цікаве – Сторінка 2

27.10.2017

10 ознак справжнього львів’янина

З кожним роком все більше і більше людей, приїхавши до Львова туристами, залишаються тут жити і поступово асимілюючи в львівське життя, намагаються стати львів’янами.

Але нам, львів’янам справжнім, завжди помітний підступ, як би він ретельно не був прихований за випрасованною вишиванкою. Я визначив для себе 10 нехитрих ознак справжнього львів’янина:

1. Коли львів’янин запрошує співрозмовника на каву, найчастіше це означатиме запрошенням на все що завгодно, але не на каву. Кава для львів’янина – це привід і сполучна ланка між іншими львів’янами.

2. Коли у Львові дощ, всі львів’яни – учасники дорожнього руху, створюють нескінченні корки, незначні аварії, колапси та інші труднощі в пересуванні, бо справжній львів’янин знаходиться в стані меланхолії, коли у Львові дощ. Адже львівський дощ це так романтично

3. Справжній львів’янин щонеділі після церковної служби, проводить сімейний бранч в традиційних львівських кафе, бо недільна служба об’єднує всіх. Львів’яни шанують традиції.

4. Справжній львів’янин при будь-якому зручному випадку, буде намагатися зняти рожеві окуляри з туриста і опустити його на землю, розповідаючи про реальний стан речей всієї інфраструктури міста і маси незручностей, але в глибині душі, завжди буде пишатися Львовом і дякувати богові за те , що народився там, куди прагнуть потрапити мільйони людей з усієї країни.

5. Тільки справжній львів’янин знає що у братів Гадюкіних є сестричка Віка, а Лесик бенд і Пікардійська Терція ніколи не виступали в одному концерті.

6. Тільки у справжнього львів’янина, Високий Замок асоціюється не з панорамним видом на місто, а шкільним випускним і тим що сонце встає десь в районі Левандівки.

7. Тільки справжній львів’янин знає, що куй біда це не тільки заклик до дії, а й прізвище мера пострадянського Львова.

8. Тільки для справжнього львів’янина слова чебуреки і Брюховичі є синонімами.

9. Тільки справжні львів’яни пам’ятають як Океан Ельзи приходили пішки з гітарами в футлярах на виступ у концерті на честь дня міста, який тоді був у вересні, про що теж можуть пам’ятати тільки справжні львів’яни.

10. Тільки справжній львів’янин не буде їсти в кафе львівський сирник, бо його мама чи бабуся готують сирник набагато краще.

Автор: Вардкес Арзуманян

29.09.2017

Скребачки у Львові: забуті елементи минулого

“Багато років тому я почала помічати дивні металеві предмети біля деяких дверей у місті Львові. Я не надавала їм якоїсь особливої уваги допоки не помітила такого предмету в Перемишлі у Польщі, і моя подруга розповіла мені що це – скребачка для взуття. Я тоді мало уявляла, що це буде початком якоїсь нової одержимості”, – ділиться автор на сайті Тіні Забутої Галичини.

“Скребачки для взуття у містах сягають своїм походженням тих часів, коли міські вулиці не мали твердого дорожнього покриття (лише уявіть собі все це болото), а кінні екіпажі були основним засобом пересування (також уявіть собі всі ці кінні екскременти). Відповідно, на підошви пішоходів наліплювалось усе це болото та інший бруд. Рішенням було: розмістити залізні скребачки для взуття біля вхідних дверей будинків, щоб люди могли використовувати їх для чищення черевиків чи мештів перед входом в будівлю.

Оскільки сьогодні міські дороги мають тверде покриття то скребачки для взуття стали свого роду неактуальним i застарілим елементом. Однак, вони все ще залишаються розкиданими по історичних районах міст у всьому світі – хоча люди вже їх більше не помічають, не кажучи вже про те, що вони не здогадуються про ту функцію, яку колись виконували скребачки. (Скребачки для взуття також можна побачити у сільській місцевості, тобто там, де вони ще досі залишаються частково актуальними.)

Цей простий за структурою винахід колись одночасно був як важливим елементом санітарної інфраструктури так і унікальним витвором майстерності. Скребачки майстерно виготовлялись у всіх ймовірних формах та розмірах, від найпростішої до деталізованого дизайну. Розміщувались вони у різних місцях, як перед входом (вхідними дверми, в’їзною брамою) в будівлю, так і всередині під’їзду будівлі, і були як окремо-розташованими елементами, так і розміщеними в нішах чи вмонтованими в перила чи паркан.

У Львові більшість скребачок є окремо-розташованими елементами, які можна побачити збоку від входу в будівлю, але я також зустрічала кілька скребачок, які були розташовані всередині будівлі.

Це був найперший «залізний предмет дивного вигляду», який я коли-небудь помічала. Відтоді, з моменту першої такої зустрічі, я почала помічати їх по всьому місту.

Ззовні Латинської Катедри (цікавий зразок, бо він оснащений поручнем)

Іноді вони розміщені всередині будівлі, як то у вхідному вестибюлі, у проїзді для карети, або й обабіч підніжжя головної сходової клітки будівлі:

Зробити світлину наступної скребачки було для мене справжнім випробуванням. Перш за все, мені потрібно було визначити код для входу в будинок. Опісля цього, мене зустрів злісним гавкотом собака, який аж ніяк не бажав дозволити мені зробити світлину. Ця скребачка розташована поруч зі сходами за двома подвійними розпашними (які відкриваються в обидва боки) дверима в кінці головного коридору.

Скребачки для взуття – це рудименти, які більше не виконують функцію засобів для видалення бруду та екскрементів зі взуття, та у сьогоденні ці винаходи є свого роду ключем до міської історії, і нагадуванням про те, наскільки складно було колись пересуватись по місту.”

Текст: Арета Ковальська, переклад: Ігор Ковальчук для сайту Тіні Забутої Галичини.

18.09.2017

Невідомі елементи біля львівських брам – сліди давнього кінного транспорту

Так звані обмежники — це своєрідні зовнішні архітектурні елементи, виготовлені з металу, каменю або бетону, розташовані по кутах в’їзних брам, під’їздів для карет, або пройми для воріт, з метою захисту стін від пошкодження колесами карети. Про це пише розповідає Тіні Забутої Галичини.

Слугуючи колись важливим елементом інфраструктури кінного транспорту, обмежники стали значною мірою застарілими, оскільки автомобілі не створюють такої ж небезпеки для стін. На відміну від сучасних автомобілів, колеса та вузли кінних транспортних засобів виступали поза корпус карети.

Крім того, існує безліч випадків, коли ці старі проїзні шляхи стали лише пішохідними, знову ж таки, зробивши обмежувальні камені зайвими елементами.

Обмежники можна зустріти у всьому світі. Сьогодні перші обмежувальні камені вважаються об’єктами культурної спадщини і в деяких країни, таких як Франція і Бельгія, вони перебувають під захистом відповідно до визначених правил охорони культурно-історичної спадщини.

У Львові ці сліди старої інфраструктури кінного транспорту можна зустріти по всій території історичної частини міста. Окрім Львова, я зафіксувала їх наявність у кількох інших містах Європи, так, як в цьому можна пересвідчитись завдяки тегу «guard stones».

Металеві обмежники

Металеві обмежники мають декілька форм і конструкцій, але найбільш поширеними, здається, є ті, що виявлені на другій з двох поданих нижче фотографій. Деякі з обмежників були частково «поховані» тротуаром; залишки інших були зацементовані в стінах. Деякі з них є доволі простими, інші більш вишуканими.

Цей обмежник трошки відрізняється в порівнянні з тими, які мені зустрічались:

Наступний обмежувальний камінь унікальний, тому що він не розташований у куті в’їзної брами, а радше захищає бордюр у під’їзді старого палацу.

Ці зразки є екстра-застарілими обмежниками, оскільки колишня в’їзна брама була замурована:

Кам’яні обмежники

12.09.2017

Легенда: як повстало Левове місто

Старі літописи повідомляють, що Львів заснував і назвав на честь свого сина Лева князь Данило Галицький. Однак львів’яни люблять розповідати іншу романтичну легенду про походження свого міста.

Давним-давно на місці майбутнього Львова, у високих гір тулилися маленькі села. Гори покривали великі ліси, де селяни могли успішно ховатися від набігів ворогів.

Але одного разу відвернулася від них удача – стали пропадати люди. З’ясувалося, що їх краде цар звірів – лев. Він підстерігає тих, хто насмілюється поодинці ходити по лісі, ударом могутньої лапи глушить і з’їдає у своїй печері. Паніка охопила всі села в окрузі.

Одного разу в корчмі з’явився хоробрий лицар, який пообіцяв убити хижака. Він попросив скувати йому меч і лати такої міцності, щоб жодна сила не змогла зламати або зігнути їх.

День і ніч безперервно працювали сільські ковалі, але марно. Здавалося, що зла доля невідворотня. Про цю біду дізнався якийсь мандрівник, який заблукав і зайшов підкріпитися в корчму біля кузні. Він сказав, що знає, як перемогти звіра. Нехай всі юні дівчата вколють голками мізинець і крапнуть по дві-три краплі крові до загального чану, куди потрібно буде занурити зброю і лати.

Селянки так і зробили. І левові ікла й пазурі нічого не змогли зробити з зачарованими обладунками. Тоді лицар відрубав чарівним мечем голову лютому і кровожерному леву, а потім посадив її на меч і показав людям кажучи: «Ви вільні!»

З тих пір гору, де сталася ця історія, прозвали горою Лева, а місто, що виріс під горою – Львів.

Була ця історія насправді, чи це просто вигадки люду достеменно невідомо. А те що Львів місто яке зачаровує всякого, хто бодай раз побував тут, не відворотній факт. Вулички, бруківка, Ратуша, кнайпи, кав’ярні – це все створює певну, притаманну лише Львову, атмосферу.

Джерело: secret.lviv.ua