У Львові офіційно стартували зйомки фільму «Я, “Побєда” і Берлін» за книгою Кузьми

Сьогодні, у день народження Кузьми, у Львові офіційно стартували зйомки повнометражного фільму «Я, „Побєда“ і Берлін», за сюжетом однойменної книги Андрія Кузьменка.

В центрі історії — український музикант-початківець Кузьма разом із другом Бардом їде до Берліна на іржавій «Побєді», де хоче обміняти її у німецького колекціонера на шестисотий «Мерседес», щоб вразити цим свою кохану дівчину Барбару. Але бурхливе нічне життя німецької столиці приносить герою карколомні пригоди, що змінюють його мету, гартують характер та допомагають віднайти своє справжнє «я».

Продюсери зберігають інтригу і поки не озвучують прізвище актора, який зіграє головну роль.  Точно відомо лише те, що у фільмі з’являться нові та несподівані обличчя.

фото: Роман Балук

«Маємо надію, натхнення та всі ресурси для того, щоб передати у майбутньому фільмі атмосферу світу Кузьми, його бачення життя, позитивне ставлення до всіх негараздів та труднощів. Окрім цього, ми з командою плануємо масштабну промокампанію і впевнені, що проєкт буде цікавий загальній аудиторії — кожен молодий глядач побачить як „відривалися“ його батьки, а кожен дорослий із задоволенням зануриться в ті часи», — зазначив Олексій Терентьєв, продюсер фільму.

Режисером-постановником фільму є Ольга Ряшина. Автори адаптації сценарію — Анатолій Крим та Олексій Комаровський. Продюсерами стрічки виступили Олексій Терентьєв та Влад Ряшин.

«Ми починаємо фільмування у Львові 17 серпня невипадково, адже сьогодні – день народження Андрія Кузьменка (Кузьми Скрябіна)! До того ж, навколо — знакові місця: церква Святого Андрія та медінститут, в якому Кузьма навчався. Сподіваємось на гарну погоду та дякуємо за всебічну підтримку міста», — зазначила режисерка Ольга Ряшина.

фото: Роман Балук

Глядачів обіцяють здивувати відтворенням атмосфери 90-х, великим різноманіттям локацій, постійною зміною персонажів, нескінченими пригодами та фірмовим гумором. У фільмі пролунають оригінальні кавер-версії найвідоміших хітів Кузьми Скрябіна у виконанні популярних українських артистів.

Зйомки відбуватимуться у Києві, Львові та Берліні.

Нагадаємо, що проєкт став одним із переможців 11-го конкурсного відбору Держкіно. Виробництво фільму відбувається за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики та Держкіно України.

Реліз фільму в Україні заплановано на 2021 рік.

У Львові зніматимуть фільм за книгою Скрябіна «Я, “Побєда” і Берлін»

Зйомки фільму «Я, „Побєда“ і Берлін» за книгою Кузьми Скрябіна розпочнуться вже в липні 2020 року. Фільм зніматимуть у Львові та області.

«Зараз у Львові є нові цікаві локації, які ще не заявлені в фільмах. Ми будемо тут навіть змінами берлінську частину сюжету, адже в самому Берліні вже немає тих локацій 90-х років, а у Львові ми знайшли все необхідне. Будемо розкривати для кіноспільноти раніше незвідані локації», — розповів кінооператор Дмитро Недря.

Окрім того, представники кіноіндустрії поділилися загальноукраїнською проблемою із відсутністю якісних павільйонів для зйомок. Міський голова Львова зацікавився ідеєю створення такого павільйону у нашому місті та пообіцяв, що у мерії вивчать це питання.

«Якщо від міста щось потрібно, то ви можете максимально розраховувати на наше сприяння. Нам вигідно, щоб у Львові творилися фільми, щоб це якимось чином давало місту промоцію. Це особливо потрібно в сьогоднішньому часі», — наголосив Андрій Садовий.

Державна підтримка стрічки складає 27 млн грн — 75% загальної вартості виробництва фільму.

Кінопроект комедії «Я, „Побєда“ і Берлін» за однойменним романом Кузьми Скрябіна став одним із переможців Одинадцятого конкурсного відбору Держкіно.

Режисером-постановником фільму є Ольга Ряшина. Автори адаптації сценарію — Анатолій Крим та Олексій Комаровський. Продюсерами стрічки виступили Олексій Терентьєв та Артем Доллежаль.

Комедія за мотивами повісті Андрія Кузьменка розповість історію хлопця Кузьми, який придбав перше в своєму житті авто під маркою «Побєда». Готовий разом із нею підкорювати цілий світ, герой вирушає зі своїм товаришем Бардом до Берліну. Проте ні сам Кузьма, ні Бард не підозрюють, які шалені пригоди чекають на них, а також того, що повернуться вони з цієї подорожі вже зовсім іншими людьми.

Реліз фільму в Україні заплановано на грудень 2020 року.

У Львові таки облаштують сквер «Місця щасливих людей» пам’яті Кузьми Скрябіна

У Львові погодили проектно-кошторисну документацію на облаштування на розі вул. Стефаника та вул. Коперника в центрі Львова громадського простору «Місця щасливих людей» пам’яті Кузьми Скрябіна.

Відповідне рішення виконком ухвалив сьогодні під час засідання, інформує ZAXID.NET.

Проектно-кошторисну документацію передадуть Галицькій районній адміністрації, яка тепер має оголосити тендер на проведення робіт.

Проект громадського простору «Місця щасливих людей»

«Це дуже важливо, бо це центр міста, біля бібліотеки ім. Стефаника, але така неприглядна територія. Дуже хотілося, щоб там був порядок», – прокоментував рішення виконкому мер Львова Андрій Садовий.

Візуалізація
Візуалізація
Візуалізація
Візуалізація
Візуалізація
Візуалізація

Нагадаємо, конкурс на найкращий проект із облаштування громадського простору «Місце щасливих людей» на площі Олекси Гасина (на перетині вулиць Стефаника та Коперника) оголосили ще у серпні 2015 року.

Згідно з проектом, простір охоплюватиме кілька груп та зон, які матимуть різні функції: сцену для вуличних музикантів, лавочки, водні арт-об’єкти, пішохідну зону, зону схилу із місцями для сидінь, зону огороження побутових відходів, зону паркування велосипедів, зону арт-об’єкту «Нерв», урни, арт-об’єкти з дерева та металу, які символізуватимуть діяльність Андрія Кузьменка, підсвічені дерева.

Проект громадського простору довго перебував на державній експертизі. Раніше передбачалось, що вартість «Місця щасливих людей» становитиме понад 30 млн грн.

Пропонуємо до Вашої уваги щоденник Андрія Кузьменка

“Я не проста, але дуже відкрита людина. І мені це непросто не заважає, а навіть допомагає в житті. Чим більше в тебе секретів, брехні, двоякості чи масок — тим гірше”.

Gazeta.ua пропонує Вашій увазі щоденник Андрія Кузьменка, з яким спілкувались в 2011 році.

Людині треба казати правду відразу, затиснути зуби і лупанути. От хтось дзвонить по телефону і задовбує. Я йому кажу зразу: “Чувак, ти мене задовбав. Я тебе переношу в папочку з мелодійною назвою “херня” і більше ніколи трубку не візьму”. І коли та херня дзвонить, в мене грає Шопен і я можу слухати то годинами. Чим довше тобі неприємно казати правду, тим той момент буде тяжчим, коли прийде. А таки прийде колись.

Сьогодні думаю про вечірній концерт. Купив нового навушника, бо старий порвав. Тепер думаю чи вони мене сьогодні не підведуть. Бо як в них нічого не чути — зразу зриваєш голос.

Вже давно розпрощався з думками: “Ой, в мене сьогодні болить голова — значить буде поганий концерт”. То нікого не інтересує. Якщо в тебе шмарклі, а ти що вийдеш і скажеш: “Люди, ви знаєте, в мене сьогодні соплі, розходьтеся по домам”. Такі думки не мають права закрадатися в голову.

Не пам’ятаю себе в упадку вже давно.

Може вивести з себе хамство. Тоді не можу себе переконати бути позитивним. Хтось когось посилає, а ти такий: “Ха-ха, життя прекрасне!”. Тому своє коло спілкування протягом якогось часу ретельно почистив. Тепер в ньому лишилося чоловік 50, від яких не очікую бруду.

Ніхто не приходить із шоу-бізнесу до мене додому на каву просто так. Напевно, що Пономарьов, але він давно в мене не був і ще пару чоловік. Може, ми і зідзвонюємося з кимсь не по роботі типу “привіт, як справи?”. І це не тому, що я нікого не хочу пускати до себе. А тому, що різні інтереси і вподобання. Нема про що говорити.

Дуже не люблю питання “Ну, що, є концерти?”. Взяв би витягнув отак мухобойку і по чолу “трісь”.

Могилевська дзвонила пару годин тому. Хоче “Шанс” відновити. А чому програму зняли, це питання ближче до Кондратюка. Думаю, це такі війни олігархів. Канал переходив з рук в руки і хтось комусь пхав палки в колеса. Ще комусь могла бути вигідна така диверсія на національному рівні.

На жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Може, хіба на заході. На радіо крутять тоді, як всі сплять. Парадокс і ганебна ситуація. Тому молоді люди шукають собі кумира не в своїй країні. А то для нас вже гайка. Української мови має бути повно. Тоді її захочеться вивчити. Я вивчив польську мову і її мені ніхто не нав’язував. Я просто захотів вивчити і знати, про що співається в текстах тих кльових пісень. Я знаю її без акценту. А в нас така ідіотська політика, що мову нав’язують. І в тих людей, які нею не розмовляють, вона викликає як мінімум дискомфорт.

В українській літературі можна читати напевно десять авторів із 50. Решту пишуть таку муть, що неможливо прочитати більше трьох сторінок. Я відмовився бути в журі одного літературного конкурсу, тому що всі ті книжки, які прийшли на огляд, не міг дочитати навіть до 20-ої сторінки.

Люблю читати, хоч вже не такий літературний гурман. Є ще така письменниця Марія Левицька. Побачив її англомовну книжку в книжковому кіоску аеропорту Будапешта. Вона емігрантка. Вона бестселери пише “Коротка історія тракторів українською”. Я от зараз читаю і можна ноги обпісяти із сміху. А тут її десь чули? Її книжка перекладена на 26 мов, а українською неможливо знайти. Чувіха відома на цілий світ, а ми про неї нічого не знаємо.

На російській спокійно говорю. Не маю ніякого упередження щодо цієї мови.

Після тижневого вояжу по Англії поняв, що англійської не знаю. А тут ходив розказував, що знаю. Газети читаю, дивлюся телік, нічого не розумію і людей не розумію. Офігеть! По п’ять разів просив говорити повільніше. В Америці з цим інакше.

Колись мені часто давали поради. Я не прислуховувався, бо був дурний. А тепер не прислуховуюсь, бо вже мудрий. Тоді тратив час на то, шоб обламати собі роги. Тепер заставляю себе прислухатися до порад людей, які досягли більше чим я.

Мама моя колись дала мені пораду: “Андрійку, чим ти менше будеш мати вільного часу в дитинстві, тим більше матимеш його, як станеш дорослим”. Я сприйняв це через сльози, кров і піт. То діло перейшло не то шо в охоту вчитися, а просто щоб не було скандалів вдома. Бо тільки отримував трійку, в мене був такий скандал, що ходив пішки по потолку. В мене кидали тапочки, я стояв на якомусь гороху чи гречці колінами в куті. Але все-таки батьки змогли вселити, що треба пахати для того, щоб вимагати потім щось від життя.

Люблю пахати і отримувати кайф з того. Відчуваю дискомфорт на відпочинку. На третій день на морі вже тягне досліджувати якісь корчі.

Доньку виховую інакше, ніж виховували мене. Нема фізичного примусу. Може, тому що вона дівчинка, а не пацан. Бо пацана треба лупити.

Я був недобрий син всередині, бо мав супротив до батьків. Він пропав в мене в 30 років. Запізно. Злості до батьків немає бути.

Не думаю про свої досягнення. А то буде: “Ааа, в мене є найбільше досягнення, куплю собі папіроси і поїду на Балі”.

Переживаю, коли в голову не приходять ідеї. Обана, за два місяці я не написав нічого путнього.

Марксизм гірше за боткіна. Ця хвороба людину з’їсть.

Більше нічого не вмію, як римфувати слова і під музику викладати якісь ідеї. Часом вони мудрі і глибокі, а часом поверхневі і ржачні. Але в них завжди є суть.

Наші пісні не є сезонним продуктом. За останні роки наші альбоми виходять набагато більшими тиражами, ніж попередні. Видно, Боженько на світі є. Бо чим більше ти пахаєш і вкладає душі, тим більше воно потім тобі віддається.

Вірю, що є якась вища сила. Багато читав по антропології, звідки то всьо взялося. В мене ніяк не вкладається в голові, як могло із всесвітнього океану стільки видів життя утворитися і інтелект людини. Може, початок цивілізації виглядав як експеримент: завезли якісь дядьки на цю планету чувачків і заселили. Є куча доказів таких високоцивілізованих давніх проявів життя. Мая, ацтеки.

Наша православна церква запримітивна і застаріла. Я там і п’яти хвилин не можу просидіти. Мене ті дядьки з тими пузами в тих рясах вганяють якусь таку тугу невимовну. От католицька розвивається в ногу з часом. І протестанти мені подобаються. Вони такі віддані релігії і не вдаються в то напищення храму.

Скорше ящірка стане змією, тюлень може стати дельфіном, ніж в мавпи розвинеться інтелект. В армії асистував одному хірургу на операціях і бачив, як виглядає мозок. І я собі ніяк не можу уявити, щоб мавпа взяла камінь і примотала до нього палку. Мозок не може так спрогресувати.

В п’ять років відпочивав в Болгарії з батьками. І там Нікіта Міхалков грав з якимось чуваком в теніс. Я подавав їм м’ячики. За це мені дали 10 марок. Купив собі Kinder Surprise, який зненавидів і шоколадку Тoblerone, яку абажаю до сьогодні. Мої дівки знають, чим мене можна розчулити.

Я не герой точно. Те, що сміливо для мене — для інших смішно.

Пару разів в армії були такі випадки, що думав всьо, каюк. Ми полетіли на ліквідацію наслідків землетрусу у вірменське містечко Спітак (у 1988 році за 30 секунд землетрус повністю знищив місто, – “Країна”). Ми якраз сідали, як пару разів трухануло так, що всі подумали, що всьо. Літак аж із полоси з’їхав.

Літаю більше 90 разів на рік. В мене є всі ті картки, але я завжди забуваю дати їх на реєстрацію. Літати не боюся. Як має закінчиться життя, так і закінчиться.

Набагато цікавіше їздити туди, де люди ще не натоптали. Побувавши в Римі, і побачивши храм Сан Пьєтро, розумієш, що вже нічого крутішого на цій землі нема. Рим це таке місто, після якого вже перестаєш колекціонувати фотки “я на фоні Оболонської райради” чи я на фоні “Ейфелової вежі”. Рим перекреслює все.

Маленькою піщинкою у цьому світі відчув себе на безлюдному острові на Мальдівах. Острів завдовжки у 20 метрів і 30 в ширину. Мене там лишили на день самого. Піднявся шторм, той острів залило по коліна і я три години простояв в обнімку з пальмою. В мене з’явився синдром Робінзона Крузо. Дивишся на пальму: “О, пару кокосів є. До завтра точно потягну”.

Хотіти в цьому світі — взагалі велике щастя. Треба дякувати Боженьку, що ти ходиш на двох ногах і що в тебе нічого не болить. Не розумію тих, хто каже: “О, голова болить” чи “Не знаю в яких туфлях в театр іти”. Брав би мухобойку із другого боку по чолі. Сходіть в “Охматид” і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вони вже із тих списків викреслені.

Люди з села хвацькі. Якщо вони чують ту жилу, то з рук вже не випустять.

Якби не був патріотом, то вже давно звідси звалив би.

Проти системи боротися неможливо. Що я піду з рогаткою на танк? Читав, що в Греції набили міністра. Хтось собі уявляє, що таке можливо у нас?

Українці, як нація, не бійці. Україна — це така погранична держава, яка переходила з рук в руки. Австро-Угорщина, поляки, Росія. Ми постійно комусь належали. Той ген бійців чуть-чуть притих. Якщо тисячі українців сказати “ваша Україна — гавно”. Може, чоловік 10 по морді і дасть, а решта скажуть “Ну, да, гавно”.

В мене ужасна пам’ять. Вчора закінчив читати книжку Уілбура Сміта “Золота”. Вбий мене, але не пам’ятаю, як звати головного героя і що вони там робили.

Достоєвського перечитав тільки тому, щоб поняти за що ненавидів його в школі. Поняв, що на 20 років заскоро мені його рішили втулити. Я вже перед ним вибачився, що ненавидів все життя.

На першому місці в мене сім’я, однозначно. Пояснюю тим баранам, які не розуміють, що так є. Тільки сім’я готова тебе прийняти після самих ганебних твоїх вчинків в самому ганебному твоєму стані. Все друге, що появляється після сім’ї, ті другі браки, вони зачастую направлені на твій фінансовий стан. І ні в якому разі не на твій обвисший живіт, ні на сивину у твоїх висках. Вона красить, але тільки Клуні. На другому – обов’язково робота. Якщо ти не заробиш на роботі, то подорожі будуть не дальше магазину на Виноградарі за пивом “Поділ”. Всіх хануриків там знаю.

Я не показую, що в мене відбувається в сім’ї. Кожен візит журналістів додому то є під’єднана капельниця, яка не підкормлює, а розсмоктує. Сім’я — то дуже інтимна штука. Тому і є інтимні відносини двох людей, які приховані від усіх інших. Бо якщо це перестає бути інтимом, ти починаєш його собі десь шукати, щоб мати все-таки то сховане від усіх.

Ще в молодих роках попав на якісь тусівки і поняв, що нічого позитивного не візьмеш з толпи халявщиків, які прийшли задурно набухатися. А потім виходять на вулицю і поняття ніхто немає, що то за презентація і чого була.

Реалізуватися у житті значить знати, все, що ти зробив, то не 100 процентів фігні. Щоб було пару моментів, за які тобі нестидно. Хату збудував — вже круто. Посадив дерево, народив сина. Але щоб син був якийсь не Чікатіло. Синів можна до фіга мати. Зробиш футбольну команду маньяків. Будуть бігати всіх кромсати ножицями.

Маю багато кумирів. Схиляю голову перед Клуні. Він такий стриманий. Джеймс Стонтон – чувак, на якого хочеться бути подібним любому нормальному пацану. Він дуже кльово виглядає і б’ється. В музичному плані маса і більшість із них удвічі молодші за мене.

Останнім часом на Заході появилося стільки музикантів, від яких просто волосся рухається на плечах.

Люблю гламур, але не псевдогламур. Гламур — коли всьо натуральне. А псевдо, коли в людини в голові нема нічого, а він собі фіолєтові бантікі на сандалі прив’язав і пару Сваровськи на цицьки приклеїв.

Люблю гламур Сальвадора Далі, Шанель, Вів’єн Вествуд, хоч вона і панкуха була. Але в її речах не встидаються ходити мільйонери і зірки.

Мають бути таланти і має бути наука. А не так, чуваків вигнали із хімії і фізики, а вони рішили “так, буду я стилістом”.

Пропонували знятися в якигось серіалах. Я кажу: “Люди, з’їжте той сценарій і нікому не розказуйте, що ви їх присилали”.

Наймудріша людина в моєму житті спить зліва від мене. Це моя дружина. Якщо вона захоче — сама покажеться. Але я ціную те, що вона не хоче бути портретом на обкладинці журналу.

В мене таке враження, що я всіх знаю і мене всі знають. Вийдеш на заправці якогось Миргороду і тут такі “О, а де ваш Hammer”. Я кажу заржавів, або показую на Smart і кажу: “Всох”.

В мене є один костюм в гардеробі. Мені його купив Кондратюк на фінал “Шансу”. Сказав: “Чувак, має бути костюм”. Я йому кажу: “Хочеш, давай, в мене нема”. В костюмі в мене стабільний вихід раз в рік. Кожен раз, коли його везу думаю: “Блін, а вдруг я поправився”. І було вже пару раз вже таке, що я із незащіпленими штанами, шнурком зв’язав, піджаком прикрив. Слава Богу, вернувся у свою форму. Тому можна мене в костюмі ще кудись запросити.

Зараз я виглядаю таким мудрим Кузьмою, який сидить вдома ні фіга не робить, а тільки харкає через вікно на всіх.

Коло моїх друзів — звичайні люди. Один продає зерно — Петя. Простий хлопець із села Полтавської області. Другий Андрій — стоматолог. Жорік — просто кльовий чувак. Один будівельник. Другий меблі стругає.

В рік маю до 100 концертів, тобто кожних два-три дні концерт. В середньому 8-12 на місяць.

Останнім часом повилазили всякі болячки зв’язані з легковажним ставленням до життя. Якісь грижі в шиї. Причому та грижа почала вже так боліти, що вже рука відніматися почала. Спочатку думав: “Так, то не я, то не в мене болить”. А коли одного ранку рука вже окремо від тебе лежить, поняв, що треба щось робити. І найшовся моментально час, коли треба себе спасати. Зараз щоранку по 15 хвилин роблю гімнастику. По кілометру плаваю у басейні.

Програмні директори радіостанції постійно називають мою музику неформатом. Я 20 років в тому болоті колупаюся і можу сказати, що троє-четверо людей відноситься адекватно до того, що я роблю. А принесеш їм щось легше скажуть: “Ну, Кузьміч, тобі ж не личить такі пісні писати”.

В нас із донькою дуже демократичні відносини. Ні я, ні вона, ні її друзі не ведуть себе так, що я чимсь відрізняюся від її батьків. Бо я нічим не відрізняюся.

Автор: Записала Галина ОСТАПОВЕЦЬ

Фільм за повістю Кузьми “Місто, в якому не ходять гроші” вийшов у прокат

Драма за повістю Кузьми “Місто, в якому не ходять гроші” 13 вересня вийшла в широкий прокат. Про це повідомляється на сторінці фільму у Facebook.

“Першу екранізацію книги Андрія Кузьменка “Місто, в якому не ходять гроші” зняла режисерка Ганка Третяк. Київська прем’єра відбулася 12 вересня у кінотеатрі “Жовтень”. 13 вересня стрічка вийшла в широкий прокат у 35 містах України”, – ідеться в повідомленні.

Головна героїня – Аліса, і на її долю випаде небезпечна мандрівка в особливу “країну чудес”. Аліса переживає один з найтяжчих періодів життя: звільнили з роботи, хлопець пішов до іншої, вона в усьому розчарована і не розуміє, як жити далі. Тиняючись квартирою, знаходить якийсь квиток на потяг. Походження квитка невідоме, вказана в ньому станція – теж. Але Аліса вирішує, що це знак, і вирушає у таємничу подорож. Вона потрапляє у дивний фантасмагоричний світ – закриту територію, де діють свої закони. І не ходять гроші.

За кадром лунає голос самого Кузьми, записаний у 2013 році, тож складається уява, ніби він розповідає історію героїні. Сюжет побудований на однойменній повісті, що увійшла до дебютної збірки музиканта 2006 року. Ідея екранізувати твір виникла в режисера у 2016 році. Знімали на гроші незалежних спонсорів і бюджет картини склав скромних 3,2 млн. грн. Тривалість фільму 93 хвилини.

У фільмі зіграли Карина Мельниченко, Андрiй Цiшкевич, Iгор Цiшкевич, Сергiй Швидкий, Iнна Мiрошниченко, Iван Герасимчук, Адам Цибульський. Оператор – Денис Якимчук.

Міста прокату: Березне, Біла Церква, Васильків, Вінниця, Дрогобич, Дубно, Житомир, Запоріжжя, Івано-Франківськ, Київ, Ковель, Конотоп, Коростень, Кропивницький, Луцьк, Львів, Нетішин, Нововолинськ, Одеса, Охтирка, Первомайськ, Прилуки, Стрий, Тернопіль, Трускавець, Ужгород, Умань, Фастів, Харків, Херсон, Хмельницький, Черкаси, Чернігів, Южне, Южноукраїнськ.

“Впевнена, що стрічка має всі шанси завоювати серце глядача. У ній складні життєві речі викладені доступною мовою, все, що відбувається на екрані, – реальне, знайоме і в якомусь сенсі близьке кожному з нас. Кузьма залишив великий творчий спадок, якого вистачить на довгі роки переосмислення його шанувальниками”, – говорить режисер Ганка Третяк.

У Домі Франка відбудеться вечір пам’яті Андрія Кузьменка

2 лютого о 16:00, у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка (вул. І. Франка, 150-152) організують вечір пам’яті культового українського музиканта, лідера гурту “Скрябін” – Андрія Кузьменка, повідомляє кореспондент сайту 032.ua.

“Людина, що на своїх виступах дарувала іншим феєрверк справжніх емоцій. Він зачаровував своєю життєлюбністю, простотою, щирістю та почуттям гумору. Його пісні не залишають байдужими, змушують задуматися, зворушують до сліз, викликають щирий сміх. Три роки тому відійшов у кращий світ Андрій Кузьменко, більш відомий як Кузьма Скрябін. Дім Франка запрошує Вас згадати Кузьму та разом під гітару заспівати його пісні”, – зазначили організатори події.