У Львові захоронять останки легендарного борця за свободу України, політв’язня Данила Шумука

27 грудня на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові відбудеться перепоховання видатного українця, борця за незалежність України Данила Лаврентійовича Шумука. 28 грудня 2024 року Данилові Шумуку виповнилося б 110 років.

До Львівської міської ради звернулася онука політичного в’язня Ніна Калач з проханням перенести прах її діда до місця вічного спочинку його побратимів з УПА та дисидентського руху.

«Львів дбає про те, щоб гідно вшанувати та зберегти пам’ять про усіх, хто впродовж різних часів боровся за незалежність України. Для нас є великою честю перепоховати прах Данила Шумука поряд із його побратимами і посестрами. Це людина, яка провела за ґратами понад 40 років життя за свою життєву позицію. Шануючи його подвиг, ми скріплюємо власну ідентичність та силу духу», — наголошує міський голова Львова Андрій Садовий.

Перенесення праху вдалося реалізувати завдяки військовослужбовцям 13-ї бригади НГУ “Хартія”, для якої важливим елементом мотивованості та навченості бійців є ідейна підготовка, знання історії та повага до славних попередників, які вели війни за свободу у ХХ столітті.

«У «Хартії» ми усвідомлюємо цінність пам’яті про тих, хто боровся за незалежність України. Ми розуміємо, чому росія плюндрує та знищує місця пам’яті. Ми прагнемо, щоб українські місця пам’яті – це важливий елемент нашої культури і нашої опірності ворогу. Збереження пам’яті про тих, хто боровся за Україну, робить нас сильнішими. Пам’ять захищає», — каже сержант 13-ї бригади «Хартія» НГУ Вахтанг Кіпіані.

Допомогу нацгвардійцям у перепохованні Данила Шумука надали співробітники СБУ.

Прах борця за свободу спочиватиме поруч із його побратимами та посестрами на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.

Порядок похорону

14:00 – Чин Похорону у Гарнізонному храмі святих апп. Петра і Павла (вул. Театральна,11);

15:00 – Чин перепоховання на Личаківському цвинтарі;

17:30 – Лекція на тему: «Данило Шумук – в’язень трьох окупаційних режимів». Лектори: сержанти 13-ї бригади НГУ “Хартія” Вахтанг Кіпіані та Володимир Бірчак (Львівська міська рада, пл. Ринок, 1).

Довідка

Данило Шумук (1914–2004) – громадський діяч, в’язень польських тюрем, нацистських і радянських таборів, дисидент та учасник руху опору. Член Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

З березня 1943 до грудня 1944 перебував в УПА, був політвиховником.

У квітні 1945 року за участь в УПА був засуджений до смертної кари, через півтора місяці заміненої 20-річним ув’язненням.

Учасник Норильського повстання. Автор спогадів, виданих у Канаді та Україні. Провів за ґратами понад 40 років життя. Є борцем за незалежність України, згідно з ЗУ «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».

У Львові представлять колекцію оцифрованих прижиттєвих видань Івана Франка

У Львові оцифрували 300 прижиттєвих видань Івана Франка і вперше представили їх для широкої аудиторії на офіційному сайті Дому Франка

Про це повідомив Дім Франка, інформує Еспресо.Захід

30 жовтня у Львівському національному університеті імені Івана Франка представлять колекцію оцифрованих прижиттєвих видань Івана Франка з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, Інституту франкознавства ЛНУ ім. Івана Франка, Наукової бібліотеки ЛНУ ім. Івана Франка та Львівської національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

Мова про підсумки проєкту “Весь Франко: читай, слухай, дивись”, у межах якого відреставрували 30 і оцифрували 300 прижиттєвих Франкових видань. Уперше всі найцінніші книжки Івана Франка представлять на офіційному сайті Дому Франка для широкої аудиторії.

«Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна». Десять цитат Ірини Фаріон

У Львові 19 липня у віці 60 років загинула Ірина Фаріон внаслідок вогнепального поранення. Вона була українською мовознавицею, науковицею, блогеркою, громадською діячкою та колишньою народною депутаткою від консервативно-націоналістичного Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Громадське зібрало десять її цитат, якими вона запамʼяталася.

«Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі»

У грудні 2012 року політикиня розкритикувала намір українського уряду скасувати обов’язковість дублювання фільмів українською, а також те, що тодішній очільник Кабміну Микола Азаров не володів державною мовою. Вона звернулася до ексглави уряду: «Мову не знають ті, які або політично упереджені, або розумово відсталі. У якій системі координат перебуваєте власне ви?»

«російська — не місцева мова, а принесена винятково через окупацію України»

Це Ірина Фаріон сказала під час виступу у Конституційному суді у грудні 2016 року. Вона була одною з ініціаторів подання щодо визнання «закону Ківалова-Колесніченка» неконституційним.

Цей закон від 2012 року, який зрештою визнали незаконним, передбачав офіційну двомовність у регіонах, де чисельність національних меншин перевищує 10 відсотків. Тоді низка обласних та місцевих рад визначили «регіональною мовою» російську.

«Маша — форма не наша»

У 2010 році Фаріон відвідала дитсадок у Львові, де провела акцію «Утверджуймо державну мову!» Тоді вона розповідала дітям про національну ідентичність.

«Ніколи не називайте Марічку “Маша”, бо Маша — форма не наша. Нехай їде туди, де Маші живуть. У нас вона повинна бути Марічкою. … Якщо хтось раптом Петрика назвав “Петєю”, то він не український хлопчик і має звідси забратися», — казала політикиня.

Після цього тодішній народний депутат та «регіонал» Вадим Колісніченко, який став ініціатором згаданого неконституційного закону, звертався до прокуратури з проханням притягнути Фаріон до відповідальності, мовляв, за дискримінацію за мовною ознакою.

«Я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, — вічна, тому що це ідея Нації як самодостатнього суб’єкта світової історії…»

Це Ірина Фаріон сказала в інтервʼю у серпні 2022 року. Вона тоді ще зазначала: «Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70-80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш?

Моє покликання — нести людям правду про нас самих, про українців, щоб вони стали сильні через видатні українські постаті».

Ось ще кілька цитат з того інтервʼю:

  • «Теперішня війна переконує в одному: шанують лише силу. Слабкі нікому не потрібні»;
  • «Ми зараз платимо і заплатимо ще власне через те, що ми не сягали коренів нашого існування»;
  • «Тому історія повторюється — через незасвоєння уроків і через невідплатні акції українців. У нас ніколи не карають злочинців».

Ще 2008 році політикиня жорстко висловлювалася проти Української православної церкви московського патріархату.

«Я вважаю, що ця структура, яка називає себе московським патріархатом, нічого спільного не має з християнством»

В етері радіо «Ера» вона вказувала: «Це одна з найбільших загроз для вільного і самодостатнього розвитку України. І до того часу, поки ця інституція буде окуповувати Києво-Печерську лавру, до того часу українець буде поневолений».

«Сміялася їм в очі: орлиці не сповідаються перед гієнами»

У 2013 році на питання журналістки телеканалу «Інтер» про політичну біографію Фаріон, себто про членство у комуністичній партії, політикиня засміялася та відповіла: «Орлиці не сповідаються перед гієнами».

Згодом журналісти підписали відкритий лист до ВО «Свобода» Олега Тягнибока з проханням провести виховну роботу з Фаріон. Тягнибок заявив, що мовознавиця назвала гієнами «тих, хто, маскуючись під журналістів, організовує кампанії цькування опозиціонерів».

Пізніше Фаріон підтвердила інформацію щодо її членства у КПРС.

«У 1988 році винятково з мотивів наукового кар’єрного зростання я вступила у це лайно, а у 1989 році відразу за рік я з цього лайна вийшла», — сказала Фаріон в етері радіо «Львівська хвиля» і додала, що це сталося «через усвідомлення цієї помилки».

«Я не річ, я маю крила»

У 2013 році Фаріон розповідала про свій побут та про відвідування салонів краси.

«Звичайно, що жінка має бути красиво одягнена. Красиво одягнений і зі смаком має бути й чоловік, тим більше якщо вони на презентабельних посадах. Але коли з цього робити культ — тоді ти сам стаєш річчю. Але я на річ, я маю крила», — відповідала тодішня депутатка.

Виходець зі Львова, який став всесвітньо відомим актором і отримав «Оскар»

Про коріння актора Пола Муні відомо не всім, та це єдиний актор – виходець зі Львова, який отримав «Оскар». Археолог та доктор історичних наук Микола Бандрівський пропонує львів’янам відзначити 130-ліття від дня народження Муні: «мусимо признаватися до тих неймовірно талановитих галицьких блискіток, які розлетілися по цілому світу і вже там давали перші паростки свого таланту», розповідає Микола Бандоівський.

Чоловік, якого ви бачите на світлині – колишній львів’янин, а згодом – всесвітньо знаний актор Пол Муні (ім’я при народженні – Фредерік Мешілем Маєр Вайзенфройнд – Ред.) І, власне, у фільмі «Обличчя зі шрамом» (фільм 1932 року, за яким актор став найбільше відомим – Ред.), кадр з якого перед вами, він грає роль чиказького гангстера.

На сьогодні Пол Муні є єдиним актором – вихідцем зі Львова, який отримав «Оскар» (лауреат премії Оскар («найкращий актор») за фільм «Історія Луї Пастера», 1936 – Ред.)

Про львівський період життя Пола Муні відомо небагато: знаємо, що народився він 22 вересня 1895 року в родині Вайзенфройдів, яка здавна проживала у нашому місті, а вже через п’ять років уся їхня сім’я емігрувала зі Львова до США (спершу вони оселилися у Клівленді, а опісля – у Чикаго).

А вперше Пол Муні почав грати у виставах у дванадцятилітньому віці. Було це так: якось в театральній труппі, в якій грали його батьки, виникла потреба замінити актора, який грав… старезного дідугана. І нікого іншого не було на той момент, окрім їхнього сина. Отож, маючи за своїми дитячими плечима мінімальний акторський досвід, але й неймовірну впевненість, маленький Пол вийшов на сцену… Так, він відіграв свою роль. Але! Що то була за гра! Глядачі просто шаленіли від його вміння перевтілюватися і ніхто тоді не хотів вірити, що роль отого «старого» так блискуче зіграла фактично дитина…

І наприкінці: знаєте, що я собі подумав? Наступного року виповнюється 130 літ від дня народження Пола Муні. То чому б львівським театрам та й галицьким кінематографістам в цілому не відзначити цю дату, але в якийсь поважний і водночас цікавий спосіб.

Бо, зрештою, мусимо признаватися до тих неймовірно талановитих галицьких блискіток, які у свій час розлетілися по цілому світу і вже там – на нових землях, вкорінившись, давали перші паростки свого таланту…

“Українська держава – назавжди”. 12 сильних цитат Степана Хмари про Україну, війну та перемогу

21 лютого стало відомо про смерть Степана Хмари – невпинного борця за незалежність України, лікаря, політика, правозахисника та політв’язня радянських концтаборів. РБК-Україна із посиланням на сторінку дисидента у Facebook розповідає, що Хмара говорив про Україну, війну, ЗСУ та перемогу.

Про Україну

“Українська держава – це вже назавжди… Жодні диявольські сили ніколи не здолають її. Попереду тяжка праця, до остаточної перемоги, але вже впевнений поступ на шляху вічного життя народу та існування Української самостійної соборної держави. З нами Бог!”

“Без вільної, сильної, суверенної Української держави неможлива гарантована безпека і стабільність Європи та демократичної світової спільноти”.

Про війну з росією

“Війна росії проти України від самого початку має форму локального прояву війни проти всього цивілізованого, демократичного світу. Це лише перший його етап у військовому виконанні. В разі поразки України, росія перейшла б до наступного етапу – захоплення силою зброї іншої країни чи групи країн”.

“В разі тимчасової зупинки воєнних дій в Україні, росія обов’язково використала б паузу для нарощування сил і наступного наступу. Тобто, такий розвиток подій був би на руку російському агресорові”.

Про російських загарбників

“Грабежі, тортури, ґвалтування – типова поведінка більшості російських військових, що засвідчує санкціонування такої поведінки найвищим керівництвом рф. Нанесення ударів по житлових будинках, планомірне руйнування об’єктів життєзабезпечення, цивільного населення, публічні заклики знищувати українців головними імперськими пропагандистами і політиками – підтверджує сплановану політику геноциду українців керівництвом рф”.

“Нинішня Росія, як правонаступниця срср, відкрито демонструє, що рашизм – російська форма нацизму, не менш небезпечна ніж гітлерівський нацизм”.

Про ЗСУ

“Збройні сили України – надійний щит нашої держави й гроза для московських наїздників! Бажаю тільки перемоги нашим воїнам і смерті москалям!”.

“Наші славні ЗСУ. Найбільший тягар захисту України тримається на їх плечах і активної частини свідомих українців. Про цю надзвичайну відповідальність повинно пам’ятати військове керівництво… Вперше в історії України – доля Української Держави і її майбутнє в руках ЗСУ й особливо українського офіцерства”.

Про перемогу

“Шануйте і любіть свою державу, і за будь-яких обставин захищайте її. Ми обов’язково переможемо сили зла, бо така наша історична місія!”.

“Без військового зіткнення і перемоги України над московщиною на полі бою, збудувати Українську самостійну соборну державу неможливо”.

Про зрадників України

“Всі громадяни України, які звинувачуються в державній зраді, за будь-яких обставин, не можуть підлягати обміну. Все майно держзрадників, яке вони ховають під іменами своїх близьких і не дуже близьких родичів, має бути не просто заарештоване, а якнайшвидше конфісковане”.

Про вступ до НАТО

“Членство України в НАТО потрібно не лише для безпеки України, але й усієї євроатлантичної спільноти”.

Будинок, у якому Роман Шухевич прийняв свій останній бій, знищено: історична довідка

Чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін. Жоден із керівників антикомуністичного підпілля не очолював його шість із половиною років поспіль. “Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року.

Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича – відділ Львівського історичного музею в селищі Білогорща (входив донедавна до Залізничного району Львова, вул. Білогорща, 76а).

Це музей меморіального типу присвячений постаті головного командира УПА Романа Шухевича, знаходиться в будинку де він загинув. Музей відкрито 23 жовтня 2001 року коштом Товариства вояків УПА у США імені генерал-хорунжого Тараса Чупринки.

На жаль, 1 січня 2024 року, у день народження Степана Бандери, росіяни знищили Музей генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича на околиці Львова та пошкодили університет в Дублянах, де 100 років тому навчався Степан Бандера.

Руїни музею

Історія

Зранку 5 березня 1950 року емґебісти оточили будинок учительки Наталки Хробак у Білогорщі та ще чотири будинки, у яких, за припущеннями чекістів, міг переховуватися Роман Шухевич, Головний Командир УПА. Для оточення зібрали більше семиста бійців внутрішніх військ.

Одним з будинків був саме той, де і справді перебував генерал. Мешканців розбудив стукіт у двері. Зв’язкова Галина Дидик підійшла до дверей і побачила кількох озброєних, з готовою для пострілу зброєю чоловіків.

Галина відчинила, розраховуючи, що за той час, поки допитуватимуть її чи проводитимуть обшук, командир зможе вирватися. Емґебісти вивели її на другий поверх, посадили на стілець і, притримуючи, почали допитувати, хто ще є у хаті. Галина голосно, криком відповідала, сигналячи таким чином тривогу. На той час командир уже встиг заховатися.

Схованка мала ту перевагу, що в ній було добре чути, що діялося ззовні. Зі звуків командир зрозумів: єдиний шанс уціліти – хоч і мінімальний – це прориватися. І він пішов у свій останній бій…

В офіційному звіті записали, що вбив командира один з сержантів, які оточили будинок. Хоча насправді останню кулю Провідник випустив у себе сам – у наглухо оточеному домі в нього не було шансів… Але здаватися живим він не хотів і не міг.

Спочатку з-за перегородки з-під сходів пролунали постріли. Потім вискочив худорлявий невисокий рухливий чоловік. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої загинув майор держбезпеки Ровенко. При спробі прорватися Шухевич зіткнувся з підполковником Фокіним, який вистрелив і, вірогідно, поранив повстанця.

Таким був розв’язок фінального епізоду однієї з драм детективу, який розпочався ще влітку–восени 1944 року. До цього Головний командир УПА неодноразово вислизав з рук чекістів: у 1944, 1946, 1947, 1948 роках…

Уперше чутки про загибель Головного командира поповзли у 1945 році – вороги запідозрили, що Шухевич загинув на Волині під час облави.

Наступна така інформація з’явилася восени 1947 року. 10 вересня того року в Станимирському лісі біля Глинян було відкрито криївку, де переховувалося п’ятеро повстанців. Під час захоплення криївки усіх було вбито. У одному “впізнали” Романа Шухевича.

Для перевірки даних фотографію вбитого показали тим, хто його добре знав: колишньому членові Проводу Степанякові, колишньому охоронцеві, дружині Наталії, ще кільком людям з близького оточення командира, які перебували на той час в руках НКВД.

Усі вони заявили, що хоча людина з фотографії справді подібна на Шухевича, все ж не настільки, щоб напевно стверджувати, що це саме він. Наталя Шухевич категорично заперечила, що вбитий саме її чоловік.

Чекісти інколи втрачали слід, інколи знову натрапляли на нього.

“До осені 1948 року переховувався у керівника Львівського крайового проводу ОУН “Федора”, потім відбув до колишнього керівника крайового Проводу ОУН “Захід – Карпати” у Перегінський район Станіславської області, звідки повернувся до Львова і взимку переховувався на невідомих органам МҐБ явочних квартирах…” — ось що писалося у довідці про вірогідне місце перебування розшукуваного.

За даними тих же органів, увесь теплий період 1949 року командир перебував в Ілівському лісі на Миколаївщині.

На зиму 1949—1950 року Роман Шухевич подався у село Білогорща біля Львова. “Хата” (так в УПА називали конспіративні квартири) у Білогорщі була підготовлена ще 1947 року, а перебралися туди після провалу підпільної квартири у Грімному.

Провідник ОУН у Городоцькому районі “Юрко” сконтактував зв’язкових Романа Шухевича з господинею будинку у центрі села Нусею Конюшик.

Будинок, у якому Роман Шухевич прийняв свій останній бій

Там “легалізувалася” Галина Дидик у ролі домашньої робітниці у домі вчительки. Будівля мала два поверхи – внизу були кухня та кімната, де вчителька приймала гостей, а на другому поверсі, де містилася спальня і ще одна чи дві кімнати, могли спокійно перебувати підпільники.

У будинку, як і повсюди, де осідав командир, влаштували криївку — під сходами на другий поверх. У разі небезпеки там ховали все небезпечне і самого квартиранта, якщо він був у домі.

Про цю криївку знали дві зв’язкові Романа Шухевича — Галина Дидик, яка постійно перебувала в будинку, та Дарія Гусяк, яка свого часу допомагала в організації цього схову, але навідувалась тільки іноді.

На той час Дарка вже була на обліку в органів, які знали про її справжню роль у підпіллі, тож у випадку арешту, згідно з правилами конспірації, всі мешканці мали негайно покинути будинок.

Але оскільки Дарка не була “прив’язана” до хати постійним конспіративним зв’язком, було вкрай мало шансів вчасно дізнатися про ув’язнення.

Як виявилося пізніше, саме ця обставина і спричинила трагічну розв’язку. У перший день березня 1950 року Дарка Гусяк з’явилася в Білогорщі і розповіла, що багатьох з її знайомих, і матір також, арештовано, а сама вона під постійним спостереженням.

Командир наказав Дарці негайно виїхати зі Львова. Але перед тим вона мала залагодити ще одну справу й розповісти про результати “Анні” — Галині Дидик. Через день, у п’ятницю, планувалася зустріч двох зв’язкових. “Дарка” на неї не прийшла, що могло означати найгірше.

Треба було негайно відходити на одну із запасних квартир — тільки у Львові їх було дві. Командир відправив обох своїх охоронців перевірити надійність кожної. Сам перехід планувався у ніч на неділю, 5 березня. А поки Шухевич залишився з однією зв’язковою.

“Дарку” ж 2 березня і справді заарештували (це сталося у Львові на вул. Київській).

Два наступні дні під час допиту вона вперто мовчала. Чекісти знали, що у них в запасі лічені дні, тому вдалися до провокації — до виснаженої катуваннями зв’язкової підселили начебто таку ж саму понівечену ув’язнену.

Та завела в камері звичайну розмову — хто, звідки, за що, що питали…. Розповіла, що її заарештували чи то за зайве слово, чи то за “не такі” знайомства, а тепер, мовляв, родичі приносять їй передачі, а вона через них має контакт із зовнішнім світом і може переказувати різні відомості.

Фіктивний військовий квиток, яким користувався Роман Шухевич

Увечері в суботу адреса квартири була вже в руках працівників МҐБ. У цей час охоронці, мабуть, були на зворотному шляху після перевірки схованок. А чекісти спішно готували операцію. Рахунок пішов на години…

Передати “на волю” інформацію про свій арешт і пересторогу чимшвидше втікати для “Дарки” було найпершим пріоритетом. Зрештою, вона зважується — пише на клаптику паперу коротку записку і просить передати її Наталці Хробак у село Білогорщу. Наталка мала передати записку сестрі.

Керівництво МҐБ вимагало захопити командира живим. Роман Шухевич, навіть в ситуації очевидної безвиході, зумів укотре – і на цей раз безнадійно – поламати чекістські плани щодо себе. Наче у помсту за це, чекісти так заховали його могилу, що її шукають і досі…

Історія загибелі Головного командира, переказана вище, неодноразово описувалася як у наукових працях, так і в популярних текстах. Але “за кадром” залишається чимало цікавих обставин.

Найпершим з таких “притемнених” фактів є той, що чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін. Жоден з керівників антикомуністичного підпілля не очолював його 6 з половиною років поспіль.

Генерал Леопольд Окуліцький керував польським підпіллям з 1944 до 1946 року, лідер литовських “лісових братів” керував ними 5 з половиною років, не довшим був “стаж” у лідерів підпілля Латвії та Естонії.

Василь Кук. Він замінив Шухевича на посту Головного Командира після його загибелі

Створена Романом Шухевичем підпільна система не обмежувалася традиційним військово-підпільним виміром. Не обмежувалася медичною та інформаційною службою — звичними “супутниками” партизанської армії. Існували підпільна преса та книговидання, шкільництво, правова система, діяв підпільний парламент і чітка управлінська структура.

Роман Шухевич створив паралельну радянській владі структуру і керував нею рекордний термін.Це при тому, що постать керівника у підпільній структурі є ключовою, його загибель — завжди важка втрата для всього руху: часто його вже немає ким замінити, а можливі потрясіння, пов’язані зі зміною керівництва, можуть стати фатальними.

Але кероване Романом Шухевичем українське антикомуністичне підпілля без особливих потрясінь пережило зміну керівника – ним став Василь Кук.

Полон останнього і справді став фатальним для визвольного руху як цілісної структури, але не через ґанджі у організації, а банально через нестачу сил. На той час уже були вичерпані людські ресурси та надійно перекриті канали постачання.

5 березня 1950 року Україна втратила не тільки обдарованого військовика і одного з видатних представників того покоління. Втратила передусім керівника дуже високого класу.

Настільки високого, що поєднував у собі одразу кілька іпостасей керівника як соціальної ролі – командир, адміністратор, лідер, візіонер і багато інших. І він міг проявляти ці якості у найрізноманітніших сферах – військовій, дипломатичній, бізнесовій.

Посмертне фото Романа Шухевича. На скроні видно кульовий отвір – Шухевич застрелився, щоб не датися чекістам у полон

Підтвердження цього – той факт, що створена ним “підпільна держава” існувала у всій повноті власної структури і функцій майже десятиліття в умовах винятково сильного тиску. Якби Україна здобула незалежність ще тоді, він мав усі шанси стати для українців тим, чим для турків є Ататюрк, для поляків – Пілсудський, для французів – де Голль.

Бо якщо свобода виборюється ціною загибелі тих, хто не дозволить змарнувати це скарб – ситуація перестає бути такою однозначною. Але щоб не заплутатися у спокусі релятивізму, варто пригадати, з яким ворогом мав справу Шухевич.

Це саме “якби” стає джерелом багатьох важливих і складних запитань. Чи не даремна жертва? Чи тільки цей шлях був єдиним для незалежності? Тут не обмежишся тільки аргументом про те, що свобода – такий скарб, заради якого жодні жертви не завеликі.

Радянська влада діяла за принципом: “Якщо ворог не здається – його знищують. Якщо здається — теж знищують”. Тоталітаризм за своєю природою не визнає жодної альтернативи.

Тому “совєти” зосередили у своїх руках всі можливі економічні та фінансові ресурси, тому наводнили країну “стукачами”, тому запровадили жорстокий терористичний режим, тому тримали народ “у чорному тілі”, добиваючись фокусування усіх його інтересів навколо хліба насущного, тому репресіями вибивали не те що непокору, а елементарну здатність користуватися власним глуздом і досвідом.

У такій системі просто залишитися людиною уже межувало з героїзмом і вимагало постійної боротьби з собою.

“Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року. І зберіг не тільки себе, а й створену ним мережу, яка пережила фізичну смерть свого провідника у бою, але чи пережила б, якби перебування його у полоні стала б ґрунтом для різноманітних провокацій?

У хід пішли б не тільки чутки та провокативні заклики вийти “з лісу” для тих, хто залишився, начеб від імені Командира УПА, а й значно серйозніші прийоми.

І наслідки їхнього застосування не тільки для підпілля, а й для українців у цілому були б непередбачувані. Керуючись такою логікою, стає важко розрізнити героїзм і прагматичний розрахунок.

У протиборстві з тоталітарною системою героїзмом інколи стає звичайне “ні”: адже зворотною стороною потужності системи є крихкість хитромудрих планів. Планів, які того ранку зірвали одним пострілом…

Цей текст на основі книги Олесі Ісаюк “Роман Шухевич”. Біографія Головного командира УПА щойно вийшла друком у видавництві “Клуб сімейного дозвілля” спільно із Центром досліджень визвольного руху.

Джерело: Історична Правда

Софія Батицька: Львів’янка, яка стала Міс Полонією та відомою актрисою

Софія Батицька (1907 – 1989) народилася в родині львівського адвоката Євгена Батицького. Сім’я Батицьких була заможною, їм належав палац Туркулів-Комелло. У цьому замку пройшла юність чарівної львів’янки Софії Батицької — міс Полонії – 1930, віце-міс Європи, міс Парамаунт, актриси театру і кіно.

Палац Туркулів-Комелло: Дім, де пройшло дитинство Софії Батицької

Палац збудовано близько 1840—1843 рр. на замовлення графа Генрика Дідушицького. Автор проекту, ймовірно, Фридерик Бауман. У середині ХІХ ст., коли палац належав графині Феліції Комелло, будівля була вкрита ґонтом і виглядала як справжній приміський маєток-палац. У 20–30-х роках ХХ ст. будинок придбав Євген Батицький — відомий львівський адвокат, доктор права, який мешкав тут з родиною. З 1937 р. палац перейшов у розпорядження теперішнього Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Гжицького (вул. Пекарська, 50а).

Палац Туркулів-Комелло — одна з найцікавіших львівських споруд першої половини XIX ст., зведена у стилі венеційської неоготики. Головний фасад палацу, повернутий до півдня, вражає вишуканістю декоративних елементів. Вікна другого поверху вирішено у формі високих стрілчастих арок з хрестоцвітами, характерних для готичних споруд, а головну вісь споруди підкреслює портик на двох колонах з різьбленими капітелями, стилізованими під середньовіччя, на якому розміщено балкон з мережними кам’яними перилами. Центральну частину фасаду займає ризаліт, який завершено чотирма готичними фіалами.

Внутрішні інтер’єри палацу значною мірою перебудовані для навчальних аудиторій та лабораторій, хоча збереглось кілька стрілчастих порталів дверей з неоготичним оздобленням. В одній з лабораторій знаходиться велике олійне полотно «Благовіщення Діви Марії», яке, можливо, залишилося з оздоблення палацу ХІХ ст.

За словами очевидців, ще наприкінці 60-х та на початку 70-х років ХХ ст. навпроти головного входу у глибині саду знаходилася могила когось із мешканців палацу. Над могилою встановили пам’ятник, котрий при будівництві корпусів ветеринарного інституту знесли разом із могилою. Тепер, під час сильних дощів чи при таненні снігів, на місці могили збирається велика кількість води.

Кар’єра актриси

Софія Батицька навчалася в Інституті господарчого виховання жінок ім. Яніни Карловіч — приватній господарчій жіночій школі в Снопкові (нині Інститут біології тварин, вул. В. Стуса, 38). Протягом двох перших років студентки мали практичні і лекційні заняття, а складання тридцяти двох колоквіумів давало право вибору спеціалізації у сфері годівлі тварин, городництва або домашнього господарства. У програму третього року навчання входило вісім місяців практики і двохмісячний теоретичний курс. Після складання екзаменів із своєї спеціалізації, а також із психології і педагогіки випускниці отримували диплом, який давав їм право викла-дати у господарчих школах.

У 1939 р. після захоплення Львова радянськими військами делегація НКВД реквізувала частину маєтку школи і повідомила про націоналізацію її будівель і прилеглих територій. На дуже короткий час радянська влада відновила діяльність школи, але кардинально змінила і обмежила навчальну програму. Вже у перших днях березня 1940 р. школу повністю ліквідували.

Після закінченні інституту Софія вступила до Головної школи торгівлі у Варшаві. Під час навчання вона активно розвивала свій акторський талант і розпочала кіно кар’єру — з 1929 до 1931 рр. зіграла у шести фільмах. Дебют Софії у кіно відбувся у 1929 р. відразу у двох фільмах — «Шляхом ганьби» і «Гріховне кохання».

Фільм «Шляхом ганьби» — екранізація роману Антонія Марчинського про торговців жінками. У ролі Ізи — законспірованого агента — Софія Батицька викриває банду злочинців і рятує полонянок. Фільм розповідає про наслідки дій нерозважливих дівчат, які прагнуть за кордоном зіркової кар’єри.

«Гріховне кохання» — екранізація роману Анджея Струга «Покоління Марка Свіди» — польське німе кіно, 1929 р. У фільмі висвітлюється проблема розкішного життя і надмірного успіху. Марек Свіда не може вибрати одну з двох панянок.

У 1930 р. Софія у зіграла акторку Матильду у кінострічці «Моральність пані Дульської». В одній зі сцен Софія оголила ноги, які можна побачити у дзеркалі. На той час це викликало велике обурення та скандал у світській громаді Львова і всієї Польщі. Водночас, Софія здобула славу однієї з перших акторок еротичних сцен у польському кінематографі. Фільм «Моральність пані Дульської» є також першим звуковим фільмом у польському кіно.

У 1931 р. Софія знялась у польсько-американському фільмі «Жінка, яка сміється» у ролі Ізи Брентон.

Молода дружина нью-йоркського адвоката була спіймана журналістом у товаристві п’яного чоловіка, який увірвався в її кімнату. Журналіст у статті неправдиво описує ситуацію і подає як скандальний випадок. Цей скандал хоче використати чоловік Ізи і розлучитися з жінкою, щоб зійтися з новою подругою. Він доручає вести справу адвокату Фарру, який не вірить у невинність Ізи і хоче відібрати її дитину. Іза вирішує зустрітися з ним особисто.

Софія мала великий успіх в кіно, її запрошували до рекламних і світських заходів у Львові і околицях.

Міс Полонія

1930 рік був особливо пам’ятним і вдалим для молодої Софії. У конкурсі «Міс Полонія — 1930» вона посіла перше місце і отримала перехідну корону, яку наступного року відмовилася повернути.

На початку 1930 року польський часопис Wiek Nowy в статті під заголовком «5000 кандидаток змагаються за титул «Міс Полонія». Львів’янка на першому місці» писав: «Нинішні вибори «Міс Полонії» викликали зацікавлення в цілому краї. Вони є головною темою розмов останнім часом. Варто зазначити, що вибір цього року є виключно складним через велику кількість кандидаток — на конкурс зголосилося понад 5 000 панянок із Варшави, Львова, Кракова, Познані й інших міст… Сенсацією цього річного конкурсу є торжество провінції над столицею.

Уперед висунулося двоє львів’янок: панна Христина Готлінгерівна й панна Софія Батицька. Краса останньої широко представлена в журналах. У всіх трьох етапах конкурсу успіх львів’янок був безапеляційним. На першому етапі з 5000 учасниць 70 було відібрано для плебісциту, з них четверо львів’янок. У другому етапі голосування, в якому було відібрано вже 45 кандидаток, перемогла панна Христина Готлінгерівна — 27 698 голосів. На четвертому місці була панна Батицька — 15 660 голосів. До третього етапу «Міс Полонія» ввійшло вже тільки 30 кандидаток. Знову перше місце посіла панна Христина — 3 469 голосів, а п’яте — панна Софія, 2 188 голосів. Завтра почнеться останній етап, який визначить 15 найвродливіших дівчат: міс, двох віце-міс і 12 «зірок краси».

Але корону «Міс Полонія — 1930» одягла таки Софія Батицька. Того ж року вона представляла Польщу на конкурсі «Міс Європа — 1930», де посіла друге місце й стала першою віце-міс.

Софія та її любов – Ян Кєпура

Під час відпочинку у Трускавці Софія зустріла своє кохання. У 1928 р. у цьому мальовничому курорті Галичини виступав відомий польський співак Ян Кєпура. Між молодими зірками спалахнуло кохання.

***

Знаменитий тенор Ян Кєпура народився 16 травня 1902 р. у польському містечку Сосновці, що належить до польської частини Сілезії. Навчався спочатку у Варшаві у Вацлава Бжезінського і Тадеуша Леліва, пізніше в Мілані. Дебютував на оперній сцені в 1924 р. у Львові з партією Фауста. Потім виступав у Варшаві, Познані. У 1926 р. був запрошений у Віденську оперу, де співав з М. Еріцей в «Тосці» і «Турандоті». Після віденського успіху виступав у Ковент-Гарден (1927), Ла Скала (1928), Опера комік, театрі «Колон». У 1931 р. вперше гастролював у США (Чикаго).

Але найбільшу популярність Яну приніс кінематограф. З 1930 р. співак, що мав великий акторський талант, почав регулярно зніматися в кіно (всього у 19 картинах).

Його дебютом став фільм «Співаюче місто» (режисер К. Галлоне, 1930). Потім були фільми «Під чужим ім’ям» (режисер А. Літвак, за участю Магди Шнайдер, 1932), «Mein Herz ruft nach Dir», котрий у польському прокаті з невідомих причин носив назву «Співаю для тебе» (режисер К.Галлоне, 1934). У цьому фільмі він вперше знявся з Мартою Еггерт, що стала в 1936 р. його дружиною.

У 1935 р. Співак знімається в музичному фільмі «Я люблю всіх жінок» (музика Роберта Штольца, режисер К. Ламак), а в 1937 р. на екранах з’являється знаменитий фільм «Чари богеми», в якому звучить музика Пуччіні (режисер Геза фон Больварі). У ньому Ян і Марта виступали вже як зоряна пара.

Тим часом у Європі наступали важкі часи і подружжя виїхало за океан. Співак уклав контракт на п’ять сезонів з Метрополітен опера, де у 1938 р. дебютує з партією Рудольфа. Всього в Метрополітен опера він заспівав у 18-ти спектаклях.

Одночасно з оперною кар’єрою пара протягом трьох років успішно виступає і в Бродвейському театрі. Найбільшим успіхом у глядачів користувалася «Весела вдова» Ф. Легара, що принесла Яну Кєпурі та Марті Еггерт великі гонорари.

У 1946 р., через 20 років, Кєпура знову з’являється на віденській сцені, де співає в «Царевичі» Ф. Легара. У 1949 р. на екрани виходить фільм «Блискучий вальс» з його участю, а в 1952 р. разом з дружиною Мартою вони знімаються в екранізації оперети Ф. Легара «Країна посмішок».

Поряд з театральною діяльністю Ян Кєпура з величезним успіхом дає концерти, виконуючи різноманітний класичний і естрадний репертуар. Для нього пишуть твори Роберт Штольц, Міша Сполянскій та інші знамениті композитори.

У 1958 р. Ян відвідує батьківщину. 15 серпня 1966 р. він раптово помирає від серцевого нападу в американському місті Харіссон поблизу Нью-Йорка.

***

Неминуче оголошення шлюбу між Софією та Яном

На початку 1930 р. вже майже дійшло до оголошення шлюбу Софії Батицької і Яна Кєпури.

На початку осені 1929 р. Євген Батицький писав до Франца Кєпури:

«Дорогий Франце! Сердечно дякуємо Тобі за відомість про себе і про хлопців. Ми нині теж отримали лист від Янка. Він пише в досконалому гуморі і заперечує всілякі відомості про будь–яку хворобу. Був тільки перестуджений, як то часто з ним трапляється, бо аура погана і він не надто шанується…».

Обоє батьків, спостерігаючи, що відбувається між їх дітьми, в душі вже благословили їх союз і почали думати про близький шлюб. Але невдовзі ситуація стала змінюватися. Вірогідно, все розпочалося від зустрічі в Кракові, на котру Ян намовив Софію. Вона приїхала, щоправда, з батьками, але її батько дорікав в душі співаку, який змушує дочку робити те, що він вважав «гонитвою за чоловіком». Адже ж це суперечить всім традиціям, аби панна їздила за нареченим! Видно, доктор Батицький був вельми прив’язаний до товариських форм і непорушних Традицій.

Крім того, молодий тенор, ймовірно, своїми розповідями з «великого світу» дуже розізлив батька панни Софії.

На початку січня 1929 р., після того невдалого виїзду до Кракова, котрий мав бути таємницею, але набув розголосу, батько Євген написав до батька Франца:

«…Це був останній з мого боку дозвіл на вибрик і задоволення капризу Янка, бо як я говорив Тобі, і з чим Ти погоджувався, хочу дати можливість якнайкраще взаємно познайомитися, аби потім не було розчарувань і розлучень, котрі нам не відомі і котрих ми не признаємо. Сподіваюся, що Ти, як людина, наскрізь порядна, і батько зрозумієш, що я хочу якнайкраще для своєї дитини і бачу своє щастя в її щастю.

Я визнаю всі переваги і цінності Янка, проте це його топтання гідності і форм, непередбачуваність, навіть, у його власних справах, це постійне створювання атмосфери замішання, властиве, запевне, для так званих «великих» людей, породжує в мені побоювання, чи дитина моя витримає з ним і чи знайде той мінімум, котрий конче належиться жінці, що шукає в домі тільки прив’язаності.

Тому застосую від нині іншу систему: вишлю її в світ, хай побачить інших людей і хай порівняє, а допіру потім вирішує.

Те, що Янек митець, і то великий митець, це, на мою думку, мінус, якщо йдеться про чоловіка. Слухання його співу — це тільки питання вартості квитків і можливих витрат на переїзд. Мені розходиться, яким він буде чоловіком?

Зрозумій мене, що дівчині, котру я беріг 20 літ відтак званого «злого» світу і «злої» свідомості, розповідається тепер про віденських жидівок, берлінських музикантів і рудих американок, і така огидність потрясає її істоту, вона пізнає життя відразу з найгіршого боку. І який це може мати вплив на її душу? Хто мені поручиться, що вона, пізнавши такі речі, сама не забрудиться?

Доти є кришталем, якого ніхто не наважився принизити, ані, навіть, образити двозначним словом, а тут зразу показується їй таку голу життєву правду!

Я пишу Тобі це все так щиро, як думаю, бо знаю, що, хоча, Твій син дорогий Тобі, Ти маєш теж своє судження про життя, вмієш бути на стільки безстороннім, що попри свої почуття, погодишся зі мною. (…) Обнімаю Тебе найсердечніше – Твій Гєнек».

Відтоді, як Софія Батицька здобула титул «Міс Полонія 1930», вона спрямувала свої старання у кінематографію і її знимки часто публікувалися на сторінках ілюстрованих видань.

Минали місяці і, як свідчать збережені документи, – Софія кохала щораз дужче, Янек щораз слабше. Софія здобула титул «Міс Полонії», Янек почав її уникати. Софія зміцнила свій титул потужним стартом в кіно — стаючи поступово кінозіркою, Ян про неї вже забув, занурений в тимчасові любовні пригоди і зростаючу з дня на день популярність.

У 1930 році могло дійти до найбільшої матримоніально-товариської сенсації, небагато забракло, аби в газетах появилися заголовки: «Найкрасивіша полька виходить заміж за найпопулярнішого співака». У квітні 1929 року Євген Батицький остаточно вирішив долю можливого шлюбу Софії і Яна. Вони з донькою повернулися з подорожі Італією і 20 квітня він вислав до Кєпури-старшого великого листа, характеризуючи його сина, як з точки зору дбайливого батька і львівського юриста, достойного доктора права, так і галичанина–традиціоналіста:

«Дорогий Франце! (…) Весь вояж тривав 12 днів. З Яськом ми не бачилися, бо спочатку ми були впевнені, що він ще в Будапешті, а коли Зося здзвонилася з ним по телефону з Риму, то було вже запізно звертати до Мілану, позаяк це вимагало щонайменше 2 днів їзди, а ми поспішали на свята. А на запрошення Зоськи, щоб Янек виїхав нам на зустріч до Венеції, він не пристав.

Ясна річ, що така відмова не вплинула добре на її стосунок до нього, бо досі такої відмови вона ще не зустрічала в своєму житті, а кожен з панів вважав для себе таку розмову за честь.

Притримуючись думки, що Янек досі не знав жінок з відповідного товариства і не знає, що жінок слід шанувати, а ці жінки, котрі самі влізають в його спальню — це вуличні дівки, без огляду на їх походження — доходжу до переконання, що кумами ми не будемо, що, одначе, не перешкоджає, аби ми надалі залишалися гарними друзями, бо ти людина гідна і розумна. Адже ми наперед домовилися стосовно наших дітей, що до нічого не будемо їх схиляти, для їх же добра.

На мою думку, Янек повинен одружитися з особою дуже багатою і з мистецьких кругів, або, принаймні, таких же ліберальних понять і переконань стосовно любові та трактування у щоденному житті, щоб її це не дивувало. А, насамперед, одночасний зв’язок з кількома жінками з цілого, чи з пів-світу, то в нього тільки одна мета в житті: власна кар’єра. Все інше відіграє тільки другорядну роль.

А Зоська повинна мати чоловіка звичайного з’їдача хліба, але делікатного і культурного, котрий не шукатиме кохання поза домом. Певне Бог так повелів, щоб так сталося…»

І так сталося… Кожен з них пішов власним шляхом, хоча кохання Софії не згасло швидко, незважаючи на різні товариські клопітливі ситуації з Янеком.

Про це може свідчити переписка, котру вона вела ще впродовж тривалого часу з колишнім потенційним тестем, несміло запитуючи про Янка і розповідаючи йому про свою щораз більшу кінокар’єру. В одному з листів до Франца Кєпури вона написала:

«(…) Ще зовсім недавно в мене було стільки сонця і радості з кожним його листом. А тепер краще про це не згадувати…».

Чи справді було настільки погано?

Ще в другій половині 1930 року, коли Ян Кєпура досягнув успіху в своєму першому фільмі «Неаполь, співаюче місто» і готувався до зйомок наступного фільму, він приїхав до Варшави. Тут дав інтерв’ю, серед іншого, тижневику «Кіно», котрий вийшов під промовистим заголовком «Я загорівся кіно». В ньому він розповів:

«Я люб’язно прийняв пропозицію знятися у новому фільмі і вже підписав контракт. Іспанське тло. Зміст як у «Carmen a rebours» — Тореадор і співак змагаються за любов красивої жінки (…) Фільм буде відтворено в декількох версіях, ймовірно, в англійській, італійській, німецькій і польській.

— Партнерки?

— Грета Гарбо, можливо Вільма Банкі, а в польській версії Софія Батицька…».

Ці наміри, щоправда, не були реалізовані, незважаючи на вже підписаний контракт, але це свідчить, що про красиву Софію, Міс Полонію, новий ідол кіно ще не забув.

Софія переїжджає в Голлівуд

1931 року Софія підписала контракт з американським аґентством International Artists і виїхала, прихопивши виграну на конкурсі краси корону, до США, де завоювала ще один титул — «Міс Парамаунт». На вимогу польського журі конкурсу повернути трофей вона відмовилась, мотивуючи це тим, що й надалі залишається найкрасивішою полькою.

Через цю інтриґу не відбувся черговий конкурс 1931 року, поки виготовляли нову корону замість украденої примхливою львів’янкою. Утім, за два роки перебування в Голлівуді вона не зіграла жодної ролі й повернулась у Польщу. Якийсь час грала на театральній сцені, потім вийшла заміж за громадянина Голландії й виїхала до Антверпена. Після війни переїхала в США, працювала перекладачем.

По смерті чоловіка Софія почала заробляти на себе та утримання матері (яка всюди її супроводжувала), читаючи лекції з іноземних мов (вона вільно володіла чотирма мовами, в тому числі й есперанто), а пізніше працюючи у галереї Bac Street Antiques. На старості Софія жила в будинку для літніх людей, де в серпні 1989 р. померла, забута всіма.

Джерело: Григорій Шамборовський, КіноГазета Post Omnes Leopolis, Forgotten Galicia

Перший бронежилет винайшов винахідник з Львівщини

А ви знали, що перший бронежилет створив уродженець Львівщини? Винахідник і хімік Ян Щепаник народився 13 червня 1872 року у селі Рудники, теперішньому передмісті Мостиськ.

Після закінчення початкової школи та гімназії вступив до педагогічного інституту в Кракові. До 1896 року працював учителем у кількох польських містечках, паралельно займаючись винахідництвом. Перший успіх на цій ниві прийшов до Щепаника у 1897 році, коли у патентному відомстві Великої Британії він запатентував телектроскоп. «Камера для відтворення зображень на відстані за допомогою електрики», як описував її винахідник, була певним прообразом сучасного телевізора.

У 1900 році на Всесвітній виставці у Парижі винахідник представив покращений пристрій для передачі зображення – телефот. Із 1918 року Щепаник захопився системами кольорового кіно, які були високо оцінені за реалізм передачі кольору. Одночасно розробляв проекти озвучування фільмів. Кругозір винахідника був дуже широким. Майстерні та лабораторії Щепаника, крім Польщі, працювали у Відні, Берліні та Дрездені.

Однак, напевно, найбільшої слави винахідник здобув, винайшовши прообраз сучасного бронежилету. «Броник» Щепаника був створений із шовкової тканини з вплетеними тонкими сталевими листами. Захисний пристрій цього зразка врятував життя від замаху королю Іспанії Альфонсу ХІІ. За це монарх удостоїв винахідника звання кавалера Ордена Ізабелли Католички. За доопрацювання імператорських парадних обладунків до Ордена Святої Анни Щепаника представив і російський цар Микола ІІ , але винахідник, як підданий Австро-Угорщини, з патріотичних міркувань відмовився від нагороди держави-супротивника, прийнявши лише в подарунок золотий годинник з діамантами.

Загалом Щепаник є автором сотень патентів і більше 50 винаходів, частина з яких – в царині кінозйомки, телебачення і фотографії – використовуються і донині. За твердженням сучасних дослідників, багато робіт Щепанека скопійовані й використовуються під іншими назвами до теперішнього часу.

Помер Ян Щепаник від раку печінки 18 квітня 1926 року у польському Тарнуві. Там і похований.

Кольорові фотографії Яна Щепаника

За багатогранність і плідність діяльності сучасники називали Щепанека «польським Едісоном» і «Галицьким генієм». Описи винаходів Щепаника, крім фахової літератури, можна знайти й у книгах Марка Твена, з яким винахідник часто спілкувався.

Автор: Роман ОНИШКЕВИЧ

Джерело: Фотографії старого Львова.

Софія Окуневська: перша докторка медицини на Галичині з фатальною жіночою долею

Софія Окуневська — українка, яка змогла вибити собі статус «першої». Вона єдина в Королівстві Галичини та одна з 13 дівчат на всю Австро-Угорську імперію отримує гімназійний атестат і стає однією з 40 українок, які мають середню освіту. Попри шалений успіх, жінку спіткає гірка доля.

Як видатна українка стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії та чому, незважаючи це, прожила нещасливе життя розповідає ІА Дивись.info

Докторка медицини зі знатного роду «Окунів»

Народилася майбутня докторка медицини 1865 року на Тернопільщині, а на той час – у Королівстві Галичини і Володимирії. Сім’я Софії походить з давнього роду «Окунів». Батько дівчини був священником, який 1881 року закінчив Віденський медичний університет. А після – став доктором медицини. Крім того, з професією пов’язаний і дядько Софії, який здобув фармацевтичну освіту та став одним із перших українців, кому це вдалося. Тож захоплення до майбутньої царини у дівчинки виникло ще в ранньому віці.

Коли юній Софійці було 5, в сім’ї Окуневських трапилася трагедія. Померла її мати – Кароліна Лучаківська. Так дівчина потрапила на виховання до тітки Теофілії Окуневської-Озаркевич, яка була дружиною впливового греко-католицького священника Івана Озаркевича. Завдяки цьому Софійка має можливість проводити час з його друзями – письменниками та науковцями. Всі настанови та побоювання тітки її дивним захопленням на дівчину, у якої вже зародилася велика мрія, не діють.

Бунтарський характер Софії призводить до того, що у 19 років вона отримує  дозвіл і подається на курс Львівської акедемічної гімназії. Ба більше, через рік шокує всіх і ще більше та складає іспит на атестат зрілості. А опісля стається велике – дівчина єдина в Королівстві Галичини та одна з 13 дівчат на всю Австро-Угорську імперію отримує гімназійний атестат. І стає однією з 40 українок, які мають середню освіту.

                Окуневська в плеяді української еліти

Готуючись до вступу Софія складає «матуру» (випускні іспити в польських ліцеях і технікумах) на той час вже відомим українським письменникам. Серед них – Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Олександр Кониський, Іван Белей та Юліан Кобилянський. Останній перебуває у захваті від здібностей талановитої дівчини. А сама Софія заводить міцну дружбу з його рідною сестрою – Ольгою Кобилянською.

Дівчата, які були майже ровесницями, познайомилися в сім’ї Озаркевичів ще будучи дітьми. З тих пір майже все життя дружили і підтримували одна одну. Так Софія завдяки Ользі спробувала себе й у літературі та надрукувалася в жіночому альманасі «Перший вінок».

На порозі великої мрії 

Для того аби стати лікаркою, дівчині необхідно було закінчити навчання ще й в університеті. Проте, двері усіх Австро-Угорських вишів для жінок на той час були зачинені. Майбутня лікарка не втрачає надії та разом зі сестрою Наталкою подається до Швейцарії, де гендерних обмежень немає. Обоє дівчат успішно складають іспити і стають студентками Цюрихського університету. Вже 1896 року Софія стає першою жінкою Галичини, яка отримала медичну освіту. За трохи пише дисертацію про анемію крові та стає знову першою жінкою, яка отримала ступінь докторки медицини.

Разом з цим у Швейцарії стається ще дещо – Софія зустрічає свого майбутнього чоловіка Вацлава Морачевського, який на той висуває проукраїнські наративи. Так жінка у віці 25-років, що пізно за тодішніми мірками, виходить заміж. Одразу після одруження подружжя вирушає до Кракова, де Вацлаву пропонують роботу. Натомість усі відчайдушні спроби Софії визнати у Кракові її докторський диплом були знівельовані. Жінка так і не змогла там влаштуватися.

У той час, коли Софія відчайдушно бореться в Польщі за те, щоб бути прийнятою та визнаною, в її житті відбувається ще одна важлива подія  – вона стає мамою. Жінка народжує двох діток: сина Юрія, а через рік – доньку Єву. Утім, це ні на трохи не зменшує бажання Софії на самоствердження.

На піку кар’єри 

За трохи жінка їде гостювати до родини до Львова, де їй вперше дозволяють практикувати у приватній «Народній лічниці» для бідних. Тут з-поміж інших спеціальностей вона обирає гінекологію і знову стає першою – цього разу гінекологинею на Галичині.

Кар’єра амбітної жінки починає стрімко розвиватися. Докторка медицини організовує уперше в Західній Україні курси для сестер милосердя та акушерок. Разом з тим Софія укладає словник медичної термінології та стає першою лікаркою Галичини і Австро-Угорщини, хто починає використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією.

Активно працюючи жінка починає поєднувати життя між Львовом та Карловими Варами, де на той час працює її чоловік. В один з її приїздів на жінку чекає гірка звістка про зраду чоловіка. Вацлав змінює свої проукраїнські погляди і стає активним поборником Польщі. Все через його нове кохання – молодшу на 12 років за Софію Марію Водзінську. Вона – аристократка, яка веде світське життя, мандрує курортами і малює портрети своїх коханців, серед яких і Морачевський. До слова, портрет написаний нею і донині зберігається  у Львівській ветеринарній академії.

Розбита горем жінка важко переносить зраду та гучно розлучається з чоловіком. Після драми в житті Софії настає 1914 рік, а отже, Перша світова війна. Вона не лякає жінку, а змушує кинути практику та піти лікувати українців в австрійські табори.

Фатальна жіноча доля

Після війни жінку спіткала ще одна страшна трагедія – донька Єва після розлучення батьків вкоротила собі віку. В житті Софії настає справжня драма. Упродовж року докторка відмовляється  від спілкування практично з усіма, крім пацієнтів та сина. Згодом її приголомшує звістка і про смерть доньки вже колишнього чоловіка Вацлава, який після війни став викладати у Львівській академії.

Оговтатися Софія змогла лише з появою новонародженої онуки. Трохи згодом жінка почала відвідувати лекції та зустрічі львівського жіноцтва, після цього увійшла до Українського товариства жінок з вищою освітою. До кінця життя Софія залишається самотньою.

Сталося так, що докторку, яка рятувала життям іншим, не було кому врятувати. На 61-році життя в жінки стається несподіваний напад. Софія Окуневська помирає від гнійного зараження. Поховали видатну лікарку у Львові на Личаківському кладовищі. Там вона спочиває разом із сином, донькою та онукою Софією.

У мережі згадали слова Дудаєва про українців: “Ніколи не ображайте українців, вони повернуть своє”

Колись Чеченський політичний діяч Джохар Дудаєв висловився щодо українського народу

Так, витяг з книги “Атака Ічкерійського Вовка”, Нариси політичної історії України”:

“Найбільша помилка це знехтувати українцями. Порахувати українців слабкими. Образити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такі слабкі, як вам здається.

Не дай Всемогутній Аллах вигнати Українців або відібрати щось в українців.

Українці завжди повертаються. Українці повернуться і повернуть своє. Але коли українці повертаються, вони не вміють розрахувати силу і застосувати її пропорційно. Вони знищать все на своєму шляху. Не ображайте українців. Інакше коли українці повернуться на землю, де поховані їхні предки, то живуть на цій землі будуть заздрити мертвим”.

Довідка: Джохар Дудаєв – колишній чеченський військовий, державний та політичний діяч, лідер чеченського визвольного руху у 1990-х роках, перший президент Чеченської Республіки Ічкерія. Після розпаду СРСР Дудаєв став одним із лідерів Чечні, а вже 27 вересня 1991 року він став президентом Чеченської республіки Ічкерія. Однак, російська влада не визнала Ічкерію, у зв’язку із чим почалася Перша чеченська війна. За даними російських військових, у ході цієї війни Дудаєва було вбито.