Прекрасна красуня на фото це акторка та винахідниця Геді Ламарр, яка в часи Другої світової війни запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які зараз використовуються всюди: від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS.
Геді Ламар (справжнє ім’я Гедвіг Кіслер) народилася у 1914 році столиці Австрії в Відні. Її батьком був банкіром зі Львова, а мати родом із Будапешта. З дитинства батьки розвивали талант Геді й віддали її до театральної школи. У шістнадцять років відбувся її перший кінодебют в фільмі «Дівчина в нічному клубі». Театральний режисер Макс Райнхардт, назвав юну Геді найкрасивішою жінкою Європи і напевно не помилився. В 1933 році до Геді прийшла світова слава, завдяки зйомкам в фільмі «Екстаз». В тому ж самому році їй запропонував руку і серце фабрикант зброї, австрійський мільйонер Фріц Мандль. Проте шлюб тривав не довго, однієї ночі Геді втікла із замку, та на пароплаві «Нормандія» вирушила до США, підкорювати Голівуд.
За океаном її чекав успішний контракт з Metro-Goldwyn-Mayer на 30 мільйонів доларів. Найвідоміші її фільми «Алжир» (Габі, 1938), «Леді в тропіках», «Тортилья – Флет», «Небезпечний експеримент».
В особистому житті Геді теж не сумувала, була заміжня шість разів та мала трьох дітей. Геді померла в 2000 році в Флориді, коли їй виповнилось 86 років. Відповідно до заповіту її прах а розвіяли у Віденському Лісі.
Крім акторства Геді Ламарр активно займалась наукою все життя. У серпні 1942 Ламар отримали патент «Секретна система зв’язку (Secret Communication System)». Він став основою для зв’язку з розширеним спектром, що сьогодні використовується всюди, від мобільних телефонів до Wi-Fi 802.11 і GPS. Геді Ламар зображена на заставці при завантаженні програми Corel Draw 8-ої і 9-ої версій.
У серпні 1686 року на вулиці Шлосергассе Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав’ярню «Під синьою пляшкою». Завдяки адаптації турецької кави до європейського смаку шляхом додавання молока та цукру, Кульчицький створив відому і сьогодні «каву по-віденськи».
Юрій-Франц Кульчицький народився 1640 року в селі Кульчиці (нині – Самбiрський район Львівскої області) в шляхетній православній родині. З двадцяти років він жив у у Запорізький Січі, де, знаючи декілька мов, працював перекладачем. В кінці 1660-х років Кульчицький потрапив у полон, був перевезений на Балкани, де добре вивчив місцеві звичаї. Крім турецької, він знав польську, німецьку, угорську, румунську мови і на початку 1670-х був викуплений сербськими купцями для роботи перекладачем у «Віденській східній торговій компанії» в Бєлграді. Після того, як турецька влада звинуватила купців компанії у шпигунстві проти султана й виселила їх із Белграда, Кульчицький переїхав до Відня, де в 1678 році відкрив власну торгову компанію.
У червні 1683 року 140-тисячна турецька армія почала облогу Відня. До серпня більшість жителів, в тому числі й імператор Леопольд I, залишили місто, яке захищало неповних 5 тисяч військових під командуванням графа Рюдігера Штаремберга. Коли Відень охопила паніка і хвороби, Юрій Кульчицький запропонував передати лист до герцога Лотарінгії Карла V з проханням про допомогу. 13 серпня 1683 року Кульчицький, переодягнувшись і видаючи себе за турецького купця, разом зі слугою сербом Джордже Михайловичем перетнув лінію облоги міста та турецький тил, і згодом повернувся з листом-відповіддю, після чого міська влада відмовилась від наміру здати місто.
12 вересня 1683 року силами Карла V і польського короля Яна Собеського турецькі війська зазнали поразки у битві біля Каленберга. В ознаменування заслуг Кульчицького міська рада Відня подарувала йому будинок у престижному районі Леопольдштадт і звільнила його компанію від податків на 20 років; 10 січня 1684 року Кульчицький був призначений особистим перекладачем з турецької мови австрійського імператора і отримав посаду «цісарського придворного кур’єра» у Туреччині. Крім того, Кульчицькому надали право самостійно взяти собі в нагороду частину захопленого трофейного майна, і він вибрав 300 мішків кави.
Спочатку Кульчицький розносив каву вулицями міста в горнятках на таці, а в серпні 1686 року на вулиці Шлосергассе у подарованому йому будинку він відкривав кав’ярню «Під синьою пляшкою». Вона була декорована у турецькому стилі, а на знак перемоги до кави подавались рогалики у вигляді османського півмісяця, які випікав Пітер Вендлер. Адаптувавши турецьку каву до європейського смаку шляхом додавання молока, меду та цукру, Кульчицький створив відому і сьогодні «каву по-віденськи», яка зробила кав’ярню «Під синьою пляшкою» популярним закладом. Завдяки цьому рогалики Вендлера набули великого поширення в Австрії і, з’явившись в 1770 році у Франції після переїзду туди Марії-Антуанетти, дочки австрійського імператора і дружини Людовика XVI, стали відомі на весь світ як круасани.
Кав’ярня Кульчицького була одним з перших подібних закладів у місті – першу відкрив вірменин Ованес Астуатзатур (Йоганн Теодат), який 17 січня 1685 року на знак вдячності за безперебійне поcтачання срібла для імператорського монетного двору отримав виключне право на постачання кави у Відень (невдовзі, під час облоги австрійцями Бєлграда, він був звинувачений у шпигунстві на корсть Туреччини і був змушений переїхати до Венеції).
Помер Юрій Кульчицький 20 лютого 1694 року від туберкульозу і був похований з почестями на центральному цвинтарі Відня біля собору Св. Стефана. В 1862 році іменем Кульчицького була названа одна з вулиць Відня, а 12 вересня 1865 року у річницю перемоги під Віднем на ній йому було встановлено пам’ятник. У Відні щорічно у жовтні власники кафе Відня прикрашають вітрини своїх закладів портретами Юрія Кульчицького на знак пошани до народного героя і колишнього керівника віденського цеху продавців кави.
Безперечно, Львів може пишатися тим, що завжди був найбільш «європейським» містом України, а іноді крокував навіть попереду самої Європи. І все найперше, найкраще, найбільше, найпередовіше, що було написано, надруковано, збудовано, винайдено, засновано – це все могло бути зроблено лише у Львові.
1. Перша книга
В 1574 – Іван Федоров надрукував у Львові першу в Україні книгу – «Апостол». Вигнаний зі столиці Московії реакційним духовенством першодрукар Іван Федоров прагне до «богоспасенного міста Львова», де у власній друкарні за свій рахунок з допомогою небагатих львівських міщан друкує «Діяння та Послання Святих Апостолів». Перша українська книга відрізняється великим форматом, різноманітністю та високим рівнем художнього оформлення і поліграфічного виконання. Львівський «Апостол» видрукуваний накладом, досить великим для свого часу, – 1 200 примірників. На сьогодні збереглося близько 100 примірників видання у найбільших бібліотеках України, а також Росії, Польщі, Болгарії, США та інших країн.
2. Перша залізниця
В 1859 році почалося прокладання колії з Перемишля до Львова протяжністю 97,6 км. В жовтні 1861 року завершили будівництво Львівського вокзалу, який у майбутньому мав служити відправним центром для чотирьох напрямків: зі Львова до Кракова, Чернівців, Бродів та Підволочиська. Перший пасажирський потяг прибув з Перемишля до Львова 4 листопада 1861 року в 14:30. На всіх станціях його курсування – в Медиці, Мостиськах, Судовій Вишні, Погоди – поїзд вітали сотні селян, приїзд «сталевого коня» урочисто зустрічали місцеві музиканти.
3. Перший хокейний матч
В 1905 році – у Львові відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. Завдяки зусиллям Львівського ковзанярського товариства 1908 року у Львові почалися перші тренування хокеїстів. А на початку 1909 року відбувся перший в історії України хокейний матч за міжнародними правилами. З нього почалася славна ера львівського хокею, представники якого згодом захищали кольори різних збірних. В цей же час відбувається становлення і українського національного хокею в рамках товариства «Україна».
4. Перша пошта
В 1629 році італієць Роберто Бандінеллі започаткував у Львові першу в Україні міську пошту європейського зразка, яка регулярно доставляла листи для мешканців міста з усіх куточків Європи. Польський король Сигізмунд Третій надав Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти і титул «королівського постмагістра». Львів’яни могли щосуботи відправляти й одержувати листи з усієї Європи, але ці послуги коштували неймовірно дорого. Папір у ті часи був дуже важким, тому відправка лише шести грамів кореспонденції, наприклад до Гданська, дорівнювала денній платні кваліфікованого ремісника.
5. Перша у світі гасова лампа
В 1853 році, в аптеці «Під золотою зіркою» у Львові, на вулиці Коперника, фармацевтами Йоганом Зегом та Ігнациєм Лукасевичем винайдено першу у світі гасову (нафтову) лампу. Дослідники за наполяганням свого шефа аптекаря Міколяша намагалися добути з нафти спирт, проте несподівано винайшли найраціональніший метод крекінгу нафти. З цього часу гас став найбільш уживаним у світі продуктом освітлення, яким навіть зараз, ще користується третина людства.
6. Перша пивоварня
В 1715 – у Львові засновано першу в Україні пивоварню. Пиво варили у Львові з найдавніших часів. А перша згадка про цех пивоварів датується 1425 роком. У другій половині сімнадцятого століття граф Станіслав Потоцький видає свій указ, згідно з яким проживаючим на приналежних йому землях ченцям-єзуїтам передається у власність ділянка землі для побудови броварні, «щоб пиво варити своє і добре». Таким чином у 1715 році на Клепарові постало перше в Україні промислове броварське підприємство. Виготовлено в умовах суворого контролю якості продукції отцями-єзуїтами, львівське пиво дуже швидко набуло популярності як в регіоні, так і на далеких теренах Центральної Європи.
7. Перший пам’ятник
На початку XVIII століття у Львові встановлено пам’ятник польському гетьману Станіславу Яблоновському – перший пам’ятник в Україні. Яблоновський був захисником Львова від останнього наїзду татар 1695 року. У середині XIX століття монумент перенесли на місце біля теперішнього Національного музею на проспекті Свободи, після чого цю центральну вулицю міста стали називати Валами Гетьманскими. У тридцяті роки XX століття пам’ятник виявився тут зайвим і його перенесли на Трибунальську площу до костелу Єзуїтів, звідки він у 1944 році, після заняття Львова Червоною армією, безслідно зник.
8. Перший університет
В 1661 році було засновано перший в Україні університет – Єзуїтська академія. За умовами Гадяцької угоди 1658 року між Україною і Польщею, в Україні мали відкритися два православних університети (академії). Один з них перебував у Києві, другий повинен був відкритися у Львові. В цих містах вже не могло бути вищих навчальних закладів іншого віросповідання, а отже, єзуїтська колегія повинна була бути закрита. Добре розуміючи наслідки такого рішення, єзуїти домоглися перетворення своєї колегії на університет. Указ про це підписав король Ян Казимир 20 січня 1661 року, і цей день вважається датою заснування Львівського університету.
9. Перша у світі повітряна куля
В 1784 році у Львові запущено першу у світі повітряну кулю з автоматичним пальником на рідкому пальному для підігріву повітря у балоні. Це сталося усього через дев’ять місяців після польоту кулі братів Монгольф’є, пальним для якої служила солома!
10. Перша газета
В 1749 році у Львові вийшло декілька номерів першої в Україні газети ( «Kurier Lwowski»), а 1776 року почала виходити газета «Gаzette de Leopol» (тижневик) – перша регулярна газета в Україні. 1811 року у Львові вийшла найстаріша з існуючих зараз в Україні газет і найстаріша з існуючих зараз у світі польських газет «Gazeta Lwowska», а 1848 першу в історії газета українською мовою «Зоря Галицька».
11. Перший парк
У другій половині XVI століття засновано найстаріший парк в Україні – Єзуїтський (тепер парк імені І. Франка). Чотириста років тому на цьому місці були міські лани, але пізніше ця земля перейшла у приватні руки. Наприкінці XVI століття багатий львівський міщанин Ян Шольц-Вольфович заклав тут парк, витративши на його впорядкування 1600 золотих. Згодом він видав свою доньку заміж за італійця Антоніо Массарі, посла Венеційської республіки у Львові, і парк перейшов до його зятя. Массарі впорядкував парк на італійський манер. 1855 року парк знову перейшов у власність міста, таким чином ставши одним із найстаріших муніципальних парків Східної Європи.
12. Перший міський театр
В 1776 році відбулося відкриття першого професійного театру у Львові. Німецька трупа театру під керівництвом Франца Геттрсдорфа складалася з акторів та співаків, невеликого хору та оркестру. Колектив брався за різні жанри: оперу, оперету, комедію, пантоміму, балет. Згодом театральна група розмістилася у скасованому декретом цісаря Йосифа II і перебудованому під театральний зал костелі францисканського монастиря на теперішній вулиці Театральній біля середньої школи № 62. Центр львівського театрального життя вирував у цій будівлі до будівлі 1843 року скарбківського театру (тепер імені Марії Заньковецької).
13. Перший футбольний матч
1894 року у Львові завершили будівництво на території теперішнього Стрийського парку стадіону британського стилю з футбольним полем та трибунами на 7 000 місць. А 14 липня 1894 року тут відбулася визначна подія в історії українського футболу – перший футбольний матч між командами товариства «Сокіл» Львова і Кракова. «Gazeta Lwowska» повідомляла, що львівські футболісти грали у сірих гімнастичних штанях і білих футболках, а футболісти Кракова – у синіх штанях і білих футболках. Львів’яни перемогли, м’яч на 6-ій хвилині забив у північні ворота учень гімназії Володимир Хомицький.
14: Перший готель
Близько 1785 року на місці теперішнього Музею етнографії на проспекті Свободи підприємець Йоганн Прешель спорудив триповерхову будівлю – перший львівський готель, який називався «Під римським цезарем». Для будівництва використовували цеглу розібраного шпиталю Святого Духа на нинішній площі Івана Підкови. На початку XIX століття будівля готелю вважалася найбільш імпозантною кам’яницею на Нижніх Валах після губерніального управління. На сьогоднішній день у Львові більше популярна оренда квартир цодобово, але також є багато прекрасних готелів.
Нацистський бліцкриг у Європі 1939 – 1941 років був приголомшливий та швидкий з воєнної точки зору. Частини Вермахту поглинали країну за країною долаючи сотні кілометрів на день. Польща, Франція, країни Бенілюксу, Данія та Норвегія, Греція та держави Балкан.
Німецьке суспільство тих років переживало патріотичне піднесення, солдати були справжніми народними героями. З тих днів, коли держава фюрера перебувала в апогеї розквіту. До наших часів дійшло чимало фотографій, які щасливі німецькі солдати відсилали додому близьким з усіх куточків поневоленої Європи.
Німецькі частини заходять до Львова, нинішня вул. Шевченка
Перед світанком 22 червня 1941 розпочалась кампанія проти СРСР, вже 30 червня перші німецькі підрозділи входили до Львова. Одні з перших хто увійшов у місто – елітний підрозділ, 1 – ша гірськопіхотна дивізія, більш знана як ”Едельвейс”
Понад 140 років тому, у 1877 р., інспектором львівських парків Арнольдом Рьорінґом був спроектований один з найгарніших парків тогочасної Європи — парк Кілінського (сучасний Стрийський парк). І до сьогодні він залишається найчарівнішим у Львові, тож Фотографії Старого Львова пропонують вам 20 цікавих фактів з його історії.
1. Стрийський парк розташований у південній частині Львова між вулицями Стрийською і верхньою частиною Франка на узгір’ях, з яких бере початок потік Сорока. Як писав Іван Крип‘якевич: “Ця околиця в давніх часах складалася з піщаних падм (дюн. – ред.) і крутих ярів та долинок. В нижній частині, від теперішнього пам‘ятника Кілінському до вулиць Стрийської, Домбровського (сучасна Рутковича) й Пулавського (сучасна Паркова), був колись цвинтар, закритий 1823 р. Жодного сліду з нього тепер не зосталося. В горішній частині був австрійський флот”.
Парк Кілінського (Стрийський). З колекції Софії Легін
2. Арнольд Рьорінґ розпланував парк використовуючи природні властивості ландшафту цієї частини міста. Проект парку – з оранжерею, озером та прилеглими квітниками, було розроблено у 1877 р. , а у 1879 р. його розпочали створювати та впорядковувати.
Парк Кілінського (Стрийський), 1907 р. (з колекції Софії Легін)
3. Парк умовно складається з трьох частин: нижньої, верхньої та дитячого сектора. Нижній партер — найстаріша паркова частина – це просторі газони. Тут зосереджені екзоти, декоративні дерева і чагарники. Верхня частина парку – густий лісовий масив, що підступає до липової алеї. Дитячий сектор парку, створений у 1950-1953 рр. на місці пустиря агрономами-садівниками С.М.Капланом та Є.С. Контаром.
Пам’ятник Яну Кілінському, 2017 р.
4. У 1894 р. на нижній терасі парку встановили пам‘ятник одному з керівників повстання під проводом Тадеуша Костюшка Янові Кілінському (автор – скульптор Юліан Марковський). Після встановлення і до 1939 р. парк називали ім’ям Кілінського. За радянської влади пам‘ятник не чіпали. У 2009 р. українські та польські реставратори відновили монумент.
Рекламний плакат Загальної виставки Крайової у Львові, 1894 рік
5. У 1894 p. верхня тераса стала місцем проведення грандіозної, як на галицькі масштаби, Крайової виставки, приуроченої до 100 річниці повстання Тадеуша Костюшка. “Крайова виставка 1894 р. знаходилася в горішній частині парку. Уладжено там фонтани, вечором освітлені різнобарвним світлом, квітники, поставлено ряд павільйонів” – Іван Крип‘якевич. Загальна кількість відвідувачів виставки досягла 1 млн. 150 тис. осіб. За підрахунками, аби повністю оглянути територію виставки, секції і відділи, палаци, павільйони, кав’ярні та цукерні тощо, потрібно було витратити тиждень часу. 7 вересня 1894 року Загальну Крайову виставку відвідав імператор Франц Йосиф I.
Ротонда “Рацлавицької панорами”, 1904 рік
6. До наших днів із споруд Крайової виставки “дожили” лише три: Палац мистецтв(архітектор Ф. Сковрон, скульптор А.Попель), ротонда “Рацлавицької панорами” (архітектор Людвік Рамульт)— зараз тут корпус кафедри фізичної культури Національного Університету «Львівська політехніка», та водонапірна вежа (інженер Міхал Лужецький, проект проф. Захаревича).
Декоративні руїни в Стрийському парку, 1930 р.
7. Руїни замку, які можна побачити в глибині Стрийського парку, насправді є декоративним. Вони були створені у 1894 р. з нагоди Крайової виставки. “У нижній частині парку поставлено тоді штучні руїни, до яких ужито матеріал зі старого мосту над Сорокою й надгробків з цвинтаря”, – Іван Крип‘якевич
Оранжерея в Стрийському парку, 2017 р.
8. Оранжерея, яка знаходиться поруч пам‘ятника Кілінському, була збудована у 1895 р.
9. “Згадати ще треба, що в парку від сторони Стрийської вулиці з 1890-х років був невеликий звіринець, де показувано вовка, лиса і вірла; потім була пара ведмедів”, – Іван Крип‘якевич.
Головний вхід до Військової виставки у Стрийському парку. Фото 1916-1918 рр.
10. У 1906 та 1911 рр. на повиставкових територіях проводилися Ярмарки крайових виробів, а влітку 1916 р. – Військова виставка Другої австоро-угорської армії, яка запам‘яталася павільйонами, оздобленими березовими колодами, та пам‘ятником її командувачу австрійському генералу Едварду Бьом-Ермоллі (скульптор Лайош Лукачі).
Парк Кілінського (Стрийський), 1911 р. (з колекції Софії Легін)
11. “Під час великої війни (Першої світової) у Стрийському парку поліг при повітряній катастрофі австрійський летун, його могила була коло Палати мистецтв. В листопаді 1918 р. були тут могилки українських стрільців, що полягли у бою. Їх ексгумовано і перенесено на цвинтар”, – Іван Крип’якевич.
Вигляд з літака на парк Кілінського (Стрийський парк) та Східні Торги. Листівка 1921 р.
12. З 1921 р. на території Галицької крайової виставки стали проводити щорічні міжнародні ярмарки – “Східні торги”, участь у яких взяли близько 23 країн.
13. Джерело, над яким встановлено барельєф Котигорошка, який бореться із змієм (виготовлений у 1950-х рр. студентами Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва), є подякою А.Рьорінґу, про що свідчить відповідна таблиця: “Арнольду Рьорінґу — засновнику львівських парків”.
14. Поруч озера з лебедями та скульптурою русалки (скульптор Я.Мотика) з 1961 р. росте верба Т.Шевченка. Гілка, з якої виросло дерево, була привезена делегацією українських письменників з казахских степів. Її урочисто було висаджено в парку в соту річницю похорону Т.Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
15. У 1950-х рр. у Стрийському парку з боку вул. Паркової будується вхідна арка (архітектор Генріх Швецько-Вінецький), проводиться перебудова колишніх “Палацу мистецтв” та ротонди “Рацлавицької панорами” на спортивні об’єкти.
16. У 1953 р. львівські залізничники збудували у Стрийському парку дитячу залізницю. За основу взята під‘їздна трамвайна колія, що у 1927 р. вела на східні горби до Персенківки. По ній у 20-х роках ХХ ст. доставлялися матеріали і товари до Східних Торгів.
Дитяча залізниця “Мала Львівська”, 1962 р. (з колекції Романа Метельського)
17. У 1956 р. в декількох реконструйованих павільйонах “Східних торгів” проводилася виставка, присвячена 700-річчю Львова. А в 1967 р. тут організували виставку до 50-річчя Жовтневої революції. Основну експозицію розгорнули у павільйоні “Підкова”, який у 1990 р. згорів.
Пам’ятник першому футбольному матчу в Україні на теренах Стрийського парку. Фото 2015 року
18. У 1930-х роках у центрі “Підкови” встановили антени “Львівського радіо”. Сьогодні на цьому місці стоїть пам‘ятник “Львів — батьківщина українського футболу” з написом: на цьому місці 14 липня 1894 р. львівський “Сокіл”, премігши команду Кракова, започаткував літопис українського футболу”. З другого боку – “На цьому місці з 1911 до 1939 р. на стадіоні “Сокола-Батька” тренувалася та проводила матчі футбольна команда стортивного товариства “Україна”. Хоча насправді стадіон “Сокола-Батька” був розташований на 400 м. далі від місця встановлення йому пам‘ятника. Та й напис про перший матч між командами польських товариств “Сокіл” зі Львова та Кракова варто було б подати не як початок “літопису українського футболу”, а як про перший матч на території України.
Фонтан Івасик Телесик, 2017 р.
19. У павільйоні науки і техніки у 1960-х рр. влаштували перший у місті широкоформатний кінотеатр “Львів”. Тоді ж встановили фонтан “Івасик Телесик” (скульптор Роман Чайка). У 2011 р. цей фонтан реставрували.
20. Серед екзотів та декоративних насаджень у Стрийському парку росте й реліктова рослина — гінкго дволопатеве. В палеогеновий період вона була поширена в Європі та Азії, а тепер зустрічається тільки в парках і ботанічних садах.
16 років тому, у понеділок, 25 червня 2001 року, на Львівському летовищі приземлився літак, на якому до нашого міста прилетів Римський Папа Іван Павло ІІ. За свою довгу історію прибували до нашого міста цісарі та королі, президенти та вожді, видатні митці та релігійні діячі. Але такого ще не було…
Місто стало інакшим на три червневих дні візиту Івана Павла ІІ. Довелося багато ходити пішки, але не було чути нарікань. Наведу фрагмент своїх, можливо суб’єктивних, вражень, написаних у ці дні: “Небувале скупчення люду, але жодного агресивного обличчя, жодного п’яного… І так тихо було на вулицях через обмеження руху автомобілів” ¹.
2001 рік проходив у Львові під знаком візиту Івана Павла ІІ. Вперше мені зустрілась світлина Кароля Войтили десь у середині 1970-х в одному з польських часописів. Тоді я навіть здивувався, що поляки, окрім примаса Стефана Вишинського, мають ще одного кардинала – архієпископа Краківського. У жовтні 1978 року, коли намісником Святого Петра вперше був обраний слов’янин, що перервало кількастолітню італійську домінацію, це розбудило сподівання, що щось має у світі змінитись – і то ще за час життя нашої ґенерації.
Можливо, саме Святіший Отець, який походив із “комуністичної” країни, став потужним каталізатором процесів, що призвели за якесь десятиліття до краху комуністичної системи в Європі, розвалу Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності.
Довгим був шлях Івана Павла ІІ до України. Пригадую, як 25 років тому, 2 червня 1991 року, у Перемишлі, закінчуючи свою проповідь українською мовою у тодішньому костьолі оо. Єзуїтів, який відтоді став катедральним собором Св. Івана Хрестителя УГКЦ, Святіший Отець пообіцяв: “Якщо мені Бог дозволить приїхати колись до Львова, то буде більше української…”.
Тоді, спостерігаючи за “папамобілем” на розі вулиці Францисканської та перемиського Ринку, сподівався побачити вже за рік-два подібну картину у Львові. Тим більше, що в межичасі Україна вже стала незалежною. Але і Церкви українські за той час, як і партії політичні, все більше дробились та віддалялись одні від одних. Дехто навіть сумнівався, чи варто Папі приїжджати до скомпрометованого президента Кучми та скорумпованої, роздертої політичними та міжконфесійними чварами держави. Тим більше, що більшість вірян в Україні досі вважає, що не Рим має бути духовним центром християнського світу, а Москва чи Стамбул.
Увечері 25 червня 2001 року я бачив, як Святійший отець їхав “папамобілем” з аеропорту вулицею Тургенєва (тепер Героїв УПА) до центру міста. Того дня Іван Павло ІІ відвідав катедру Вознесіння Найсвятішої Діви Марії РКЦ та Вірменський кафедральний собор.
Потім Папа прибув до Собору святого Юра, де посвятив корони для чудотворної ікони Теребовлянської Богородиці. Його супроводжували кардинали Любомир Гузар і Мар’ян Яворський. Зупинився Іван Павло ІІ у Митрополичих палатах на Святоюрській горі.
Наступного дня, 26 червня зранку на іподромі відбулася Служба Божа в латинському обряді. Там були беатифіковані мученики Римсько-Католицької Церкви архиєпископ Львівський Юзеф Більчевський та засновник Згромадження Сестер Милосердя св. Йосипа отець Зиґмунт Ґораздовський, які у 2005 році були канонізовані Папою Бенедиктом XVI.
Любомир Гузар зустрічав папу Івана-Павла II під час його візиту до України
В обідній час Іван Павло ІІ відвідав Вищу духовну семінарію РКЦ у Брюховичах. А по дорозі на Сихів освятив місце та наріжний камінь під будівництво Духовної семінарії Святого Духа і Українського Католицького Університету.
Після 18 години на площі, яка тепер названа на згадку про Івана Павла ІІ, перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, попри дощ, зібралося понад 400 тисяч молодих людей на зустріч зі Святішим Отцем. Негода стала приводом почути від Івана Павла ІІ кілька слів, не передбачених офіційним протоколом. Під час свого виступу він відреагував на рясні краплі жартом: Deszcz pada, dzieci rosną. (“Дощ падає – діти ростуть”). А потім, після оплесків і скандування “Лю-би-мо Те-бе!”, Папа Римський заспівав польською мовою: “Не падай, дощ, бо тебе тут не треба. Обійди гори, обійди ліси і вернися до неба!”. Закінчивши виступ і відповідаючи на численні скандування молоді “Мно-гая лі-та!”, Іван Павло ІІ підійшов до мікрофону зі словами: “Многая літа, многая літа… Тому, власне, дощ і падає, щоб діти росли…”
Божественна літургія у візантійському обряді на Львівському іподромі 27 червня переконала, що приїзд Святішого отця – це не просто державний візит і навіть не лише Апостольське паломництво до Божого люду України. Це справді було неперевершене містичне дійство, те, що не можна раціонально пояснити якимись раціональними аргументами.
Понад півтора мільйона людей кілька годин терпляче чекали прибуття Івана Павла ІІ, незважаючи на дощі та болото, кількагодинні піші переходи нічним і вранішнім містом. Але щойно у брамі з’явився папамобіль, відразу всі забули про втому і незручності. Величезний натовп відразу перетворився на єдину громаду вірних, як у своїй звичній парафіяльній церкві, стіни якої раптом розширились у трьох вимірах до безмежжя. А кількасот хористів стали лише солістами мільйонного хору – як сказав отець-ректор УКУ Борис Ґудзяк, чи не найбільшого хору у світі.
Треба було бути всередині цих мільйонноголосих молитов – “Символу віри” чи “Отче наш…”, щоби відчути, що справді у той момент Господь був серед нас… Саме з Божої волі зранку над Львовом розсунулись дощові хмари, і в час літургії світило сонечко. А коли двічі, після причастя та в час благословення Римським Папою ікон, образків, вервичок і хрестиків, почав накрапати короткочасний дощ, то він сприймався, як кропіння свяченою водою всіх тих предметів, що люди тримали у руках. Адже Святіший Отець не зміг би водночас дійти до кожного з освяченням.
Іван Павло ІІ звертався до всіх і до кожного зокрема, бо він прекрасно знає наші потреби і турботи і вважає, що “Церква не може мовчати, коли йдеться про захист гідності людини і загальне добро!”.
“У першому ряді під вівтарем сидів президент та місцеві керівники. Можливо, 4 години перебування у цьому містичному літургійному полі теж вплине і на них. Адже вони не лише слухали канонічні молитви за “правління і військо”, але і відчули, наскільки авторитет світської влади відстає від тієї шани, яку галичани віддавали Святішому отцеві Івану Павлу ІІ, Патріархові Любомиру Кардиналу Гузару, іншим владикам.
Лише пошана до Папи Римського та святості дійства стримувала багатьох від висловлення своїх почуттів щодо президента Кучми. Хоча окремі особи не стримувались від свисту під час читання протокольних вітань на його честь. А вже пророчим виявились слова виголошені крізь гучномовці, що на летовищі Кучма буде говорити прощальну промову “українською мовою”… Видно і тут не обійшлось без втручання Вищої сили, яка показала, хто є справжнім провідником нашої нації” ².
Можливо, колись православ’я та католицизм в Україні таки об’єднаються у Помісну Київську Церкву. Звичайно, що не Москва буде диктувати умови цього об’єднання, до нього треба буде прийти поступово, долаючи канонічні неузгодженості та взаємні упередження. Адже нас об’єднує одна віра в Ісуса Христа і обрядових відмінностей між греко-католиками та православними не такі великі, щоби стати перешкодою. Найбільша перешкода – самі пастирі, яким не вдається поки що розділити храми, парафії, єпархії, вірних… Звичайно, що приїзд Папи не зміг теж відразу вирішити ці проблеми, але він вказав дорогу до їх подолання.
Під час Божественної Літургії відбулося проголошення беатифікації 28 Слуг Божих Української Греко-Католицької Церкви: єпископів Григорія Хомишина (1867–1947), Йосафата Коциловського (1876–1947), Миколая Чарнецького (1884–1959), Василя Величківського (1903–1973), Григорія Лакоти (1883–1950), Никити Будки (1877–1949), Івана Слезюка (1896–1973), Симеона Лукача (1893–1964), Теодора Ромжі (1911–1947); архимандрита Унівської Лаври Климентія Шептицького (1869–1951); екзарха Російської Католицької Церкви Леоніда Фьодорова (1879–1935); отців Івана Зятика (1899–1952), Якима Сеньківського (1896–1941), Віталія Байрака (1907–1946), Андрія Іщака (1887–1941), Миколи Конрада (1876–1941), Павла Вергуна (1890–1957), Зиновія Ковалика (1903–1941), Миколи Цегельського (1896–1951), Романа Лиска (1914–1949), Олексія Зарицького (1912–1963), Северіяна Бараника (1889–1941), Емільяна Ковча (1884–1944); черниць Йосафати Гордашевської (1869–1919), Лаврентії Герасимів (1911–1952), Олімпії Біди (1903–1952), Тарсикії Мацьків (1919–1944); дяка Володимира Прийми (1906–1941).
Серед 30 блаженних беатифікованих Святішим Отцем у Львові не було Митрополита Андрея Шептицького. Однак Іван Павло ІІ висловив сподівання, що “одного дня побачимо Його серед сному Святих!”.
Тим самим Папа Римський пообіцяв нам приїхати ще раз в Україну. Але не судилося…
Повернувся Він в Галичину у бронзі пам’ятників, на образах та іконах Святого Папи Івана Павла ІІ.
Тої середи, 27 червня на Львівському іподромі зібралось понад мільйон осіб. Більше, ніж усе населення Королівського столичного міста Львова. Піднявшись на вежу для фоторепортерів, можна було охопити оком усе це людське велелюддя, і відчути, як нас багато, і які ми сильні, коли є у нас Єдність і Віра!
Увечері того дня Папа сказав у своїй прощальній промові, ніби передбачаючи нинішні події: “Дякую тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд… Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною відданістю нарешті привернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоби стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливості…
Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього. В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! “ ³.
Запам’яталася з тих днів пісня Тараса Курчика “Ти Україну благослови”, яка стала офіційним гімном візиту Святішого Отця Івана Павла ІІ в Україну у 2001 р.
У 1594 році італієць Мікеліні з далекого Кріту привіз рідкісне вино до міста Лева. Двадцять припорошених пляшок замовив для себе український купець. І ось у його домівці зустрів італієць молоду Пелагію, доньку купця. Він закохався з першого погляду. І з тих пір вже не рідко він відшукав будь-який привід, щоб відвідати їх, а Пелагія відповіла італійцю взаємністю.
Вже не так тягнуло молодого купця на батьківщину. Юнак та дівчина шептали одне одному чутливі слова, а батьки пильно спостерігали за цим, та зрештою італієць припав їм до душі. Та одного дня страшна біда прийшла до міста Лева – чума.
Чорною смертю вона пройшла по всій Європі, і ось вона тут. Щодня чума косила десятки людей.
У церквах та храмах різні релігійні представники вдень та вночі молилися за душі померлих та лихо не минало.
Мор не оминув й садиби купця. Сталося найжахливіше – Пелагія захворіла. За суворим наказом бургомістра усіх зачумлених виносили за межі міста та залишали в саду, де за ними доглядали хоробрі монахи.
Мікеліні не покинув свою кохану Пелагію і не відходив від неї, як міг заспокоював та вселяв надію на одужання.
Але бідна Пелагія була приречена. Мікеліні поховав свою кохану на православному цвинтарі церкви Благовіщення. А через неділю і сам зліг. Бо постійно знаходився біля хворого чумою.
Вмираючи, просив Мікеліні поховати його в костелі святого Станіслава, а на їх могилах встановити однакові надгробки.
І сталося так. На обох могилах встановлені надгробки, на яких викарбовані по парі сердечок, пов’язаних лавром.
Лялька-мотанка — українська народна лялька та оберіг. Перші ляльки-мотанки з’явилися ще 5000 років тому і поширеними були практично в кожній країні. Тоді ці ляльки були схожими між собою, адже виготовляли їх лише із шматків тканини та матеріалу, який замотували всередину.
Ганчір’яна лялька, Стародавній Рим (4-3 ст. до н. е.) Висота: 19 см. (Британський музей) na-skryzhalyah.blogspot.com
Назва ляльки-мотанки походить від її способу виготовлення (від укр. мотати). Цікаво, що для створення такої ляльки не можна було використовувати ножиці, голки та інші колючо-ріжучі предмети. Тканину рвали руками на маленькі клаптики, а потім змотували їх нитками.
na-skryzhalyah.blogspot.com
Лялька-мотанка не має обличчя. Замість нього зображено хрест – знак сонця, або ж просто залишено біле полотно. Згідно з віруванням, лялька з певними вираженими рисами обличчя може прив’язувати до себе душу того, хто нею грається, що може спричинити небажані наслідки.
Українська мотанка – це ошатно вдягнена та оригінально прикрашена лялька. Здавна у кожній українській родині вона виконувала роль оберега, була символом жіночності та мудрості. За повір’ям, саме вона берегла сімейний затишок, добробут та захищала від злих сил. Вважають, що лялька є посередником між живими й тими, кого на цьому світі ще немає. Тому на заміжжя дівчини разом із рушниками і сорочками у скриню до приданого клали ляльки. До ретельно зробленої лялечки обов’язково додавали ляльку-нареченого. Після одруження цими ляльками гралися та вірили, що так швидше з’являться діти.
na-skryzhalyah.blogspot.com
Окрім цього, лялька-чарівниця могла навіть керувати погодою та лікувати від хвороб. Наприклад, щоби прикликати дощ, жінки нашвидкуруч робили мотанку та вкладали в неї своє бажання. Матері замотували у ляльку цілющі трави і давали гратися нею дітям, а згодом спалювали мотанку, а разом із нею і дитячі недуги. Також існувало повір’я, якщо діти дуже часто і довго бавляться лялькою-мотанкою, то сім’я скоро чекатиме поповнення.
Мотанка – лялька, яка мала берегти, забавити та навіть нагодувати маля. Матері, залишаючи своїх діток, замотували в лялечку фрукти, кашу або шматочок хліба і підвішували її над колискою. Так, це була і забавка, і їжа для дитини.
na-skryzhalyah.blogspot.com
Під час створення такої української іграшки важлива кожна дрібниця. Майстриня передавала ляльці свій настрій, думки та енергію. Важливо, що ляльку-оберіг створювали відразу цілком, тобто майстрині не дозволялося відволікатися та переривати творчий процес. Здавна вважали, що мотанка могла приносити лише добро.
InfoKava.com
Українська лялька-мотанка повинна мати обов’язкові елементи одягу, у яких є певне значення. Спідниця символізує землю, сорочка – позначає три часи: минулий, теперішній та майбутній; обов’язковими атрибутами є вишиванка та намисто, які уособлюють достаток. Головний убір – очіпок, стрічка чи хустка – символізує зв’язок із небом.
27 липня 1976 року у Монреалі під час півфіналу з футболу канадець українського походження Данило Мигаль станцював гопак. Уболівальник вибіг на поле з українським прапором під час матчу НДР – СРСР, вигукуючи “Свобода Україні!”.
Цікавий епізод стався на матчі між збірними НДР та СРСР (2:1), який відбувся 27 липня 1976 року в Канаді. Під час півфінального матчу Олімпійських ігор 1976 року на поле вибіг уболівальник у вишиванці та з прапором України, станцював гопак і після був спокійно відведений з поля поліцією.
Трохи пізніше в українській діаспорській газеті в США, “Свобода” (ч. 142 від 10 серпня 1976), була надрукована замітка про цей інцидент.
Пан Данило живе у Канаді в штаті Онтаріо, буває в Україні раз на кілька років. Про цей випадок пан Данило виданню 24 Футбол.
«Мене доставили у відділок, де я провів кілька годин. Там мені поставили кілька запитань про мотиви мого вчинку. Згодом прийшов чоловік у цивільному одязі і сказав, що він є полісменом з RCMP, тобто The Royal Canadian Mounted Police. Виявилося, що він знав українську. Він відвів мене вбік і запитав: “Навіщо ти робиш нам неприємності? Твій вчинок нічого не змінить”».
Помагав йому вийти з поліцейського участка син Степана Бандери, Андрій Бандера.
“Я не мав документів при собі. Полісмени зателефонували моєму батькові у Тандер-Бей, встановили мою особу. Згодом у відділок прийшов син Степана Бандери, Андрій, який і визволяв мене з поліції. Разом з ним був адвокат на ім’я Любомир. Вони поговорили з полісменами і мене відпустили”.
“Я повинен був це зробити. На Олімпіаду в Монреаль приїхало багато українців, значна частина яких була членами СУМ – Спілки української молоді. Я також був членом цієї організації. Головною нашою ціллю було показати всьому світу, що ми, українці, маємо свій прапор і можемо мати свою державу. Ми відверто виступали проти СРСР, проводили маніфестації.
“Ще до мого виходу на поле приблизно 150-200 “сумівців” прийшли під будівлю, де було встановлено всі прапори країн-учасників Олімпіади. Мій молодший брат Андрій, якого, на жаль, вже немає з нами, виліз на флагшток, зірвав радянський прапор і ми спaлили його. Таким був наш спосіб заcудження рeпресій радянської влади проти українців. У нас з собою було також чимало патріотичної літератури: журнали, агітки, листівки…
…У складі збірної СРСР виступало 9 гравців київського “Динамо”. Ми прийшли на трибуни, сіли поруч, кожен з літерою в руках. Таким чином, символічно склали слово “Freedom Ukraine”. Також взяли з собою величезний прапор довжиною 30 метрів. Мені здалося, що українським гравцям у складі збірної Союзу буде приємно побачити український прапор безпосередньо на полі. Я просто хотів привернути увагу і нагадати всім, що Україна є незалежною і має свою символіку.
На жаль, радянські телеглядачі це не побачили. Матч не транслювали у прямому ефірі і Данила вихід на поле встигли вирізати.
Данило Мигаль у Львові. Фото: football24.ua
Данило Мигаль народився 28 грудня 1955-го року у Тандер-Беї у сім’ї лікаря Богдана Мигаля, який прийшов на світ у селі Русові, що розташоване у Снятинському районі на Івано-Франківщині.
“Я знаю, що його хрещеним татом був видатний український письменник Василь Стефаник, який мешкав поруч з хатою мого діда. Батько працював у Львові, був лікарем у дивізії “Галичина”, а згодом емігрував до Канади. Мій дядько, старший брат тата, Роман Мигаль був бaндерівцем і сидів на лaві підсyдних у Варшаві разом зі Степаном Бандерою”.
Львів – місто, в якому вишиванка була і досі є неабияк популярною. Львів’яни одягали вишиту сорочку як на свято, так і в будній день. Вишиванку цінували та передавали з покоління в покоління. А ті, хто мали в своєму гардеробі декілька таких одежин – вважалися щасливцями.
Святкові сорочки, як правило, виготовляли із легкої, лляної тканини. Для пошиття буденної сорочини використовували грубше, конопляне полотно. Щодо вишивки та кольорової гами, то на Львівщині вона надзвичайно багата.
Львівська вишита сорочка славиться різноманітністю візерунків у різних районах. Цікаво, що, наприклад, на півночі та на півдні Львівщини традиційна вишивка була зовсім не схожою, незважаючи на невелику відстань. Через таку строкатість вишиванок, спільні риси визначити досить складно. Найвідомішими є вишиванки Сокальського, Яворівського та Городоцього району.
Сокальська вишиванка – легка та контрастна. Традиційна для цього району вишивка виконана чорними нитками. Рідше на Сокальщині трапляється червона та жовта вишивка чи їх поєднання.
Від сорочкок інших районів Сокальська вирізняється незакритим білим простором між елементами малюнка. Акуратні чорні візерунки створюють враження легкого мережива. Виконують їх поверхневим шиттям — хрестиком, стебнівкою.
На Сокальщині в кінці XIX століття для вишивання часто використовували геометричний орнамент. На початку XX століття на сорочках все частіше вишивають рослинні візерунки з мотивами руж, тюльпанів, барвінку. Вони компонуються у вигляді смуг, галузок з квітами, букетів або віночків з квітів та листків.
Багаті та вишукані візерунки вишивали на рукавах, манжетах та комірах (на тих частинах сорочки, які було видно з-під вернього одягу).
Яворівська вишивка є більш яскравою. Для цього району характерними кольорами є: зелений, червоний, жовтий та помаранчевий. Зрідка тут використовують чорний. Вражали вбрання Яворівщини й красою своїх кроїв.
Упродовж історії тут склалися свої методи гаптування (вишивка гладдю, що на Львівщині має назву гапт), які набули широкої популярності. Наприкінці XIX століття яворівський гапт називали «славною яворівкою». Узори складалися з дрібних мотивів, таких як «сосонки», «купочки», «деревця», «клинці», «кривульки», а вишивали їх хрестиком, «стебнівкою».
Вишивка Городоцького району вражає своїми контрастами. Оригінальні червоні візерунки, без сумніву, ефектно виглядають на білому полотні. Червоний колір інколи поєднують із синім або чорним. Притаманний для цієї місцевості спосіб вишивки – городоцький шов «півмісяці» (Рис. 48).
14. Поруч озера з лебедями та скульптурою русалки (скульптор Я.Мотика) з 1961 р. росте верба Т.Шевченка. Гілка, з якої виросло дерево, була привезена делегацією українських письменників з казахских степів. Її урочисто було висаджено в парку в соту річницю похорону Т.Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Понад півтора мільйона людей кілька годин терпляче чекали прибуття Івана Павла ІІ, незважаючи на дощі та болото, кількагодинні піші переходи нічним і вранішнім містом. Але щойно у брамі з’явився папамобіль, відразу всі забули про втому і незручності. Величезний натовп відразу перетворився на єдину громаду вірних, як у своїй звичній парафіяльній церкві, стіни якої раптом розширились у трьох вимірах до безмежжя. А кількасот хористів стали лише солістами мільйонного хору – як сказав отець-ректор УКУ Борис Ґудзяк, чи не найбільшого хору у світі.
