Більшості львів’ян відома споруда по вул. Грушевського (колишня Святого Миколая), куди після листопадових бунтів 1848 року, під час яких будівлю університету розбомбила австрійська артилерія, перенесли львівський університет і де зараз містяться біологічний та геологічний факультети Львівського національного університету ім. Івана Франка. Однак не кожен знає, що якби не Перша світова війна, то сучасні студенти могли б навчатися у зовсім іншому будинку.
Львівський університет (1850-1920) на поштівці 1910-х рр.Геологічний та біологічний факультети ЛНУ ім. Івана Франка
У 1913 році відбувся конкурс на спорудження нової будівлі університету, яка мала замінити корпус на вул. Святого Миколая (сучасній Грушевського).
Ще перед оголошенням конкурсу відбувалися дискусії щодо місця майбутнього будинку та його вигляду. Після виступів архітекторів Вітольда Мінкевича та Ігнатія Дрекслера було вирішено не змінювати рельєф вулиці св. Миколая та зберегти навколишню забудову.
І хоча у виборі стилістики проектів автори не були обмежені, однією з умов конкурсу була необхідність узгодження нової споруди з характером оточення і, особливо, з бароковим костелом св. Миколая.
До 15 квітня 1913 року на конкурс надійшло 32 проекти. І хоча журі не присудило першої премії, але лідером одразу став спільний проект професора Політехніки Адольфа Шишко-Богуша та його учня Максиміліана Бурстіна.
Проект нової будівлі львівського університету Адольфа Шишко-Богуша та Максиміліана Бурстіна, 1913Проект нової будівлі львівського університету Адольфа Шишко-Богуша та Максиміліана Бурстіна, 1913Проект нової будівлі львівського університету Адольфа Шишко-Богуша та Максиміліана Бурстіна, 1913
Автори запропонували монументальний, модерністськи будинок крупних, але спрощених, кубічних об‘ємів з великими чистими площинами стін, з деякими неокласичними елементами (зокрема з масивним скульптурним аттиком). Прозорі й утилітарно досконалі плани приміщень передбачали, зокрема, розміщення найбільших залів, у т.ч. вестибюлю і актового залу, по центральній осі.
Проект нової будівлі львівського університету Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського, 1913
Другі премії отримали проекти Людвіка Войтичка і Казімежа Вичинського з Кракова у стилі неоклацисизму та Тадеуша Обмінського, який подав три різні версії споруди з мотивами модернізованого бароко і ренесансу.
І проект нової будівлі львівського університету Тадеуша Обмінського, 1913ІІ проект нової будівлі львівського університету Тадеуша Обмінського, 1913ІІІ проект нової будівлі львівського університету Тадеуша Обмінського, 1913
Треті премії були присуджені Владиславу Дердацькому та Вітольду Мінкевичу, які уявляли собі будинок університету у вигляді палацу з рисами палладіанської архітектури.
Проект нової будівлі львівського університету Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, 1913Проект нової будівлі львівського університету Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, 1913Проект нової будівлі львівського університету Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, 1913
Також третьої премії удостоївся проект Антонія Будковського, котрий в центрі фасаду помістив великий неокласичний портик.
Проект нової будівлі львівського університету Антонія Будковського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Антонія Будковського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Антонія Будковського, 1913
У більшості інших проектів переважали тенденції неокласицизму (твори Владислава Садловського, Ігнатія Кендзерського, Яна Протшке, Юзефа Пйонтковського та інших).
Проект нової будівлі львівського університету Владислава Садловського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Славомира Одживольського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Ігнатія Кендзерського, 1913Проект нової будівлі львівського університету Адама Опольського і Яна Протшке, 1913Проект нової будівлі львівського університету Вітольда Малковського і Владислава Влодарчика, 1913
Результати конкурсу були опубліковані в окремій брошурі та аналізувались в пресі.
Для публікації використано фрагмент книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Ілюстрації: Projekty konkursowe nowego gmachu Uniwersytetu we Lwowie wydane przez koło architektów polskich. Lwów, 1913
Будинок є яскравим прикладом старої елітної австрійської забудови, пише Tvoemisto.tv.
У районі Підзамче, яке часто у Львові називають «недолюбленим», на вулиці Богдана Хмельницького, 56, розташована кам’яниця Шульців. Звідси до центру трамваєм №6 три зупинки, або до перехрестя з Гайдамацькою, далі — по Замарстинівській максимум півгодини пішки. До станції «Підзамче» — 10 хвилин ходьби.
Віллу, який є яскравим прикладом елітного австрійського житла кінця ХІХ століття, для власного помешкання побудували у 1896 році брати-архітектори Ян та Кароль Шульц. Яна вважають засновником львівської сецесії. Крім цього, він збудував такі віллу Гломбінської на Драгоманова, військове казино на Фредра, вілла Домбчанської на Чайковського та низка житлових будинків на Галицькій та площі Ринок.
З 1935 року її власниками були Джозеф і Регіна Катз, а нині його використовують як житловий будинок. Реставрацію зовнішнього фасаду не проводили давно, однак історичну браму відреставрували 2014 року, у межах проекту «Ревіталізація Підзамче».
Зовні будинок виконаний у стилі неоренесансу з елементами маньєризму. Під одним із вікон із вулиці Хмельницького зберігся напис, що свідчить «Ян і Кароль Щульц, архітектори і власники, збудували цей дім для власного вжитку 1896 року». Вікна оздобленні фігурками людей та кольоровими сплетіннями.
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Будинок двоповерховий, всередині й досі збереглися автентичні сходи та перила. Над вхідною брамою вікно оздоблене вітражами, а стеля — кольоровими розписами.
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Що має побачити кожен львів’янин. Кам’яниця Шульців
Багатьом львів’янам відомий перший львівський «хмарочос» – будинок Шпрехера, що був зведений у 1914-1921 рр. на пл. Маріацькій, 8 (сучасна пл. Міцкевича) та знайомий більшості як колишній «Будинок книги».
Будинок Шпрехера на пл. Маріацькій після завершення будівництва. Фото 1920-х рр.
Але не багато з нас знають, що мільйнер Йона Шпрехер був замовником і другого львівського «хмарочосу», зведеного на вул. Академічній, 7 (сучасний проспект Шевченка) та відомого нам як «Будинок профспілок», а молодшому поколінню – «Макдональдс», пише сайт Фотографії старого Львова.
Будинок Шнайдера на вул. Академічна, 7. Фото поч. XX ст.
До 1920 року на місці цього «хмарочосу» стояла триповерхова кам’яниця з відомою кав’ярнею Фрідріха Шнайдера, до якої любив заходити на філіжанку кави Іван Франко.
Вулиця Академічна. У глибині фото будинок Шпрехера – (фото Тадеуша Кристинека, 30-ті рр. ХХ століття. Із фондів Сілезької бібліотеки (Польща)
Сучасний споруду за проектом Фердинанда Касслера (до речі архітектора й першого хмарочосу) на замовлення Шпрехера звели 1929-1931 рр. Споруджений в «американському стилі» восьмиповерховий будинок вважається одним з найрепрезентативніших в стилі функціоналізму. Понад 30 років він залишався найвищим будинком міста (не враховуючи веж).
Інтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця Совківа
Висота будинку біля 30 метрів. Споруда має залізобетонний каркас. Вертикально по всій висоті будинку розміщені великі вікна. Стіни облицьовані плитами зі штучного граніту та мармуру, а у внутрішніх подвір’ях-колодязях — білою керамічною плиткою. Інтер’єри декоровані алебастровими плитами.
Сходова клітка будинку на проспекті Шевченка, 7. Фото: Мирослава Ляхович
У центральній частині будинку розташована спіральна сходова клітка, оздоблена мармуровими плитами. По обидва боки відходять коридори, вздовж яких розташовані кабінети та два блоки сантехнічних приміщень. Усі каменярські роботи виконувала фірма Людвіка Тировича.
Інтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця СовківаІнтер’єр будинку Шпрехера на проспекті Шевченка, 7. 1930-ті рр. Світлина з сторінки Гриця Совківа
Будинок мав два ліфти віденської фірми Артура Фрейслера. У 1968 році менший ліфт, що розташовувався між сходами, демонтували.
Використовували споруду як офісну, на першому поверсі були магазини, частину приміщень орендували під помешкання.
У радянські часи в будинку, окрім Об’єднання профспілок Львівщини, тут також місяться міськком КПУ та магазин одягу «Елегант», на місці якого з 1997 р. розташований ресторан швидкого приготування «Макдональдс».
Сьогодні ми розкажемо про одну з атракцій південно-західного передмістя Львова, що почало розвиватися у першій половині 19 ст. і дістало назву Neue Welt (Новий Світ).
В ті часи назва Новий Світ на декілька десятиріч закріпилась за шляхом, що зв’язував Сокільницьку дорогу (дорогу до Наварії) від костелу Св. Лазаря з рогаткою на Городоцькій дорозі. Нею проходила офіційна межа між Галицьким та Краківським передмістями Львова, розповідає Сергій Криниця.
Одночасно назва Новий Світ поширилась на всю околицю між Городоцькою та Сокільницькою (пізніше Вулецькою) дорогами.
З півдня її межею стала прокладена у 1864-1866 рр. залізнична колія Львів-Чернівці. У 1930-х Новий Світ, разом з Кульпарковом, увійшов до складу VI дільниці Львова.
Адміністративні межі Нового Світу тоді пролягали нинішніми вулицями Кульпарківською, Поліщука, Федьковича, Ангеловича, Митрополита Андрея, Листопадового Чину, Матейка, Каменярів, Колесси, проходили повз касарні Цитаделі до Академічного дому, завертаючи за ним на південь.
В межах адміністративного Нового Світу опинились давні передміські дільниці Сикстівка, Байки, Кастелівка, Францівка…
Остання дістала свою назву від прізвища власників гіпсових кар’єрів та фабрики гіпсу братів Франц, яка знаходилася у кінці вул. Гіпсової та Коновальця.
Нинішню вул.Коновальця (у минулому вул.29 Листопада, названу так на честь польського повстання 1830—1831 рр., згодом Германенштрасе, ще згодом Енгельса) заклали у 1892 р. і одразу вона стала місцем жвавого будівельного руху, де чиншові кам’яниці перемежовувалися з престижними віллами, оскільки від початку закладення вулиці передбачалося використовувати її виключно як місце поселення аристократії та заможних громадян.
Найпримітнішу віллу цієї вулиці збудували вже у 1893 р. за проектом Яна Пєрося для вдови Йосифа Франца – спадкоємниці фабрики гіпсу Юзефи Франц.
Декорував фасади цього розкішного палацу Едмунд Плішевський. Розкішна вілла у стилі необароко постала на розі нинішніх вулиць Мельника і Коновальця, і нині має адресу Мельника, 13.
У власності гіпсових королів вілла пробула аж до 1939 р., коли була націоналізована.
Відтоді і по наш час вона виконує важливу функцію охорони здоров’я трудящих мас, конкретно тут міститься обласний лікарсько-фізкультурний диспансер (хто мені пояснить, що воно таке, буду вдячний).
Зазираю всередину – очікувано мабуть колись розкішний хол поділили на безліч кімнат з реєстратурою включно. З десяток молодих людей збилися в юрбу біля реєстратурного віконця, роблячи і без того тісний хол взагалі непрохідним.
Рештків минулої розкоші (як то збереглося в екстер’єрі) не спостерігається. От хіба тільки старі дерев’яні сходи на 2-й поверх…
Втім, завітайте самі. Добиратися зовсім просто – трамваєм №2 прямо від ратуші до зупинки «вул.Мельника».
А ліпше пройтися від Львівської політехніки вулицями Коновальця чи Генерала Чупринки, які містять ще не одну цікавинку…
До наших часів, на щастя, збереглося декілька унікальних храмів, які звели ще в часи князя Данила Галицького та його спадкоємців. Вони подекуди пережили численні перебудови та зміну вигляду, але у кожному з них залишилася маленька частинка такого своєрідного далекого і таємничого середньовіччя.
Храм Івана Хрестителя
Згідно з історичними джерелами, ще 1260 року храм збудували для дружини Лева Даниловича – угорської принцеси Констанції. З часом змінювалися власники храму – у XVI він перейшов до вірменської церкви. У наступні 200 років до церкви добудували ризниці з півночі та півдня, але на початку ХІХ століття храм горів і кілька десятиліть стояв у руїнах.
Костел святого Івана Хрестителя
У 1886-9 роках видатні архітектори та будівничі Юліан Захаревич та Іван Левинський перебудували храм до невпізнання.
Будівлю покрили новим дахом, фронтон розібрали аж до склепінь і перемурували наново – замість готики на світ з’явився неороманський храм. У храмі залишався бароковий вівтар початку ХVI століття, але зараз його доля невідома – останні згадки про вівтар походять із середини 20-х років минулого століття.
Дзвіниця Храму Св. Івана Хрестителя, 1917 рік
Зміни ХІХ століття не стали останніми – 1989 року фахівці «Укрзахідпроектреставрації» реставратори розібрали південну ризницю, неороманське облицювання стін та переробили склепіння, але . головний фасад зберегли. Із 1993 року в будівлі храму працює Музей найдавніших пам’яток Львова.
2. Церква Святого Миколая
В історичних документах згадки про церкву Святого Миколая зустрічаються у 1292 році, хоча деякі вчені припускають, що засновником храму міг бути й князь Данило. Свого часу це була головна князівська церква, розташована неподалік від замку володарів Галичини. Ще одне припущення стосується того, що у цьому храмі була православна катедра ще до того, як поляки завоювали Львів.
Церква Святого Миколая
Документи свідчать про те, що храм Святого Миколая був власником полів і добр, а король Сигізмунд надав настоятелеві церкви юридику, тобто церква отримала право збору податків на своїх землях і навіть здійснювати суд.
Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.
Наприкінці XVI століття до храму завітав патріарх антіохійський Йоахим IV і поблагословив діяльність церковного братства. У часи відродження православної церкви храм Святого Миколая відігравав вагому роль як осередок віри та просвіти. Щоправда, пожежа 1623 року завдала церкві пошкоджень, а впродовж цього століття зазнавав регулярної шкоди від набігів татар. На початку XVIIІ століття його відбудували, проте лиха не оминали храм – пожежа знищила давній іконостас у 1783 році, а через пожежу 1800 року церква отримала дві нові бані та бляшаний дах. Однак після добудов та перебудов вона зберегла головні риси старовинної архітектури – план грецького хреста і центральний купол.
У 20-х роках до прослави храму долучився знаний художник Петро Холодний, фрески якого у псевдовізантійському стилі прикрашають храм.
Монастир святого Онуфрія
3. Монастир святого Онуфрія
Ця монастирська обитель розташована неподалік від храму святого Миколая на теперішній вулиці Богдана Хмельницького під Високим Замком. Фахівці припускають, що фундатором монастиря був князь Лев і звели його у другій половині XIII століття, хоча документальні згадки датовані XV століттям.
Церква святого Онуфрія
Розквіт монастиря припав на XVІ століття – тоді Успенське братства купили для монастиря землю і його територія збільшується у кілька разів. Потім князь Острозький дав грошей на розбудову обителі, завдяки чому з’являються мурована церква та двізниця. Також монастир оточують міцними мурами через набіги татар. Монастир святого Онуфрія разом із сусіднім вірменським монастирем був єдиною оборонною ланкою тогочасного Львова. Також у другій половині XVІ віку в монастирі оселився друкар Іван Федорович. Саме тут він облаштував першу свою друкарню, тут з’явилися на світ «Буквар» та «Апостол», тут друкар знайшов вічний спочинок.
Монастир св. Онуфрія у Львові. Світлина 1915 року, автор Марек Мюнц
У ХІХ столітті монастир знову перебудували і такий вигляд обитель має до наших днів. Навіть радянська влада не змогла знищити монастир, хоча й влаштувала там гуртожиток. У 1977 році на території монастиря заснували музей Івана Федорова. А отцям-василіянам обитель повернули 1989 року.
4. Костел Марії Сніжної
Цей храм, як припускають, збудували німецькі колоністи у XІV столітті на місці дерев’яної церкви. Уперше про нього згадують в 1344 році. Іван Крип’якевич писав, що це була перша парафія римо-католицької церкви у Львові.
Костел Марії Сніжної
Незважаючи на товсті мури (у XV столітті храм опинився поза мурами міста), котел двічі горів у XVІІ столітті і двічі його відбудовували. У середині XVІІІ віку храм радикально обновили – Станіслав Строїнський намалював фрески, всередині з’явилися нові барокові вівтарі, лавки та сповідальниці. За деякий час храм став центром однієї із шести латинських парафій міста. Приблизно тоді ж збудували будинок органіста, який так люблять кінематографісти.
Костел Марії Сніжної, біля входу видно Скульптуру Богородиці. 1930-ті
Перебудову цього храму здійснено за проектом згадуваного вже Юліана Захаревича у 1892 році у тому ж неороманському стилі, як і храм Івана Хрестителя. Тоді не було законодавства про охорону пам’яток, тож із костелу забрали старі вівтарі, знищили фрески Строїнського, а вікна оздобили вітражами. Художник Едвард Лєпший намалював для костелу 7 картин в неоготичному стилі за мотивами Євангелія. Також у храмі встановили новий орган.
Під час Першої світової війни влада реквізувала три дзвони з чотирьох, але сам храм не постраждав. Костел залишався діючим до 1951 року, коли його закрили. Частина оздоблення була знищена, частину передали музеям. А в приміщенні зробили склад. З 1988 року в будівлі храму був музей фотографії, а 1995 року костел передали ордену редемптористів і освячено як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
5. Церква святої Параскеви П’ятниці
На давність храму вказує його розташування – по сусідству від першого львівського ринку і на колишньому Волинському шляху, важливій дорозі часів середньовіччя, що зараз носить назву вулиці Богдана Хмельницького.
Церква святої Параскеви П’ятниці
Археологічні дослідження вказують на те, що первісно церкву збудували не пізніше першої половини XІV століття у романському стилі. Однак після пожежі 1623 року церкву перебудували, зробивши її частиною оборонних споруд міста. Фундував перебудову молдовський господар Василь Лупул, про це свідчить молдовський герб на пам’ятній таблиці у церкві.
У другій половині ХІХ віку церкву кілька два рази відновлювали. 1908 року замість шатрового даху було зведено баню з ліхтарем і кількома маленькими вежами.
На подвір’ї церкви святої Параскеви П’ятниці, 1920-ті
До оновлення храму доклався знаменитий львівський архітектор Юліуш Гохбергер, звівши нову плебанію. А вже за часів незалежності біля плебані за проектом Володимира Швеця збудували дзвіницю. До речі, усі 7 дзвонів з храму реквізувала австрійська влада під час Першої світової війни. Також у церкві свого часу зберігалося чимало цінних мистецьких творів – рідкісні картини з вірменських храмів, які тепер передані в музеї та галереї, а також рукописне Євангеліє XVІ століття, кадильниця та образ із церкви Різдва Богородиці на Тарнавці, яка не збереглася до наших часів. Ці раритети зберігаються в Національному музеї.
Храм відомий трьома іконами святих на ім’я Параскева, а також фресками знаменитого художника Луки Долинського. Але головною його окрасою є різьблений іконостас 40-х рр. XVII сторіччя. За стильовими та мистецькими ознаками його можна віднести до кола або майстерні відомого львівського художника кінця XVI -першої третини XVII ст. Федора Сеньковича.
Змінюючись впродовж десятиліть та століть, більшість львівських вуличок, зазвичай, перетворювалися з другорядних заміських стежинок на впорядковані та забудовані кам’яницями вулиці.
Проте, іноді траплялося зовсім навпаки, і вулиця втрачала свою вишукану архітектуру, стаючи, таким чином, навіть пусткою. Подібні метаморфози пережила свого часу площа Ярослава Осмомисла.
Площа Краківська (Ярослава Осмомисла). Вид з площі Голуховського (Торгової). Фото до 1876 року.
Площа Князя Ярослава Осмомисла, а точніше площа Краківська (така її первісна назва) сформувалась близько 1840 року, після того, як булорозібрано мури, що оточували центральні квартали давнього Львова. Виникла вона при колишній Краківській брамі, тож звідси й взялась її назва. Від площі на північ простягалося Краківське передмістя, яке заселяли переважно євреї. Від брами (і від східної частини площі) починався давній Волинський шлях, який ще мав назву Жовківської дороги. До речі, місцевість на якій постала площа, називалась FarnTojr (VordemTor), що перекладається як «До воріт».
Торгові лотки на площі Краківській (Я. Осмомисла). Фото до 1876 року. Автор: Ю.Едер
Цікавим є той факт, що частина забудови площі, а саме її північна частина, виникла набагато швидше від неї. Але це і не дивно, адже ця частина міста була однією з найдавніших. Кам’яниці, з північної сторони площі, належали єврейській громаді міста, та були збудовані не пізніше XVIII ст.
Новозбудований павільйон «Базару торгового міського». Фото 1880-х років.
На плані міста Львова 1844 року, у східній частині площі Краківської, позначена Вартівня Краківської брами (очевидно її залишки). Певну будівлю в цьому ж місці, але без підпису, можна спостерігати також на плані 1861 року. Проте, уже на перших світлинах площі, котрі датовані 60-70-ми роками XIX ст., жодних залишків Вартівні не помітно.
Зелені клумби на місці торгових лотків на площі Краківській (Я. Осмомисла). Листівка 1909 року.
Південну сторону Краківської площі з 1842 року зайняв театр Скарбека (театр М.Заньковецької). З того часу площа отримала своє зовнішнє архітектурне оформлення, котре протягом довгого часу залишалось незмінним.
Кам’яниці північної сторони площі Краківської (Я. Осмомисла). Фото 1910 року.
Внутрішнє заповнення площі, ще задовго до її адміністративного оформлення, займав ринок. Цьому сприяло розташування цієї території на перетині двох основних магістральних вулиць – Городоцької і Жовківської (Б.Хмельницького). Оформлення площі лиш посприяло кращому впорядкуванню ринку. На найдавніших фотографіях помітні розташовані рядами лотки – лавки з навісами. Поруч із лотками, на площі був розміщений і колодязь, який зник до початку XX ст.
Ринок та поруйновані в ході Першої світової війни кам’яниці на площі Краківській (Я. Осмомисла). Фото 1914-1916 року.
Зовсім нового вигляду ринок на цій площі отримує в 1876 році. Тоді, віденською фірмою «Енд та Горн» було збудовано великий павільйон із заліза та цегли на мурованому фундаменті, покритий хвилястим оцинкованим залізом.
Вид зверху на площу Краківському (Я. Осмомисла). Фото 1928 року.
Базар був обладнаний асфальтовими хідниками, вентиляцією, мав 76 крамниць (оренда яких розігрувалася жеребкуванням) для різників, круп’ярів, пекарів, для продажу молочних виробів та овочів. Будова цього взірцевого ринку разом з відновленням після пожежі 1894 р. коштувала 63544 зл.
Кам’яна плита на місці, де мав бути споруджений монумент присвячений возз’єднання Західної України з УРСР. Фото 1949 року.
Проте, будівля «Базару торгового міського», як вона тоді називалась, не замінила згадуваних лотків, а лиш стала їхнім великим доповненням. Більшість фото наглядно демонструють, що торгівля діяла по всій непроїзній частині площі і до початку XX ст., і в міжвоєнний час. Лишна листівках 1900-1909рр.зображено частину площі, же замість лотків присутні зелені клумби. Очевидно, що такого вигляду Краківська площа набула на початку XX ст. Проте, клумби не простояли й 10 років, як їх місце знову заполонили торговці.
Сквер, на місці колишнього ринку на площі 300-річчя Возз’єднання (Я.Осмомисла). Фото 1950-1960-х рр.
На жаль, Перша світова війна завдала певної шкоди архітектурному оформленню площі Краківської. Зокрема, зазнали руйнувань деякі кам’яниці північної сторони площі. І судячи по планах міста наступних років, вони так і не були відбудовані. Проте, аж до закінчення Другої світової війни базар не переставав діяти. Ліквідувала його лиш радянська влада.
Вид на сквер на площі 300-річчя Возз’єднання (Я. Осмомисла) зі сторони театру М. Заньковецької. Фото 1980 рр.
Після Другої світової війни практично усі кам’яниці північної сторони площі було зруйновано. На їх місці, включно з територією, що займав ринок, було створено сквер. В 1949 році в цьому сквері було встановлено кам’яну плиту, що сповіщала про зведення на її місці монументу в честь возз’єднання Західної України з УРСР. Проте, цей задум так і не був реалізований. В 1954 році площа отримала назву 300-ліття Возз’єднання (малась на увазі 300 річниця Переяславськогодоговору). А сквер досить часто приймав різноманітні виставки, і навіть приїжджі зоопарки. Певний час в 70-х роках тут навіть діяла автостоянка.
Розкопки на місці будівництва готелю «Золотий Лев» на площі 300-річчя Возз’єднання (Я. Осмомисла). Фото 1992 року.
В 80-х роках виникла ідея спорудити на місці скверу готель «Золотий Лев». В рамках цього будівництва на площі в 1992 році провадилися археологічні роботи, в ході котрих знайдено поселення ще V ст. н. е.
Готель в результату так і не було споруджено. Певний час частина площі стояла пусткою, аж поки в 1998 році на місці колишнього скверу було споруджено ринок «Добробут», що існує і досі.
Спорудження цієї будівлі тривало майже 10 років і супроводжувалося постійними скандалами, розповідає Tvoemisto.tv.
Монументальний будинок в центрі Львова, який львів’яни та гості міста знають як Будинок книги і який багато років тому став однією з візитівок міста, до вересня 1939 року мав назву Йони Шпрехера за іменем власника. Ця будівля була джерелом одного з найбільших містобудівних скандалів у місті – суперечки щодо висоти та зовнішнього вигляду тривали серед архітекторів та у міській раді Львова.
Один із найбагатших львів’ян золотої доби міста, єврейський підприємець Йона Шпрехер придбав занедбаний будинок на Марійській площі , який належав князям Понінському та Любомирському. Для української історії Львова ця будівля була відома кав’ярнею «Монополь», де збиралися поети «Молодої музи», а також любив заходити Іван Франко, який влаштовував диспути з молодими поетами.
Шпрехер на той час уже зажив слави львівського Ебенізера Скруджа своєю суперощадливістю, однак не шкодував коштів на бізнес-проекти, які могли принести прибуток. Новий будинок мав стати саме таким, бо на початку ХХ століття Львів переживав період бурхливого розвитку, а отже потребував сучасних торгових та офісних приміщень.
1921-1939
Попередньо планувалося, що в будівлі розташують крамниці та готель, та плани змінилися на користь житла та офісів.
1924-1939
Проект доручили виконати архітекторам Юліушові Цибульському та Фердинадові Касслеру, який звів для Шпрехера не одну будівлю ( візитівкою Касслера є теперішній будинок профспілок на початку проспекту Шевченка , споруджений наприкінці 20-х років минулого століття).
Оприлюднення проекту мало ефект бомби, не більше й не менше. 1910 року у Львові міська влада вирішила заборонити будівництво вище чотирьох поверхів, а споруда Шпрехера, насправді мала їх а ж сім, але три формально називалися по-іншому ( прийом, який дуже навіть вдало взяли на озброєння захланні нащадки).
Тоді перший поверх взагалі не брали до уваги, а на нього архітектори виставили антресолі, відтак формальний перший поверх бу реально третім. А після чотирьох планових поверхів завершувала споруда величезна мансарда. Уся споруда перевищувала 30 метрів, за що її назвали першим львівським хмародером.
Спорудження будинку почали в 1912 році, однак невдовзі влада заборонила будову. Ще однією причиною стало те, що новий будинок фактично закривав вид від пам’ятника Міцкевича до латинської катедри. На цьому наполягав, зокрема, архітектор Роман Фелінський.
Також критикував будівлю Тадеуш Обмінський — один із найліпших тогочасних будівничих Львова, багаторічний партнер Івана Левинського , а разом із ним протестувало проти такого проекту поблизу катедри й римо-католицьке духовенство. Зважаючи на гостроту протестів 1914 року будову заморозили за рішенням міської влади, незважаючи на те, що п’ять поверхів уже стояли.
Під час російської окупації Львова будівництво потрапило навіть на російські поштівки, з яких видно монументальні риштовання за пам’ятником Міцкевичу.
Щойно у серпні 1918 року Йона Шпрехер вкотре звернувся до магістрату з проханням відновити будівництво і після бурхливих дебатів та певних компромісів влада погодилася.
1921 року будівлю відкрили і львів’яни нарешті змогли цілісно її побачити та оцінити талант Касслера та Цибульського, які поєднали неокласичні, сецесійні та модерні елементи.
1928
На першому поверсі будівлі розташувалися крамниці та аптека, а вище – представництва різних великих компаній, переважно з нафтової галузі , консульства кількох сусідніх держав і бібліотека.
Після Другої світової війни радянська влада передала будівлю трестові «Львівнафтогазрозвідка», також до середини 50-х років в хмародерові Шпрехера діяли каси попереднього продажу залізничних квитів. За десять років каси перенесли на ріг Городоцької та Шевченка, а на першому поверсі споруди відкрили будинок книги, який проіснував майже 50 років, поки його не витіснили крамниці електроніки та бутіки.
Мало хто знає, але у Львові є багато плоских будинків.
Якa ж “фiшкa” тaких бyдiвeль? При пeвнoмy рaкyрсi мoжe здaтись, щo вoни плoскi. Aлe, звiснo, нaспрaвдi тaк нe є aж тaкими. Бyдинки рaдшe мaють фoрмy трaпeцiї: двi їхнi стiни схoдяться пiд гoстрим кyтoм, щo й викликaє iлюзiю плoскoстi.
Знaйдeнi бyдiвлi рiзнi: дeякi з них дo нeмoжливoстi плoскi, a в дeяких цю фiшкy пoмiтнo нe oдрaзy. Прoтe всi вoни нeoрдинaрнi.
В цiй дoбiрцi пoкaжeмo 10 плoских бyдинкiв, aлe звичaйнo, щo їх y Львoвi є бiльшe. Якщo ви знaєтe прo iснyвaння iнших плoских бyдинкiв y Лeoпoлiсi – пишiть y кoмeнтaрях, пoпoвнимo кoлeкцiю фoтoгрaфiй рaзoм! A пoки нaсoлoджyйтeсь.
Після реконструкції на площі з’явиться громадський простір, а сама площа має стати ширшою, пише Tvoemisto.tv.
У Львові планують реконструювати Галицьку площу, що розташована між Соборною площею та вулицею Князя Романа. Про це йдеться на сторінці ГО «Urbanideas» у Facebook, котрі займалися розробленням концепції оновлення площі.
Реконструкція площі передбачає значне розширення громадського простору: облаштування квітників, насадження кущів та дерев, ремонт фонтану, який зараз перебуває у занедбаному стані та влаштування освітлення.
«Площа Галицька вщент заповнена людьми і переповнена функціями, що тут відбуваються. Ми пропонуємо забрати ті, що її перевантажують — менше торгівлі і кіосків, що захаращують вільний прохід для людей, — і збільшити вільний простір біля зупинки громадського транспорту та біля переходів. Квітникарі мають залишитися як єдині продавці, так як ця функція є тут доречним і звичним атрибутом площі Галицької», — йдеться у повідомленні ГО «Urbanideas».
Розширення площі передбачається за рахунок зменшення радіуса повороту на вулицю Князя Романа, який має стати безпечнішим для пішоходів. Наразі на цій території планують провести археологічні розкопки.
Сьогодні Львів – одне з тих українських міст, які широко славляться своєю сакральною архітектурою. ХІХ століття стало епохою появи фотографії, яка без перебільшення створила справжній переворот у понятті візуальності і її доступності.
Сьогодні ми пропонуємо вам поглянути на 10 храмів Львова зафіксованих у фотороботах ХІХ – початку ХХ століть. Деякі з цих робіт показують нам, що храми значною мірою не змінились, інші ж – дозволяють побачити ті зміни, які їх спіткали і вони фіксують будівлі у тому стані у якому ми ніколи уже їх не побачимо. У цьому є певний шарм і певний сум, проте від цього нікуди не втекти.
1.Костел Св. Антонія на вулиці Личаківській. Храм, який фактично у первісному вигляді дійшов до нашого часу, постає перед нами у фотороботі відомого львівського фотомитця Францішека Риховського, яку він зробив у 1894 році. Окрім самого храму, фотографу вдалось увічнити історичний момент – початок руху електричного трамваю на Личакові. 1765 року костел був реконструйований Франциском Кульчицьким, було добудовано також бароковий фронтон із вазами за проектом Петра Полейовського і тоді храм набув сучасного вигляду. У 1818 році архітектором Йозефом Марклем споруджено дзвіницю для трьох дзвонів, а 1830 року костел оточено муром, в котрий вбудовано і дзвіницю. Стінопис храму і деяких приміщень монастиря виконано 1854 року. 1861 року будівлю вкрито новим дахом, який 1878 року знову відремонтовано.
Костел Св. Антонія
2. Краєвид на монастир бернардинів та храм Св. Андрія. Площа біля монастиря бернардинів постала в 1650 році, коли було ліквідовано частину укріплень довкола монастиря. У 1912 році фотограф зафіксував бернардинський монастир у досить незвичному для львів’ян вигляді. Монастир був оточеним високим муром.
Монастир бернардинівМонастир бернардинів, 1912
3. Костел Марії Магдалини. Фото початку ХХ століття. У 1754—1758 році костьол розширив і перебудував архітектор Мартин Урбанік: змінено фасади, добудовано вежі. Перед 1764 роком 2 камінні статуї святих-домініканців на фасаді храму виконав Себастьян Фесінґер. Сучасний вигляд костел отримав 1870 року. Ще одна фотографія 1905 року зафіксувала для нас мить створення нової сім’ї – весілля. Молоду пару очікує екіпаж запряжений білим конем, гостей також очікують їхні екіпажі. Перед входом можна побачити скульптуру Діви Марії споруджену наприкінці ХІХ століття.
Костел Марії Магдалини. Фото початку ХХ століттяВесілля в храмі Св. Марії Магдалини, 1905
4.Церква Параскеви П’ятниці, фото 1905 року. Храм зображено у вигляді, якого він набув після реставрації у 1885 році. У 1908 році шатрове закінчення вежі було замінено необароковою банею з іншими декоративними елементами. Перебудови храму чітко видно, якщо ми поглянемо на ще одне його давнє фото, яке залишив нам Юзеф Едер.
Церква Параскеви П’ятниці. 1905Церква Параскеви П’ятниці. 1870-ті.
5. Костел Св. Михаїла і будівля монастиря кармелітів босих. Фото 1912 року. Вежі храму були збудовані у 1835 і 1906 роках за проектами Алоїза Вондрашки та Владислава Галицького. Ще одне фото 1906 року зафіксувало для нас інтер’єр храму станом на 1906 рік.
Костел Св. Михаїла
6. Храм Св. Анни. Фото між 1911 і 1927 роками. Ознаками для такого датування фото є споруда Католицького дому збудована у 1911 році. Разом з тим, сучасний купол вежі було споруджено у 1927 році.
Церква Св. Анни
7. Собор Св. Юра з висоти. Фото 1921 року. Цікаво глянути також на зображення храму, яке залишив нам Ю. Едер за півстоліття до цього у 1870-ті роки. Споруджений Бернардом Меретином храм фактично не змінився до нашого часу.
8. Церква Петра і Павла на Личакові. Фото Юзефа Едера, 1870-ті рр. Храм історія якого сягає XVII століття, був зафіксований знаним львівським фотомайстром – Юзефом Едером.
храм Петра і Павла на Личакові
9. Костел Св. Миколая, фото 1900 року. Сучасна церква Покрову Богородиці має багату історію. Так, дерев’яний монастир на мурованому фундаменті було споруджено 1694 року. Через 2 роки завершено будівництво дерев’яного костелу святого Миколая. У 1739–1745 роках коштом Самуеля Мухавецького та Яна Яблоновського споруджено сучасну будову. 1769 року сталась пожежа. Відбудова тривала до 1777 року. 1782 року орден тринітаріїв був скасований — 9 капланів, 3 брати, що мешкали тут, змушені були залишити святиню. Інвентар 1783 року засвідчив, що у костелі було 10 вівтарів (включно із головним), амвон, 9-голосний орган на хорах. 1790 року костел став парафіяльним, а у кляшторі розмістилась плебанія. 1837 року храм віддано під опіку Єзуїтам. У 1853 році поруч із костелом, у будинку Єзуїтського конвікту був розташований Львівський університет. 1903 року завершено реставрацію під керівництвом Міхала Лужецького.
Храм Св. Миколая (сьогодні – Покрови Богородиці)
10. Костел Св. Войцеха на початку ХХ ст. Костел святого Войцеха споруджений 1607 року на північному схилі Змієвої гори. 1749 року при храмі оселились отці Місіонери, згодом, у 1780-ті роки, монастир закрили і в його приміщенні аж до кінця ХІХ століття розташовувався пороховий склад. У 1897 році храм повернули громаді і відремонтували. Фото початку ХХ століття зафіксувало для нас храм саме в цей період його історії.
