95 років тому, 16 вересня 1930 року, польська влада розпочала в Галичині пацифікацію – поліцейську репресивну кампанію проти українського населення. “Еспресо.Захід” розповідає більше про перебіг подій та наслідки пацифікації.
Репресивні акції тривали у вересні – листопаді 1930 року за наказом тогочасного глави польського уряду Юзефа Пілсудського із застосуванням поліції та армії. Пацифікація супроводжувалась масовими арештами, побиттям та вбивствами людей, закриттям і руйнуванням українських установ у Галичині. Наслідком акції стала подальша значна радикалізація українського руху опору на західноукраїнських землях.
Пацифікація одного із сіл Галичини
Хід подій
Рішення про “утихомирення” Галичини було прийняте 1 вересня 1930 року після консультацій голови держави Юзефа Пілсудського з міністром внутрішніх справ Славоєм Складовським. Перші каральні акції розпочалися 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у шістнадцяти районах Східної Галичини. З середини вересня до пацифікації було залучено шістнадцять рот поліції.
Підрозділи у кількості 80–150 осіб оточували села і проводили обшуки та допит мешканців. З кінця вересня – початку жовтня 1930 року до поліційних акцій також долучились і військові підрозділи – полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено разом десять ескадронів кавалерії. У проведенні пацифікації військові підрозділи відзначились особливою жорстокістю і займалися переважно “екзекуціями”. Пацифікація з участю поліції загалом охопила 325 населених пунктів у п’ятнадцяти повітах, а з участю війська – 168 місцевостей у чотирнадцяти повітах. Загалом проведено 5195 обшуків, “умиротворено” близько 450 сіл із 3500.
Сільська молодь с. Жуків коло зруйнованого під час пацифікація пам’ятника Т. Шевченку.
Особлива увага каральних загонів була приділена не тільки місцевим активістам, вчителям, священникам, але й всім українським установам – школам, осередкам Просвіти, кооперативам. Під час акції у кожному селі окремі мешканці піддавалися “екзекуції” – побиттю, систематично руйнувалося майно селян, громадських установ та кооператив, зокрема, розбивались яйця, розсипались крупи, борошно та приправи, на які виливалась “нафта”, синька, олія, оцет. Заарештованих за заздалегідь складеними списками збирали в громадських приміщеннях, де кожному завдавали двадцять п’ять – тридцять, а то й більше ударів нагаєм, при цьому принижуючи ще й морально, тобто примушуючи лаяти Україну, виголошувати заздоровниці на честь Юзефа Пілсудського, співати польський гімн.
Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків
Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. Громади кожного населеного пункту, де проводилася пацифікація, також мали сплатити контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення. Загалом, каральна акція не стільки мала на меті виявлення винуватців саботажу, скільки загальний терор проти цивільного, у переважній більшості невинного населення, що мало стати карою за нелояльність цілого краю.
Оголошення про заборону вшанування козаків, які загинули в Бою під Берестечком.
Наслідки пацифікації
Реакцією на пацифікацію була повна паніка цивільного населення, яке не мало жодного захисту від свавілля поліції й армії. За українськими даними зазнали побоїв 1357 людей, серед них 93 школярі (починаючи навіть з восьми років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло за різними даними від 7 до 35 осіб (за словами польського історика Владислава Побуг-Малиновського, загиблих не було, тоді як, за даними українського історика Петра Мірчука, під час умиротворення загинуло 35 українських цивільних осіб. Стефан Горак оцінює кількість жертв у 7 людей).
Під час акції було арештовано 1739 людей, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, більшість – 698 – було виправдано та звільнено. Крім суто поліційних та каральних акцій, було заарештовано кількох провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії – на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання.
За словами дослідника центральноєвропейської історії Івана Гоменюка, сучасні польські історики переважно намагаються відмовчатися про події 1930 року.
“Тому що ця брутальність і непропорційність покарань, залучення регулярного війська до приниження громадян своєї держави нікому не робить честі. Десь намагаються обійти пацифікацію, а в разі чого наголосити, що це була відповідь на диверсійні акції. Хоча їхня кількість була непропорційною тому, що відбулося під час пацифікації”, – каже науковець.
Українці, депортовані з території Польщі в 1944–1951, та їхні спадкоємці отримають компенсації і право на повернення залишеного майна. Про це передає «Судово-юридична газета». Компенсації будуть оплачувати з українського бюджету. Польська сторона в цьому не братиме участь.
За інформацією видання, переселені з Польщі українці та їхні нащадки отримають низку прав як депортовані. Зокрема, права на вилучені внаслідок депортації будівлі та інше майно.
Факт депортації особи підтверджується відповідною довідкою або іншими документами, виданими компетентними органами України, інших держав — колишніх республік СРСР, Польської Республіки (Республіки Польща). Ці документи могли залишитися в родин депортованих, або в місцевих обласних архівах, в залежності від того, в яку область було депортовано конкретну родину.
Відшкодування
У законі вказано, що особи, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, мають право на одноразову грошову допомогу.
У разі смерті особи одноразова грошова допомога виплачується її спадкоємцям (дружині або чоловіку, а в разі їх відсутності — дітям).
Розмір, порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначається Кабінетом міністрів. Сума наразі невідома.
Заяви про компенсацію та повернення майна подаються не пізніше трьох років з дня набуття особою статусу депортованої особи.
Відшкодування вартості вилучених внаслідок депортації будівель та іншого майна депортованій особі або її спадкоємцям здійснюється поетапно протягом 5 років після прийняття відповідного рішення уповноваженим органом. При цьому одноразово сплачується не менше п’ятої частини нарахованої суми. У разі смерті депортованої особи після прийняття відповідного рішення відшкодування вартості здійснюється спадкоємцям такої особи.
За інформацією видання, також громадянам України з числа депортованих осіб, які поселилися в сільській місцевості, державою забезпечується безкоштовна передача у власність землі сільськогосподарського призначення в розмірі земельного паю, визначеного для цієї місцевості, за рахунок земель запасу та резервного фонду в разі їх наявності.
Також вводиться нова стаття 7-1, яка передбачає грошову допомогу особам, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки.
Визначено, що особи, які у 1944-1951 роках були примусово переселені як особи українського етнічного походження з територій, на яких компактно проживало українське населення та які на той час входили до складу Польської Республіки, мають право на одноразову грошову допомогу. У разі смерті особи, зазначеної в частині першій цієї статті, після прийняття відповідного рішення одноразова грошова допомога виплачується спадкоємцям такої особи (дружині або чоловіку, а в разі їх відсутності — дітям). Розмір, порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги визначаються Кабміном.
Нагадаємо, що Верховна Рада визнала депортованими українців, виселених протягом 1944–1951 рр. з етнічних українських земель, що відійшли до Польщі.
Про кого йдеться
Протягом 1944–1951 років в рамках так званого «обміну територіями» між УРСР і Польською народною републікою українське місцеве населення Холмщини, Підляшшя, Надсяння і Лемківщини було депортоване до УРСР (не плутати з операцією «Вісла»).
Українські етнічні землі, що відійшли до складу Польщі: Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина.
Та невелика кількість українців, що залишилися — депортовані до західних регіонів Польщі 1947 року під час операції «Вісла».
Майже 700 тисяч українців депортували протягом 1944–1951 років з етнічних українських земель, які опинилися у складі Польщі, до УРСР.
Під час акції «Вісла» (1947 рік) близько 150 тисяч українців депортували на північні та північно-західні території Польщі.
Однак День святого Валентина є святом із католицького церковного календаря. Такий святий жив у Римі у III ст., і на Львівщині зберігається частинка його мощей. Щороку напередодні 14 лютого у Самборі відбувається масове паломництво, розповідає Zaxid.net.
Церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Самборі збудували у XVIII ст. за кошти українського шляхтича Іллі Комарницького. Стінопис у XIX ст. виконав Кирило Устиянович. Церква зберігає дві реліквії. Це чудотворна ікона Самбірської Богоматері, а також мощі святого Валентина – покровителя закоханих.
Фрагмент черепа та декілька кісток святого Валентина перевезли до Самбора у 1759 році. Про те, що це автентичні останки, підтверджував документ від Папи Римського, однак він зник у радянські часи. Мощі зберігаються у скляному саркофазі. На День закоханих та на Стрітення, що раніше святкували 14 і 15 лютого відповідно, їх носили навколо церкви і виставляли для поклоніння.
Святий Валентин був покровителем Перемисько-Самбірської єпархії. Тому, як пояснив настоятель самбірської церкви о. Богдан Добрянський, у Ватикані вирішили передати частину мощей у самбірський храм, яким опікувався святий Валентин. Фрагмент черепа та кілька кісток святого зберігають у Самборі вже 265 років.
Ким був Валентин?
Католицька церква вшановує кількох Валентинів, у церковному календарі день пам’яті святого Валентина є 14 лютого. Однак невідомо, якого саме. Справа в тому, що в Італії у III ст. жило два Валентини, які загинули за свою діяльність. Як пише католицький сайт Credo, один з них був священиком і лікарем з Рима, якого стратили 14 лютого за правління імператора Клавдія II Готіка (268-270). Його поховали на вулиці Фламінія, де у 350 році збудували базиліку. Другий Валентин – це єпископ з міста Терні. Він у 270 році прибув до Рима і через три роки його стратили за приналежність до християн, це було вже за часів наступного імператора – Авреліана. Єпископ Валентин з Терні таємно вінчав солдатів з їхніми коханими, яким забороняли одружуватися.
«Ті самі імена, той самий час, та сама смерть, те саме місце поховання, та сама дата згадування – все це спричинилося до неодноразового ототожнення цих двох святих протягом історії, починаючи від найдавніших римських мартирологів. Тому сьогодні важко у деталях розрізнити, що саме відноситься до римського священика Валентина, а що відноситься до Тернійського єпископа. Не виключено також, що тут насправді мова про одну й ту ж саму особу. Одне можемо сказати з впевненістю, що покровителем закоханих слід вважати єпископа Терні, саме він є тією легендарною особою», – пише Credo.
Церква встановила день пам’яті Валентина 14 лютого у 496 році, щоб витіснити язичницьке свято римських «луперкаліїв», свято плідності і розпусти. У часи Середньовіччя день Валентина набув романтичної аури, про нього почали писати у літературі. 14 лютого 1400 року під покровительством святого у Парижі заснували Верховний Трибунал любові, який мав вирішувати справи щодо подружніх контрактів, зрад, насильства над жінками. А у 1699 році святого Валентина вже почали вважати чудотворцем і цілителем від різних хвороб.
За легендою, першу «валентинку» написав сам Валентин, а найдавніша збережена любовна записка датується XV століттям. Карл з Орлеана після програшної баталії сидів в ув’язненні у Лондонській вежі і звідти писав записки до своєї дружини: «Я вже згорів від любові, моя найсолодша Валентина… » і підписав її «Твій Валентин». Звичай висилати «валентинки» масово поширився в англосаксонських країнах у XIX столітті. Потім свято комерціалізувалося, це триває і до сьогодні.
Частини мощей Валентина, крім Самбора, зберігаються також у Терні і Тоскані. До самбірського храму найбільше паломників приїжджає саме 14 лютого.
Щоб не відставати від греко-католицької церкви, у самбірському костелі Івана Хрестителя на вхідних дверях повісили замок, торкнувшись якого людина зможе одружитися. Звісно, легенда розрахована на туристів, а не віруючих християн. Однак місто однозначно варте того, щоб його побачити і без віри в чудеса.
Традиція оздоблення яєць, відома як писанка, увійшла до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства на сесії ЮНЕСКО у вівторок, 3 грудня, в Асунсьйоні (Парагвай). Про це Львівському порталу повідомили у Міністерстві культури та стратегічних комунікацій України.
«У боротьбі за батьківщину гинуть наші митці – носії живої спадщини. Їхня втрата підриває саме серце нашої ідентичності. Адже без людей жива спадщина не існує. Ми ж доводимо, що навіть у найтемніші часи залишаємось незламними. Включення української писанки до Репрезентативного списку ЮНЕСКО тому доказ. Ми проголошуємо на весь світ: жива спадщина нас об’єднує», – заявив міністр культури Микола Точицький.
Робота над номінацією розпочалася ще у 2017 році після зустрічі з українською спільнотою носіїв в Естонії. Її основу складають три елементи:
«Українська писанка: традиція і мистецтво», що об’єднує спільноти з усіх областей України;
«Традиція гуцульської писанки»;
«Українська писанка, традиція і мистецтво оздоблення Великодніх яєць» включений до Національного списку елементів нематеріальної культурної спадщини Естонії.
У Міністерстві додали, що на сьогодні у Репрезентативному списку нематеріальної культурної спадщини людства – 611 елементів, що відповідають п’ятьом регіонам і 140 державам-учасницям Конвенції.
Від України до цього списку включено «Петриківський декоративний живопис як феномен української орнаментальної народної творчості» у 2013 році, «Традицію Косівської мальованої кераміки» у 2019 році та «Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього» у 2021 році.
При в’їзді до села Підгірці Стрийського району Львівської області (неподалік Моршина) розташований давній палац, який останніми роками активно реставрують і перетворюють на справжню туристичну перлину регіону
“Еспресо.Захід” розповідає про давню будівлю у Підгірцях, як вона з’явилася та чому зараз називається палац Бруницьких.
Історичний контекст і виникнення палацу
Насамперед не варто плутати палац у Підгірцях із Підгорецьким замком, який розташований в однойменному селі, але в Золочівському районі Львівщини.
Про село Підгірці, що в теперішньому Стрийському районі, вперше літописи згадують наприкінці XV ст. Вірогідно, воно було королівською власністю. Як пишуть дослідники минулого, у 1637 році перемишльський стольник Андрій Кречовський із дружиною Анною Казановською стали фундаторами місцевого костьолу і побудували тут невеликий замок. Споруду використовували як для охорони навколишніх територій, так і для мисливських прогулянок шляхтичів. Відомо, що в середині XVII століття в цьому замку часто бував ще у статусі стрийського старости Ян Собєський, який згодом став королем Речі Посполитої.
У XVIII столітті змінилася геополітична ситуація, а також відбулися нові віяння моди з Франції. Старий занедбаний замок перебудували, перетворивши на комфортний для життя палац.
Коли польський магнат Юзеф Александр Яблоновський отримав село Підгірці у спадщину від батька, то приблизно у 1734 році розпочав будувати тут свій палац. За словами самого Яблонського, він відбудував будівлю “спустошену, як Троя” для своєї першої резиденції у чудовому місці недалеко від Карпат.
Князь Яблоновський реалізував популярний у Франції стиль maison de plaisance (палац розваг), створивши заміський палац, що пропонував комфорт і усамітнення у сільській місцині. Палац був гарно укомплектований бібліотекою на 1100 томів і галереєю портретів воєначальників. Також тут були стайні, фонтани та парк, прикрашений скульптурами античних богинь. Однак, коли Яблонський вигідно одружився та накупив нових сіл, він почав займатися будівництвом нового палацу в іншому місці, тому з другої половини XVIII власник дому зрідка з’являвся у Підгірцях.
Останні власники та радянська безвідповідальність
Понад пів століття у палаці надовго ніхто не мешкав, що, звісно, позначилося на стані будівлі. Але у 1815 році село опинилося в руках барона Юзефа Бруницького, а палац він перетворив на родинну віллу, де народилися його діти й де барон знайшов спокій.
Понад століття маєтності були у власності сім’ї Бруницьких. Онук Юзефа, Юліан Бруницький, у 1892 році заклав поряд з палацом великий дендропарк площею декілька гектарів, де вирощував різні сорти екзотичних дерев, кущів і квітів.
Окрім цього, Юліан у кінці ХІХ століття розпочав реконструкцію палацу. Цікаво, що Бруницький для будівництва використав цеглу власного виробництва, а також керував усіма роботами. Споруда була електрифікована і забезпечена водопостачанням. Так будівля набула свого остаточного вигляду.
На першому поверсі були вестибюль, передня, салон, робочий кабінет барона, будуар, дитяча та ігрова кімнати, ванна, кімната слуги, дві житлові кімнати. На другому поверсі розміщувалися три житлові кімнати й три кімнати для гостей, передня, фоє і пасаж, кімнати слуги й вихователя. Була окрема кімната на горищі, а також великий розбудований підвал з винним погребом.
Перша світова також позначилася на будівлі, яку захопили росіяни. Адже внаслідок бойових дій згорів дах палацу. Незабаром помер Юліан Бруницький. Барон Юліан Броніцкий-молодший виїхав в Англію, а в Підгірцях проживала самотньо старенька пані Єва, його мати. Коли 1939 року під час Другої світової війни село зайняли радянські війська, Єву Бруницьку вигнали з палацу. Після війни всередині будівлі майже не залишилося нічого автентичного, а що вижило, дісталося радянській владі.
У радянський час спершу тут була школа-інтернат, а згодом сюди переселилася сільська рада. Але сільрада теж не затрималася в баронських покоях надовго, бо споруду передали рибгоспу. Тоді палац остаточно розграбували.
Сьогодення й відновлення палацу
З початком незалежності України пам’ятку віддали в приватні руки, та будівля опинилася на межі цілковитої руйнації. Довгий час палац був нікому не потрібен, тому дах почав протікати, а стіни тріскати. Однак такий стан справ не відлякав, а навпаки, додав наснаги місцевим ентузіастам, які вирішили відновити палац.
Цей палац не має статусу державної пам‘ятки, але є пам’яткою місцевого значення, тому й була дозволена його приватизація. У 2014-му три родини викупили занедбаний палац із дендропарком площею 8 га, аби відновити його власними силами. Мова про родини Герга, Берник, Онишкевич. Двоє з них є жителями цього села, третя родина зі Львова.
“Хоча палац до нашого придбання перебував у приватній власності, він був у жалюгідному стані — просто руїни. Не було ні вікон, ні дверей, дах обвалився, дерев’яні балки понищені, перекриття між поверхами майже не було, на даху росли триметрові дерева, які ми викорчовували. Усюди — грибок “, — розповіла співвласниця будівлі Світлана Герга.
У кімнатах намагалися хоча б частково відтворити автентичні інтер’єри того часу. Більшість речей власники знаходять в антикварних крамницях. Дещо приносять місцеві, яким удалось зберегти майно з палацу в себе вдома.
Скільки грошей витратили на купівлю палацу і скільки вклали в його реконструкцію, власники не воліють розголошувати, але радіють, що повернули життя історичній пам’ятці.
Зараз палац має загалом відновлений вигляд. Тут відремонтували дах, стелю, дві бокові вежі й тераси, а також укріпили стіни, реконструювали деякі кімнати. Але попереду ще багато роботи, щоб повністю його реставрувати і зробити місцем “паломництва” для любителів минулих епох.
Восени 2021 року палац у Підгірцях відкрили для відвідувачів.
Легенди про замок-палац
Як і кожна давня будівля, палац у Підгірцях також оповитий своїм загадковим шармом легенд.
Наприклад, місцеві можуть розповісти історію про “Паню заклєнту”, тобто прокляту жінку, яка нічними годинами блукає по палацу у білому одязі. За легендою, під час національно-визвольної війни Богдана Хмельницького восени 1648 поляки втекли з Підгірців до Стрия, і князь Яблоновський, нащадок гетьмана, залишив свою дружину, що була на 32 роки молодша за нього.
Жінка горювала, плакала, але з часом знайшла відраду в козачих обіймах. Кажуть, що коханець називав її “живою трояндою”. Вони часто прогулювалися разом палацом, але лише вночі, щоб ніхто не бачив і не знав.
Та щастя тривало недовго. Коли князь повернувся, він застав їх разом у ліжку. Козака вбили, а жінка втекла до лісу і зникла назавжди. Відтоді її більше ніхто не бачив. Однак люди кажуть, що кожної ночі вона прогулюється своїми володіннями в очікуванні коханого козака.
Також збереглася легенда про те, що стелею в центральному салоні північного боку палацу слугував велетенський акваріум зі скляним дахом над ним. А інша легенда говорить про загадкову кімнату в палаці, яка може з’являтися і зникати (майже як кімната на виклик із всесвіту Гаррі Поттера).
Ще розповідають про прокляття роду Бруницьких. За легендою, рід Бруницьких був проклятий. Вважається, що через це родина втратила спадкоємців, а їхні маєтки занепадали. Дехто з місцевих вірить, що палац не може бути повністю відновлений через це прокляття, і кожна спроба реставрації буде натрапляти на незрозумілі перешкоди.
Словом, усі ці легенди свідчать, що палац Бруницьких – це не лише вишукана архітектурна пам’ятка, а й місце з багатою міфологічною спадщиною, яка приваблює шанувальників містики та загадок.
У селі Руда, що на Стрийщині, історики та археологи шукатимуть місце поховання гетьмана України Івана Виговського. 22 жовтня в селі відбулось перше засідання координаційної ради проєкту “У пошуках праху Івана Виговського у Руді”. Про це 23 жовтня повідомила пресслужба Стрийської районної державної адміністрації.
Як розповіла LVIV.MEDIA завідувачка сектору культурної спадщини Стрийської РДА Ольга Боднар, зараз точного місця, де був похований Іван Виговський.
“Прах Виговського шукають фактично 10 років. Це той гетьман, якого невідомо де поховали. За часи пошуків науковці обстежили декілька ймовірних місць поховань, але нічого не знайшли. За ці 10 років різні науковці та дослідники дійшли до розуміння, що залишилась тільки одна територія, де може бути прах. Біля церкви, яка розташована на території села Руда, Гніздичівської громади, що на Стрийщині” — зазначила Ольга Боднар.
За словами Ольги Боднар, на початку жовтня 2024 року ініціативна група розпочала розробку плану пошуків праху Виговського у Руді. Створили координаційну раду, яка 22 жовтня провела перший збір, на якому визначили початок пошукових робіт.
“Нам потрібно буде довести правдивість знахідки згідно з протоколом ЮНЕСКО. Наразі наша задача це організувати саме пошукові роботи, щоб вони були узгоджені зі всіма науковцями. Головне, щоб після пошукових робіт залишилися паперові документи, щоб зафіксувати це” — розповіла Ольга Боднар.
Координаційна рада знайшла спеціалістів, які зголосилися безоплатно провести пошукові роботи. Прах Виговського шукатимуть за допомогою спеціальних радарів, які можуть поховання на глибині 10 — 15 метрів під землею. Ділянку площею близько двох гектарів обстежуватимуть в листопаді 2024 року.
“Для того, щоб провести пошукові роботи, треба хоча б три дні хорошої погоди. За таких умов уся команда приїде в Руду, проведе молитву і розпочне пошуки. Ми попередимо про це заздалегідь. Спеціалісти будуть проживати на території нашої громади. Головна мета проєкту — відновити історичну справедливість і зробити село на території Гніздичівської громади місцем героїзму колишніх захисників та діячів, які робили усе, щоб ми могли існувати зараз”, — зазначила Ольга Боднар.
До слова, Іван Остапович Виговський — це український військовий, політичний і державний діяч XVII ст. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні, Великий гетьман Руський. В 1664 році його стратили на території сучасної Київщини. Наразі достеменно невідомого де поховано його прах. За свідченнями декількох літописів існує декілька можливих місць поховання. Історики та археологи сподіваються знайти прах гетьмана Івана Виговського разом з прахом його дружини Олени Стеткевич.
14 березня 1990 року в місті Стрий, що на Львівщині, вперше в часи радянської окупації над будівлею міськради підняли синьо-жовтий прапор. Згодом національний стяг замайорів у Дрогобичі і Львові.
Суспільне поспілкувалося з учасником тих подій Василем Бичком. Саме він був серед тих, хто підняв національний прапор 14 березня 1990 року.
Василь Бичко у 90-х роках минулого століття керував вартою “РУХу”, а з початком повномасштабного вторгнення пішов добровольцем в армію. Попри те, що йому уже 60 років, він брав участь у бойових діях, захищав Київ та тримав оборону на Харківському напрямку.
Василь Бичко розповідає, що 11 березня 1990 року на центральній площі Стрия зібралося віче, де і вирішили встановити синьо-жовтий прапор.
“Уже 12 березня було засідання крайового проводу “РУХу”, на якому вирішили, що пані Гавришок пошиє прапор, Ботвин посвятить його в Успенській церкві, Орест Галицький зробить кріплення для прапорів, а я встановлю його і забезпечу охорону порядку”, — зазначив Василь Бичко.
Чоловік розповідає, що на подію встановлення прапора зібралися близько 15 тисяч людей, вони заповнили усю площу перед міською радою.
“Принесли освячений прапор, і ми з таким натхненням залізли наверх, встановили його і збоку — прапор УРСР. У цей час пролітали журавлі, вони летіли клином, розділилися — вийшло, як тризуб”, — каже Василь Бичко.
Ці події зафіксував фотограф Едуард Ушневич, плівки стали частиною колекції місцевого музею, а оригінали зберігає Василь Бичко.
“Після цього ми заспівали гімн. Приспів проспівали щось вісім разів — від хвилювання. Хвилювання було дуже велике і то була дуже велика честь. Після того почалися виклики в КДБ, відкриття кримінальних справ, погрози, але до того ми були готові вже. Я гордий тим, що фактично отим прапором, отим древком ми його вбили в хребет Російської імперії, почався розвал СРСР і відродження України”, — поділився спогадами Василь Бичко.
Зараз прапор, який уперше підняли над Стрийською мерією, зберігається у краєзнавчому музеї “Верховина”.
“Полотнище синьо-жовтого кольору, прямокутної форми, розміром 164 на 85 сантиметрів. Пожовклий, трохи нерівно обрізаний, біля древка подертий прапор зберігається сьогодні у нашому музеї. Ми маємо також у своїх фондах наступника цього прапора, який так само потрапив до музею”, — розповів директор краєзнавчого музею “Верховина” Микола Закусов.
У 1961 році між Львовом і Ковелем був запущений перший і єдиний на той час в Україні потяг з двоповерховими вагонами. Вони були розроблені спеціально для СРСР у 1959 році та виготовлялися у Німецькій Демократичній Республіці на вагонобудівному заводі «Аммендорф» в Герліці.
Ці вагони були передані тодішньому Радянському Союзу у якості репарації, тобто компенсації за нанесену державі шкоду.
Ковельську залізницю побудували у 1870 році. У 1953-му вона увійшла до складу Львівської залізниці. А у 1961-му на станцію Ковель прибув двоповерховий пасажирський поїзд, що складався з чотирьох двоповерхових вагонів.
“Інноваційний” потяг курсував по доволі новій залізничній гілці за маршрутом Львів – Ковель. Раз на тиждень вагони відправлялися на околиці Львова, щоб довезти пасажирів до їх улюблених місць відпочинку. Вони перебували в експлуатації на Уралі, а також курсували між Москвою та Рязянню.
Двоповерхові вагони комплектувалися лише сидячими місцями. На другому поверсі місця оснащувалися столиками. Загалом вагони були дуже комфортними як для 60-тих років 20-го століття у СРСР. Для пасажирів того часу це було доволі незвичайним видовищем.
Проте подібна інновація не стала до вподоби керівництву радянських залізниць. При очевидних перевагах і позитивних рішеннях подібної компановки, конструкція не була взята за основу модернізації системи залізничних доріг в СРСР.
Двоповерховий поїзд на маршруті Ковель–Львів курсував протягом 15 років, залишаючи свій слід в історії української залізниці. Однак з часом, через технічний знос та зміни в потребах пасажирських перевезень, він був знятий з експлуатації.
Ідея двоповерхових вагонів продовжує жити в сучасних залізничних перевезеннях. Впровадження подібних вагонів у Європі та Азії значно підвищило ефективність перевезень. В Україні теж ведуться розробки щодо повернення двоповерхових поїздів на певні маршрути.
Учасники громадської організації “Пошук літаків ДСВ в Україні” дослідили місця падіння месершміта Ме-110, збитого в 1943 році партизанами Ковпака в Карпатах
Про це на facebook-сторінці повідомив керівник громадської організації “Пошук літаків ДСВ в Україні” Андрій Кір’янов, передає “Еспресо.Захід“.
Він розповів, що в мемуарах Ковпака є згадка за два збитих німецьких літаків під час карпатського рейду. Інформація в художній літературі не підтверджена архівними документами завжди викликає сумніви, тому це місце шукали давно.
“Якраз нещодавно наш колега Михайло повідомив що знає місце де впав один з літаків збитий ковпаківцями. На місці падіння він знаходив уламки та шильдік де було зазначено конкретну модель Bf-110C. Отже, можливо, якраз це і є один з тих літаків. Тому вирушили на місце, щоб детально дослідити його. Невелика команда, також нові учасники пошуку приєдналися”, – йдеться у дописі.
Місце падіння було неподалік села Манява, що на Франківщині, під самим хребтом на висоті 650 м. Сам літак був підбитий в районі села Солотвін.
В самій Маняві місцеві мешканці вважають що літак збила Марія Евенко, партизанка зі з’єднання Ковпака. В селі є її постамент. Загинула 19.07.1943 року. Якраз в той день коли загін збив літак. Посада Марії – медсестра.
“Подивились по архівах – є дані про її загибель та поховання, також дані про поранення та нагороди. За літак нічого ніде не згадувалось. Сам Ковпак також нічого за неї не писав”, – додав Кір’янов.
Місце падіння знаходиться на схилі, неподалік хребта. Великих уламків не знайшли, адже вважають, що скоріш за все їх вивезли місцеві. Також на місці падіння вже раніше проводились пошуки.
Розповідають, що уламків наразі знайдено небагато: гільзи маузера, частина приборки, уламки скла кабіни та бронескло, шильдік блоку пуску димів, ймовірно частини моторного відсіку.
По деяких Fl номерах встановили звідки є ці прилади, частина з них використовувалась тільки на моделях літаків Ме110 та Рама. Номер літака так і не вдалося розшукати. Зауважують, що в архівах поки що також немає інформації, хоча дата падіння зазначена 19 липня 1943 року.
Місце ретельно дослідили, радіус падіння не є великий для такого типу літака. По декількох наявних деталях та уламках літак відповідає моделі Ме110. Дослідники наголошують, що вони фактично підтвердили версію збиття літака партизанами, бо досі то були лише легенди та художня література.
“Цікава деталь – Ковпак старався уникати сутичок з упівцями, тобто домовлявся з ними, щоб не вступати в бій. Велике сподівання партизани мали на місцеве населення. Але їх надії не виправдались – західна Україна дуже неохоче допомогла їм харчами та необхідним. Мета Ковпака була налаштувати населення на збройний супротив німцям, але це не вдалося. Сам Ковпак був типовий радянський командувач. Матеріалів про нього є багато. Але наша мета була знайти збитий літак. Місію виконано, хоча і номерів літака не знайдено. Можливо колись архів підкаже що і як”, – розповів керівник громадської організації.
Всі деталі знайдені на місці падіння будуть передані в державний музей ім.Антонова в Києві.
Сидір Ковпак став відомий завдяки карпатському рейду, який був проведений у 1943 році. За сто днів з’єднання під командуванням С. А. Ковпака пройшло по тилах гітлерівців у Рівненській, Тернопільській, Івано-Франківській областях. За цей період було знищено більше як 3000 німецьких солдатів та офіцерів, знищили 17 гарнізонів, підірвали 19 ешелонів, 52 мости, 43 нафтові вишки, 13 нафтосховищ, 4 нафтоперегінних заводи і нафтопровід.
Роман Шухевич був чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш. Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну, ідеться в матеріалі історика Юрія Юзича на сайті Історичної правди.
Кожен, хто цікавиться історією Карпатської України знає, що Роман Шухевич був одним із командирів “Карпатської Січі”. Відомо, що під час загального відступу із Хусту саме йому було доручено організувати новий центр спротиву у Великому Бичкові.
Однак досі було не дослідженим, як Шухевич зміг вирватись із мадярського полону в Бичкові та залишити Закарпаття. При цьому майбутньому Головному Командиру УПА довелось тричі перепливати Тису. У березні, коли води і льоду було багато. А невідома кількість його побратимів втопилась, так і не діставшись на інший берег…
Після обіду 16 березня 1939 року, коли мадяри вже займали Хуст, Шухевич розгорнув новий пункт постійної дислокації штабу Національної оборони Карпатської України. У горожанській, тобто початковій, школі в Бичкові (тепер це загальноосвітня школа №1 у цьому ж населеному пункті). Саме тоді почала надходити інформація, що владу в Тячеві захопили – за підтримки чеського війська – місцеві мадяри.
Оскільки у Бичків вже теж почали прибувати повсталі мадяри (в тому числі і з Рахова), а шлях відступу січовиків з-під Хуста був відрізаний, стало очевидним, що потрібно евакуюватись через Тису в Румунію. Тим, хто встиг пробитись з-під Хусту до захоплення Тячева. А були це переважно поранені, яких з передової відправляли ще вранці. Перехід через міст до Румунії у Великому Бичкові ввечері 16 березня вже контролювався мадярськими інсургентами.
Товариство “Січ” у Великому Бичкові, початок 1930-х років
Від отриманих інформацій, від болю і жалю, один із січовиків, який перебував разом із Шухевичем в горожанській школі, буквально заплакав. А “поручник Щука відкрив вікно, як би хотів прогнати з кімнати гнітучу задуху”. Після цього майбутній командир УПА “оперся однією рукою об раму вікна й дивився в темінь березневої ночі”. Все це відбувалось коли “в перервах пострілів з гармат доходив шум Тиси, що збільшила свої води з топніючого льоду”.
Гарматами один московит на чеській службі в другій половині того дня дійсно стріляв в Тячеві по січовиках, які відступали з Хусту на Бичків… За спогадами одного з очевидців, які перебували в горожанській школі, Шухевич розвинув план: “Пробитись до Тиси… До румунського берега… Спершу ранені, здорові прикривають…”. І особисто взяв під опіку одного січовика-галичанина, з тяжкими пораненнями ніг. Запитавшись: “Можете рухати ногами?”.
Далі “Щука” – саме таким псевдом користувався Шухевич в “Карпатській Січі” – підняв пораненого зі стола. А на прохання: “поручнику, залишіть мене… Ви мусите живим залишитися. Ви знаєте про те. На вас лежить важливіший обов’язок, а ніж моє незначне життя”… відповів – наказом… До Тиси пробирались через тоді ще просторий вигін, що відділяв школу і річку. Поранений, згодом в еміграції згадував:
“Він іде перед мене у віддалі яких 50-ть метрів. Напрям – Тиса. Перед насипом залізничної дороги, коло річки, – мадярське кулеметне гніздо. Поручник Щука має в руці кілька зв’язаних гранат. Нас побачили. – Стрибками перебігаємо відкритий терен. До річки вже недалеко, – за нами гарчить скоростріл. Тільки піднявшись, падаю. – Не відчуваю нічого. Як через стіну гуркіт, – якісь крики”.
Осередок Пласту у Великому Бичкові, 1924 рік
І далі: “Хтось дужими раменами схоплює мене, біжить. Знову крик, нас обсипає земля. “Вам нічого. То тільки ослаблення (втрата свідомості. – Ред.)” – каже Щука. Роблю йому докір: він же мусить живим дойти на місце призначення, йому не вільно так ризикувати. Граната розірвалася таки на тому самому місці, звідки він мене підніс. – Ні слова, лише погляд синіх, добрих очей!”.
У Шухевича, за даними польської поліції, очі дійсно були синіми. У більш ранньому спогаді поранений зафіксував, що коротка зупинка-перепочинок відбулась біля одного з кущів лозини, щоб набратись сил для ривка. Подальший відрізок Шухевич біг із пораненим не плечах. А далі відбулась переправа через холодну березневу Тису – без моста. Поранений згадував: “холодна вода Тиси – хоч збільшує дрож – і все ж привертає свідомість”.
Один із галичан-добровольців “Карпатської Січі”, який теж був в горожанській школі і переходив Тису у Великому Бичкові, зафіксував важливу деталь: “річкою плив густо леп (череш)”, тобто крига. “Річка замерзла й леп натискав на нас так сильно, що ми чуть-чуть не пішли з водою Бог зна куди..”. Ще один січовик, який переходив Тису недалеко із більшою групою добровольців “Карпатської Січі” зафіксував подібне враження:
“Ніч була холодною, а річка у деяких місцях була покрита тонким льодом… Варто зазначити, що Тиса у цих місцях дуже глибока і у своїх водах, поховала вже не одного. Але що було робити… Перші ряди людей, кинулися по пахви у воду і почали пробиватись на другу (румунську) сторону. Тиса видалася гіршою, ніж про це думали. Вода була рвуча і глибока. Виривала з-під ніг каміння і з ґвалтівною силою тягнула усе за своєю течією”.
Тиса у Великому Бичкові
На другому боці Тиси, в румунській частині Великого Бичкова, Шухевич із пораненим побратимом потрапив до рук нещодавно мобілізованих румунських вояків, серед яких були й українці. “Щука” намагався підкупити їх банкнотами, щоб ті їх відпустили. Результати “торгу” Шухевич прошепотів на вухо пораненому: “Румуни обіцяли, що тебе не передадуть мадярам”. Шухевич поставив пораненому завдання: “в окупованому румунами Бичкові – Сату Маре – зв’язатися з перебігцями із Карпатської України”.
Важливо відзначити, що за спогадами коменданта охорони штабу “Карпатської Січі” Івана Белейовича – майбутнього командира Воєнної округи УПА “Маківка” – “Щуці” вдалось успішно перевести свою групу через річку Тису та уникнути видачі назад мадярам: “Окремим загонам січовиків пощастило прорватися на територію Румунії та [через Югославію] перейти в Австрію. Серед тих щасливців була група Р. Шухевича і моя (з 19 вояків)”.
Домовившись із румунами за поранених січовиків (саме вони передусім потрапляли в горожанську школу, доки ще був відкритий шлях через Тячів), Шухевич вирішив повернутись… На “мадярський” бік Тиси. Самостійно, без “ескорти” (ескорту) румунських прикордонників. Щоб, очевидно, уникнути офіційної передачі прямо у руки мадярам. Один із поранених поцікавився у Шухевича: “Як же Вам плисти до українського берега?! Там же гонведи…”.
“Роман не відповідав. Зник на протилежному березі Тиси в мряці, оточений гонведами”. У більш ранньому спогаді той же поранений відзначив, що Шухевич тихцем попрощався з ним, а сам пірнув назад у Тису, а “по другому боці його оточили мадяри і зникли враз з ним за найближчими хатками”.
Хатки на вулиці Великого Бичкова вздовж Тиси. Праворуч видно залізний міст, який з вечора 16 березня контролювався мадярськими інсургентами
За спогадами бізнес-партнера Шухевича львів’янина Богдана Чайківського у мадярському полоні “Шух” назвав себе євреєм… Великобичківські євреї, які тоді виступили проти українців на боці мадярів, привели його до місцевого рабина. Але Шухевич зміг навести переконливі докази, що є львівським євреєм…. Адже з дитинства багато знав про єврейську громаду рідного міста. Спершу рабин боявся поставити основне питання прямо. Але остаточно переконався, коли на пряме питання “чи ти є євреєм?”, почув – замість відповіді – зустрічне питання. “А чому ні?”.
Зберігся ще один опис, як Шухевич звільнився із мадярського полону. Його зафіксував історик ОУН Петро Мірчук явно із чиєїсь розповіді, хоч і не зрозумів загального контексту оповіді. “Повертаючись [в Карпатську Україну]… він по переході кордону попав на мадярську заставу”. А “володіючи свобідно німецькою мовою, представив себе мадярам німецьким воєнним кореспондентом” в чому допомогла реальна посвідка, яку він отримав мешкаючи раніше в Берліні. Тому Шухевич “скоро вирвався з мадярських кіхтів”.
Тобто після затримання мадяронами “Щуки” на березі Тиси він міг представитись не лише євреєм, а ще й кореспондентом із берлінської газети… Слід розуміти, що Шухевич повернувся у Великий Бичків, вже захоплений мадярськими бойовиками, але де ще не було регулярних підрозділів противника. Олена Глібович, свідок подій, згадувала: “На другий день (17 березня. – Ред.) мадярське військо ввійшло до Бичкова. На вулицях не було ні душі”.
Для чого ж Шухевич повернувся у Великий Бичків перепливаючи Тису? Окрім того, щоб не потрапити “офіційно” в полон до мадярів (на що йому натякнули румунські прикордонники, українці за походженням), можливо також і для того, щоб організувати подальший спротив окупантам. Однак, звʼязків відновити не вдалось. Противник попри міжнародні конвенції жорстко зачищав осередки спротиву, розстрілюючи полонених та заарештованих без суду й слідства.
Тому не пізніше як наступного дня Шухевичу знову, вже втретє, довелось додати холодну Тису. У редакційній статті одного із журналів “До зброї” коротко згадується, як Шухевич остаточно залишив Карпатську Україну весною 1939 року: “Чотар Щука скривається в однієї жидівської родини, яка допомагає йому в ночі перейти річку Тису до Румунії”. Деталі цього переходу кордону не описані. Опис, скоріш за все, зафіксував в одному із своїх спогадів близький побратим по Пласту та ОУН Юрій Лопатинський (командир сержантської школи “Карпатської Січі”, майбутній підполковник УПА):
“В березні 1939 р., після упадку Закарпатської України, Роман, змушений був одинцем продиратися на Румунію. Ще раз пришилося йому йти відкрито на зустріч небезпеці. Дорога вела через ріку Тису і моста не можна було оминути. Розчисляючи на можливу зустріч з мадярським стійковим, Роман пішов прямо через міст. По своєму боці не завважив нікого, але щось підказувало йому, що на другому боці буде інакше…”.
Сторожівка чеських прикордонників на мості через Тису у Великому Бичкові
А далі Лопатинський пише: “Ось перейшов уже середину моста, де найбільша глибина ріки, вже зближався до протилежного берега, коли з будки вийшло 5-6 стійкових з рушницями спрямованими в сторону несподіваного гостя. Осталось яких 8-10 кроків; мадяри чекали… Один момент і Роман блискавично перескакує поруччя моста, попадає в прибережну плитку (мілку. – Ред.) воду і під обстріл вартових добігає до кущів, а там зникає на березі. Одчайдушний був”.
Колись давно, у дитинстві, 15-літній Шухевич врятував єврейську дитину, яка провалилась під кригу. Опісля Роман довго хворів на тяжке запалення легенів, лікувався. А у подальшому став чудовим плавцем, чемпіоном українських національних змагань з плавання. У нього була цивільна мрія – до 40-річчя переплести протоку Ла-Манш (чи Канал, як кажуть британці). Готувався, тренувався, багато плавав. Але на практиці – довелось боротись з окупантами й тричі долати Тису. А тепер вже йому врятували життя євреї.
Тоді ще 31-річний Шухевич мав чудову підготовку. І тому сміло перепливав ту холодну й стрімку, березневу повноводну гірську річку. Не для того, щоб втекти від відповідальності. А для того, щоб виконати свій обов’язок вояка, борця за незалежну й соборну Україну. Щоб через Румунію і Югославію якнайшвидше добратись в тогочасний головний центр ОУН – Відень. Щоб продовжити розгортання українського визвольного руху. Щоб врешті-решт очолити боротьбу свого народу проти найжорстокішого з окупантів.
Автор: Юрій Юзич для Історичної правди – Історик, Голова Крайової пластової ради “Пласту – НСОУ”, випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.
