Портал Фотографії Старого Львова ділиться цікавими світлинами Львівщини, які датуються 1984 роком. Вони були опубліковані у видавництві «Мистецтво».
На фото можна побачити, яким був Львів та його околиці 39 років тому.
Лев на в’їзді до Львова (дорога на Винники), 1984 р.Вулиця Б. Хмельницького, 1984 рік. Видніється “Велика кітайська стіна”.Сучасна вулиця Івана Франка, 1984р.Львів, 1984 р.Вигляд на сучасну вулицю Карпінського, 1984 р.Львівський оперний театр, 1984 р.Перехрестя сучасних проспекту Чорновола та вул. Липинського, 1984 р.
У 1984 році промисловість Львівщини розвивалась небаченими раніше темпами. Їй належало майже все республіканське виробництво автобусів і кранів на автомобільному ходу, автонавантажувачів, мопедів, конвеєрів, четверта частина випуску телевізорів. Десятки найменувань продукції експортувались до сімдесяти країн світу.
Львів, 1984 р.Львів, 1984 р.Львів, 1984 р.Львів, 1984 р.Пам’ятник Івану Франку, 1984 р.Сучасна вулиця Коперника, 1984 р.
«Весь старий Львів — це дивоглядний музей, а навколо — сучасні мікрорайони, адміністративні споруди, зелені зони відпочинку».
Вулиця Володимира Великого у Львові сучaснy нaзвy oтримaлa y 1990 рoцi, нa пoчaткy 30 рoкiв ХХ стoлiття її нaзивaли Дoрoгoю дo зaклaдy y Kyльпaркoвe, y 1933 рoцi – Зaклaдoвa, a y 1946 рoцi, зa рaдянських чaсiв, oтримaлa нaзвy Aртeмa, нa чeсть бiльшoвикa, зaснoвника Донецько-Криворізької Радянської Республіки Федора Сергєєва-Артема.
У 1960—1970-ті роки уздовж вулиці з’явилися мікрорайони стандартних п’яти- і дев’ятиповерхових житлових будинків — перші мікрорайони житлового масиву Південний.
До Вашої уваги – фото вулиці у 1976-1978 роках, якими ділиться у Livejournal mavka-lv.
Портал Фотографії Старого Львова опублікував ретро листівки міста Львова, які були видані в 1979 році в київському видавництві «Мистецтво». Презентаційне видання було розраховане на туристів, і було на українській, російській та англійській мовах.
Вид Львова, 1979 р.Сучасна вул. Грушевського, 1979 р.Львів, 1979 р.Львів, 1979 р.Парк “Високий замок”, 1979 р.Львівський університет, 1979 р.
В 1960-их роках до Львова сюди масово переселяються жителі навколишніх сіл. Було збудовано великі спальні райони Південний, Сріблястий, Сихів, Рясне, Майорівка, Збоїща та ін. У 1971 році у Львові був відкритий Західний науковий центр Академії наук УРСР.
У Львові вкотре кардинально змінилося населення, він став найбільшим україномовним (близько 80 %) містом.
Львівська Політехніка, 1979 р.Національний музей у Львові, 1979 р.Вулиця Підвальна, 1979 р.Площа Міцкевича, 1979 р.Площа Ринок з видом на вул. Руську, 1979 р.Пагорб Слави, 1979 р.
Від 1970—1971 роках В’ячеслав Чорновіл підпільно видавав самвидавний часопис «Український вісник». Проте радянська влада жорстоко переслідувала шістдесятники — лідерам присуджувала розстріл, решті — тривалі терміни ув’язнення. Починаючи з 1976 року українські дисиденти вступають до Української Гельсинської групи.
Багато людей, чия юність і молодість пройшла у Львові у 90-ті, досі пам’ятають харизматичного фотографа на ім’я Віля Фургало. (1934-2008).
Сотні його фотоплівок зберіг до наших днів Ігор Нікітін – фотограф і найближчий друг Вілі.
Понад рік Андрій Поляков проводив роботу над скануванням і впорядкуванням цих світлин і поширював на своїй сторінці у Facebook. Десятки львів’ян, що роз’їхались по всьому світу, впізнавали себе і своїх друзів на цих фото, зроблених в період 1991-2000рр., згадували молоді роки і людей, яких вже немає з нами.
Наслідком «пакту Молотова-Ріббентропа» та наступного розгрому Польщі у вересні 1939 року стала нова лінія західного кордону СРСР. Німецько-радянські союзники закріпили її “Договором про дружбу та кордон між СРСР та Німеччиною” від 28 вересня 1939 року. А вже 26-28 жовтня 1939 року у Львові та 28-30 жовтня у Білостоці відбулись маріонеткові Народні Збори, що “засвідчили волю народів Західної України та Західної Білорусії до возз’єднання з УРСР та БРСР”.
26 жовтня 1939-ого у Львові почались маріонеткові Народні збори, які “узаконили” приєднання Західної України до УРСР, на ділі ж – чергову анексію території.
Попри заяви деяких делегатів Народних Зборів у Білостоці, до складу Білоруської РСР було віддано Берестейщину, заселену переважно українцями. А Холмщина залишилася у “сфері інтересів” ІІІ Райху, попри те, що на радянських мапах її відносили до Західної України.
На захід, який проводили в Оперному театрі з’їхалися майже півтори тисячі делегатів, яких напередодні обрали мешканці краю. Однак виборами це назвати важко. Зі Сходу прибували керівні кадри і здебільшого саме їх і “висували” до Народних зборів. В будь-якому разі кандидат мав бути узгоджений з місцевим керівництвом КПУ.
Народні збори мали засвідчити “щире бажання” населення Західної України приєднатись до УРСР. Тому совіти озброїлись також місцевими авторитетами, яких під тиском, страхом репресій чи обіцянками залучили до дійства, серед них шанований учений-мовознавець Кирило Студинський (хоч саме він деякий час справді був прихильником радянської влади, поки не відчув її реальне панування), композитор Василь Барвінський, лікар Мар’ян Панчишин, письменниця та учасниця жіночого руху Іванка Блажкевич…
Виступити на зборах привезли також режисера Олександра Довженка. Присутнім був на той час перший секретар ЦК Микита Хрущов.
На заході було ухвалено чотири декларації, окрім постанови про входження Західної України до складу СРСР і возз’єднання з УРСР і встановлення у краї радянської влади також йшлося про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, і націоналізацію банків і великої промисловості.
А вже через кілька днів енкаведисти заарештували Костя Левицького, Івана Німчука та інших українських і польських політиків. Очевидно, щоби ті своїм авторитетом не перешкоджали у більшовицьких заходах щодо анексії Західної України.
Після завершення Народних Зборів у Львові відбувся парад Червоної армії.
Лише 14 листопада 1939 р. позачергова 3-тя сесія Верховної Ради УРСР 1-го скликання ухвалила Закон про включення Західної України до складу УРСР. А в грудні 1939 р. на території Західної України були утворені Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська та Волинська області.
Виступи академіка Кирила Студинського, Марії Перестюк та інших осіб під час засідання Народних Зборів Західної України 26-28 жовтня 1939 року у місті Львові на відео нижче.
Перша радянська окупація протривала до червня 1941-ого…
Якщо Вам раптом цікаво, наскільки совєтська влада не довіряла жителям Галичини – обов’язково читайте далі.
Лаврентій Берія (сумнозвісний голова НКВС, один з кураторів терору, що проводився в СРСР) у червні 1953 р. ініціював спеціальну постанову московського ЦК щодо Західної України.
Лаврентій Берія ліворуч, стоїть із Йосипом Віссаріоновичем Сталіном (Джугашвілі)
Звичайні військові процедури, які використовували чекісти не працювали, а населення навіть через 8 років після “перемоги” не хотіло ставати радянськими людьми.
Тоді комуністи вдалися до інших методів та почали виправляти ситуацію. Нижче наведено унікальні дані зі стенограми Львівського обкому Компартії 50-х років ХХ століття:
із 848 відповідальних працівників партійного апарату місцевих було тільки 50;
із 117 секретарів міськкомів і райкомів області – 6;
із 134 керівників підприємств у промисловості – 10;
із 37 ректорів, директорів і їхніх заступників – 1;
із 275 завкафедрами вишів – 42;
із 535 директорів шкіл – 132;
із 1732 викладачів вишів українською мовою викладали – 469 (у Львівському університеті ім. Франка – з 296 – лише 49);
із 2100 працівників культури і мистецтва – 380;
із 689 агітаторів на підприємствах області – 94;
із 83 тис. комсомольців уродженців Галичини було 47 тис.
Як бачимо, ситуація для окупаційної влади була настільки важкою, що в окремих випадках до 90% важливих посад в Галичині займали представники інших національностей, оскільки надіятися на місцеву лояльність комуністам не доводилося.
Статистичні дані взято зі сторінки історика та журналіста Вахтанга Кіпіані у мережі Facebook.
Інопланетне вторгнення. Радянізація Західної України – як радянізація Західної України у 1939–1941 роках стала тріумфом більшовицької варварської дикості над культурнішим «визволеним» населенням.
50 років тому київське видавництво під назвою «Мистецтво» видало ілюстроване видання, присвячене місту Львів. Окрім яскравих світлин, тут можна було прочитати про те, чим гордилось тогочасне місто, на той час, це була не унікальна архітектура чи пам’ятки, а виробництво, пише Фотографії Старого Львова.
Автобуси Львівського автобусного заводу
Ось як про це писалось тоді: «Сьогоднішній Львів — великий індустріальний центр. Це потужні машинобудівні й приладобудівні заводи, це славнозвісні автобуси і автонавантажувачі, телевізори і кінескопи, це продукція взуттєвиків першої в Союзі фірми «Прогрес»… Львів постачає нафту, газ, електроенергію, точні прилади, сільгоспмашини, телевізори, бурильні долота, автобуси та багато іншої промислової продукції в усі республіки і в 67 країн світу.
Львівські телевізори
Львівські велосипеди цінуються не тільки українськими спортсменами, але й прихильниками цього спорту в усій країні. Готель «Львів» порівняно недавно відкрив свої двері для гостей, але як вдало вписався будинок у загальний архітектурний ансамбль міста. З його вікон відривається чудовий краєвид».
Львівські велосипеди
Доповнює хвалебну оповідь про Львів вірш Ростислава Братуня «Рідний, рости» про місто лева, який подаємо нижче, бо він актуальний і зараз.
Готель «Львів»
РІДНИЙ, РОСТИ!
Знову, Львове, ти мені відкрився у бурхливім леті літ, як ти, рідний, виріс, як змінився,
весняною зеленню обплівся, став мудріш дивитися на світ! Як мені твою збагнути вдачу — муляра, ученого, співця?
Бо таким тебе сьогодні бачу. Переймають міць твою юначу всі львів’яни у свої серця. Бо вони — це ти!
Мій любий Львове! Ти ж бо юнь, не давнина століть.
Досить серце гомінке відкрить: в кожнім серці молоде, здорове я твоє обличчя бачу, Львове!
1-ше Травня 1968 рік. Львів. Фотограф Павлюк Ілля.Колишній трамвай №12 спускається по Винниченка з Високого замку.Фотограф Павлюк Ілля. 1963. Кінцева 4-го трамваю.Фотограф Павлюк Ілля. Вул. Замарстинівська, церква св. ЙосафатаФотограф Павлюк Ілля. 1965. 700-річчя (проспект Чорновола)Фотограф Павлюк Ілля. Кінотеатр “Мир”, де зараз нічний клуб МалевичСпортивне свято за участі львівських гімнастів на стадіоні “Юність” в парку ім. Б. Хмельницького (1968 р.)Спортивне свято за участі львівських гімнастів на стадіоні “Юність” в парку ім. Б. Хмельницького (1968 р.)Львів. Фонтан на площі Міцкевича. Фото Г. Угриновича. Поштівка 1968 рокуЛьвів. Університет ім. І. Франка. Фото Г. Угриновича. Поштівка 1968 рокуЛьвів. У Стрийському парку. Фото Г. Угриновича. Поштівка 1968 рокуЛьвів. Холм Слави. Фото Г. Угриновича. Поштівка 1968 рокуКопець Люблінської унії на Високому Замку, 1967—1968. Зверніть увагу на сходи.
Як тільки Україна стала незалежною, львів’яни вдалися до демонтажу ряду постаментів, яких вони не хотіли бачити.
1. Пам’ятник Сталінській Конституції
Найперший пам’ятник, котрий встановила радянська влада у Львові проіснував трохи більше року. В жовтні 1939 р., комуністична ідеологія добралася і до західноукраїнських земель. Демонструючи свою “лояльність та демократичність”, з ініціативи партноменклатури на перетині сучасних проспекту Свободи, вул. Гнатюка та площі І. Підкови було споруджено монументальний пам’ятник Сталінській Конституції, який представляв собою композицію у вигляді колон, де були розвішані червоні прапори. Особливо важлива частина цього меморіалу знаходилася внизу, де спеціальні фігури: солдата-червоноармійця, робітника, жінки-матері з дитиною, дівчини-студентки та селянина з хлопчиком символізували соціальну єдність, а написи різними мовами українською, польською, нa iвритi – дружбу народів.
Пам’ятник Сталінської ( Радянської ) Конституції, фото 1940 року
Такій цікаві задумці потрібно завдячувати скульпторам С. Литвиненкові, Є Дзиндрі, А. Коверку. Проте, оригінальність цього монумента не вразила чергову зміну влади у Львові. Як тільки містом оволоділи німці (30 червня 1941 р.), вони одразу ж знищили цей пам’ятник.
2. Пам’ятник танкістам гвардійцям
Ще один пам’ятник в “совєтскому стилі” було споруджено за проектом художника-архітектора В. Афанасьєва та урочисто відкритий у 1945 р. на вул. Личаківській. Пам’ятник присвячений подіям Другої світової війни, зокрема танкістам-гвардійцям армії генерал-полковника Лелюшенка, котрі загинули у боях проти німців за визволення Львова.
Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1950 року.
Монумент у вигляді танка моделі ИС-2, (ИС – абревіатура Иосиф Сталин) – найкращої бойової машини на той час у СРСР, розміщеного на п’єдесталі, орнаментованому лавровими вінками та меморіальною таблицею написом: “Вічна слава героям гвардійцям-танкістам Армії генерала-полковника Лелюшенка, що полягли в боях за свободу й незалежність Великої Радянської Батьківщини”.
Львів, пам’ятник танкістам гвардійцям. Фото 1960-их років.
Не зажаючи на те, що пам’ятник демонтували ще на початку 1990-их рр., тривалий час йшла велася робота по ліквідації п’єдесталу.
3. Пам’ятник Володимиру Леніну
Нова радянська влада довго у Львові не зволікала і вже у 1952 р. було встановлено монумент одному із ідеологів комуністичного режиму – Володимиру Леніну. Підготовка до цієї події була тривала і скрупульозна. Спочатку потрібно було підготувати площу перед оперним театром, адже пам’ятник якраз мав розташовуватись перед входом. Після цього тривалий час над самим пам’ятником працював московський скульптур С. Меркуров. У здійсненні проекту брали участь архітектори В. Шарапенко та С. Француз.
Звичайно, що відкриття пам’ятника перетворився на великий ажіотаж, проте демонтаж Володимира Леніна з площі у 1990 р. наробив ще більшого розголосу. Варто зауважити, що першим містом в Україні, де було знесено вождя стало м. Червоноград. Цей факт не став непоміченим, полилося багато критики, але події продовжували розвиватися. За рішенням міської влади Львова 14 вересня 1990 р. пам’ятник Леніну було демонтовано і у Львові. На це дійство не полінувалося прийти близько 50 тис. жителів.
4. Пам’ятник Герою Радянського Союзу Ніколаю Кузнєцову
Над пам’ятником, на якому зобразили Ніколія Кузнєцова, працювали дуже багато людей: В. Власов, С. Рукавішнікова, В. Подольський – як скульптори та В. Дорошенко – у ролі архітектора. Монумент доопрацювали та урочисто відкрили у 1962 р. у сквері на стику вулиць Івана Франка та Інституцької (тепер Свєнціцького). На фасаді гранітного постаменту було викарбувано: “М. І. Кузнецов. Герой Радянського Союзу”. На лівому боці постаменту – слова з листа Кузнєцова до рідних, а з правого – уривок з “Пісні про сокола” Максима Горького.
Ніколай Кузнєцов прославився своєю діяльністю в окупованому німцями Львові, перебуваючи тут таємно під чужим прізвищем. Знайшовши вдалий момент, він застрелив віце-губернатора дистрикту Галичини – О. Бауера та начальника канцелярії Г. Шнайдера. До речі, про те як сам Ніколай Кузнєцов помер є декілька версій…, зокрема звинувачують упівців.
Львів, пам’ятник Герою Радянського Союзу Ніколаю Кузнєцову, фото 1964 року
Пам’ятник демонтували у 1993 р., але не зруйнували, а вивезли на батьківщину Кузнєцова – до міста Талиця (Росія).
5. Пам’ятник радянському письменнику та публіцисту Ярославу Галану
Рівно через 10 років, у 1972 р., на площі Островського було змонтовано пам’ятник на честь ще одного радянського діяча – Ярослава Галана. До речі, тоді ж ту площу, було перейменовано на честь цього ж письменника та публіциста. Роботу над проектом виконували скульптори (О. Пилєв, В. Усов , А. Охрименко), котрі співпрацювали з архітектором В. Блосюком.
Відкриття пам’ятника Ярославу Галану у Львові 1972 року
Монумент проіснував до 1992 року. Площі, яку вже неодноразово перейменовували, знову дали нове ім’я – Євгена Петрушевича. В планах також є спорудження на цьому місці пам’ятника на честь ЗУНР та Української Галицької Армії.
6. Пам’ятник Василю Пересаді
З ініціативи радянської влади на вул. Майорівка у 1975 р. було відкрито пам’ятник першому секретарю ЦК КСМЗУ Василю Пересаді. Ім’я автора даного творіння – В. Пресляк.
Львів, пам’ятник Василю Пересаді, фото 1975 року
Після розпаду Радянського Союзу львів’яни демонтували пам’ятник на початку 1990-х рр.
7. Пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”
За часів УРСР у Львові (1980 р.) був відкритий ще один, цікавого оформлення, пам’ятник, який мав би символізувати честь та подяку всім тим, хто боровся за ідеали комунізму. Над монументом працювали львівський скульптор Й. Садовський та архітектор А. Консулов, які за місцевою вказівкою встановили його при збігу вулиць Театральної та Народної Гвардії ім. І. Франка (тепер це пл. Яворського).
Львів, пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад” , фото 1980 року.
Пам’ятник було демонтовано під соціальною хвилею протестів на початку 1990-х рр.
8. Пам’ятник Степану Тудору
Пам’ятник українському радянському письменнику та публіцисту Степану Тудору, який загинув під час бомбардування Львова в перші дні ІІ Світової війни. Спорудили його 6 січня 1980 р. на площі Домбровського за проектом скульптора Дмитра Крвавича та архітектора Мирона Вендзиловича. Під час другої хвилі перейменувань нашого часу у 1993 р. площу назвали на честь письменника Євгена Маланюка.
7 вересня 2016 року на площі Маланюка демонтували вищезгаданий пам’ятник. Для цього на місце прибула спеціальна техніка, яка тросом зачепила погруддя і зняла з постаменту.
Перед тим, 9 травня 2016 року, близько 40 активістів громадських організацій намагалися знести пам’ятник Степану Тудору. пам’ятник неодноразово обливали червоною фарбою.
Для вирішення долі пам’ятника у Львівській міській раді створили робочу групу з представників міськради, громадських діячів, активістів і науковців. Попередньо робоча група вважає за доцільне передати пам’ятник в один із музеїв Львова як музейний експонат. Зі слів одного з учасників робочої групи, історика Романа Шуста, рішення комісії було майже одностайним, аргументи були схожими: пам’ятник на своєму первісному місці «не пасує з кількох причин. По-перше, це площа Маланюка, а з Тудором це дві протилежні особистості. По-друге, твори Тудора є дуже контраверсійними для різних груп. Такі гострі суперечки можуть призвести до знищення пам’ятника. А пам’ятник роботи Крвавича заслуговує на те, щоби бути збереженим».
Насправді особа Тудора під закон про декомунізацію формально не підпадає, що підтвердили і в Українському інституті національної пам’яті (він не обіймав керівних посад, не причетний до встановлення радянської влади на території України і не був працівником органів державної безпеки).
Після демонтажу його передали до Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького.
9. Демонтаж 30-метрової стели Монументу Слави?
Монумент слави на Стрийській, 1970-80
Відкритий у травні 1970 року меморіал отримав назву «Монумент бойової слави Радянських Збройних Сил»
11 травня 2007 року Львівська міськрада створила комісію, яка мала розглянути питання про можливий демонтаж меморіалу або видалення окремих його елементів як «імперсько-більшовицьких символів»
У 2017 році ініціативна група, що складалась з громадських діячів, бійців АТО, почала вимагати знесення Монумента Слави. Водночас у мерії створили робочу групу для напрацювання кроків для вирішення цього питання, яку очолює Андрій Москаленко. Ця група провела кілька засідань минулого року, зокрема замовила у «Львівської політехніки» дослідження стану ключових конструкцій. Фахівці, які проводили дослідження, зробили висновок, що 30-метрова стела Монументу перебуває в аварійному стані.
Протягом цього часу монумент неодноразово піддавався руйнуванню з боку активістів.
23 лютого 2018 року виконавчий комітет Львівської міськради погодив визначити Галицьку районну адміністрацію замовником проведення протиаварійних демонтажних заходів на частинах Монумента Слави, що на вул. Стрийській.
Станом на 16 квітня 2018 року частину Монумента обгороджено, що можете переглянути на відео.
Після демонтажу частини конструкції передадуть до Меморіального музею тоталітарних режимів «Територія Терору», що на проспекті Чорновола.
6 раритетних фото Львова, аби побачити, яких змін «наш дім» зазнав за кілька десятиліть містобудування.
Парк культури імені Богдана Хмельницького та кінотеатр «Дружба»
Творець: Святослав Вдовенко Дата: 1965-1975
Сьогодні Парк культури імені Богдана Хмельницького є популярною локацією для відпочинку львів’ян, однак понад сто років тому він виглядав зовсім інакше.
Вулиця Городоцька
Творець: Невідомий Дата: 1955-1960
На зображенні перспектива вулиці Чапаєва – так до 1964 р. називалася початкова частина теперішньої вулиці Городоцької до костелу Святої Анни.
На першому плані фотографії – трамвайна зупинка біля костелу Святої Анни, де в той час були розташовані Каси попереднього продажу залізничних квитків. Зупинку ознаковує типовий тогочасний металевий стовпчик з горизонтальною табличкою із рельєфним написом «зупинка». Це неодмінний атрибут міського середовища, присутній на зупинках усіх львівських трамвайних маршрутів; ймовірно він походить ще з 1920-30-х років.
Обласна держадміністрація
Творець: Невідомий Дата: 1914-1915
Обласна адміністрація, що на вулиці Винниченка, і понад століття тому виглядала ошатно.
Трамвайна зупинка на вул. Cталіна (тепер С. Бандери)
Творець: Невідомий Дата: 1950-1955
Трамвайна зупинка на вулиці Сталіна (тепер вул. Ст. Бандери) навпроти головного корпусу Львівського політехнічного інституту, яку ознаковує металевий стовпчик із горизонтальною табличкою з написом «Зупинка». Фотографія надає чудову можливість побачити типову вуличну сценку 1950-х років – невідомих нам львів’ян, які очікують прибуття трамваю №1, що прямує до центру міста.
Книжковий кіоск за театром ім. Марії Заньковецької
Творець: Невідомий Дата: 1964
Доволі типове явище для Львова 1960-1980-тих років – вулична книжкова торгівля. На зображенні один з численних книжкових лотків на вулицях Львова, розташований у людному місці, біля транзитної трамвайної зупинки маршрутів № 6 та № 7 на площі 300-річчя Возз’єднання (тепер – площа Ярослава Осмомисла). Добре видно старі довоєнні трамваї саноцького виробництва, дещо модернізовані після війни, що обслуговували трамвайні маршрути до середини 1960-х років. Цікавий штрих да образу тогочасного міста – трамвайна зупинка-«острівець», вимушений «хід» Трамвайно-тролейбусного управління, що враховував збільшений рух транспорту на вузьких львівських вулицях.
Вулиця Діаманда (Підзамче)
Творець: Невідомий Дата: 1956-1957
Більшість так званої «кращої» львівської публіки не знайома з особливостями передмістя Підзамче, розташованого відразу ж біля середмістя, а настільки для нього чужого. Відрізнялося воно і у старі часи.
