Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року
Пeршe ж oфiцiйнe святкyвaння дня Сoбoрнoстi вiдбyлoся нe y 1990 рoцi, a щe в 1939-мy. Святкyвaли тoдi 20 рiчницю знaкoвoї пoдiї в Kaрпaтськiй Укрaїнi. A oт в 1990 рoцi вiдбyлoся пeршe мaсoвe святкyвaння. І пeрeдyвaв цьoмy святкyвaнню «Живий лaнцюг».
Ідeя «Живoгo лaнцюгa» мiж мiстaми нe бyлa чимoсь нoвим, aджe зa двa рoки дo тoгo пoдiбнa aкцiя вiдбyлaся в Прибaлтицi. Taм «живий лaнцюг» oб’єднaв три стoлицi – Вiльнюс, Ригy тa Taллiнн. Інiцiaтoрaми ж пoвтoрy тaкoї aкцiю в Укрaїнi бyли члeни Нaрoднoгo рyхy Укрaїни, зoкрeмa брaти Гoринi. Ідeя нe виглядaлa yтoпiчнoю, oскiльки вжe кiлькa рoкiв в УРСР вiдбyвaлися рiзнoмaнiтнi мaсoвi мiтинги.
Moжливo, кoгoсь цiкaвить питaння, чoмy ж лaнцюг бyв 21 сiчня, a нe 22-гo. Причинa бyлa цiлкoм прaктичнa. 22 сiчня припaдaлo нa пoнeдiлoк, a oсь 21-гo бyлa нeдiля. Зaдiяти тaкy вeликy кiлькiсть людeй y бyднiй дeнь бyлo б нeмoжливo, тoж пoдiю i змiстили нa дeнь. Сaмe зaвдяки тaкiй змiнi oргaнiзaтoрaм вдaлoся зaлyчити, зa рiзними пiдрaхyнкaми, вiд 500 тисяч дo 3 млн yкрaїнцiв.
Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій КнишКілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВРТак званий “вузол живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ
В 1990 році Україна простягалася не тільки від Львова до Києва, але і далі на Схід, проте організатори акції були реалістами. Якщо в західній частині України ідея підтримувалася майже всіма, то вже навіть на Житомирщині і Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось в тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Проте, представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції, зокрема з Донеччини.
21 листопада 1920 року, після отримання дозволу від польської сторони 12 тис вояків Армії УНР разом зі штабом Головного Отамана Петлюри та урядом республіки перейшли на західний берег ріки Збруч. Ця подія поставили крапку в існуванні УНР як держави на території України, розповідає jnsm.com.ua.
Після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею, важливою складовою якого стала військова конвенція, почався наступ польсько-українських військ на контрольовані більшовиками території України. Спочатку він був успішним: 7 травня 1920 року об’єднане польсько-українське військо увійшло до Києва, але загалом наступ сподівань не виправдав. Вже 12 червня Київ знову зайняла Червона армія, яка після цього продовжила свій наступ на захід. До середини серпня червоні, захопивши більшу частину Східної Галичини та створивши там Галицьку СРР, опинилися під Варшавою, на чому їх наступ і захлинувся.
З кінця серпня польсько-українське військо почало контрнаступ, в ході якого важливу роль відіграли і вояки УНР. Це породило сподівання на участь офіційної делегації УНР в польсько-радянських переговорах, перший раунд яких розпочався ще 17 серпня в Мінську в розпал битви під Варшавою. На початку вересня уряд УНР звернувся із відповідним меморандумом до польської сторони.
У цей час Польща опинилася у складній ситуації, адже країни Антанти, які їй допомагали, східним кордоном Польщі бачили лінію Керзона, а головний ворог — СРСР — заявляв про готовність йти на великі територіальні поступки. Причому в обох цих пропозиціях було спільне те, що у них не було місця як для суб’єкту перемовин для УНР, з якою у Польщі був укладений чинний тоді Варшавський договір. Незважаючи на таке роздоріжжя, польський уряд 10 вересня все-таки передав пропозицію уряду УНР до Москви, де її цілком очікувано відхилили на підставі того, що, мовляв, незалежна Україна — це УСРР, яка в союзі з РСФРР бере участь у переговорах з Польщею. Оскільки більшовики заявляли про свою згоду на те, щоб лінія кордону проходила значно східніше лінії Керзона і зовсім не претендували на Східну Галичину, то поляки принципово погодилися на їхню пропозицію.
З 21 вересня, після того, як Червона армія остаточно покинула Східну Галичину, радянсько-польські перемовини продовжилися у Ризі. Тоді ще тривав наступ полько-українських військ, щоправда вже зі змінним успіхом. Станом на 18 жовтня, коли почало діяти військове перемир’я між Червоною армією та польськими військами, армія УНР закріпилася на 150-кілометровій лінії фронту с. Ярута над Дністром — р. Мурафа — Бар — Вовковинці — с. Літинка.
21 жовтня Головне командування військ польських відповідно до умов укладеного 12 жовтня у Ризі перемир’я з радянською стороною, оголосило про припинення союзницьких відносин з армією УНР. Державні установи УНР та Головна Команда військ УНР розташувалися в Ка’мянець-Подільському. З огляду на попередні бойові дії, українській стороні здавалося, що час для наступу на червоних доволі сприятливий. Однак Польща, у відповідності зі щойно підписаним Договором з радянською стороною, формально не мала права брати у ньому участь — 8 листопада вона відкликала останні свої загони із районів дислокації військ УНР, чим знімала із себе будь-яку відповідальність за її дії.
Того ж дня Симон Петлюра звернувся із листом до Юзефа Пілсудського, у якому Ризьке перемир’я називалося “витвором дипломатичної мудрості” і стверджувалося, що українці мають тепер самостійно “провадити дуже ризиковану боротьбу на очах у Європи, яка в позі Пілата буде дивитися на схід”. Тобто провина за таку важку ситуацію покладалася не стільки на Польщу, яка вийшла з Варшавського договору, скільки на країни Антанти. Окрім певної логічності, такі твердження були викликані ще й практичними потребами — у листі Петлюра просив або про надання боєприпасів, або про неперешкоджання у їхньому транспортуванні з Німеччини.
Головний отаман Симон Петлюра (в центрі) зі своїм штабом, осінь 1920 року
У ніч перед 8 листопада 1920 року у Кам’янці-Подільському відбулася державна наради за участі Петлюри, членів уряду УНР та командного складу армії. Її результатом став універсал, у якому уряд закликав українців до “останнього бою”, який, як тоді здавалося, мав шанси на успіх. Наступ був запланований на 11 листопада, однак частини Червоної армії почали наступ першими — 10 листопада. Певний час в українців ще була надія переламати ситуацію і перейти в наступ, однак вже 12 листопада стало зрозуміло, що зробити цього не вдасться.
14 листопада урядові структури УНР залишили Кам’янець-Подільський, зібравшись 19 листопада в останньому своєму притулку на території Наддніпрянської України — у Волочиську. Саме там завершилися переговори з польською стороною про перехід залишків армії УНР на територію Польщі. Поляки, які були в боргу перед тепер вже колишнім союзником за Варшавським договором, гарантували ставлення до вояків УНР як до інтернованих і обіцяли зберегти її частини у таборах у Польщі.
Вночі 21 листопада 1920 року від польської сторони було отримано дозвіл на перехід кордону. Того ж дня на західний берег ріки Збруч перейшло близько 12 тисяч вояків та військове і політичне керівництво УНР, якому такий крок бачився лише перепочинком у війні: у листі від 23 листопада Петлюра наказував своїм підлеглим не розпускати жодної військової частини. Симону Петлюрі та його урядовцям, які з 25 листопада перебували у Тарнові, здавалося, що їхня боротьба за незалежну Україну ще не завершена.
Однак доля розпорядилася інакше — 21 листопада 1920 року стало останнім днем існування УНР як державного утворення на території України. На цей момент Симон Петлюра був єдиним діючим членом Директорії. Після його вбивства в 1925 році влада в УНР перейшла до голови тодішнього уряду УНР в еміграції Андрія Лівицького.
На уламках Австро-Угорської імперії в ніч на 1 листопада 1918 року Львів було проголошено українським.
13 листопада 1918 р. було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
Назва Західноукраїнська Народна Республіка вперше офіційно була вжита саме в цьому Законі. Прийнята 19 жовтня 1918 Проклямація Української Національної Ради використовувала терміни «українська область», «українська територія», «українська національна територія».
Невеликий за розміром документ складається з п’яти статей-артикулів: Назва, Границі, Державна суверенність, Державне заступництво, Герб і прапор.
Артикул перший посилається на право самовизначення народів та Прокламацію УНРади від 19 жовтня. Західноукраїнська Народна Республіка визначається як «держава, обнимаюча весь простір бувшої австро-угорської монархії, заселений переважно Українцями».
В артикулі другому перераховуються складові території ЗУНР як «української суцільної етнографічної області в межах бувшої австро-угорської монархії»
Закон визначав територію ЗУНР, яка включала українські етнічні землі і охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення — 6 млн осіб.
Затверджено герб держави — Золотий Лев на синьому тлі, та прапор — блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.
Державний суверенітет ЗУНР, згідно з артикулом третім, формулювався так:
«Отся державна територія творить самостійну Західно-українську Народню Републику.»
Тимчасовий Основний закон ЗУНР був з часом доповнений цілим рядом законів: про організацію війська (13 листопада 1918 р.), тимчасову адміністрацію (15 листопада 1918 р.), тимчасову організацію судівництва (16 листопада і 21 листопада 1918 р.), державну мову (1 січня 1919 р.), шкільництво (13 лютого 1919 р.), громадянство (8 квітня 1919 р.), земельну реформу (14 квітня 1919 р.).
Наслідком активної зовнішньо-політичної діяльності ЗУНР стало відкриття посольств в Австрії, Угорщині і Німеччині і дипломатичних представництв у Чехо-Словаччині, Канаді, США, Бразилії, Італіїта ін.
12
Автором проекту Тимчасового основного закону був один з найближчих співробітників митрополита Андрея Шептицького о. Платонід Філяс чину св. Василія Великого. Безпосередню участь у розробленні документа брали сам митрополит А. Шептицький, єпископи Й. Коциловський та Г. Хомишин.
У Львові в ”Парку на валах” реконструктори відтворили події 100-річної давнини, коли січовики вели бої за ЗУНР.
У театралізованому військово-історичному дійстві взяли участь понад сто реконструкторів в одностроях УГА, повідомили у прес-службі облдержадміністрації.
!Прологом до театралізованого військово-історичного дійства став “Марш слави Збройних сил Західноукраїнської Народної республіки, Української Галицької Армії та війська Української Народної Республіки”, котрий пройшов центральними вулицями Львова. В ньому взяли участь понад 100 реконструкторів в одностроях УГА. Після маршу його учасники розгорнули військово-історичне дійство “Бої за Львів”. Динамічна реконструкція спогадів про героїчну боротьбу січовиків зібрала глядачів з усієї Львівщини”,- зазначили у прес-службі.
Організатори заходу – ГО “Товариство пошуку жертв війи “Пам`ять” та ЛОДА. Локацію для відтворення обрали не випадково: події реконструювали у тих місцях, де вони справді відбувались 100 років тому.
1 листопада 2015 року Львові відбулася прем’єра документально-ігрового фільму «Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919» від львівського режисера Тараса Химича.
Це перший в Україні документальний фільм з використанням найсучасніших технологій у форматі 4K.
У сюжет фільму лягла історія про кінець Першої Світової війни. Зокрема, повстання у ніч на 1 листопада 1918 року в Львові, внаслідок чого було проголошено створення самостійної держави на українських етнічних землях. Водночас претензії на Галичину висунула відроджена Польща. Центрально-Східна Європа занурилася в епоху «малих війн» за нові кордони у повоєнному світі. Проте, зі Сходу насувалась більшовицька загроза. Країни Заходу вирішили побудувати «санітарний кордон» у Східній Європі. Сюжетна лінія базується на спогадах очевидців.
Про зйомки фільму
Львів’яни брали безпосередню участь у зйомках. Серед сотень людей, знялись у фільмі й професійні актори театру імені Марії Заньковецької та Леся Курбаса.
До роботи над фільмом долучилися також ветерани АТО, військові й реконструкторські клуби. З постановкою військових сцен допоміг ветеран АТО Володимир Правосудов, а також Військово-історичний Клуб «Повстанець» (м. Київ).
Процес створення фільму тривав 15 місяців. Над ним працювала команда студії «Invert pictures», а ініціатором створення фільму виступила ГО «Українська Галицька Асамблея».
«Леґіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919» — документально-ігровий фільм від режисера Тараса Химича, що є продовженням циклу пізнавальних фільмів з історії України першої половини минулого століття.
Автором сценарію виступив молодий український історик Олександр Пагіря. Сюжетна лінія створена на основі спогадів очевидців. В скурпульозних реконструкціях перед глядачами постає образ українського Січового Стрільця. Через події сьогодення можна краще зрозуміти мотивацію та вчинки історичних персонажів.
З нагоди 100-річчя створення Західно-Української народної республіки у Львові встановлять два різних пам’ятники на відстані 400 метрів один від одного.
Перша скульптурна композиція буде на вул. Городоцькій, 40. Львівська міськрада уже почала підготовчі роботи для її встановлення та облаштування громадського простору поруч, – пише ZAXID.NET
У ЛОДА хочуть встановити інший пам’ятник з тієї ж нагоди на розі вул. Листопадового Чину та Огієнка. Виконком Львівської міської ради затвердив містобудівні умови та обмеження для цього проекту.
Як повідомила прес-служба Львівської міської ради, композиція скульптора Володимира Цісарика на вул. Городоцькій, 40 складатиметься з лева, фігуру якого запозичено з герба ЗУНР, та блоків дикого каменю з виноградною лозою, як символ того, що з краплі крові пролитої українськими бійцями Листопадового Чину та УГА у боях за ЗУНР зародилася вільна українська держава.
Досі на розі вулиць Городоцької та Бенедиктовича був пустир.
Також міськрада облаштує громадський простір навколо скульптури – тут висадять дерева, облаштують газони та встановлять лавки. На реконструкцію площі на вул. Городоцькій, 40 буде витрачено 1,5 млн грн.
На вул. Городоцькій, 40 встановлять скульптуру лева, запозичену із гербу ЗУНР (проект Львівської міської ради)
На реалізацію проекту з міського бюджету виділено 3,5 млн грн, 2 млн. грн з яких на виготовлення бронзової скульптурної композиції та ще 1,5 млн. грн на реконструкцію площі на вул. Городоцька, 40.
Підготовчі ремонтні роботи на площі, де має бути встановлена скульптурна композиція, вже розпочалися. Територія обгороджена, встановлено певні додаткові допоміжні засоби для зберігання матеріалів. У найближчі дні розпочнуть виготовляти саму скульптуру, а її відкриття заплановане 1 листопада у річницю створення ЗУНР.
Водночас у ЛОДА мають намір встановити ще один пам’ятник до 100-річчя створення ЗУНР. Для цього із обласного бюджету виділили 2 млн грн. Вперше ЛОДА звернулась до міськради з проханням видати містобудівні умови та обмеження на цей об’єкт 16 серпня. Однак через тиждень у міськраді відмовили, пояснивши, що ЛОДА не надала усіх необхідних документів.
І лише після другого звернення ЛОДА 31 серпня виконавчий комітет ЛМР затвердив містобудівні умови та обмеження для його встановлення. Рішення прийнято із зауваженнями.
“Ця територія – це частина Залізничної лікарні, і парковий сад виходить на вул. Листопадового Чину. Відповідно така була подана ініціаторами цього пам’ятника логіка приналежності до Листопадового Чину. Цей сад сформований у кінці 19 ст. Це був палац графа Голуховського, намісника провінції Галичини і Лодомерії у кінці 19 ст. Обласна адміністрація провела конкурс, не запрошуючи міську раду та управління архітектури до цього конкурсу, – сказав під час засідання виконкому ЛМР головний архітектор Львова Юліан Чаплінський. – Цей пам’ятник буде стояти на куті паркового саду – це не зовсім грамотне рішення. Але ми розуміємо потребу вшанування ЗУНР, тому виносимо це рішення на розгляд”.
Міський голова Андрій Садовий закликав підтримати дане рішення та донести колегам з ЛОДА зауваження, які виникли під час обговорення питання.
“Я пропоную рішення підтримати, але ці зауваги донести до відома колег, щоб вони переглянули їх і подивилися, щоб з точки зору естетики ця пам’ятка тішила око і львів’ян, і гостей міста впродовж наступних століть. Щоб ми, коли плануємо будівництво пам’ятки, не виходили з точки зору сьогоднішнього дня, а з позиції наступних 100−200 років. Це має бути високе мистецтво, яке має надихати. Дата є знаменна — 100 років ЗУНР. Треба, щоб ми рухалися вперед і гідно вшановували пам’ять усіх українців, які полягли у боротьбі за нашу державу”, — додав Андрій Садовий.
Обласна аднімістрація першою висловила намір спорудити пам’ятник ЗУНР.
“Ми і в цьому, і в минулому році не раз за участі громадськості обговорювали плани щодо вшанування 100-річчя ЗУНР і тоді ж звучало, що ми встановлюватимемо пам’ятник з цієї нагоди саме на розі вулиць Огієнка та Листопадового Чину. І ми не можемо коментувати те, що вже після нас вирішили у Львівській міськраді”, — сказала директорка департаменту культури ЛОДА Мирослава Туркало.
На сайті ЛОДА перша згадка про ці плани датована 11 квітня 2018 року у повідомленні про оголошення кункурсу на кращий ескіз майбутньої скульптури.
У мерії аналогічний конкурс ідей скульптурної композиції на вул. Городоцькій, 40 оголосили у травні. Однак рішення про цей конкурс виконком прийняв ще 23 лютого 2018 року.
Цікаво те, що у Львові є ще один пам’ятний знак на честь ЗУНР – камінь, на якому написано: “На цій площі буде споруджено пам’ятник Західно-Українській Народній Республіці та Українській Галицькій Армії”. Його встановили на пл. Петрушевича після того, як звідти у 1992 році демонтували пам’ятник радянському письменнику-памфлетисту Ярославу Галану.
Протистояння українців з поляками на теренах міста тривало лише три тижні, проте цей конфлікт увійшов до анналів як один з найменш кривавих, “джентльменських”, гідних двобоїв світової історії
Унікальні фотографіїДелегація ЗУНР та УНР у Львові, вул. 3 -го Мая ( нині – Січових Стрільців ), листопад 1918 року
