Мітинг з нагоди підписання Акту Злуки між ЗУНР та УНР в Києві. Фото 1919 року
Пeршe ж oфiцiйнe святкyвaння дня Сoбoрнoстi вiдбyлoся нe y 1990 рoцi, a щe в 1939-мy. Святкyвaли тoдi 20 рiчницю знaкoвoї пoдiї в Kaрпaтськiй Укрaїнi. A oт в 1990 рoцi вiдбyлoся пeршe мaсoвe святкyвaння. І пeрeдyвaв цьoмy святкyвaнню «Живий лaнцюг».
Ідeя «Живoгo лaнцюгa» мiж мiстaми нe бyлa чимoсь нoвим, aджe зa двa рoки дo тoгo пoдiбнa aкцiя вiдбyлaся в Прибaлтицi. Taм «живий лaнцюг» oб’єднaв три стoлицi – Вiльнюс, Ригy тa Taллiнн. Інiцiaтoрaми ж пoвтoрy тaкoї aкцiю в Укрaїнi бyли члeни Нaрoднoгo рyхy Укрaїни, зoкрeмa брaти Гoринi. Ідeя нe виглядaлa yтoпiчнoю, oскiльки вжe кiлькa рoкiв в УРСР вiдбyвaлися рiзнoмaнiтнi мaсoвi мiтинги.
Moжливo, кoгoсь цiкaвить питaння, чoмy ж лaнцюг бyв 21 сiчня, a нe 22-гo. Причинa бyлa цiлкoм прaктичнa. 22 сiчня припaдaлo нa пoнeдiлoк, a oсь 21-гo бyлa нeдiля. Зaдiяти тaкy вeликy кiлькiсть людeй y бyднiй дeнь бyлo б нeмoжливo, тoж пoдiю i змiстили нa дeнь. Сaмe зaвдяки тaкiй змiнi oргaнiзaтoрaм вдaлoся зaлyчити, зa рiзними пiдрaхyнкaми, вiд 500 тисяч дo 3 млн yкрaїнцiв.
Учасники “Живого ланцюга” на вул. Стрийській у Львові. Фото 1990 року. Взято з “Історична Правда”Учасники “Живого ланцюга” на вулиці Підвальній у Львові. Фото 1990 року. Автор Андрій КнишКілька шеренг “Живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з ЦДВРТак званий “вузол живого ланцюга” на проспекті Свободи у Львові. Фото 1990 року. Взято з Укрінформ
В 1990 році Україна простягалася не тільки від Львова до Києва, але і далі на Схід, проте організатори акції були реалістами. Якщо в західній частині України ідея підтримувалася майже всіма, то вже навіть на Житомирщині і Київщині ентузіастів було менше. Під час самої акції це проявилось в тому, що у Львові, до прикладу, люди стояли в кілька шеренг, в той час як між Києвом і Житомиром проміжки між людьми досягали 10 метрів. Проте, представники зі східної частини України не були пасивні, і багато делегацій прибуло до Києва, щоб долучитися до акції, зокрема з Донеччини.
Коли таваріщі чекісти кричать сьогодні, що в нас «гражданская война» – вони з нас відкрито ГЛУЗУЮТЬ, пише Оксана Забужко у своєму блозі на сайті Главком.
Як у нас «віджимали» Кубань: відео 1992 року (коли укр. ТБ ще було не окуповане), свідчення самовидців, добре, що встигли записати дідів, – гріх не поширити.
Українська хата на Кубані, кін. XIX ст.
Це справді важливо розуміти: що внаслідок сталінської спецоперації (ще одної «гібридної війни»!), яку ми сьогодні поетично називаємо «Голодомор», Україна втратила не тільки мільйони мешканців, а й частину території (Стародубщину в нас Росія відгризла ще раніше, і от її-то точно ще треба буде повертати!). А Кубань усі 1920-ті ще вважалась «адміністративно спірною територією» і була між УСРР і РРФСР предметом нескінченних «міждержавних» торгів і переговорів, – і Скрипник із Шумським тримали окрему статтю в бюджеті на «культурне шефство над Кубанню» (читайте Докію Гуменну, то взагалі «дівчинка-щоденник» була!)). А 1933-го на Кубані перемогла «русская весна» (с) – і звідтоді ніхто про її «входження в УРСР» більше не затинався, тільки аж за «перестройки» вже своїх пісень зі сцени співати дозволили (Маруся-раз-два-три, ну да…).
Тому, коли таваріщі чекісти кричать сьогодні, що в нас «гражданская война» – вони з нас відкрито ГЛУЗУЮТЬ. Тролять і ржуть – від того, що їхні «віджаті» в 3-4-му поколінні підданці, внуки й правнуки репресованих «петлюровцев и бандеровцев» – громадяни РФ з українськими прізвищами – вбивають на Донбасі своїх, по факту, єдинокровних братів, і самі лягають там перегноєм у землю предків. Чим не «адіннарот», хахаха?((( (такий типовий «чекістський юморок», Сталін такі «шуткі» дуже любив!)
Ан нєт – не «адіннарод». Промашечка вишла, гаспада-таваріщі чекісти. Бо навіть ваш учитель Гітлер знав (здогадувався!), що Blut und Boden (кров і земля) – РІЗНІ речі.
Але про це вже якось іншим разом.
Послухайте яка гарна українська мова була в кубанських козаків на початку 1990-х (фрагмент фільму режисера Валентина Сперкача. “Кубанські козаки”, Студія “Україна-Світ”, 1992 рік). За кадром голос Богдана Ступки.
22 січня 2018 року – не лише День Соборності України, але й 100-річчя самостійності УНР.
Цього дня 1918 року уперше в XX столітті Україна проголосила незалежність. Постала держава, яка протягом трьох наступних років не припиняла боротьби за власне існування. Українцям вдалося утвердити державні кордони, мову, гроші, символіку (герб, гімн і прапор), збудувати національне боєздатне військо, добитися визнання світової спільноти.
Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки. У центрі нижнього ряду – Голова Секретаріату Володимир Винниченко
Завершення Першої світової війни увінчалося створенням на руїнах імперій низки незалежних національних держав у Східній Європі. Серед поневолених народів, що піднялися тоді на боротьбу за самостійність були й українці, які теж зуміли створити Українську Народну Республіку та Західноукраїнську Народну Республіку, а згодом об’єдналися в єдину державу.
Статті «22 січня 1918 р. IV Універсал У.Ц.Р.» та «22 січня 1919 р.». Часопис «Український сокіл», Прага, ч. 1–2, 1937 р.
Проголошення незалежності IV Універсалом Центральної Ради стало логічним етапом розвитку Української революції.
Майже вся історія першої української Незалежності – це історія боротьби із зовнішньою агресією.
Українська незалежність була проголошена в умовах російської більшовицької агресії. Бойові дії спонукали Центральну Раду відмежуватися від Росії. Під час засідання українського уряду 8 січня 1918 року Микита Шаповал заявив: “Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід – проголошення незалежної України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили”.
Питання “автономія чи самостійність” таким чином було вирішено. 22 січня 1918 року проголошено незалежність УНР. Цьому було присвячене закрите засідання Малої ради. Воно розпочалося 22 січня і закінчилося вночі 25 січня. На обговорення винесли три проекти: Михайла Грушевського, Володимира Винниченка та Микити Шаповала, але врешті виробили спільну редакцію, яка і увійшла в історію як доленосний IV Універсал Української Центральної Ради.
Свою першу річницю незалежності, 22 січня 1919 року Українська Народна Республіка відзначила урочистим ухваленням Акту Злуки із Західноукраїнської народної республіки. Тож нині цього дня ми відзначаємо дві надзвичайної ваги історичні події: перше проголошення незалежності України та День Соборності.
Ключові повідомлення:
• 22 січня 1918 року вперше у XX столітті була проголошена українська незалежність. 24 серпня 1991 року відбулося її відновлення.
• саме завдяки Українській революції 1917–1921 років наш народ уперше в ХХ сторіччі створив незалежну національну державу, мобілізувавши національні сили.
• Українська Народна Республіка була серед перших нових суверенних країн, що постали у Східній Європі внаслідок державотворчих процесів періоду Першої світової війни: у грудні 1917-го незалежність проголосила Фінляндія, в січні 1918-го – УНР, потім утворилися Естонія, Литва, Чехословаччина, Польща та інші.
• Незалежність і суверенність – є запорукою виживання нації. Втрата незалежності у результаті більшовицької окупації у подальшому призвела до мільйонних втрат серед українців від Голодомору, репресій та війн.
День Соборності України – свято, що відзначається щороку в день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Йому передувало підписання (22 січня 1918 р.) Четвертого універсалу Центральної Ради, яким Українську Народну Республіку проголошено суверенною і незалежною державою. Західно-Українську Народну Республіку було проголошено в листопаді 1918 року. Процес об’єднання України завершився 22 січня 1919 року.
Сьогодні проблема соборності України є, на жаль, не менш актуальною. І це, напевне, перше, що я не можу пробачити сучасним українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву “синдром Збруча”, однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Акт возз’єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному.
На полях Першої світової війни відбувалося братання Українських січових стрільців, що воювали у складі війська Австро-Угорщини, та українців-вояків армії Російської імперії. Згодом усвідомлена необхідність єдності змусила українські західні регіони до проголошення самостійності з метою возз’єднання з Українською Народною Республікою.
21 січня 1990 року жителі багатьох населених пунктів по дорозі між Києвом і Львовом утворили живий ланцюг, відзначивши цю історичну дату. Офіційно в Україні День Соборності відзначається з 1999 року.
Сьогодні час згадати, як було досягнуто єдності тоді, 22 січня 1919 року.
Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.
Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії. Важливим є й факт легітимності завершального соборницького процесу, який передував Акту Злуки.
Перші дипломатичні контакти Львова з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p.,коли делегація галичан у складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. О. Назарук згадує: “Коли я представив гетьманові ціль нашого приїзду, він запитав: “Скажіть одверто – хочете вирізати панів?” – “Хочемо будувати Українську державу”, – відповів я здивований”.
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу делегацію у складі Л. Цегельського і Д. Левицького. Оскільки Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори щодо об’єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В. Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А. Макаренком. Згадуючи про ці переговори, Володимир Винниченко писав: “Не маючи певности удержати своїми силами владу у Галичині, а крім того, піддаючись натискові народних мас, що прагнули до повного об’єднання з Великою революційною Україною, Рада Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією об’єднання двох Республік в одну Українську державу… Директорія охоче приняла цю пропозицію, цілком згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас…, що український народ по обидва боки Збруча має бути на віки однині злитий в одне ціле й разом боротися за свою долю”.
Зважаючи на військово-політичну ситуацію, остаточне вирішення проблеми було відкладено. 1 грудня у Фастові між УНР і ЗУНР було підписано перший не тільки міждержавний, але й взагалі від початку Української національної революції, договір – “передвступний договір” “про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю”. Статті угоди констатували, що ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду “прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілости в Українську Народну Республіку”. Враховуючи певні історичні, соціально-політичні та духовні етнічні відмінності населення ЗУНР, угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР.
Президент ЗУНР, а згодом член Директорії Є. Петрушевич заявив: “По лінії з’єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе!” Водночас було обрано делегацію до Києва у складі 65 осіб для участі в урочистому проголошенні возз’єднання.
Урочиста акція святкування й проголошення акта Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на Софіївській площі біля собору. На майдані зібралися тисячі мешканців столиці, військові частини, духовенство Української православної церкви на чолі з архієпископом Агапітом і єпископами, які відслужили службу Божу, члени Директорії, уряду УНР та делегація ЗУНР. О дванадцятій годині урочисте свято розпочалося виступом Л. Цегельського, який зачитав грамоту – ухвалу Національної Ради про возз’єднання і передав її голові Директорії В. Винниченку. Універсал УНР оголосив член Директорії Ф. Швець:
УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
22 СІЧНЯ 1919 Р.
“Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.
3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.
Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.
Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.
Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.
22 січня 1919 року.
У м. Києві”
Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі.
Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об’єднана УНР “не має й думки забрати під свою власть чужі землі”. Державний кордон Української Народної Республіки на день Злуки 22 січня 1919 був значно довший від сучасного. Кордон тодішньої України відображений на карті “Соборна Україна”, яка вийшла друком у Львові за ініціативи благодійного фонду “Україна – Русь”.
Карта «Соборна Україна»
Це перша настінна карта соборної УНР, на якій відображені усі українські етнічні землі, які у 1919 році були у складі України. Кубань, Ставропілля, Чорноморщина, Східна Слобожанщина, Стародубщина (нині вони у складі Росії). Берестейщина і Гомельщина (Білорусь). Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Північна Лемківщина (Польща), Південна Лемківщина (Словаччина). Мармарощина, Південна Буковина (Румунія), Придністров’я.
На мапі, над якою працювала група істориків і науковців, на основі архівних матеріалів виділені території компактного проживання українців, так звані “клини”, де формувалась українська армія. Малиновий клин – це Північний Кавказ, Сірий клин – Північний Казахстан і Південно-Західний Сибір, Зелений клин – Південна частина Далекого Сходу (головне місто – Владивосток), Жовтий клин – Нижнє і Середнє Поволжя.
До слова, площа Зеленого клину була удвічі більша від території України, тут українці проводили державотворчі процеси: у 1918 році вони вимагали від російського уряду визнати далекосхідний Зелений Клин частиною України і проголосили культурну Конституцію українців Далекого Сходу і Самостійну Українську Далекосхідну Республіку.
Замок в Підгірцях, нa фoтoгрaфiях 1916-1917 років вiйcькoвoгo лiкaря-стoмaтoлoгa 5-гo кoрпyсy Aвстрo-Угoрськoї aрмiї Jan Munzar. Нeгaтиви збeрiгaються в Чeськoмy нaрoднoмy aрхiвi.
Пiд чaс Пeршoї свiтoвoї замокм oпiкyвaвся грaф M. Грaбiкoвський. Спoчaткy замок пoгрaбyвaлa рoсiйськa aрмiя. Влiткy 1915 рoкy в зaмкy дислoкyвaвся штaб 5-гo aвстрo-yгoрськoгo кoрпyсy. У тoй чaс Підгорецький замок бyв нa лiнiї фрoнтy i йoмy зaгрoжyвaлo знищeння вiд рoсiйськoї aртилeрiї. Прoтe з нaкaзy гeнeрaлa Брyсилoвa зaмoк збeрeжeнo, хoч i щe рaз пoгрaбoвaнo (пoнищeнe внyтрiшнє oздoблeння).
Зaчaрoвyє якiсть фoтoгрaфiй стoлiтньoї дaвнoстi.
Дo 1939 рoкy тyт дiяв привaтний мyзeй князiв Сaнгyшкiв. З початком Другої світової було евакуйовано більшу частину колекції. Частина з неї опинилася у Сан-Пауло (Бразилія) і склала основу тамтешньої мистецької фундації.
«Руське королівство» – саме так у історичних європейських хроніках у 13-14 століттях іменували країну, яку ми зараз називаємо Галицько-Волинська держава (1199-1340).
А така назва завдяки тому, що саме ця країна була спадкоємицею Київської Русі, а сам Київ входив у склад цієї держави і не в якості столиці.
Першим офіційним монархом у класичному європейському розумінні був Данило Галицький (коронований у Дорогочині 1253 року). Саме він першим розбив європейських рицарів 1238 року, а не Олександ Невський 1240 року, як це стверджують росіяни. А що ви знаєте про цю українську державу?
