчання вона була змушена шукати додаткові можливості заробітку. Її помітили продюсери – і Квітка Цісик стала однією з найвідоміших і найдорожчих виконавиць джинглів до рекламних роликів.
Голос звучав у рекламних кампаніях “Coca-Cola”, American Airlines, “McDonalds”. Упродовж 16 років вона була офіційним голосом автомобільної компанії Ford. Американці і досі пам’ятають музичний джингл “Have you driven a Ford lately” у виконанні Кейсі Цісик. За це Ford дарував їй автомобілі, хоча зірка їздила на спортивному Jaguar. Вона, до речі, обожнювала шалену швидкість, при цьому любила кінні прогулянки.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Цісик мала колоратурне сопрано, тому з легкістю експериментувала зі стилями – від джазу до класики. Вона чудово виконувала і попсові пісні, і в оперні партії. Крім того, Квітка Цісик володіла технікою, поширеною у Карпатах – “білим голосом”.
Недивно, що українку помітили інші зіркові артисти та запрошували її до співпраці. Так, Квітка Цісик співала на бек-вокалі у Вітні Х’юстон та Майкла Джексона, а ще допомагала записувати альбоми відомим співакам – Майклу Болтону, Бобу Джеймсу, Роберту Флеку та іншим.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
У 1978 році пісня “Ти осяюєш моє життя“, яку Квітка Цісик виконувала в однойменному фільмі, отримала Оскар і “Золотий глобус“. Вона також була номінована на “Греммі” у категорії “Пісня року”. У стрічці Цісик виконала всі жіночі партії, але через конфлікт з режисером її прізвище вирізали із титрів…
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Квітка Цісик та Україна
У далекій Америці Квітка Цісик ніколи не забувала про Батьківщину своїх батьків. Однак в Україні співачка побувала лише раз. Сталося це в 1983 році: разом з мамою Квітка приїхала у Львів. Поїздка була таємною, адже в СРСР на Цісик існувала заборона, оскільки у її репертуарі були пісні УПА та січових стрільців. Зірка мріяла дати концерт у Львові після проголошення незалежності, але не судилося…
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
В еміграції Квітка Цісик записала і випустила власним коштом два україномовні альбоми з народними творами, піснями Володимира Івасюка та інших композиторів – “Квітка” (1980) і “Два кольори” (1989). Це обійшлося їй у близько 200 тисяч доларів. Під час запису платівок акомпанувала Квітці її рідна сестра Марія, а правильну українську вимову ставила мама.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Обидві платівки у 1990 році були номіновані на премію “Греммі” в категорії “сучасний фолк”. В Україну вони потрапляли здебільшого контрабандою, люди перезаписували пісні і передавали один одному.
Ще ніхто і ніде так не заспівав пісні мого друга Володимира Івасюка, як це зробила Квітка, – казав Назарій Яремчук.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
За своє життя Квітка Цісик дала єдине інтерв’ю українською мовою, яке записав керівник музичного ансамблю “Червона рута” Олександр Горностай. Йому вдалося зустрітитися зі співачкою в 1992 році під час візиту до США.
Вона була хороша, метка, проворна, цікава, доброзичлива, щира… Видно, що американське життя мало свій відбиток, а от родинний момент – ця українська ментальність – у неї зберігся, – розповідав опісля Горностай.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Особисте життя Квітки Цісик
Геніальна співачка була двічі одруженою, і обоє її обранців теж були музикантами. Першим чоловіком Квітки Цісик став Джек Кортнер – відомий джазовий музикант, композитор-аранжувальник та продюсер. Він був старший за неї на 14 років, у шлюбі з ним Квітка прожила всього рік.
Другим чоловіком зірки став Едвард Ракович – відомий інженер звукозапису, який працював з Мадонною, Джорджом Бенсоном та іншими.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
У другому шлюбі Квітка народила сина Еда-Володимира, який також став музикантом.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
1991 року співачці вперше поставили діагноз рак грудей. Лікарі давали їй кілька місяців життя, але Квітка Цісик боролася з хворобою довгі сім років, проходячи виснажливі курси хіміотерапії і не припиняючи плідно працювати. Зірка померла в 1998 році у віці 44 роки, всього за 5 днів до свого 45-річчя. Така ж недуга забрала її маму та сестру.
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Найкращі українські пісні Квітки Цісик
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Історія геніальної Квітки Цісик, яка була голосом Ford та співала з Вітні Х’юстон
Видатний український композитор Ігор Білозір народився 24 березня 1955 року в районному містечку Радехів, що на Львівщині. Був четвертою дитиною в сім’ї. В старших класах вже намагався писати музику, мав шкільний ансамбль, грав на весіллях. Своє майбутнє хлопець вирішив пов’язати з музикою.Творчість Ігоря Білозора називають одноголосно: «недоспівана пісня». Якби дожив до свого 63-річчя, написав би не одну мелодію до віршів, вистав; напевно, створив би мюзикли, може, навіть оперети, бо починав працювати і в цій царині.
Однак тоді, на початку 2000-х, талановитий галицький композитор раптом не знайшов підтримки серед влади та меценатів, здавалось, його успіх і популярність різко впали. Хтось спостеріг, що митець все частіше заглядав у чарку, хтось поспішав простягти руку допомоги, а інший ще більше заводив «побратима» в пастку. Все обірвалося на трагічній ноті… Дух Ігоря Білозора постав на Личаківському цвинтарі в постаті білосніжного ангела, створеного братами Сухорськими та Костянтином Малярчуком.
Український мелос жив у ньому і виходив десь зсередини. Завжди чемний у спілкуванні, а на репетиціях – вимогливий до деспотизму. У житті лірик, любитель казок і природи. У творчості – часто спонтанний. Вразлива, тонка, чуттєва натура. Мав дуже багато друзів – і це стало для нього фатумом.
Був глибоко духовною, набожною людиною. Часто дивився на світ очима дитини. Малим хлопцем гордився з того, що його покійні нині батьки називалися Йосиф і Марія – «як у Ісуса».
З Мамою в Радехові. Початок 1960-их років
Був дитям природи, вона прислухалася до його думок. «Пригадую, як ми гастролювали в Канаді, – розповів народний артист України Мар’ян Шуневич. – Повели нас в такий величезний супермаркет, стоїмо на другому поверсі, а внизу у фойє величезний фонтан… Раптом цей фонтан перестає діяти. Ігор до мене повертається і каже: “Мар’яне, мені аж страшно стало”. Я запитав чому, а він каже: «Я собі тільки подумав: “А що би було, якби він перестав діяти?”» – (сміється). – Коли в нас були концерти на стадіонах і насувалися хмари, він завжди казав: “Хлопці, чого ви боїтеся, я все розжену”. І мало коли таке було, щоб нам перешкодив дощ».
1969 рік. Перший шкільний ВІА Ігоря Білозіра – Богдан Білозір, Андрій Приступа, Славко Шаблій, Ігор Білозір
Хлопці з автобусного заводу
Це був дуже романтичний юнацький час… Стали популярними обласні фестивалі, конкурси художньої самодіяльності. Зазвичай при різних організаціях, заводах збиралися юні аматори та шукали творчих поштовхів: абсолютний романтизм.
Роман Лозинський тоді був скрипалем Львівської консерваторії та мав свою музичну групу. «В мене був дуже добрий колектив, бо – випускники львівської “десятирічки” ім. Соломії Крушельницької, а тепер вже студенти консерваторії, – ми захоплювалися тоді естрадною музикою, найкращими світовими взірцями. На одному з обласних конкурсів у Львові ми зайняли перше місце. Йшов відбір і раптом чую: такий вокал звучить! Я саме такий шукаю і вже рік не можу знайти. “Це, – кажуть, – хлопці з району приїхали”. Я відшукав керівника. Ним був тоді Ігор Білозір», – розповідав Роман Лозинський.
Середина 1980-их. З Оксаною і Андрійком.
Отже, тоді Ігор Білозір уже був одружений з Оксаною Розумкевич (Білозір), жив у Львові та працював на автобусному заводі, відродивши там самодіяльний колектив «Ритми Карпат». Коли при Львівській філармонії розпався вокально-інструментальний ансамбль «Ватра» (колишній «Ровесник») під керівництвом Івана Поповича, «хлопці із автобусного заводу» пройшли суворий відбір художньої ради, яку очолював тодішній директор філармонії Микола Кулій, і зайняли вакантне місце. Так з’явилася нова «Ватра» під проводом студентів консерваторії Ігоря Білозора та Романа Лозинського. Останній, хоч і співпрацював доти ще з одним відомим колективом «Арніка», перейшов до ватрівчан разом із сестрою Мартою, яка, як і Оксана Білозір, була солісткою ансамблю.
1979 рік У програмі « Ширше коло». Ігор грав на ударних інструментах
«Створилося таке творче ядро, абсолютно юнацьке, яке з великою вірою і надією в щось добре почало співати, – згадував за рік до своєї смерті Роман Лозинський. – Ми зійшлися на народній пісні, любов до неї нас об’єднала, а разом з тим хотілося її популяризувати, бо тоді ми фізично відчували брак українського в ефірі. Пішов перший поголос, перші концерти самодіяльності – і ми почали відчувати, що переростаємо зі самодіяльного колективу у професійний. Ігор був надзвичайно вимогливим до вокалу – голос мав бути правдивим і, напевно, досі в українській естраді такого вокалу немає, який створив Білозір. А я був прихильником більш сучасних течій, і ми на цьому фоні почали експериментувати», – розповідав музичний керівник «Ватри» Роман Лозинський.
ВІА «Ритми Карпат» 1977 рік
ВІА Львівської філармонії, як згадує тодішній його учасник Андрій Береза, починав без костюмів, інструментів і грошей. Згодом це став ансамбль впізнаваний і улюблений чи не в усьому Радянському Союзі. З гастролями були на Далекому Сході та в Середній Азії, в Москві, Сибіру, на Сахаліні, двічі виступали для «обмеженого контингенту» в Афганістані (і там не бракувало українських хлопців), побували в Чорнобилі. «За той період ми дали близько 5 тисяч концертів», – підсумувала якось Оксана Білозір.
«Ми працювали без спочинку. Білозори обоє постійно зайняті на репетиціях, нема часу варити їсти… Тато Ігоря їде з Радехова зі сітками, торбами… А той соромився. То ж був час, коли ми по 15 копійок на каву збиралися. Відразу ті торби на репетиції: «Дивіться, нам тут щось привезли». Якось йому тато шапку з лисиці привіз. Дорогу. Ми таких не мали. А він ніяковів, як хлопчисько, якого беруть за руку, а він пручається, щоби не подумали, що «мамин синочок». Та батьків, рідню дуже шанував, просто то була непоказна любов. Ігор сам був непублічний: він на зйомках в автобус ховався і з вікна спостерігав, як нас знімають», – згадують побратими.
Фатум Ігоря Білозіра: люди добрі і злі
Семикласника із Радехова Ігоря Білозора, який заснував серед школярів гурт «Вікторія» і пробував самотужки писати пісні, записала і «прокрутила» по Львівському радіо редактор музичних програм Марта Кінасевич. Звідси починається вихід у люди…
«На початку 80-х років, коли я вдруге приїхав до Львова, щоби продовжити навчання, я ні з ким не заводив знайомств, – ділиться своєю історією відомий поет-бард Олесь Дяк. – Однак мені дуже пощастило познайомитися з письменником і літературним редактором Львівської філармонії Богданом Чепурком. Я написав на його вірші кілька пісень і він вирішив познайомити мене з Ігорем Білозіром. Це було на концерті «Смерічки» Назарія Яремчука у Львові: під час перерви Чепурко запросив мене на 4-й поверх, у репетиційну тодішньої «Ватри», і там ми зустрілися з Ігорем. Я заспівав йому кілька своїх пісень, а він порадив мені взяти участь в конкурсі, який через місяць відбувався на Львівському радіо. Так, з легкої руки композитора, я тоді став лауреатом третьої премії з піснею «Правда на всіх одна». Відтоді Білозір часто запрошував мене не лише на свої концерти, а й на репетиції, і в цьому я бачу велику його демократичність (напевно жоден керівник гуртів, ансамблів не допускав і зараз не допускає до репетицій будь-кого зі сторонніх). Йшли перепалки, дискусії, проби, серйозні репетиції, а в залі завжди сиділо 10-15 людей», – провадить Олесь Дяк.
Молодий поет-пісняр і багато інших творчих людей тягнулися в товариство Ігоря Білозора: хотілося бути в його колі – колі магнетизму талановитої людини, красивої, спокійної, дуже культурної. З іншого боку, в його товаристві було багато випадкових людей, часто заздрісних, недоброзичливих, а то й таких, які мали завдання контролювати кожен його крок. Серед його друзів, запевняє Олесь Дяк, були й люди з КГБ.
1987 рік. Його «Ватра». Фото: Володимира Дубаса
«В мене перед очима стоїть останній день, коли його побили. Я був в тому товаристві, на літньому майданчику біля «Цісарської кави», – розповів Олесь Дяк. – Знову ж таки товариство. Йому потрібне було спілкування, але, як правило, в таких товариствах постійно чаркуються. Я побув годину-дві і пішов. Це була восьма вечора, а трагедія сталася десь опівночі. Ігор ніколи не мав потреби вступати в конфлікт, хоч і був дуже ранимим та міг легко емоційно вийти з себе, але завжди перший мирився. Просто тоді хлопці, які добре хильнули, почали суперечку із хлопцями, які сиділи за сусіднім столиком, а Білозір став і намагався загладити конфлікт. Отак і вийшло, що він залишився крайнім. Коли словесна суперечка закінчилася на рівні національної культури (бо там сиділи діти і нащадки енкаведистів, в тому числі і син генерала міліції), а Ігор відійшов на сто метрів якраз до дверей нинішньої обласної прокуратури, його наздогнали і жорстоко побили. Той, хто найбільше накаламутив в тому товаристві, просто втік, і Білозір залишився сам», – каже Олесь Дяк.
Ігор Білозір у свій 37-ий день народження. Фото: Михайла Маслія. 1992 рік
Та початок «чорної смуги» в житті керівника найуспішнішого ВІА простежується роком раніше, коли Ігор кинув усі свої зусилля, аби належно відсвяткувати у Львівській опері 20-річний ювілей «Ватри». Виконавці, зокрема, й перші «ватрівчани», погодилися виступати безкоштовно, але треба було оплатити оренду залу. Десятки львівських підприємств на словах погоджувалися бути спонсорами свята, а на ділі «виглядало так, ніби на кар’єрі Ігоря Білозіра уже поставили хрест», – згадує Олесь Дяк.
«Це співпало з непростим часом для «Ватри», коли Оксана Білозір пішла до Києва, часто змінювалися виконавці, втомлювали нескінченні репетиції. Свою роль відіграла зайва чарка. Про Ігоря подумали, що він своє відпрацював», – продовжує поет. Тим часом «Ватру» запросили у закордонний вояж, в одне із містечок США, де вона взяла участь у Фольклорному фестивалі. Окрилений таким успіхом, Ігор, повернувшись, готувався до масштабного звітного концерту «Ватри» на стадіоні «Україна», який мав відбутися восени 2000 року. Але доля хотіла, щоби того ж літа друзі зібралися у цьому місці на концерт-реквієм у 40-й день по смерті композитора.
«Мабуть, не один з владоможців Львова тоді кусав себе за лікті, що не допоміг Ігорю у важкий для нього період, і що не влаштували йому на належному рівні ювілейний вечір», – роздумує Олесь Дяк.
P.S. Липень, 1989-й рік. Ювілейний концерт у Львівській опері. Десять років «Ватрі». Концерт тривав три години і не міг вмістити всього, що надбав ансамбль. Море квітів, подарунків, грамот… Зал плескав Ігорю та його побратимам, стоячи. «А він, урочисто спокійний, гордий, ледь усміхнений, з великою вдячністю та шаною до людей приймав цей вияв любові. А з глибини очей струменів легкий смуток. Що це – відчуття-передчуття тонкої натури..?» (із книжки Зоряни Іленко «Ігор Білозір: недоспівана пісня»).
