Категорія: Блог

Опубліковано

«Мрію потрапити на Оперний театр і телевежу». Львівська руферка про любов до дахів

Ірина Особа вже кілька років підкорює дахи, щоб відпочити від міського гамору та побачити Львів таким, яким його не бачив ніхто.

Ірині Особі двадцять три, вона працює в коворкінгу Startup Depot організаторкою подій. А на дозвіллі – підкорює львівські дахи. Щоб ділитися світлинами з висоти, Ірина створила блог RoofLand, де можна побачити унікальні панорами Львова. Зараз їх уже двадцять дві – проспект Шевченка, площа Міцкевича, Ринок, Високий Замок, Городоцька та інші львівські місцини в різні пори року. Тvoemisto.tv розпитало Ірину про те, як дахи стали її любов’ю.

На перший свій дах я вилізла випадково, разом із знайомими. Відтоді в мене виникло бажання повернутись на дах знову. Дах – це завжди спокій і умиротворення. Люди зазвичай поспішають, дивляться під ноги, чимось стурбовані, й не підносять погляд догори, до неба. Що вже й казати про дахи. А ти в цей момент милуєшся Львовом, якого не бачила до того, із зовсім іншого ракурсу. Я мандрувала від даху до даху, аж мене почали називати руферкою.

Руфери – це люди, які живуть дахами. Вони ставлять собі чітку мету – вилізти на певний дах, і в будь-який спосіб намагаються її досягти. Я не знаю законів, які регулюють доступ на дахи, але очевидно, що це не найбезпечніше хобі. Особливо коли йдеться про старі будівлі, де сходи до горищ дерев’яні й не надто міцні. А мені до вподоби дахи історичних будівель, фото з яких я навряд чи знайду в Google.

Потрапити на дах можна по-різному. Або через сходи до горища, або через аварійні, адже більшість дахів – закриті. Спершу я завжди перевіряю останні поверхи всіх під’їздів: рідко, але двері на горище можуть бути відчинені. Також пробую відчинити замкнені двері – одного разу вдалося відімкнути замок власним ключем від квартири. Тому тепер щоразу пробую всі ключі, які маю при собі. А ще якось перелазила через поручні на висоті п’яти поверхів, аби потрапити на горище. Коли обираю дах, ніколи не знаю, чи він відчинений: бачу на прогулянці будинок, на який хочу потрапити, й відразу пробую.

До церков і банків важко потрапити без дозволу. Часом доводиться кілька разів приходити, щоб його отримати. Спершу просто запитую. В банку, якщо відмовляють, пишу заяву до служби безпеки або ж прошу адміністрацію провести мене до керівника цієї служби, щоб домовитись. Особливо часто мене питають, чи не збираюся я стрибати з даху і що про моє хобі кажуть батьки. У церкві ніякої заяви не напишеш, лише особисті розмови. Завжди потрібно бути ввічливою й мати певну власну історію, пояснити, чому тобі треба саме на цей дах. Бо пояснення «просто подивитися» навряд чи підійде. Відколи я маю блог, показую його й кажу, що хочу написати пост конкретно про цей дах. Цей аргумент полегшує вмовляння.

Мої найулюбленіші львівські дахи – на проспекті Свободи 6/8, на проспекті Шевченка, 7 (будинок профспілок) і дах Вежі Корнякта. Мрію потрапити на дах Оперного театру й на телевізійну вежу.

Коли створила блог, хотіла підкорити всі дахи Львова. Але згодом зрозуміла, що вигляд із багатьох будинків схожий і не вражає. Зараз я працюю над іще одним сайтом, куди, можливо, перейду з розділом по дахи. Фотографувати дахи я буду, поки це приноситиме мені задоволення. На жаль, не завжди маю з собою фотоапарат, тому всі нові фото – лише в телефоні.

Якщо хочете стати руфером, спершу підіть на відкриті тераси, на кшталт PartyFon чи Дому Легенд. Якщо зловите задоволення від побаченого й захочете ще, починайте підкорювати дахи. Підказати круті локації можуть фото інших руферів.

Львів із висоти – це любов. У ньому немає людей, маршруток і гамору. Тому мене лякає думка, що я не потраплю на той дах, на який хочу. А впасти я не боюся.

Ірина Ладика,
фото Ірини Особи

Опубліковано

Спека у вагоні? Що робити?

Літо. Спека. Відкриті вікна вагону. Хтось витирає піт, який тече вже до шкарпеток. В повітрі стоїть важкий запах людських тіл. Вікна можна відкрити навстіж, але комусь дує і провідник з ухмилкою відмовляється включити вентиляцію, адже вагони старі і пекельні.

Але чи правду каже провідник? Чи можна зробити так, щоб було прохолодніше у вагонах?

Можна. Але треба знати свої права та трошки законодавства.

Загальна температура повітря в вагонах класу люкс та купе відповідно до законодавства має бути не більше 26 градусів за цельсієм, а в плацкартних вагонах повинна працювати вентиляція.

Дізнатись температуру у вагоні можна за допомогою термометра, який має висіти у кожному вагоні. В плацкартних вагонах градусник знаходиться зверху, біля місця №2, в купейних – висить посередині вагона. Якщо термометра немає – залишайте скаргу в книзі скарг, що знаходиться у начальника поїзда і в штабному вагоні.

Відповідно до додатку 6 Правил перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, у всіх вагонах класу купе та люкс кондиціонування є базовою послугою (тобто, обов’язковою). У регіональних експресах кондиціонер має бути встановлений лише в першому класі. В плацкартних вагонах обов’язково має працювати вентиляція.

Відповідно до Державних санітарних правил та норм гігієни транспорту:

п. 2.4. … Вентиляція, а у вагонах із кондиціонуванням — кондиціонери повинні бути ввімкнуті влітку за 30 хвилин до посадки пасажирів в вагон; взимку вмикається тільки вентиляція.

п.3.6. На шляху прямування, а також під час подачі поїзду під посадку в зимовий час, перехідний період температура повітря у вагонах усіх типів повинна бути на рівні +20° +/-2° , а влітку +24° +/-2° (тільки у вагонах, де є кондиціонери).

Тобто, відповідно до даних правил температура повітря літом у вагонах класу купе та люкс має бути не більше 26 градусів. Разом з тим, Укрзалізниця не завжди дотримується правил, тому далеко не у всіх вагонах класу люкс і купе є кондиціонери.

Що робити, якщо у вашому вагоні немає кондиціонерів взагалі? Або кондиціонери є, але вони не працюють?

Йти до начальника поїзда, вимагати книгу скарг, куди записати скаргу та (або) вимагати переведення в вагон з кондиціонуванням. Потім, по приїзду до Києва, продублювати скаргу на гарячі лінії УЗ.

А що робити пасажирам плацкартних вагонів? Помирати, тліючи у вагоні, чи вибити вікно, як нещодавно зробили працівники Маріупольського депо?

На жаль, Державні санітарні норми і правила не встановлюють граничну температуру для вагонів другого (плацкартні вагони) та третього (загальні вагони) класу. Фактично відсутні норми обмеження температури літом, але має працювати вентиляція – яка рятує, щоправда, лише вночі або ввечері. Разом з тим, далеко не у всіх вагонах навіть вентиляція працює, а де і справна – провідники не хочуть її включати. Як перевірити, чи працює вентиляція? На стелі ви маєте побачити решіточки. Простягніть туди руку і відчуйте, чи дує звідти повітря. Якщо дує – то вентиляція включена, якщо не дує – тоді виключена, вимагайте у провідника її включити. У випадку відмови – підходьте до начальника поїзда і вимагайте книгу скарг. Як правило, після цього у вагон направляють електромеханіка, який і запускає в роботу вентиляцію.

Якщо ж вас дуже просять не записувати скаргу в книгу скарг, пригощають чаєм або перевели в інший вагон, де прохолодніше – є гарячі лінії УЗ, де варто залишити звернення – при цьому вказавши, що до провідників немає претензій, адже за це відповідають робітники депо.

А взагалі на залізниці варто запам’ятати простий і дієвий алгоритм скарг:

Провідник-начальник поїзда з книгою скарг-відео\фото фіксація та скарги на гарячі лінії УЗ.

Любіть Україну та щеміть чиновників 🙂

Автор Олександр Рудоманов для lb.ua.

Опубліковано

Щаслива маршрутка: позитивна історія зі Львова

Якогось сірого дня їхав я собі додому у маршрутці. Та ця стара бляшанка зробила мій вечір кольоровим! Здавалося б, що у ній цікавого? Лише втома й відсутність комфорту. Нііі, у ній веселі люди! Щастя було у кількох особах і мало вигляд: двох дітей, одного старшого чоловіка і ще одного середніх літ.

Тож, зайшли маленькі роми. Співали голосно й крикливо про «чудову Україну!». Та ніхто не повірив, маленький ром пробігся маршруткою і не отримав ні гроша у свій «бос-кульок».

«Зараза, зрада!», – читалося у його очах. Тому хлопчик мовив своєму компаньйону:

– Тре шось нове придумати!

Вже хотіли яку модерну оду співати, та сценарист-водій їх прогнав.

– Альо, то вам не сцена! Пішли!

Двері відчинилися, роми вийшли і забіг захеканий дядько середніх літ, який мовив:

– Доженіть 187 маршрутку!!! Хутко, бо запізнився. Вона спереду. Газу!

– Я що на Шумахера похожий? – водій глянув і таки читалися суворі нотки арійця в очах.

– Ну будь лаааска!

– Плати!

Той дав чотири гривні, і ми погнали. Гнали, гнали й наздогнали. А той чоловік все говорив до всіх:

– Та я трохи заснув… ну забувся, а вона бац і проїхала… от не встиг, халепа, а більше ніц нема чим доїхати у таку годину.

Двері знову відчинилися.

– Дякую, дякую.

– Та виходить вже, бо знову втече!

– Нєє, не цього разу.

Та не сталося, як хотілося. Поки мужик оминав нових охочих до пригод пілігримів, що, як вікінги, все перли у маршрутку, то його «187 чудо» взяло і знову проїхало повз. Зникло… ЗАРАЗА, та ж зрада в очах!!))

– Водіііій, я не встиг!!! – мов та дитина, просився він назад до нас.

Я думав водій скаже: «Плати». Та ні. Шофер змилосердився і взяв бурлаку. Він дав газу і летіли ми так «наверняка», щоб встигнути із запасом. Чоловік радий був, та й «Шумахер» теж.

«Пііі» – загальмували ми біля нової зупинки. Мужик цього разу не дякував багато, просто сказав як умів:

– Ти мужик! – і побіг у свою 187.

Взамін йому прийшов старий, але «продвінутий» такий. Від нього віяло алкоголем та всякими чумацькими історіями. Він залишив сумку спереду, а сам став пробиватися у «зад» маршрутки. Таки пробився. Їдемо. Дзвонить телефон спереду. Старший дядько до всіх:

– А ну передайте мою сумку.

Йому, як здачу, передали сумку. Він так гонорово витягнув мобілу і сказав своїй старій:

– Шо хочеш? Не встиг на поїзд, їду у маршрутці! Шо? Не віриш? А ну скажи їй, що я у маршрутці! – він передав слухавку найближчому і той запевнив жінку чоловіка, що він не бреше. – Чуєш, а ти не віриш. Випив? Жінко, у Львів з’їздити і не випити, то є гріх! Май розум хоч на старість. Всьо, я спати, «Гуд бай», бейбі, хах.

І він виключився у прямому сенсі цього слова. Стояв й храпів уже за п’ять хвилин!

Коротше, цікаво було у тій маршрутці. Море позитиву)) Вже не згадуватиму того чувака, який попросив водія зупинитися, бо забув щось там дууже важливе купити, і ми чекали його й трапилося багато чого іншого. Всі ті маршрутні історії годі переповісти. Їх так багато трапляється! І знаю точно, що без них вечори й ранки не були б такими веселими, і це факт! Так що встиг я тоді на щасливу маршрутку і, сподіваюся, ще не раз встигну…)

Юра Мартинович спеціально для IA ZIK.
Картинку взято звідси.

Опубліковано

Львівське сміття і майбутнє: рік 3000 і перший

…Львів’яни досі борються зі сміттям. Термін придатності заводу, збудованого французами, кілька століть тому як вийшов! Сміттєсортувальні лінії не працюють, гори сміття літають містом. На новому Грибовицькому сміттєзвалищі почали множитися мутанти, яких, як хімічну зброю, нелегально перепродували у країни третього світу. Сміттєва проблема набула таких катастрофічних масштабів, що навіть у Радбезі ООН про неї стали говорити. «Лев смердить» – з такими заголовками ряснів тоді міжнародний інтернет.

Піна людського терпіння вичерпалася.

Очільник міста, разом із провідними науковцями “Космотехніки” і міжнародними астрофізиками, з’їхалися на чергову за ліком конференцію. Частина людей вважали, що це саботаж і політичні питання. Мер, у своєму виступі, про це у сотий раз наголосив. Натомість, його опоненти звинувачували бурмістра у некомпетентності. «Це ви винні!» – кричали одні. «Ні, це ви винні!» – кричали другі. Та раптом, серед людей встав чоловік в окулярах із ясним чолом. Всі його поважали, як великого науковця, тому замовкли. Він сказав:

– У мене є рішення. Уявіть собі місце, звідки сміття ніколи не вернеться.
– І де це місце? – зацікавився мер.
Науковець усміхнувся і показав пальцем догори.
– Далееко звідси.

Всім сподобалася така ідея. Було вирішено створити підконтрольну ЛКП «Зірка», Першу Чорну Диру на місці сміттєзвалище.
Минуло кілька місяців колотнечі і страху. Сміття звозили і звозили, переповнюючи переповнений полігон. Зрештою, все було готове, щоб запустити найоригінальнішу ідею у життя. Символічну кнопку у 209 кабінеті, під пильним оком телеканалів, нажав сам мер. Механізм спрацював і БУУУМ! Десятки засмічених кілометрів середовища зникли у міжгалактичний простір… На місці сміттєвзалища утворився гігантський кратер.
«Ура», – кричали всі – «Нарешті ми врятовані!»
Мер оголосив святкові паради, і навіть наказав пустити теплу воду, яка вже давно стала у дефіциті.
“УРА!УРА!УРА!”

Та львів’яни й міжнародна спільнота, не довго раділи цьому святу.
Бо наступного дня виявилося, що світочі науки не зовсім добре розрахували всі дані, і закинули сміття на планету заселену розумними істотами, які теж уміють смітити… Саме так і розпочалися перші Зоряні Сміттєві Війни…
Лиш науковець в окулярах радів такому розвитку події. Сміттєва війна зробила його багатим і популярним. Він створив проблему, яку змушений був вирішувати. Стали говорити, що він, як і його далекий прадід, напевно стане майбутнім мером. Але хто зна, час покаже… А поки сміттєві війни досі тривають.

Автор: Юра Мартинович для Varta.com.ua

Опубліковано

Німецький урбаніст Штефан Габі про реконструкцію вул. Бандери

Щоранку ми з моєю семирічною донечкою спускаємося вулицею Коперника вниз – від перетину з вулицею Бандери до трамвайної зупинки «Головна пошта». Щоранку моя доня намагається сказати мені щось – можливо про те, що вона сьогодні буде робити в школі, або про те, який сон вона бачила цієї ночі, – але я її не можу зрозуміти. Автомобілі мчать вниз по схилу з великою швидкістю і створюють величезний шум через бруківку.

Щоранку я прошу свою донечку не йти близько до краю дороги, бо це небезпечно. Щоранку вона відповідає, що це неможливо, тому що тротуар занадто вузький. Щоранку я надзвичайно щасливий зустрічати жінку у жовтому одязі, яка стоїть на пішохідному переході перед школою і  допомагає усім безпечно перетнути вулицю.

Щоранку я дивуюся, чому є смуга винятково для трамваїв, що їдуть вгору, хоча вони насправді їздять раз на 5 хвилин. Яке марнування простору, якого і так бракує пішоходам. Ось такі думки у мене щоранку.

Також щоранку згадую про багато причин, чому ми втілюємо наш пілотний проект на вул. Бандери і намагаємося знайти найбільш ефективні підходи до вуличного планування у Львові. Власне, вважаю, що усі ми – багато людей, які були залучені до проекту, – справді добре попрацювали до цього дня. Ми реалізовували цей проект публічно, відкрито. Усі, хто хотіли, могли приєднуватися та висловлювати власну точку зору. Ми напрацьовували та обговорювали різні варіанти того, як може  виглядати вулиця в майбутньому. Зрештою, все це допомогло прийти до одного збалансованого рішення.

Вірю, нам, зрештою, вдалося знайти рішення, яке враховує потреби і запити усіх зацікавлених сторін. Старі дерева залишаться, що дуже важливо і, не в останню чергу, для збереження своєрідного характеру вулиці. Буде достатньо простору, більше безпеки і комфорту для пішоходів. Буде місце для законного паркування. З’явиться велоінфраструктура на вул. Бандери. Громадський транспорт – основний вид транспорту для більшості людей – буде мати пріоритет. Але також автомобілі будуть у грі. Їхній потік лише трохи зміниться, у порівнянні з наявною ситуацією. Це рішення, як уже згадувалося, є результатом безлічі  відкритих зустрічей та обговорень.

Ми активно спілкувалися про матеріали, які повинні бути використані для покриття різних частин вулиці. Деякі учасники підкреслювали важливість бруківки, зокрема тому, що вона додає особливої атмосфери та самобутності вулиці. Інші наголосили на негативному впливі бруківки: шум, вібрація, обмежений рівень безпеки. Зрештою, ми вирішили, що бруківка в майбутньому має бути елементом вулиці, але тільки там, де автомобілі паркуються. Смуги, на яких автомобілі (і велосипеди) їздять, повинні бути покриті асфальтом, особливо тому, що буде менше шуму. Насправді шум – це жахлива річ, яка з часом спричиняє серйозні захворювання. Як німець я, звичайно, часто порівнюю німецькі та українські звички. Одна з відмінностей полягає у тому, що українці більш схильні згоджуватися з екологічними проблемами, як, наприклад, повітряне забруднення та шум. Ймовірно, це одна з багатьох причин, чому середньостатистичний українець помирає набагато раніше, ніж середньостатистичний німець.

Я погоджуюся, що бруківка є частиною ідентичності вулиці Бандери. Тому мені сподобалася пропозиція Кіс ван Райвена – залишити бруківку і визначити вулицю як таку, на якій машини «лише гості», що проїжджають вздовж на дуже малій швидкості. Однак, наші подальші обговорення виявили, що такий варіант неможливий, бо вулиця Бандери є частиною мережі магістральних вулиць міста, і що до цього моменту практично ніхто у Львові не може собі уявити зменшення швидкості на таких головних вулицях до 30 км /год. Саме тому ми, нарешті, віддали перевагу підходу, яким користуються Відень, Лейпциг та багато інших європейських міст. Ми схилилися до наступного рішення: замостити автомобільні та велосипедні смуги асфальтом, але звернути особливу увагу на дизайн усіх інших елементів вулиці, особливо тротуарів. Справді буде викликом для львівських архітекторів відшукати певні дизайнерські рішення – рішення, що виражають ідентичність Львова та вулиці Бандери. Але я впевнений, що такі рішення будуть знайдені.

Дуже сподіваюся, що ті, хто приймає рішення у Львові, будуть однаково відкритими до всіх мешканців та зацікавлених груп та відстоюватимуть найбільш оптимальний варіант, і це не обов’язково буде те, що підтримується найбільш впливовими акторами. Я дійсно сподіваюся, що участь багатьох у процесі планування вулиці Бандери буде поціновано.

Штефан Габі – експерт із міського планування, Лейпциг/Львів
(переклад з англійської: Іра Кривенчук) для Tvoemisto.tv

Опубліковано

Малюнки у старих львівських під’їздах

Львів’янка Анастасія Іванова майже роки фотографує під’їзди Львова.

Працювати фотографом Анастасія почала у Києві у щоденній газеті.

До рідного Львова вона повернулась уже маючи двох дітей, а “тинятися під’їздами стала, тікаючи від декретної рутини“. Авторка відвідала сотні під’їздів старого міста. Пропонуємо переглянути фотографії унікальних старовинних фресок, яких мало збереглось до наших часів.

Опубліковано

Міський санітар Львова, який просто бере і робить

Олександра Шутюка можна назвати міським санітаром. У Львові він посадив уже не одне дерево і прибрав не одну машину. Він хоче, щоб вулиця була такою ж комфортною, як і помешкання. І не сприймалась як місце, яке треба якнайшвидше минути, – повідомляють на Фейсбук сторінці Школи журналістики УКУ.

«Перехід дозволено» – це цикл відеоісторій про українців, які не чекають дозволу від інших. Просто беруть та роблять. Щоб переконатись у цьому, ми показуємо людей різного віку, з різних сфер діяльності, які мають бажання змінювати своє оточення та систему в цілому. Відеоісторія Petrucho Tkachyshyn. Прем’єра циклу відбулась в ефірі UA:Перший.

«Хороше, комфортне місто – це не коли у ньому красиві будинки, а коли простір між цими будинками є достатньо комфортним для того, щоби люди зручно почували себе на вулицях…», – розповідає Олександр у короткому відеоматеріалі.